Молода трава
головою пробила зимову землю –
шкаралущу сумнівів глинобитних –
зелена, солодка...
Мільйонами маяків кличе мене у квітні –
:Бачиш, дівко, а ти боялася!
Міріадами гнучких пагонів
навшпиньки стає,
тягне до сонця руки пристрасні
у каблучках метеликів, сонечок великодніх –
:Живи, – каже, – та нічого не бійся.
...Бо не страшно це насправді – ані жити, ані вмирати.
Подивись на газон під вікном –
бачиш?
А тепер очі заплющ –
чуєш?
...І серце зупиниться від розчулення,
від запаху солодкавого
кінця–та–початку –
скошених тіл трав'яних,
гільйотованих голів кульбабових:
таких невимовно пахучих,
таких безборонно усміхнених
навіть після смерті...
Бо жили
днем єдиним,
щирі сонцепоклонники,
росою напоєні, дощами освячені.
Бо були першими,
бо стали обраними, –
Зелене військо Господа нашого
під білими хоругвами
ромашкової вірності...
- Навчи мене, чуєш, бути твоєю травою...