І слів нема, і дух перевести не сила. У горлі - кляп невиплаканих сліз. А очі сиві та сухі. Поблякли кольори, завмерли звуки. Лиш муха надокучливо дзижчить та б'ється в шкло.
А там, де був учора ти - провалля і горять свічки та ще оцей задушливо солодкий запах...
Чому так сталося? Чому? Для чого цей портрет несуть, де ти залишився навіки юним? А цей оркестр?
Ти знаєш, Анатолю, я з дня отого не можуть чути навіть полонези...
Я вперше бачив як мій батько плаче. Він, сильний чоловік, не стримався, пішов у вишеньки, лице ховаючи в долонях. А я стояв, заціпенів. І перший сніг пішов, коли труну впускали в яму.
Було між нами лиш чотири роки...
Тепер я старший тебе вже на тридцять літ. Твоє каштанове волосся таке густе і кучеряве. Моє до біса сиве і вже давно не в'ється. Ота твоя дурепа не народила твого сина, хоч всі її благали залишити дитину. Твій рід пішов разом з тобою...
Кому так нагло знадобились в отому Позачассі твоя краса і розум? Твої піаністичні пальці вони там теж потрібні? А очі смарагдові, які вже в дев'ятнадцять всіх бачили наскрізь, там споглядають щось?
Я знаю це дурні питання. Світам не перетнутись і ти мене не чуєш. Але повір, твоє провалля не заросло ні чистотілом, ні бузком. Сьогодні я прийшов до тебе на могилу щоб виплакати те, чого тоді не зміг...