Близнюки
Міра народила близнюків у переддень "часу Х". Про те, що їх чекає завтра, Алоїз достеменно не знав, але нічого доброго не передбачав. Малих брати з собою у вимушене вигнання він не хотів, його насіння повинно було залишитися на цій землі. Тут його батьки побудували приземкуватий сірий дім, тут, у глибоких і розгалужених його підвалах, громадилися купи вугілля та листи жерсті, якими батько торгував, тут народився він, тут померли батько і мати, тут зачав він з Мірою синів, тут дітям і зоставатися.
Глухої ночі, коли перейми у Міри вже тривали з кількасекундними перервами, він не побіг за акушеркою Розі-нийні, що жила неподалік – навпроти маленької православної церковці. Вона не відмовилась би прийняти пологи, і заплатити він мав чим, та момент був не той. Сам накип*ятив води, обклав породільницю простирадлами. Сам перерізав і невміло зав*язав пуповини у малих, так, що вони все життя випиналися у братів округлими кавалками на животах. Власне, лише цією тілесною ознакою, прихованою від людей одягом, вони були подібні зовні, в усьому іншому родинної схожості в братів не було.
Алоїз загорнув малих у пелюшки, яких Міра наготувала цілий стос заздалегідь, склав до валізи решту. Обох новонароджених притулив до себе, стягнувши їх якомога тісніше пуховим попланом, і чорними кертами, минаючи місця шандарських постів, подався до хижі служниці Олени Гудко, що також була при надії, як і його Міра ще кілька годин тому.
Двері відчинив Микула. Блимнуло кіптяве світло зсередини, вихопивши з потемків кімнати зіщулену на постелі Олену.
-Що, Олию? Міра вродила? А моя Олена – іще сночи, неживоє... Давай дітину. Най вам ся веде, чоловіче божий. Діточки, сараки, ба що винні тому чортови з Берлину?.. Женуть вас гет, припали би.
-Туй двоїчко, Микуло.
-Видав, у Олени дві цицьки.
***
Пішковці зустрівся їй несподівано – на розі біля римо-католицької церкви. Якось не потрапляв на очі вже кілька років, хоч і жили у малому містечку, де ніби й неможливо не здибатися бодай раз на два місяці. Вона одразу подумала про те, що чоловік анітрохи не змінився, хоч із часу їх знайомства минуло вже понад тридцять літ. Тоді він інженерував на приладобудівному заводі. Потім, коли підприємство розвалилося, як підмита повінню валькова хижа, Єнив Пішковці неочікувано став заготувачем худоби на забій. Його брат Євген, хірург, тим часом виїхав з містечка на ПМЖ з дружиною-німкенею. Єнив скромно, але вміло ґаздував на обійсті названих батьків, а на вітцизнині своїй та брата будував фешенебельну віллу. Олена та Микула Гудки тихо доживали віку, аби відійти з цього світу в один день. Їх провів Єнив разом з молоденькою дружиною Оксаною. Євген з Реґіною на сумне прощання приїхати не встигли, надіслали телеграму.
Отак, ніби з вузла вигулькнувши, голкою випростався із-за рогу перед нею високий худорлявий Єнив з обличчям смутного Піноккіо.
Дивними бувають зустрічі двох немолодих людей, яких колись пов»язували приятельські стосунки. Хтось обов*язково мусить брати на себе роль сповідника, а хтось – того, що мусить висповідатися.
-Як ти, Єниве? Господи, де ти щез? А, власне, і я на люди рідко виходжу. Слухай, нині свято, давай зайдемо у це кафе, вип*ємо хоч по каві.
До кави Єнив не відмовився і від півдеци. Потім пішла й друга. Третю і наступні він вже випив у неї дома. Вона терпіти не могла п*яничок, але щось їй підказало, що Єниву горілка цього дня потрібна у якості ліків – від безпросвітності.
-Ти питаєш про Оксану? Я її відвідую у Вільшанах у психлікарні. Ти знаєш, там безнадійні. Вона нікого не впізнає, але я їжджу до неї, як лиш зароблю якийсь гріш. Її батьки так і померли з переконанням, що то я в усьому винен. А насправді – то братів однокурсник усе спаскудив, мурло, яке диплом отримало за корчаги з вином. Які там корчаги?! Цистерни за роки його старий перевозив в інститут! Оксана після пологів уже не прийшла до тями, вона так і лишилася квіточкою з розкритими вічками. Лише сльози іноді котяться, і тоді я знаю, що вона жива і живе у своєму світі, де мені вже немає місця. Так, я одружився. Що мав робити сам у Гудківській хаті? Потрібна була ґаздиня. Та й уночі прохапуватися, як серед промерзлої поточини, і не видіти берега було тяжко, сама розумієш...
А того дня я довше спав, неділя була. Прокинувся від грюкоту на кухні й схопився, щоб глянути, що там відбувається. На підлозі лежала хлібниця, а Люда... Люда трималася за стіну і щось там мацала, ніби двері шукала. Зір до неї так і не повернувся. Хоч кажуть, що є надія, лише треба сорок тисяч гривень. Я їх не маю, вже й не матиму. А Люда навчилася і на балкон двері відчиняти...
-Послухай, який балкон? Ти хіба не на Гудківському обійсті живеш?
-Давно. Євгенові забаглося будувати котедж. Казав буде з Реґіною приїжджати. Гроші обіцяв привезти, як тільки вирветься від роботи в клініці. Але там у нього такі пацієнти... Про те, де лікувався наш керманич, читала ж, мабуть. Словом, я заробляв непогано на худобі і всі ті гроші вкладав у його новобудову. Одного чудового дня, коли там усе вже було підготовлено для того, аби лише бутор розкладати, у двір зайшли «стрижені» і вказали мені на вихід. А я ж брав кредит під братове слово. Так що Гудківську хату довелося продати. Гаразд, що стало розуму купити однокімнатну в п*ятиповерхівці. З тієї позички і досі ще на мені кілька тисяч висять.
-А Євген? Ваша вітцизнина ж на нього записана?
-На нього. На кого ж іще... Що йому тут робити... Капустеї, ти їх знаєш, усім заправляють, шукають йому якогось київського «буратіно» за покупця.
-Єниве, давно хотіла спитати: чому ти тоді став заготувачем?
-А, розумію. Ти гадаєш, що я – відбиток свого брата, лишень у від*ємному значенні, той хірург, а я – різник. Ні, золота моя, я не забивав худобу, я лишень здавав її на м»ясокомбінат.
Дітей близнюки не надбали. Алоїзове насіння не проросло. Хоча – хтозна.
Єниву вона викликала таксі, щоб довезли до під*їзду п*ятиповерхівки, що стала для нього і його незрячої дружини останнім Вавилоном. Євгена того дня знову показували у світській хроніці. Він був схожий на поголеного Карабаса. У сюжеті йшлося про те, що його дружина Діна Ашкеназі пише кіносценарії для Голівуду.