Історія третя. Канікули – не для всіх!
- Лізунько, збирайся швиденько, відвезу тебе до бабусі з дідусем! А то я вже на роботу запізнююсь! – підганяла мама Лізу наступного ранку.
- У мене все зібрано ще з учора, - відповідала та, ховаючи у кишеню свою нову подругу.– Знаєш, хто у бабусі з дідусем є?
- Звичайно, знаю, Лізо!
- Мамо, це я не тобі!
- Ти що ж, сама з собою розмовляєш?
- А от і не сама з собою! І нічого сміятись так! – подумала образитись Ліза, але тут же згадала Маміянині слова і стала обмацувати себе руками.
- Мамо, я не побільшала?
- Побільшала-побільшала! Ходім уже!
- Це якщо я у двері протиснусь…
- Треба десять таких, як ти, щоб не протиснутись!
- Це ж як потрібно ображатись?! Десять разів по стільки, скільки я?..
Але мама вже тягнула Лізу за руку униз по сходах.
- А ти можеш швидше їхати, мамо?
- Ні не можу! У місті обмеження швидкості!
- А Маміяна може!
- Тоді вона порушує правила.
- Нічого вона не порушує!
- Лізо, ця розмова довша, ніж у мене зараз часу - казала мама, залишаючи доньку на бабусю з дідусем, що вийшли з будинку зустрічати онучку.
Бабуся та дідусь підійшли до машини. Вони про щось розмовляли з мамою, кивали головами, посміхались, час від часу позираючи на улюблену онучку.
Ліза стояла посеред невеличкого затишного двору. Він увесь був доглянутим яскраво-зеленим коротко підстриженим газоном із неширокою доріжкою із тротурної жовто-синьо-рожевої плитки, що вела до самісіньких дверей будиночка. Айн вже був тут як тут. Він несамовито мотав хвостом і радісно обнюхував та облизував Лізу. А вона весело та голосно сміялась.
- Ой!!! Облиш мене, нерозумна тварино!!! – раптом почулось із її кишені.
Айну, що встромив туди свого цікавого носа, вдалось витягти звідти Маміяну.
- Лізо, що там трапилось? Чого ти верещиш не своїм голосом? Я можу спокійно їхати на роботу?
- Нічого-нічого, мамо, це я так… своїм голосом! Звичайно їдь чимшвидше уже! – відповіла вона не дуже чемно, намагаючись закрити собою Маміяну, що грізно дивилась на пса, який поволі відступав, і зростала просто на очах.
Мамина синя автівка нарешті від`їхала. Бабуся з дідусем відійшли від воріт і просто остовпіли: перед ними стояли Ліза, пес Айн і… ще якась дівчинка. Вона була трохи вищою за Лізу, та й виглядала дорослішою.
Мовчанка була такою довгою, що Лізі здалося, вона назавжди. Першим наважився порушити її дідусь. Він якось непевно гмикнув і закашлявся. Не приховуючи свого по-псячому щирого здивування, зовсім безпорадно скавулів Айн, щільно притискаючись своїм чорним боком до ноги дідуся. Бабуся увесь час терла скельця окулярів, одягала їх, потім знову знімала, хукала і знову терла…
- А що ви, не раді нам? – запитала Ліза, якось трохи штучно всміхнувшись.
- Хіба ж не раді… - невпевнено проказала бабуся.
- І ми з Маміяною страшенно раді! – опановуючи хвилювання, майже закричала Ліза. – Ми з нею такі подружки, такі подружки!
- Ну то й добре, діточки! Заходьте у хату. Зараз поп`ємо чаю з пиріжками.
Бабусі дуже хотілося запитати, звідкіля узялась ця Маміяна і чому дочка й словом про неї не обмовилася, що було зовсім на неї не схоже. Але боячись прямим запитанням образити дивну гостю, бабуся вирішила зачекати слушного моменту.
За чаєм Ліза, щоб не дати дідусю й бабусі зайве спитати, почала розмову сама:
- Маміяно, знаєш, а мій дідусь класний столяр!
- Це якраз дуже, дуже нам допоможе провчити цю невиховану тварину! – зраділа Маміяна, переможно поглядаючи на Айна, що тихенько лежав поодаль і ледь чутно скавчав.
- Провчити? – здивувався дідусь.
- Маміяна сказала «навчити»! – викрутилась Ліза.
- Це ви про кого? Хто тут ця «невихована тварина»?
- Маміяна сказала «ВИХОВАНА тварина», дідусю!
- Це правда? – запитав він, спантеличено чухаючи потилицю.
Маміяна злегка нахилила голову.
- Ми про вашого Айна. Будемо займатись його навчанням та вихованням, правда, Лізо?
- Так, звичайно, - відповіла Ліза. – І ти нам… у цьому допоможеш! Зробиш… таку… парту для нього, як у школі!
- Лізо, парту для собаки? – розхвилювався дідусь. – Щоб сусіди сказали, от дивак цей Федя, парти для собак та котів робить?!
- Хитрішим треба бути, - повчала дідуся Ліза. - Для онучки парта ця, скажеш! Вона, скажеш, у перший клас пішла! Але ти класно придумав: ще й Мишку розуму навчити!
- Канікули ж зараз! – все ще опирався дідусь.
- Канікули – не для всіх! – відрізала Маміяна, зиркнувши на Айна.
- Та зроби вже, Федю, їм ту парту! – вступилася бабуся.
Коли виходили з-за столу, бабуся примітила, що дивна гостя – просто набагато, набагато доросліша, ніж здалася спочатку. Вона не знала, що й подумати. А коли сказала про це своєму Феді, то зрозуміла, що він також це помітив, але вдає, що нічого такого не може бути, бо це ж повна нісенітниця.
Дідусь опустив голову, почухав потилицю і узявся до роботи, щоб не мучитись отими дивами. Робота у дворі позад будинку закипіла. В хід пішли дошки, пила, рубанок, молоток, цвяхи, шліфувальний станок – і вже за кілька годин парта, точнісінько як у школі, була готова. Поставили іі прямо на газоні перед будинком.
- Урок перший! – оголосила Ліза. – Зараз пес Айн та кішка Мишка сядуть за свою парту! Айне! Айне!
Але пес не поспішав. Ліза ледве знайшла його в альтанці за будинком і, вхопивши за нашийник, привела до парти.
- Отут твоє місце, Айн! Сідай! Айнечку, ну будь ласка!
Поки Ліза розшукувала Мишку - яскраво-руду пухнасту кішку, що з дитинства дружбу водила з мишками, за що їй і було, під загальний сміх, придумане таке ім`я - пес знову кудись подівся.
- Айне, Айне! До мене! – наказала вона. Але й сліду псячого не стало.
Маміяна увесь цей час спокійно собі сиділа на зручній дерев`яній лавочці, також змайстрованій якось дідусем, слухала плеєр, тихенько йому підспівуючи, і час від часу оцінюючи гострим поглядом стан справ. Коли їй остаточно стало зрозуміло, що навчальний процес перетворився у стовідсотково хаотичний, вона вийняла навушники і рішучим голосом узяла ініціативу на себе.
- Айне, Мишко, сюди! – неголосно, але твердо скомандувала вона
- Пес та кішка прибігли так швидко, що Лізиному здивуванню не було меж.
- Лізо, а тепер попроси у бабусі декілька шматочків ковбаски.
Пес зраділо замотав хвостом, так сподобалась йому перспектива навчатись не за так.
- Тепер кожен нехай займе своє місце за партою! Айн, ось твоє! Ай молодець! Мишка, а це твоє! Яка ти розумниця!
Маміяна хвалила Айна та Мишку і пригощала їх ковбаскою.
Пройшло зовсім небагато часу, а перший урок було засвоєно учнями на зубок: посидіти за партою не так вже й кепсько, як здавалось на перший погляд.
- Як ви гадаєте, колего, потрібна кішкам та собакам із пристойної родини грамота?
- Звичайно, потрібна, Маміяно!!! – зраділа Ліза.
- І я так вважаю.
- Учні! Отже, завтра зранку у нашій школі заняття по плану, о 9.00.
Учні розбрелись хто куди.
А Маміяна з Лізою вирішили зробити для школи картки з буквами українського алфавіту. Приладнали до справи рожевий цупкий папір, ножиці, лінійку, олівець та фломастери.
Коли усе було розкреслено, вирізано і написано, Маміяна на хвильку задумалась, а потім запитала, чи знайдеться у домі шматок бджолиного воску. Віск знайшовся. І ним вони стали натирати картки.
- Три старанніше! – радила Лізі Маміяна. – А то дехто з наших учнів шляхетністю не страждає. А це значить, що один раз побуваєш у псячій пащі – і вже тебе половина, якщо ти паперова картка!
- А якщо ти паперова картка, помащена воском? – поцікавилась Ліза.
- Тоді у тебе значно більше шансів залишитись цілою!
Наступні шкільні дні показали, що букви – не така вже й премудрість для пса й кота з порядної родини, при умові, якщо не закінчуються дві речі: терплячість та ковбасні шматочки. Так увесь час примовляла Маміяна.
У неділю зранку мала приїхати по Лізу мама. Вона, як завжди, кудись спізнювалась, тому просила Лізу о десятій уже стояти з речами у дворі.
А в суботу ввечері для бабусі з дідусем було дано відкритий урок.
Мишка та Айн по черзі приносили своїм учителям потрібні картки з буквами. Бабуся та дідусь сміялись та аплодували, як у цирку, хоча Маміяна перед початком уроку попередила, що це не цирк. А необхідний мінімум для тих, хто поважає себе і хоче навчитись по-людськи розмовляти і перш ніж схопити когось за голову та витягти із кишені, принаймні, скаже «Доброго дня, пані! Як вам тут, добре сидиться? А чи не допомогти вам звідси вибратись?» Навіть бабуся з дідусем помітили, що при цих словах Айн відчув невимовний сором, але не могли зрозуміти, до чого ті слова.
Найцікавіше почалось тоді, коли від букв перейшли до слів.
- Мишко, склади, будь ласка, своє ім`я! – попросила Ліза.
- Мишка, - прочитали хором бабуся з дідусем слово, що склала їх рудохвоста киця.
- Айне, а тепер ти!
- Один, - здивовано підняла брови бабуся.
- Ну звичайно! – відразу ж зрозумів собаку дідусь. – Коли я називав Айна, то сказав, що це німецькою «один»! А він візьми та й запам`ятай!
- А тепер давайте кожен із тут присутніх поставить якесь запитання нашим учням! – запропонувала Маміяна.
- Перша я! Перша я! – застрибала Ліза. – Учні! З завтрашнього дня у вас канікули! Ви раді?
- Ні! Ні! – написали рожевими картками на зеленій травичці газону Мишка з Айном.
- Отакої! – сплеснув у долоні дідусь. Це чому ж?
- Нудно без уроків! – написав Айн.
- А на канікули вам обов`язково буде завдання: написати твір «Як я провів свої канікули».
- Ура!!! – склала із карток Мишка.
- Що вам приготувати на вечерю? – запитала, посміхаючись, бабуся.
- Макарони по-флотськи,- відповіли зголоднілі учні.
Коли зранку приїхала мама, вона подумала, що Маміяна – це сусідська дівчинка. Бабуся з дідусем навперебій розповідали їй про учорашній урок. Мама, як завжди, поспішала.
- Мені вже треба їхати. Я пізніше вам зателефоную!
- Ти ж довези їх добре! Не поспішай!
- Не хвилюйся, мамо! Дякую за все! До побачення!
- Маміяна та Ліза розцілувалися з дідусем та бабусею, Айном та Мишкою, сіли до машини, помахали звідти руками.
- Не сумуйте! – кричали вони своїм учням, що виглядали і справді трохи сумними. – Пишіть твори!
- Виходь! Удома Назарчик на тебе чекає! А в мене часу обмаль! Я вже запізнююсь!- сказала мама, під`їжджаючи під під`їзд. – А подругу куди підвезти?
- Вона тут живе, мамо!
- Дивно. Як я її раніше не бачила?..
- Ти ж завжди поспішаєш! Бувай, мамочко!
- Назар, познайомся! Це Маміяна! – сказала Ліза, переступаючи поріг.
- Та, що у кишені поміщається і що сама собі мама? – весело оглядаючи Лізину подругу, пригадав Назар.
- Та сама!
- Це ж якою великою має бути кишеня? – засміявся брат.
- Це такою великою була невихованість нашого Айна, - відповіла Ліза спантеличеному Назару.
- Але з ним уже все гаразд, - сказала Маміяна звідкись іздалеку.
- Де ти, Маміяно! – запитала Ліза.
Вона кинулась шукати подругу. Але знайти так і не змогла.