Історія п`ята.Доросліше на чашечку кави
- Мам, мене сьогодні Маміянина мама забере зі школи, добре? – питає Ліза по мобільному телефону. – І ще вона Ваню та Сашу забере.
- Тоді добре… Тільки що з вами чотирма та бідна мама буде робити? Вона ж, напевно, ще не знає, що четверо таких, як ви – це не сума чотирьох вас, а величина поза межами людського сприйняття.
- Мамочко, ти не розумієш, що коли ми з Маміяною, ми ідеальні!
- Це чому ж?
- Тому, що Маміяна – це чудо!
- Все зрозуміло! Четверте чудо знайшлось у вашу компанію! Удома буде вже Назарчик, коли ти прийдеш. Ти ж будеш одразу після школи?
- Ми ще всі разом до Маміяни зайдемо!
- Співчуваю…
- Дякую, мамочко!
- Бувай, доню!
Такими чи приблизно такими були телефонні розмови і з рештою мам.
А коли закінчились уроки, до класу зайшла струнка молода дівчина у спортивній курточці, джинсах, кросівках та з рюкзачком за плечима.
- Доброго дня вам, діти та Раїсо Іванівно! – впевнено сказала вона. - Я за Лізою Лещишиною, Сашею Завірюхою та Ванею Вовком. Я їх додому заберу.
Дівчина була просто чарівною, вона випромінювала надійність та шляхетність. Так що Раїса Іванівна посміхнулась і поквапила дітей:
- Збирайтеся! За вами прийшли!
Ось вони усі їдуть. По дорозі, не поспішаючи.
- Кожен із вас, дивлячись на мене, сьогодні подумав: от би й мені навчитися збільшуватися та зменшуватися, чи не так? – звернулась до дітей Маміяна.
- Так, так!
- Що ж, давайте спробуємо побути дорослими? Тільки ця гра… так би мовити, більш відповідальна, ніж звичайна дитяча гра. Тут потрібно, щоб вам повірили. Згода?
- Ну звичайно, згода!!!
- Тоді ось тут паркуємось і йдемо пити каву!
- Каву? – здивувалась Саша.
- А що тут дивного? –спитала Ліза. - Усі важливі справи вирішуються за чашечкою кави, а не за мискою морозива. Так мені мама сказала, коли вона з подругами довго розмовляла в кав`ярні, а я з`їла вже два морозива і хотіла ще третє, ананасове.
- Твоя мама правду казала, - посміхнулась Маміяна.
- Стійте! – раптом крикнув Ваня, що першим помітив, що вони усі дивним чином уже стали дорослими. – Стійте, я вам кажу!
- Що трапилось? - поцікавилась Маміяна.
- Пані! Пані! Я маю на увазі вас усіх! Мушу вам допомогти вийти із машини!
- Але ж я уже вийшла! – здивувалась Ліза.
- Ну то сядь знову! Важко тобі, чи що?
- Мені не важко, мені смішно! – зареготала вона, але тут же спинилась, мов проковтнула півсміху, тому що також побачила, що доросла. Трохи поміркувала, а тоді гепнулась на сидіння біля Маміяни.
Ті, хто проходив повз них, побачили, як дядечко років тридцяти п`яти бігає навколо автівки зі смішним, зовсім не дорослим виразом обличчя і то намагається допомогти дамам вийти із машини, то знову саджає їх назад. Навколо них уже навіть почав збиратись натовп, який тут же і розтанув, як тільки і чоловік, і дами зайшли у кав`ярню.
Тут було затишно. Пахло кавою та ванільними тістечками.
- Добрий день, панове! – підійшов до їхнього столика молодий офіціант із жовтою краваткою-метеликом.
- Ой! Який у вас мухтелик! – весело сказала Саша.
- Перепрошую?! – здивувався він.
- Даруйте їй, вельмишановний! – узяв на себе відповідальність за Сашине базікання Ваня. – Наша Саша тільки що… із першого класу!
- А-а-а… - не зрозумівши коментар, проказав хлопець.
- Що??? Це хто тільки що із першого класу? Я?? – і тут же, як вона це частенько робила у школі, почала лупцювати Ваню.
Офіціант позадкував від дивних клієнтів. Але Маміяна одним поглядом виправила становище: офіціант перестав задкувати, а Саша – лупцювати.
- Нам чотири кави, будь ласка, - посміхнулась вона.
- І чотири ванільних тістечка, - облизнувшись, як киця Мишка, додала Ліза, також із посмішкою.
- От бачите! Це досить важко, грати у дорослих, - пояснила Маміяна.
- Так, нелегко… - зітхнула, опустивши очі, Саша Завірюха. – Вже краще, щоб було так, як є!
За деякий час принесли їхню каву.
- Ваше замовлення, пано… - офіціант не доказав, онімівши.
Перед ним сиділи четверо дітей семирічного віку. Він потер очі, бо йому стало здаватись, що це якийсь обман зору.
- Дякуємо, - посміхнулась Маміяна.
Та не встигли вони ще навіть скуштувати напій, за яким вирішуються важливі дорослі справи, як двері відчинились і до кав`ярні зайшла… Лізина мама із подругою-колегою.
Ліза, Саша та Ваня, як по команді, залізли під столик. Офіціант виглянув із-за стійки і безнадійно пробелькотів щось нерозбірливе.
Лізина мама з колегою сіла за сусідній столик. Вона оглянула все довкола. Погляд її зупинився на столику, за яким сиділа молода вродлива дівчина. На ньому стояло чотири чашечки кави і чотири тістечка. Раптом стіл почав розхитуватись, а кава – вихлюпуватись. Лізина мама показала це подрузі. І вже вони удвох витріщилися на дивний стіл.
- Дівчино, у вас стіл хи… хитається! – звернулась мамина подруга до Маміяни.
- І ка… кава виллється зараз уся! – додала мама.
- Дякую! Не переймайтеся! – відповіла Маміяна і сонячно посміхнулась.
У цей момент із-за столу почали вилізали, обтрушуючись, Ліза, Саша та Ваня. Вони, на щастя, були знову дорослими.
- Лізо! – вигукнула мама. А потім запнулася. – Ой! Вибачте, будь ласка! Обізналась!
- Нічого, ма… - відповіла Ліза, затуляючи собі рота, щоб не продовжити початого слова. – Мене часто приймають за когось іншого!
Нарешті до маминого столика підійшов офіціант. Його злегка похитувало від надлишку див.
- Доброго дня! Щось бажаєте замовити?
- Води! І швидше! – вигукнула Лізина мама.
А дивна компанія допила рештки кави, проковтнула тістечка і вийшла із кав`ярні.
В автівці було тихо. Кожен думав про своє. Ще б пак! І ви б задумались, якби за один день вам вдалось подорослішати, потім знов поменшати, потім знов подорослішати, потім знову ж таки стати дітьми…
Такі ось дивні історії відбулись із Лізою та її друзями. Вони продовжують жити у Хмельницькому, навчатись у першому класі, міцно дружити. І нічим не відрізняються від інших дівчаток та хлопчиків. Хіба що тільки тим, що інколи до них приходить Маміяна, і тоді трапляються усілякі дива. Але і до вас може хтось такий завітати. У любий момент. Ви ж тримаєте вікна відчиненими? Чи принаймні залишаєте малесенькі щілинки для провітрювання?