Місто химерне, де міми, жонглери, черниці; губи – солодкі чорниці і чорна жага, фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці, кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…
…день, наче кіт, на пістрявій перині засне… Місто блаженне, в якому щасливі та не. Місто, що місить життя, наче тісто на булки, місто – як вирок, на голову_сніг, як цидулка: похапцем літери курячі вгору і вниз, місто – бруківка, немов одруківка, карниз; голуб, що падає долу, а тінь голубина – вгору ширяє.
Це місто – у небо драбина, напнута линва між «до» та «що буде по тому»; зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому, не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки…
Місто – це звуки: голубка, трамвай, каблуки, Місто – як мітка чи родимка – щонайрідніше… Цоки і цоки. Зозулька в дзиґарику. Тиша.
Втишено, вчаєно… Липовий чай. Охолонь. Місто, де руки зрослися листками долонь, гілля сплелося, коріння клубком повелося, сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся, щастя притишене, як не-мовлятко, росте пагоном сонця: - Кохання моє золоте.