Історія друга. Перемога, на яку ніхто не чекав
Ліза до кінця дня була в захопленні від Маміяни.
У неї засмагле обличчя і дуже крута вдача, загартована у постійних перегонах, бо більш за все вона любить швидку їзду. Пасок безпеки у неї завжди пристебнутий, але і без нього вона б нізащо нікуди не вилетіла!
- Сідай на заднє сидіння! – кричить вона Лізі. – Там безпечніше!
Просто по-звірячому реве мотор.
І ось уже вони мчать так швидко, що за вікном суперкару усе зливається спочатку в зелений, потім – у сірий, а згодом - у чорний кольори. Щось схоже на завіконня вагону метро…
- Куди ми їдемо, Маміяно? – трохи розгублено запитує Ліза.
- Як це куди? У нас ралі! Славнозвісне міжконтинентальне ралі «Хмельницький – Дакар»! Воно закінчується у столиці Сенегалу, у Дакарі!!! От ми туди й женемо! А це ж все-таки Африка - не ближній світ!
- Африка???
…Маленькие дети!
Ни за что на свете
Не ходите в Африку, в Африку гулять, - пригадалось Лізі…
- Не хвилюйся, - відповіла Маміяна. – Кого-кого, а Бармалея там точно немає! Казки для малюків!
- А… хто там є?..
- Із небезпечних – муха цеце. Її укус сонну хворобу викликає. А сонна хвороба, та, зовсім погано закінчується… Але ти не переживай, я муху жодного разу ще не бачила!
- Саша Завірюха побачила б!
Маміяна промовчала.
- А ми з якою швидкістю зараз… їдемо?
- Ха-ха! Лізко! Ми не їдемо, ми летимо зі швидкістю 650 кілометрів на годину!
- А тато каже, що навіть 200 – вкрай небезпечно по наших дорогах.
- Так, небезпечно, якщо ПО дорогах, а ми ж НАД дорогами!
- Як це?
- Це моє ноу-хау, Лізко! Я сама цей суперкар сконструювала, щоб перемогти у перегонах. О. От ми уже, власне, і перемогли. Ніхто цього не чекав… Просто ми перегнали усіх на цілих два тижні! А може й на більше…
Ліза і справді відчула, що її вже не з такою силою втискає у сидіння машини. Потім побачила за вікном якусь жовту хмару. І тільки коли їхнє чудо техніки зупинилось, вона зрозуміла, що вони у пустелі. І жовта хмара – це хмара піску, що піднялась від коліс.
Неподалік починався оазис. Там росли пальми, зеленіла травичка, були якісь трохи дивні візерунчасті будівлі і, головне, били фонтани і стояли столики під тентами, як у вуличних кафе на Проскурівській. Коли Ліза із Маміяною підійшли туди, то у центрі оазису побачили п`єдестал із цифрами 1, 2, 3. На сходинці з цифрою 1 стояла велика пляшка холодної прозорої води з бульбашками. Коли Маміяна узяла її і відкрила, вода шипучим сріблястим потоком почала литися їм на голови, обличчя, руки, одяг.
- Ура!!! Ура!!! – голосно кричали дівчатка і підстрибували.
Потім вони побігли до фонтанів і довго купались в них прямо в одязі. А потім сиділи у подвійній пальмово-тентовій тіні, їли холодне-прехолодне морозиво, слухали розмови сенегальських папуг і насолоджувались спокоєм так, як це можуть робити тільки ті, хто досяг успіху.
- Ти знаєш щось про автомобільні перегони «Хмельницький-Дакар»? – запитала Ліза ввечері у тата.
Тато весело зареготав, а потім відповів:
- Не тільки чув, доню, але й мрію туди поїхати, власними очима подивитися. Тільки початок перегонів у Парижі чи у Буенос-Айресі, а не у Хмельницькому.
- А я вже там була сьогодні… І починались перегони якраз у Хмельницькому! А закінчувались у Сенегалі. Там ще сенегальські папуги такі… надзвичайно гарні. Ось такі! – і Ліза вийняла зі своєї шухлядки три яскраві пір`їни. – Вони мені подарували!.. А знаєш, ми виграли перегони! Уперше в історії! І нарешті я почула і побачила справжню муху цеце, яку нас щодня Раїса Іванівна просить почути, не знаю тільки, навіщо!..
Потім, пізно увечері, тато казав мамі на кухні:
- От бачиш, а ти кажеш, що від комп`ютерних ігор жодної користі! А звідки б іще дитина у семирічному віці довідалась про ралі «Дакар»?
- О! Це вкрай необхідні для неї знання! – засміялася мама.
- Маміяно, скажи, тільки чесно! – шепотіла Ліза в той самий час у темноті.
- Питай.
- Я боюсь тебе образити…
- Я не вмію ображатись! Бо коли ображаєшся, стаєш такою великою, що не те що у вікно – навіть у двері не протиснешся!
- Ти що, моя… помилка?
- Помилки – це вікна, через які можуть увійти наші фантазії. Чи не увійти.
- Так ти моя фантазія?..
- Ні, я справжня, - коротко відповіла Маміяна.
- Із ким це ти тут розмовляєш, доню? – відчинила двері мама.
Ліза вдала, що спить. А сама ще довго не могла заснути. Все поглядала на Маміяну, що спала, поклавши голову на лялькову подушку. Вона дійсно була маленькою-маленькою… Такою, що запросто поміститься у кишені.