Що таке філософія?
Для одних – ледь що не синонім слова «базікання». До того ж – безпредметне.
Для інших – щось, зовсім необов’язкове для «нормальної» людини; те, без чого цілком спокійно можна обійтись у своєму власному життєвому поступі і поготів – у житті повсякденному та повсякчасному.
Для когось – марне гаяння часу для вкрай неконкретних інтелектуальних вправ…
Подібну «колекцію» вельми розхожих «характеристик» можна продовжувати як завгодно довго: адже відомо, що у глупоти меж немає. Тут діє єдина формула: «я так гадаю». «Я так бачу». «Мені так видається».
Не буду полемізувати, не буду намагатись розвінчувати і т.д. По-перше, для полеміки з подібними опонентами здоров’я треба більш, аніж розуму; по-друге, універсальну протиотруту (антидот) проти подібного інтелектуального невігластва та незрідка – войовничого й агресивного жлобства вже давно винайшли у моєму рідному селі: «Ти ТАК бачиш? Хай би тобі …». Ну, звісно, це коли хтось свідомо і до того ж – вельми енергійно намагається видавати чорне за біле, зло за добро, брехню та кривду за правду, потворне за прекрасне тощо.
То що ж вона є: філософія?
…Враховуючи, що філософія – то є у буквальному перекладі: «любов до мудрості»; не просто до цілком певного типу та стилю мислення, але до мислення найвищого гатунку: саме до мудрості (мудрість – то не лише звивини, але й зморшки), спробую лаконічно відповісти на це питання («що є філософія?») – послуговуючись особистим життєвим досвідом. Вже й звивин «філософських» трохи є: їй віддано понад 30 років свідомого служіння, та й зморшки не за горами: в цьому році мені виповнюється 63… Отож, маю і фахове, і моральне право відповідати на поставлене питання від власного імені. А не від імені чиєгось. Відповідати і нести за те відповідальність повну.
…Я дійсно багато читав. Скрізь. Завжди. І – все. Повністю «вичитав» нашу шкільну бібліотеку. Практично повністю – сільську. З вдячністю безмежною згадую та пам’ятаю шкільного бібліотекаря Ніну Павлівну Бідненко та сільського – Катерину Сергіївну Смовж, які, як справжні інтелігенти, як справжні творці та берегині справжньої духовності та культури, прищеплювали смак до читання, поштиве, – майже трепетне, відношення до книг, – цього вікна (а, чи, може, дверей, найширших) у культуру минулу, нині сущу. І – в прийдешню. Адже: «чим більше пізнаю, тим менше знаю» (Й. Гете).
…Дійшла черга й до міської (Фастівської) бібліотеки, яку я відвідував три роки поспіль (1964-1966).
Я за все і безкінечно вдячний своїм батькам. Себто – як, власне, і повинно бути. Матусі моїй, вчительці початкових класів у веприцькій школі – Марії Терентіївні і батьку – фронтовику, колгоспному бригадиру, комуністу – Володимиру Кириловичу. Він мав 4 класи освіти. Але мудрішої, працьовитішої, добрішої, розважливішої людини я не стрічав у своєму житті. Може, таке відчуття ще й тому, що я вже пережив свого татуся на багато, багато років…
Так от: я вдячний їм за все, але особливо вдячний за три речі: вони всіляко заохочували мій потяг до спорту; вони завжди рахувались з моїм вибором: професії, дружини, друзів, ворогів і т.ін.; вони прищепили мені любов та повагу до книги.
Мало сказати – повагу. Поштивість і безмежну довіру. Словом – любов.
Дивлячись на деякі нинішні «книги», гортаючи їх сторінки, ловлю себе на єдиному бажанні: відрубати подібному «літератору» язик та руки.
До колоди. Привселюдно. Це – не література. Це – сучукрліт.
Хто народивсь і жив у селі, той знає, що це значить: заохочувати до читання, створити у домі ледь що не культ книги. Адже в тому селі роботи – від світанку, до захід сонця. І переробити її всю – неможливо. Воно ж живе. Росте. Розвивається. І сад. І город. І живність вся. А ти ж – перший помічник батькам своїм у тій роботі (сестричка була ще малою, та й що візьмеш з того дівчиська…).
Копати садок, садити город, полоти, підсипати, косити, носити воду, пиляти та рубати дрова, пасти корову, йти за пашею для свиней, для кролів, для… Словом: це село. Це земля. Їй не збрешеш. Їй міфів та локшини на вуха не навішаєш. Скільки разів їй поклонишся – стільки разів вона тобі віддячить. Або ж, як казала моя матуся, царство їй небесне: «взувай синок чоботи, йди приберись у корови і свиней, бо якщо воно тобі не смердітиме у хліві, то воно ніколи не запахне на твоєму столі».
Це – одвічна життєва мудрість. І вона супроводжує нас від самого народження і до самого фінішу життєвого. І в селі. І в місті, звичайно. Але в селі – ти весь на виду. І фактор: «що люди скажуть?» там є (був) ледь що не визначальним. І капітал твій найбільший – це твоя репутація. Авторитет. А чи то: «слава». І вибір – за тобою.
Так от, закінчуючи думку про роль та місце книги. Роль – визначальна. Місце – першорядне. І тоді. І зараз.
Що б і хто б не казав. І тоді було радіо. Було кіно. Був театр. Вже в 60-ті масово з’явилось (щоправда – чорно-біле) телебачення. Щоправда, не було Інтернету. Ну й що? Тепер є.
Але книга – то є книга.
А вчитель – то є вчитель.
А батьки – то є батьки.
А друзі – то є друзі.
Вочевидь, масив сприйнятої з книг інформації, – ну, і з живого життя, звісно, – склав ту критичну масу, яка (спрацював закон взаємопереходу кількості та якості) визначила вибір долі. Адже прийшло загострене відчуття суперечливості між скороминучністю окремішнього людського життя та вічністю, безмежним багатоманіттям і безкінечністю, – як співвіднести!? – буття. Одних наук вже нині існує понад 3 тисячі. А професій та спеціальностей – понад 60 тисяч. Що можна встигнути? Як долучитись до всього: що було, що є і що буде?
Виявляється, є така можливість. Є одна-єдина наука, що має своїм предметом не шматок, фрагмент буття і не масив його, а – все буття і небуття. Все суще. ВСЕ. Бо, як вже мовилось, стихія філософії наукової – то стихія всезагальності…
Філософія (як, зрештою, і будь-яка інша форма життя духу) може бути науковою і ненауковою. В свою чергу ненаукова: донауковою і антинауковою. Перша – не може. Це – не вина і не біда її. Це об’єктивний стан речей. Ну, не може дитина в 10 років те, що може доросла людина.
Друга – не бажає. Це: і біда, і вина.
Бо: вже є наукова. Йди, бери, користуйся.
Але: «не так все однозначно…». Є сили, є люди, є неспівпадаючі, а незрідка – протилежні устремління і інтереси. Звідси – різні відношення до філософії. І – різні «філософії». Себто: є філософія (наукова), і є «філософії». Безліч. Бо, повторюю, у глупоти меж немає. Існують фабрики філософського міфотворення, цей процес вже давно «індустріалізований».
Є люди, є спільноти людей, які зовсім не зацікавлені в тому, щоб наука загалом і наукова філософія ближчим чином стали та були надбанням кожного, багатьох та всіх. Бо наукова філософія, то: «схоплена думкою необхідність». Всіляка необхідність: природна, технічна, суспільна. Будь-яка. Бо наука: то рафінований людський дух. Їй (науці) до снаги бачити те, що закрито простором і часом. Бо, окрім іншого, має таку властивість, як антиципація – випереджаюче відображення. І вперед. І назад. І в майбутнє. І в минуле.
Наразі, будь–яка наука, включно і наукова філософія, покликається до життя з однією-єдиною метою: бути об’єктивованою. Матеріалізованою. Уречевленою. Втіленою.
Тому, спочатку – пізнання т.з. першої природи. Потім її (природи) практичне перетворення. Людьми. Суб’єктами діяльності та творчості. Через техніку, через технологію. Створення артефактів. Себто: створення предметів матеріальної культури. І водночас: формування культури почуттів та культури власне духовної (включно і філософської). Людини. Людей. Людства.
Потім стає нагальною проблема адекватного (наукового) осягнення «природи другої»: світу суспільних відносин. Світу суспільних інститутів. Економічних, політичних, соціальних, духовних, і т.д. і т.п. Осягнення і освоєння. Щоб ця природа не домінувала над людьми, не пригнічувала, не знічевлювала, не перетворювала і не використовувала як засіб, як товар серед товарів. Не експлуатувала. Не робила людину тотально відчуженою. Від всього та від всіх. Але: була умовою та засобом поставання та буття кожної людини – в якості цілі (цілісної людини), в якості, зрештою, нормальної людини – генія.
«Геній – це нормальна людина. Всі інші – відхилення від норми». Професія нормальної людини – її ім’я (Маркс – марксизм; Ейнштейн – відповідно …). Спосіб буття нормальної людини – творчість: найбільш розвинена форма розвитку. Спосіб буття дійсного гуманізму. Суспільний стан, базований на свободі та творчості – дійсний гуманізм. Коли розум існує в розумній формі і до того ж – у формі практичної всезагальності.
…Звісно, що від того не вмирають, якщо не долучаються до філософії. Чи то свідомо уникають. Або ж – просто розминаються. Скаже (або подумає) «простий обиватель». І – категорично помилиться. Бо: які думки, такі почуття і точнісінько такі – діла (справи) практичні. Якщо в голові – неправда, то в серці – ненависть, а в руках зброя. Не мною сказано, але правда: чим далі від істини – тим ближче до крові. Бо ідеї (які б вони не були: донаукові, наукові, антинаукові), якщо вони оволодіють людиною (а іншого призначення у них просто немає!) – стають матеріальною силою. Стають уречевленим, практичним пізнанням та знанням. Об’єктивованою (втіленою) свідомістю, матеріальною культурою (а чи то – антикультурою) стають. Ну, а вибір – за людиною. Бо з вибору починається – свобода.
От за неї, за справжню свободу ми з вами – дійсними (а не завіреними партквитком лише) комуністами і не вилазимо вже понад 20 років з окопів. Окопів, через які проходить лінія боротьби з передісторією, зі вчорашнім днем людства, з контрою. З кривдою, неправдою, потворністю, злом.
Будемо жити. З повагою – автор.