Народився Олексій у 1924-му році, під Бердянськом, Запоріжської області, де споконвіку гуляє дух козацьких вольностей, де в буремні часи Жовтневої революції минулого століття вибудовував свобідну республіку батько Махно. Тож, коли фашисти у 1941-му році таємно і підспудно напали на Радянський Союз і в перший же день неоголошеної війни стали бомбардувати серце України місто Київ, у 17-тирічного Олексія, мого рідного дядька, не стояло питання, чи з хлібом із сіллю зустрічати ворога, чи із зброєю у руках. Юнаком він записався у добровольці і пішов на фронт. Пройшов через усю війну. Брав участь у жорстоких операціях, був у полоні, звідки тікав і знов воював. Його охороняла доля. Він повернувся з тієї німої, жорстокої м'ясорубки Переможцем. Про війну він згадував частенько, але найбільше йому запам'ятався, як перше кохання, його перший бій.
Безсоння, тої ночі, начебто горох, сипалось думками.
-І коли вже я побачу цих гадів німців? І які ж вони із себе? Ну,...сволота! Дайте но тільки до вас... добратись! Ви у мене...получите! Тільки б скоріше...
Все це, звичайно, перемішувалося крепкими, смачними матюками, як він казав:"Для связки слов". Думки роїлися, плуталися. Він зітхав, заплющував очі і знов впадав у безсоння...
...Підняли їх в сутінках, по тривозі. Рухались нишком, густим лісом. Олексій виріс там де безкраї степи і Азовське море, ніколи не бачив лісу, тож у темряві боляче спотикався о старе коріння, а ціпкі, колючі пальці кущів, начебто спеціально хапали його за одежу. Не раз він згадав чорта "про себе", потайки.
Йшли мовчки, зціпивши зуби. В мовчанні -шурхіт скрадливих кроків, хруст гілок, рідке брязкання гвинтівок. "Тихше! Тихше!" - сичали командири і грізно підганяли:"Скоріш! Скоріш!..." Хоч у цьому не було особливої потреби. Молоді і завзяті, солдати летіли мов на крилах з єдиною думкою якнайшвидше розправитися з ворогом.
Ось і край лісу. Порідшало. Між стволами дерев Олексій угледів пусте, сіре поле, а над головою таке ж пусте, сіре небо. Зовсім поряд, у декілька кроках, чорніла німецька траншея. Там все було тихо, та не напруженою, а спокійною, дрімотною тишею, що порушалася неголосним окликом, негучним побутовим стуком: зразу ж відчувалося, що ворог не затаївся - просто не чекає їх тут.
В атаку пішли з ходу. "Ура-а-а" покотилося над полем, луною відізвалося десь позаду і в ту ж мить начебто розплющилося в неоглядній пустелі повітря. Німці, хапаючи гвинтівки, вискакували з траншеї і бігли по полю, нашвидку поправляючи одяг. На фоні сірого неба їх чорні постаті були чудовими мішенями для стрільби. На очах Олексія одна з фігурок обернулася і в цю ж мить він побачив тьмяний виблиск. Солдат, що біг поруч впав, швидко і якось незграбно засіпавши ногами. Спалахнула думка: треба зупинитися, допомогти та ноги несли, мов навіженого вперед, доки не добігли до земляного горба і він не звалився у траншею, тільки но залишену ворогом.
Траншея була забита своїми; після блискавичного нападу всі важко дихали, але жваво перемовлялися. Олексій і деякі солдати, приклавшись до гвинтівки, стріляли по втікаючим німцям. Та темні фігурки вже не були видно так чітко, як спочатку. Вони танули, віддаляючись. Олексія лихоманило. Руки тряслися. Дало взнаки хвилювання. Заспокоївся і взяв себе в руки, розглядаючи краєвид. Зліва, вдалині рясніли біленькі сільські хатки, вікна яких були темними і тільки в деяких мерехтіли помаранчеві вогники.
Та час плине. Небо над полем посвітлішало. Сонце між тим не з'являлося. День надходив похмурим.
Враз, зі сторони села, почулася стрілянина, спочатку окремі постріли, потім заторохкотів кулемет, за ним другий і скоро звуки тієї стрільби злились в суцільний гамір. Командир пояснив, що це їхня друга рота з тилу зайшла в село. Там закипів бій.
- "Як же його візьмеш без артилерії, голими ... руками",- псіхував командир роти; він стояв поруч з Олексієм. Та недовго думаючи,-а, де наше не пропадало,- командир перекинув ремінь бінокля за шию і, чипляючись руками за суху сіру траву, поліз із траншеї. Вгорі, в позі звіра, готового до стрибка, він повернувся і закричав щосили, щоб перекричати стрілянину: "Бій-ці! В а-та-ку! Вперед!" Він піднявся в повний зріст і побіг через поле назустріч товаришам, що вели нерівний бій. Солдати, ляскаючи затворами гвинтівок, швидко вибиралися назовні і, в запалі солідарності, стали наздоганяти командира. Олексій біг поміж них. Через деяку сотню кроків він почув, ні, скоріше відчув тягучий, начебто причавлюючий його до землі металевий звук і, не розуміючи чому так робить, кинувся на землю, нібито на груди ріднесенької матері, і щосили притулився до неї. Вона і тільки вона захистить його від цього, роздираючого вуха, голову, тіло металевого гулу. Деяку мить цей звук ріс, поширювався, став нестерпно важким і раптом оглушливо розірвався, розлетівся на тисячі уламків. Земля стріпонулася і посипалася грудками. Багато сердець завмерло у сподіванні...
Німці вдарили шрапнелью.
Коли ж знову це страхіття повторилося і знову щось вибухнуло, Олексій, не розуміючи навіщо, вскочив на ноги і побіг назад і з усіх сторін інші солдати навипередки теж бігли назад, як до рідного дому, до цієї чорної траншеї, до виритої в землі щілини, з якої півгодини тому вигнали інших солдат і яка стала їм самим надійним на цьому світі притулком. Ворог послав їм навздогін декілька снарядів та на щастя всі вони дали переліт, тільки грудки землі сипалися на солдат зверху. На дні траншеї, на підстеленій шинелі лежав поранений командир роти і тихо, одноманітно просив: "пити, пити, пити"; над ним нахилився фельдшер. Поряд валявся бінокль.
Прибіг зв'язковий зі штабу полку. Тут солдати почали переказувати, що перша рота втратила половину складу, що у німців гармати і майже у кожному вікні кулемет, а наша артилерія запізнюється. Потім вони ще декілька разів бігали по полю до села і кожного разу в них палили з гармат, примушуючи бігти назад і кожного разу в траншею поверталося все менше солдат. В кінці кінців їх знову повели лісом в те село, звідки вони виступали минулої ночі; там їм пояснили, що їх полк відмінно виконав задачу тому, що і не повинен був село захоплювати, а наступали вони з метою відволікти частину сил ворога, який обходив наш лівий фланг. Під час цієї операції загинуло половина нижчих чинів.
Тоді у Олексія вперше затьохкало серце, чи зможе хтось із бійців розповісти про цей їх перший бій.