Навпомацки коридором

Навпомацки коридором, тьмяним, в кінці якого можна побачити тьмяне світло, холодне і вогке. Коридор липкий. Я торкаюсь стін та відчуваю, як ця липкість хоче втягнути мене всередину, як варення намагається втягнути ложку в себе, повільно і протяжно, обмазуючи її своїм фруктовим слизом. Я намагаюсь роздерти очима пітьму та дістатись світла, але хтось підходить до мене ззаду та торкається руками лопаток. Завмираю, серце нестримно калатає. Я відчуваю подих біля шиї, руки, що спускаються з плечей до грудей, вогкі губи на шії. Він повільно зтягує з мене майку, починає цілувати тіло. Я вже не знаю, хто він, але відчуваю його. Немає страху. Стіни не зможуть мене затягнути до себе в пекло, бо є він. Гарячи руки опалюють моє тіло, стає гаряче. Стіни твердішають, він притискає мене до них, ковзаючи руками по всьому тілу. Він- моя темрява. Я обертаюсь до його обличчя, але все одно не бачу його. Тільки силует і запах, свіжий та легкий. Він хапає мене на руки та впевненим, важким кроком йде до світла в кінці коридору. Геть від цих солодки, важких, лепких, затхлих кімнат, коридорів і стін. Геть.