История первая

               
                Історія перша. Сама собі мама


Усі діти, як діти. А Маміяна не така... Ні, не в тім річ, що вона якась лінива, чи неохайна, чи вередлива, чи не хоче уроки робити, чи спати не збирається, коли давно уже має бачити сни... Не в тім річ... Маміяна - зовсім інша. Як же вам це пояснити?..


Почнімо з того, що не було ніякого життя у маминому животику, як це буває в усіх дітей без винятку. Не було пологового будинку, де усі малюки з'являються на світ.  Не було привітань щасливих дідусів та бабусь, тіточок, дядечок, сусідів з приводу її народження. Навіть мами не було, чесно кажучи…


А  була дівчинка Ліза, що живе у місті Хмельницькому, на вулиці Панаса Мирного, у цегляній десятиповерхівці, на шостому поверсі, у трикімнатній квартирі номер 51 разом із мамою, татком та старшим братиком Назарчиком. Лізі нещодавно виповнилося сім, і вона цього року пішла у школу, в перший клас.


Їй у школі цілком добре. Там така метушня на перервах, що іноді сама Ліза не одразу може зрозуміти, де закінчується вона, а де починається хтось інший з її веселих однокласників. А їй така метушня до вподоби. На уроках, жаль, майже ніколи такої не буває. На уроках потрібно сидіти так тихо, щоб чутно було, як муха пролетить. Так Раїса Іванівна любить повторювати. І Лізі дуже хочеться почути ту муху, а надто - побачити. Але їй все ніяк не везе… Та ще й сама Раїса Іванівна заважає.


- Зараз, дітки, у нас 5 хвилин читання пошепки,- оголошує вона.
А це значить, що всі тридцятеро Лізиних однокласників, як один, відкриють кожен свою книжечку, затулять вуха долонями, щоб інші не заважали, і почнуть спочатку пошепки, потім трохи голосніше, щоб все-таки Раїса Іванівна почула, хто тут насправді читає найкраще і найшвидше, а потім уже й зовсім перейдуть на крик. Коли Раїса Іванівна сама затулить свої вуха долонями, стане зрозуміло, що читальній п`ятихвилинці кінець…
Тож про яку муху може йти мова?.. Правда, Саша Завірюха, Лізина подруга, каже, що вже двічі чула її, а ще більше бачила... Але їй просто везе, цій Саші Завірюсі…
Але ж про Маміяну…


… Були перші канікули у Лізиному житті. Вона ледве дочекалася. Не тому що школа набридла, зовсім ні! А тому, що у п`ятикласника Назара вже так багато разів були ці канікули!.. А у дитячому садочку, як відомо, про них і гадки не мають…


Плани на канікули у Лізи були неабиякі. Їй дуже хотілося до бабусі з дідусем, що хоч і живуть також у Хмельницькому, але не в багатоповерхівці, як Лізина родина,  а у невеличкому власному будиночку біля лісу. А найголовніше – пес Айн і кішка Мишка, яких так любить Ліза! Вона ладна з ними цілий день із ранку до вечора бавитись.
Тому, коли настали канікули, Ліза знала, чим буде займатись.
Уже звечора  вона стала складати речі у рюкзачок.
- Куди це ти збираєшся, Лізунька? – поцікавилась мама.
- Звісно, куди. До бабусі з дідусем! Ти мене відвезеш до них зранку?
- Лізо, із цим доведеться зачекати…
- Це чому ж? Канікули ж!!!
- А ось чому. Раїса Іванівна сказала, що тобі просто необхідно попрацювати на канікулах над письмом. Читаєш ти добре, сказала вона. А от коли пишеш, дуже поспішаєш і через те пропускаєш літери.


Ліза знала, що мамі заперечувати не варто, але заперечила:
- І правильно роблю, що поспішаю!. Усі в нашому класі знають, що Ліза Лещишина швидше за всіх пише! Це ж рекорд, розумієш? І замість того, щоб гордитись мною… Це жахлива несправедливість, мамо!
- А не намагалась трішечки повільніше, щоб букви на узбіччя не вилітали від такої швидкості?
- Якщо повільніше – тоді я перейматися починаю… І можу зовсім нічого не написати
- Лізунька, - м`яко і одночасно твердо, як вона лише одна уміє, сказала мама, - ми з тобою слухняні дівчатка і зробимо так, як нам порадила Раїса Іванівна.
- І як вона порадила? – без захвату спитала Ліза.
- Мені подобається, що наша розмова стала конструктивною, - посміхнулася мама. – Раїса Іванівна запропонувала тобі щодня писати по три рядочки. Але не на швидкість, як ти це любиш, а на якість, як потрібно.
- Добре вже… - похнюпилась Ліза. – Але не щодня, а усе за один день – і до бабусі! – поставила  зустрічну умову Ліза. - Домовились?
- Гаразд! – поступилася мама.
 

Наступного дня Ліза залишилась удома з Назарчиком, який  уже із самого ранку сидів перед монітором, як укопаний.
- Чому це тобі все найкраще? – запитала вона про всяк випадок у брата.
- Хто перший встав, той штани вбрав, - відповів їй Назар вивченою нещодавно народною мудрістю.
Але Ліза не засміялась. Ще трохи покрутилась без діла, та робити було нічого і вона вирішила чимшвидше написати свої 27 рядочків. Відкрила  прописи, де було багато усіляких речень, і почала.


- Мама і Яна удома, - прочитала вона. - Господи! Що ж вони весь час удома та й удома товчуться?.. Не підуть собі до тьоті Олі в гості, чи в парк, чи в цирк, чи просто у кав`ярню, де мама замовить собі чашечку кави, а Яні - смачненьке тістечко чи морозиво… А-а-а-а-а… Напевно, Янина мама по телефону вже довго розмовляє. А Яна смикає її за рукав і запитує щохвилини, коли ж вони нарешті підуть…Е ні-і-і… Так не піде… Так довго буде, якщо перейматися… Потрібно на швидкість! Єдиний вихід позбутися цього завдання!


І Ліза почала писати. Сьогодні вона поспішала, як ніколи. І за півгодини усе було готово.
-    Головне – щоб без помилок, - думала Ліза, - а то мама ще скаже переписувати. А це ж ще один день на вітер.
Тому Ліза підійшла до Назарчика зі своєю писаниною:
- Братик, будь другом, перевір!
- Ого, як ти швидко, Лізко! Що тут у тебе? «Маміяна удома». Це щось цікавеньке! Ніколи не чув про таку!
- Хто удома?.. Дай подивитись! Гм…Ти… багато чого ще не чув! – задумливо проказала Ліза. - Маміяна – це така…маленька-маленька дівчинка…У кишені поміститься.  Вона… дуже… самостійна. Сама собі мама, одним словом!
- Ну ти й вигадниця, Лізунька! - зовсім, як мама, сказав Назарчик. А потім так само, як вона, засміявся.
Назар знайшов декілька помилок.  Потім допоміг сестричці  їх виправити. Так що коли прийшла з роботи мама, на столі її чекав зошит, а у ньому – двадцять сім  Лізиних рядочків і один – Назарчиків:
- Перевірено! Помилок немає!


Мама посміхнулась. Їй подобалась справжня дружба її дітей. Тому вона дописала двадцять дев`ятий:
-    Дякую за співпрацю! Повністю довіряю! Мама.
 І сама уже нічого перевіряти не стала.