Радужная кадка

Динка Галчонок
                Веселкова діжка
                казка
                Прадідові Миколі, якого я не знала

- От добра діжка! – казала тітка Євдокія, задоволено обмацуючи руками та очима виставлену посеред Миколиного двору відтепер свою вже власність: ще пузатішу, як вона сама та й майже такого ж, як вона зросту, дубову сорокавідерну діжку  - Добра, нічо не скажеш! Дай тобі, Бог, Миколо, здоровля!..
- Дай і тобі, Євдокіє, здоровля  таку прірву огірків з`їсти!
- От, Миколо, на все ти мастак, як тебе не поверни. Але ж на язик гострий трохи занадто!
- Сокіру маю гостру й точну, Євдокіє. Мій язик об неї й точиться! – відказував, сміючись, бондар Микола, вже немолодий невисокий чоловік з упевненими поривчастими рухами та уважним поглядом сіро-зелених очей, що пронизували наскрізь.
- Та ну тебе! – сміялась сусідка Євдокія, жіночка нівроку. – Ти краще скажи, чи текти не буде діжка твоя!
- Не лий, то й не буде текти! – прогуло завзято-весело десь… із діжки.
- Ой, - підстрибнула злякано Євдокія. – Шо воно таке, Миколо?
- Та не лякайся ти так! Це ж мій Барилик!
- Миколо, не можу я з тобою! Барилик вже в нього! Я аж підстрибнула, так злякалась! А йому забавка!
- Тож кажу, не я це!


Але Євдокія пішла вже, заклопотана,  закликати своїх Гаврила та Кирила, щоб нелегкий  результат Миколиних трудів доправити до сусіднього двору. За мить кремезний Гаврило, під стать тітці, та їх дорослий вже син Кирило покотили діжку, а із неї верещав-сміявся й кидався слівцями-римами Миколин Барилик:
- Гаврило, Кирило, купило, звалило, возило, полило, помило, набило, залило, солило, вдавило, дурило!..
- Барилику! Я ж тебе разом із діжкою не продав! Разом з тобою – це дорожче буде-е-е! – кричав Микола навздогін.
Але де там! Барилик й слухати не схотів.


А у Миколи роботи… Як той ставок посеред Перерослого, в якому він з дідів-прадідів. І витікає із нього канавка-струмочок, та він все не міліє. Без Барилика стоїть усе і загрожує повінню. З ним же робота завжди на лад йде: Микола сокірою по сухому дубовому брусу клеп-клеп, а Барилик на те меткими веселими слівцями кидається.


Барилик дістався йому не одразу, ні. Спочатку Микола  довго й безрезультатно сам намагався змайструвати діжку.
- Та шо там її робити! – самовпевнено заявив він своєму дідові-бондарю, коли той відчув, що настав час передати комусь свої секрети.
- Ой не кажи, що склепав, доки води не налляв! – хитро примружився дід йому у відповідь.
- Тисячу разів бачив, як ти це робиш. Я все напам`ять знаю!
- Очі бачать, та руки не знають! -  продовжував сипати власними прислів`ями дід.
А Микола після них ще більше загорівся все зробити сам. Щоб насмішкуватого діда за обруч заткнути… Ой, він уже дідовими словами балакає, ніби своїми не може. От і за сокіру узявся. Щоб без діда… Цілий день клепки майстрував. Сокіра втомилася, а він – нє. На завтра – денце залишиться. І скласти все докупи. І обручами скріпити. Не знати яка наука!


От і завтра настало. Раніше за півнів вхопився. І знов за роботу! Клепка до клепки. Денце. Обручі залізні. Нашо дід на ті дерев`яні стільки часу вбиває! Він усе зробить швидше й краще! От і готова діжечка! Можна й водою залляти. Побіг до криниці, дві відрі приніс, вилляв. За новою побіг. Приносить – аж у діжці  пусто! І дід тут як тут. У свій нестерпно насмішкуватий рудий вус промовляє:
- А шо, Миколко, клепки не хватило?
До сих пір, як згадає, весь аж пашить. Як тоді перед дідом…
Але з тих пір став він справжнім учнем діда-бондаря. А учень бондаря – сам бондар. Як дід сказав…


І тоді, як зробив він вже діжок , барилець, бочечок, жбанчиків десь зо сто п`ятдесят, отоді тільки з`явився його Барилик. Почав він сипати слівцями, зовсім як рудовусий дід.
- Звідкіля ти взявся, розумний та веселий?- спитав його Микола.
Маленький чоловічок, тулуб бочечкою, кругле личко, руді коски навсібіч, ручки-ніжки – скалочки, з готовністю відповів:
- Зі сто п`ятдесятого барильця!
Став Микола з Бариликом з того часу майструвати на пару…


- От вже розігрався, пустун… - буркотів собі під носа Микола, пригадуючи... – Барилику! Барилику!Агов!
До Євдокіїного двору дійшов. Діжка його посеред стоїть. Вже з водою, як і тре. А Барилик його у воді чистій плескається. Бризки у всі сторони.
- Шо ти тут робиш? – зрадів Микола, що глядів недовго.
- А ти сам подивись!
Микола придивився й зойкнув: над Бариликом його веселка переливається. Але не звичайна. А в вигляді діжки.
- Веселкова діжка?
- Еге ж! Клепки – із води, денце – сонця кавалок, обручі – слів з десяток міцно так притримуєш і переплітаєш! Все! Готово! І, головне, ні лити туди, ні виливати звідти не тре.
- А для чого ж вона така, Барилику?
- А щоб на світ через неї дивитись, і геть усе розуміти! І все про всіх-всіх знати!
- От шо придумав, бешкетник! – щиро заусміхався Микола. – Ходімо вже! А то робота затопить наше подвір`я!
І пішли вони знову   стукати-клепати свої діжки та жарти та дивитися через них  на барвистий цей світ…