Натхнення у хмарах шукайте

Лауреаты Фонда Всм
ОЛЕСЯ ЯНГОЛ - http://www.proza.ru/avtor/olesiaua   

ЧЕТВЕРТОЕ МЕСТО В ТЕМАТИЧЕСКОМ КОНКУРСЕ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ "О ЖИЗНИ" МЕЖДУНАРОДНОГО ФОНДА ВЕЛИКИЙ СТРАННИК МОЛОДЫМ

Натхнення у хмарах шукайте
Олеся Янгол
Вельми вдячна за допомогу у перекладі своїй сестрі, Хиль Людмилі.
 А так само Валентину Лученко за добру пораду.
http://proza.ru/avtor/vluch

____________________________________


переклад в остаточній редакції Ірини Мадриги
http://proza.ru/avtor/trembita




       Натхнення у хмарах шукайте ….


Це й селом назвати не можна. Полонина така серед гір. Зелена навесні, наче смарагдами осяяна. Та будиночки по нiй розкидані. Три, чотири. У двох родина живе, а решта – на господарство. Для овець загін, для корів. І навколо копички стирчать.
Я туди з  торбиною і прийшла. Попросилася на пару днів – відпочити, сили набратися. А потім знов – гори – Карпати.
Мене прийняли, наче це звичайна справа. Ніби щоразу сюди мандрівники з торбами заходять. А може, воно тако й було ….


Родина цілими днями по ґаздівству, найстарші діти з  міста не часто приїжджають – у школі навчаються. Малих двоє, ще без штанів бігають. Але хазяйновиті  – то батькові вуздечку піднесуть, то полову збирають, то сидять собі у травичці – граються.


А ще жив з ними молодий хлопець. У нас дурником його прозвали б, а тут ні. Тут його люблять, жаліють. Якось так знайшовся три роки тому. Серед зими прийшов. Відігрівся та й залишився. Ґазді з ґаздинею допомога,  діточкам радість. Діти його обожнюють. Куди він, туди й вони. Він усе їм щось мовить, а вони й раді.
- Дядьку Грицю, кажи казочку!
Він сидить, напувалку для овець збиває і казки говорить. А так - все ходить, посміхається. Помітить, що допомога кому потрібна – біжить, підсобляє, не питає.
Він і мене стрів першим. Якщо б не він, я, певно, пройшла б мимо. Ну, не заведено якось зараз на постій проситися.  Часи не ті ….


А він побачив, підбіг, посміхнувся, торбу допоміг зняти. Я й пішла за ним. І добре зробила. Погода в горах зіпсувалася – дивися, й негода полонину захльосне.
Ось і перечікую тут. Ґаздиня нагодувала та й пішла в своїх справах. А Грицько зі мною сидить. Спостерігає, як я їм, та посміхається. Мовчить. Мені спочатку незручно якось, а потім …. Ну… пригрілася, чи що? І я йому посміхнулася.


Мені чомусь на думку спало: схожі  ми. Ось я йду, а куди? Просто йду. Є у мене тайстрина за плечима, а що ще потрібно? Мені зараз треба рухатися, вкрай необхідно. Це всередині щось, у ногах, у грудях. Щось розпирає, і якщо не йти – померти можна. Це ще там, у своєму колишньому будинку, зрозуміла. Залишусь – помру.


Ось і пішла. І гарно, й радісно. Відразу там, усередині,  якось усе вляглося, втихомирилося, радість по тілу розтеклася. Я йду, і мені хОроше. А до чого ще людині прагнути? Треба тільки, щоб добре, щоб ось так, як зараз: гори, полонина оця, люди сердечні.


Я їм, а Грицько все дивиться, мружить очі. Ось він посміхається - й наче як мені, й не мені. А чомусь власному, що тільки він розуміє, але розуміє через мене. Тому що на мене дивиться.


Зсутеніло. Ґаздиня діток уклала й мені постелила.
У горах спати - це немов ти не на землі спиш, а ніби над землею. Легко так, що й словами не переказати. І щоб виспатися, чотири години стачить. Я спочатку дивувалася з себе, думала - безсоння чи що?


У місті як? Спочатку не заснеш, півночі думки всілякі, а потім прокинутися – справжні тобі тортури. А тут склепила очі, повітря холодне й тепле водночас, і всередині обійняло ласкаво так, і заколисало. А очі розплющила, наче й ніч ще. Е ні, вже досвітня зірочка з'явилася. І ноги самі встають. А думки кришталеві, як вода оця, якою вмиваєшся. А м’яка вона,  наче мамині долоні.


…Прокинулася я від рипу дверей. Хтось вигулькнув у темряву. До світанку ще півгодини. Дивлюся у віконце, а це Грицько в гори простує. Знов це почуття бентежне зсередини штовхає, кличе. Підхопилася, одяг накинула і пішла.



Грицько швидко крокує, хоч і вгору, а на ходу прудкий. І мені від його легкості вільно якось. Йду, не відстаю. Ось уже й плай. Не надто високий, навколо інші, у далечині навіть снігові гребені. Й ось на вершину Грицько ступив - і світанок. Розійшовся довкруж, рожевий ще, прохолодний, але такий звабливий. Сів Грицько на камінь на звищенні, дістав щось з-за пазухи, приклав до губ. І … музика зринула, закружляла. Світанок їй радіє, все ясніше довкіл розливається.



Потім Грицько щось промовляти  почав. А що – розібрати не можу. Стою оддалік, приголомшена видовищем. Підійшла трохи, чую, а це він казку розповідає. Я поряд сіла обережно і заслухалася. Зараз ані слова не згадаю. А почуття, переживання – вони й досі зі мною. Говорить він,  а з нього, наче щось випромінюється. Наче дух якийсь парою з рота разом зі словами виривається і вгору, до хмар, підноситься. Там з хмаринами єднається. І не чула я більш ніде таких дивовижних історій. Він чимало їх розповів.  А я все слухала й споглядала, як вони летять до хмар, як нанизуються на світлі промені, мов пацьорки, й розлітаються над горами.


Ось воно, де натхнення мешкає, – подумалось мені. На цій вершині й народжується. З Грицька випромінюється, із хмарами родичається. А далі - лишень слідкуй, тільки вгадай час, коли хмарки оці над тобою …. І ти їх хапай міцно чи вдихай ніжно, й пиши, пиши, пиши ….


У Грицька історій багато, він щосвітанку на цю вершину ходить, кожного ранку казки розповідає.


Наступного дня попрощалася з добрими людьми. Грицько ще мене проводжав. Торбинку ніс. А потім витягнув з-за пазухи сопілку, простягнув:
-Я ще собі виріжу. А ти, якщо місце собі десь віднайдеш на Землі, грай на ній, вона казки народжує.


З того часу я й пишу. Відшукала місце на Землі. Оселя знайшлася й люди добрі. Мене тут люблять, жаліють.
За півгодини до світання на верховиди рушаю. Сягаю сопілку з-за пазухи й сонце зустрічаю.