Ти пам'ятаєш, Аполонію, той сад? Ти пам'ятаєш, знаю. Ти дивував численних учнів своєю пам'яттю та розумом подібним криці. Сансари таємниці тобі скорялися. Ти розповів як колісниці фараона врізалися у ворогів та сонце зупинялося від болю поранених та від безглуздя дій нащадків кроманйонців... Холола кров і серце зупинялось від картин, які творив ти словом. А потім ти промовив лагідно і тихо:
.......Метелик сів, прикрасив
.......рожево-білу тогу
.......м'якенький вітерець подув
.......та виніс запах саду
.......на дорогу.
А потім ти нам розповів про Тінь. Про Гру. Про небезпеку, коли нас кволих і сліпих як котенят новорожденних по лабіринтах водять. Використовують уяву і ліплять з неї марево, мару, фатаморґану. Як все те робить нас іще слабкішими та позбавля надії на прозріння...Але ж є інші Тіні. Ти сказав:
.......Торують тіні
.......наших мрій, надій, звитяг
.......стежки до Саду
.......молитв пісень і добрих
.......снів. Заснути б часину...
О, як же солодко ми спали у твоїм Саду!!! Ту дивовижу ми несем в серцях десятки років. Ти чуєш, Аполонію? Ти все ще з нами? Ми ще побачимось колись?
.......не відреклись хоч скільки півень не співав
.......не страхопудились коли на нас спускали Звіра
.......це - віра? ні, не віра!
.......це - відданість, знання, Любов.