Життя втомлює. Можна втомитися від життя в будь-якому віці. У цієї втоми є багато облич. Кожна людина, яка втомилася від життя може побачити його в дзеркалі, а може не звернути на нього уваги. Але результати - невтішні: нудьга-депресія, хвороба, латентний сьюїцид або самогубство без всяких там "простіть, якщо можете"...
Життя може втомити навіть такого життєлюба як Він, легкого, життєдайного та винахідливого гравця, який звик дарувати посмішки чоловікам і жінкам. Його доторки та голос збуджували хвилі ніжності, спілкування з ним давало людям довгий післясмак щастя невимовного, якогось часто неусвідомлюваного піднесення, як перед Різдвом чи днем народження в дитинстві.
Вперше симптоми втоми від життя Він помітив, коли стояв на пероні залізничної платформи. На повному ходу до неї наближався пасажирський потяг. Він тут не зупинявся цей експрес з п'яти вагонів Київ-Варшава. Лиха думка "кілька кроків до краю платформи, стрибок...і все: фінал. насправді це легко" ковзнула краєчком його свідомості. Усвідомлення того, що в ньому поселилася ця програма самознищення, було як обухом по голові. Він, той, хто засуджував самовбивць як слабаків та злочинців, які підло вбивають найщедріший подарунок Богів, зрозумів, що і в цьому питанні "never say never". Його світ тьмянів на очах. Ні, все було добре. Він не був лузером. Життєвий успіх продовжував надимати його кар'єрні вітрила. Його любили жінки, а чоловіки в його присутності підсвідомо намагалися втягнути животи. Але Його світ втрачав барви, весняна трава, омита першим дощем вже не мала того пряного запаху життя. Він все частіше пропускав пору струмків поміж талого снігу, коли сонце сліпуче, а небо ясне і повітря таке солодке та п'янке. Він все рідше помічав у свічаді відображення Небесного Посланця, що колись в юності так чітко проявився в ньому і надавав його життю відчуття захопливої подорожі в купі з "фієстою, яка завжди з тобою".
Він був надто розумним щоб так тупо кинутися під потяг, чи вистрибнути з вікна на 27 поверсі Бізнес Центру, де проходила презентація його Нового Проєкту. Його дивовижний самоконтроль не давав йому виїхати на стрічну смугу та врізатися у фуру на ділянці Люботин - Полтава. ВІн став знову робити вправи на свіжому повітрі в парку. Він обливася крижаною водою. Він плавав по два кілометри в басейні. Він скинув сім кілограмів "незайвої ваги". Але Його Світ був таким же тьмяним...
Все, що він робив раніше легко та невимушено зараз вимагало надзусиль. Він все ще відповідав "I'm fine! Файно!" на запитання "Як ти?". Але куди подівся смак до життя? Запахи , барви де ви? Єдине, що Його спасало це тексти, в які він закодовував своє минуле і намагався пророкувати своє майбутнє. Воно виходило інтовертивним та самотнім. В цьому була своя втіха. Самотність здавалася йому нагородою за ці роки біганини по морському мілководдю в компанії таких же засмаглих тіл, як у нього. Сонце, сіль на губах, золоті бризки, пінистий брют та гіркий шоколад - гарна плата за довгу самотність в кінці... Він почав писати довгу саґу про Самотність. Це стало сенсом його буття. Це надавало снаги жити далі...
А потім сталося те, чого не могло статися. В Його наглухо зачинені двері хтось несміло постукав. Він відкрив їх і побачив на порозі жінку-дівча. Вона була в довгім плащі. Вся змокла, бо надворі йшов дощ і був четвер. Добре, що жінка була без макіяжу, бо потічки води що текли з волосся на лице зробили б її смішною. Йому здалося, що вона перед тим як постукати плакала, але довести цього було неможливо. За вікном не вщухав дощ...
- Хто ти? - очманіло запитав Він
- Я - твоя Жінка. - відповіла Вона.
- У мене немає і не може бути жінки. Мій світ її не потребує.
- Але ж я твоя Жінка. Ти мене впустиш в дім?
- Заходь. Звісно заходь. Посміхнувся Він і здивувався своєму вар'ятському вчинку. Незнайомка о цій порі в його помешканні.
- Я тобі писала листи. Ось вони в моїх щоденниках. Я почала писати тобі, коли мені виповнилося 13 років. Уже п'ятнадцять років я щодня пишу тобі листи. Сьогодні я принесла їх щоб ти прочитав. У мене більше немає сил не зустрічаьтися з тобою.
- Добре, заходь.
Він здивувався як просто і легко вони перейшли на ти. Ця незнайомка була дивною, але вона не була божевільною. Десять років праці клінічним психологом у ранній молодості на все життя виробили вміння одразу помічати патологічну поведінку.
- Тобі треба зігрітися. Прийми душ. Я зроблю тобі гарячого шоколаду. Чи може кави?
- Зроби і те і те... Поки я буду митися, почни читати перший зшиток. Все треба прочитати в хронологічному порядку.
- Але звідки ти знаєш мене?
- А хіба це важко? Я читала твої твори. В них я прочитала, що ти - мій Чоловік. Ти - Лицар. Ти мене врятував. Не гони мене, прочитай мої листи...
- Та звісно ж! Я не гоню, з чого ти взяла... Прочитаю. Іди зігрійся під душем. Ось рушник та халат. Решта - у ванній кімнаті.
Природній авантюризм та креативність разом із допитливістю, цим відвічно дитячим "а що буде далі", якось з напівоберту втягнуло його в цю гру з Незнайомкою...
Він швидко заварив гарячий шоколад у термосі, заправив новою кавою кавовий автомат і став читати Щоденник №1. В ньому тринадцятилітня дівчинка, якій здавалося, що її ніхто не любить, бо вона негарна і говорить скоромовкою, яку ніхто не розуміє, намалювала портрет свого майбутнього чоловіка. Дійсно, все, що він знав про себе відповідало опису тієї малої. Читаючи щоденника, він не міг повірити, що його писало таке мале дівча, хоча почерк був справді юнацький і ці малюнки на полях видавали підлітка. Але така глибина, така пристрасть була в тих рядках. Не кожна доросла жінка ладна так почуттєво писати... Читання все більше поглинало Його. Він взагалі мав здатність так сконцентруватися на чомусь, що зовнішні подразкники практично переставали існувати для Нього. Тому Він не помітив як Вона вийшла з душу в Його халаті, поли якого майже доходили до Її гомілок, підійшла до крісла, стала на коліна і довірливо-дитинно поклала голову Йому на коліна, нагло перервавши читання.
Від нереальності всього цього Він ошелешено мовчав. Вона підняла голову і довго дивилася Йому в очі ніби запитуючи: "Ти мене впізнав нарешті? Це я - твоя Жінка"
- Ти мене любиш? - запитала Вона.
(далі буде)