Продовження
«Що відповісти, що відповісти? Знову цей проклятий вибір. Дивачко, як же тебе не образити? Я ж не можу плюнути тобі в душу, яка дивиться на мене оцими розкритими настіж мені, дурному, очима» - думки пхали одна одну, поки він довго видихав, намагаючись зосередитися. Колись одна його добра знайома, подруга за листуванням, поставила таке ж запитання. Тоді було простіше. Був час подумати. Він відповів їй, що так, любить, вирішивши для себе, що любити і кохати – різні речі, отже він не збрехав, але й не сказав правди. Він любив ту жінку, але не кохав. Для неї різниці між «любити» та «кохати» не було і його «так» стало для жінки рятівним…
Отже, чому б не сказати «так» і цього разу?
- Так , я тебе люблю. Але зовсім не знаю тебе. Мені потрібен час.
- Він у тебе буде. Я залишаю тобі мої щоденники. Будь-ласка, прочитай їх. Тільки не порушуй хронологічного порядку!
- Добре, обіцяю – усміхнувся Він, випустивши хвилю ніжності, яка кинула молоду жінку в жар.
- Ми питимемо каву? – запитала Вона.
- Так, так, звичайно. Тобі з молоком? Будеш коньяк?
- Так, тільки не багато. Грамів 30, не більше.
Вони довго пили. Вона каву, Він гарячий шоколад. Іноді вони пригублювали коньяк. Від зніяковіння Він багато говорив. Вона здебільшого мовчала. Її погляд світився коханням. Він не розумів природу Її почуттів. Ситуація була майже не реальна. Його душа наповнювалася Її світлом і він почав втрачати опору під ногами. Здоровий глузд тріщав всіма швами.
«Що це? Що за чудасія? Це якесь наслання! Мана! Цього не може бути» - як мантру промовляв його розум…
«Вона вся світиться! Вона тебе справді кохає» - глибоким грудним контральто промовляло його серце…
Чи кохалися вони цього вечора, чи була у них перша ніч, сповнена насолоди незбагненної, коли вони пили любовний трунок, аж «винарі його втомилися носити» цього я вам не скажу. Я Вам не оповім про те, коли і де була їх перша шлюбна ніч, хоча здається те, що люди називають шлюбом їх зовсім не обходило. Бо справжній шлюб, коли душі, серця, тіла двох сплітаються в тугий канат і двоє проростають один в одного і стають цілим, укладається не на Землі. Де? Я не знаю, але точно не в церкві чи магістраті…
В ніч їх першої зустрічі Він викликав таксі і провів Її на вокзал. Нічний потяг повіз Її в рідне місто, в якому вона жила майже безвиїзно з самого свого народження і яке було її чужим, бо як вона писала в своєму щоденнику Йому: «Моє місто мене ніколи не любило мене. Ти знаєш, кожне місто має на когось схоже. Моє - я це зрозуміла лише нині - то така собі типова вкраїнська баба, з неповною середньою освітою, чоловіком-хроніком-її хрестом непосильним на довгій життєвій дорозі (не покинеш, бо що скажуть люде), гаруванням на роботі, на дачі, в селі у матері... і Вона отака, оця баба, і воно отаке - оце місто - провінційне та гниле насправді. Бо воно зневажає мене і таких як я. Бо для цієї запишеної бабери, фарбованої блондинки з шиньйоном бути ІНШОЮ, виділятися, думати НЕ ТАК - найбільший гріх. Бо немає в ній любові насправді. І нікого вона не любить. Ні вулиць своїх покоцаних, ні дітей своїх , ані себе горопашної. Бо і сама любов для неї - гріх. І не любить вона нікого і нічого. Бо боїться вона любити. Бо і в церкву вона ходить не через любов до Бога, а зі страху, і перед судом Божим і перед осудом людським»...
А Він залишився в своєму Місті, яке також ставало що далі чужим для нього. Бо і з його міста втікала Любов. Її витискали юрби заробітчан, хижаки-забудовники, рагулі, які «все купили» або яким «купили все». Люди з душею та розумом або емігрували потихеньку або втікали у власні башти слонової кістки.
Він боявся собі признатися, що ЙОМУ бракувало Її розкритих навстіжень очей, які випромінювали любов на Нього і то зовсім незаслужено. Бо ж чи варті тексти, які він створював аби хоч якось зачепитися за це життя, яке піском між долоней втікало від нього, щоб так Його любити. Він був чутливий, цей емпат, він знав, що Вона його кохає по-справжньому. Розум повторював Йому «Хлопче, це патологія! Ти не знаєш, якого коня вона заведе у твій двір». Але він читав Її щоденники. Вона не була вар’яткою. Це не була клініка. Вона була бідолашним дитям, замученим, втомленим, зарьованим, з якогось доброго дива ставши карою та катом для себе. То була дівчинка, яка бажала щастя_для_всіх і тягла на своїх худих плечах чужі хрести. Жінка, яка хотіла бути щасливою і шукала Любові. А знаходила чоловіків, які катастрофічно не вміли любити та навіть і кохатися толком не вміли, хоча кожен новий її коханець по-первах намагався вдавати Казанову…
Прочитавши перші три зшитки, він твердо вирішив стати її терапевтом. Вона потребувала Його допомоги. І не важливо, що Вона закохана в Нього. Практично всі клієнтки психотерапевтів різною мірою закохані у них. Мистецтво терапевта полягає у використанні цих почуттів для реабілітації чи психокорекції з подальшим зняттям залежності «вона любить свого терапевта». Чи хотів Він стати Її Чоловіком? Ні, не хотів. Йому хотілося зробити Її щасливою, вільною, такою, що дарує свою любов достойним і отримує взамін любовну амріту. Бо хто ж тоді, як не Вона варта любові?
Вони листувалися. Вони годинами сиділи в Скайпі. Трафік їх сотових телефонів був занадто щільним. Спілкування з ним трансформувало Її. Вона змінювалася. Її здавалося, що вона Галатея, яку змінює Її Пігмаліон. Але насправді, він так вважав, вона розкривала в собі те, що закладено було в Неї від народження. Можливо це було схоже на те як добрий чарівник знімає чари прокляття з красуні, яку вдягли у шкуру ящірки. Вона мінялася зовнішньо. Її постава стала стрункішою, голос набув глибини та обертонів. Її обличчя стало світитися і не тому, що вона частіше посміхалася, а тому, що воно справді світилося. На неї стали звертати увагу чоловіки, навіть юнаки молодші неї стали проявляти знаки уваги та бажати познайомитися. Цього ніколи раніше не було. Вона завжди вважала себе гидким каченям і мріяти не мріяла про те, щоб стати Білою Лебідкою.
Кохання до Нього все прибувало і прибувало як молоко в породіллі. А він боявся зайвий раз поставити в кінці листа смайлика-серденько. Чому? Тому, що Він все ще не бачив причин чому Він має бути Чоловіком Її Нового Світу. Цей Світ нарождався за Його участи. Він це добре усвідомлював. Вважав що це прояв абсолютного егоїзму претендувати на таку високу роль. Він планував як найкраще влаштувати її родинне життя і знайти її гарну партію. Він розповідав Їй яким має бути Її майбутній Чоловік.
А Вона? А Вона знала, що саме Він – той Чоловік, якому вона почала писати листи у своїх щоденниках, коли Їй ледве виповнилося 13 рочків. І це листування, це проростання Його в її душу і плоть, бо насправді всі наші думки та почуття залишають свої малопомітні, мало видимі, видимі та помітні сліди і то не тільки у зморшках. Її Любов повнилася як повниться весняна ріка снігами та талою кригою. Вона знала, що його дамба рано чи пізно буде знесена. Він такий розумний та освічений, який знав біохімію почуттів в купі з біофізикою любощів не відав того, що усвідомила вона: жінка є основою буття і якщо Її любов вибрала когось, і якщо вона справжня, то її не спинити…
(далі буде)