...Джеремі було не впізнати. Завжди веселий і говіркий, він тепер став похмурим і тримався осторонь від людей. Його здорові рожеві щоки запалися і зблідли, погляд ховався вниз під насуплені брови, наче він боявся оступитись.
Дружина і маленька донечка дуже хвилювалися за нього. Вони не могли звикнути до цієї зміни. Так само, як і змиритись…
Тільки подумати, що лише три тижні тому їхній коханий чоловік і батько був гордістю села. Усі його поважали, а вже заміжні жінки завжди ставили в приклад своїм чоловікам.
…Це сталося три тижні тому… Було літо, стояла гарна погода, і він щодня ходив на полонини косити траву. Його восьмирічна донечка ішла разом з ним, поганяючи кіз. Їхня коза привела того року двох козенят, тож дівчинка мала за ними дивитись.
Джеремі подобалась його робота, і все навколо радувало його. Маленька Джулія часом підбігала до татка показати, яку гарненьку квіточку вона знайшла. Вона щебетала до нього, і його обличчя засвічувалось теплою і лагідною посмішкою.
Їхня полонина була трохи далеко від села, і зазвичай ніхто їх не турбував. Однак одного разу вони побачили жінку. Вона спускалася з пагорба, тримаючи в руках букет польових квітів. Підійшовши, глянула Джеремі в очі, привіталась і посміхнулась. Він привітався у відповідь і припинив роботу. Джулія покинула своїх кіз і підійшла до татка.
- Хочеш квіти? – спиталася жінка в дитини.
Джулія взяла татка за руку й сховалася за нього.
- Яке миле дитя. Хай Господь благословить її. До побачення. – Вона пішла далі, а Джеремі проводжав її поглядом.
- Вона мені не подобається. – Дівчинка тремтіла біля нього.
- Не бійся. Татко з тобою.
Вони повернулись до своїх обов”язків, але обоє продовжували думати про жінку…
Це була Ядвіга, що жила в найдальшому куточку села. Її хата стояла осторонь від усіх, такщо жоден сусід не міг похвалитись тим, що багато про неї знав. Ходили слухи, що ця жінка не дуже добра, але ніхто не говорив про це відкрито.
Наступного дня о тій же порі жінка показалась на вершечку гори й стала наближатись до них. Цього разу її голова була прикрашена гарним вінком. Вона наближалась до Джеремі, дивлячись йому прямо в вічі. Він припинив роботу й став чекати, доки вона підійде. Але цього разу Ядвіга не зупинилась. Вона лише кинула "Привіт”, проходячи повз косаря, і пішла далі.
Джеремі чекав, що вона обернеться, але вона не обернулась. Скоро її постать зникла серед дерев.
- Чому вона приходить сюди? – голос дівчинки повернув його до реальності.
- Напевно, має якісь свої справи.
- Вона мені не подобаєтсья. – повторила свій вердикт дитина.
- Біжи до козенят. Глянь, вони збираються битись.
Цього вечора Джеремі був надзвичайно тихим. Іноді його дружині й донечці вдавалось засвітити на його обличчі тьмяну посмішку, але вони відчували – з ним щось коїться.
А випадок з жінкою, про який дитина розповіла матері, заронив зерна підозри в серце Марти. Але вона була доброю жінкою й вирішила діяти любов’ю й терпінням.
Відтоді посмішка зовсім зникла з обличчя Джеремі. Жінка більше не з’являлась на їхній горі, але сторонній спостерігач міг би зауважити, що щодня о тій самій порі Джеремі сповільнював свою роботу й кидав часті погляди на стежку, що вела з вершечка гори. Це тривало коло півгодини, а тоді його робота набувала звичного темпу.
Так пройшло три тижні. Через три тижні Джеремі відчув – сьогодні вона прийде. Він спостерігав за сонцем з тривогою в серці. А коли надійшла пора послав дитину набрати з джерела води.
Нарешті з”явилась Вона. Квітуча, як гаряче літо, вона випромінювала посмішку, а в очах скакали лукаві бісики.
- Як робота?
- Дякую, добре. – Джеремі не чув власних слів.
- Чому ти так на мене дивишся?
- Ти така гарна.
- Хіба ти бачив мою вроду? – посмішка стала ще лукавішою – в ній грав виклик. Джеремі захлиснула хвиля сорому, але він опанував себе, і сором поступився місцем бажанню торкнутися забороненого плоду.
- Джулія йде. Побачимось пізніше.
- Коли?
- Коли надійдуть сутінки. – Очі ящірки зблиснули на прощання, і через якусь мить неясна постать, що віддалялась, була єдиним доказом того, що це не сон.
- Чому вона знову приходила? Я не хочу, щоб вона сюди ходила.
Але він хотів. Тепер він не намагався приховати від себе правду. Він хотів, щоб вона приходила.
- Сонечко, - він присів біля Джулії. – Вона не зробила нам нічого поганого. Вона така сама, як і інші жінки.
- Хай вона більше сюди не приходить. Я не хочу, щоб вона сюди приходила. Будь-ласка, татку.
Хіба переговориш уперту дитину? Хоча…
- Добре, наступного разу, як вона сюди прийде, я скажу їй, щоб ішла іншою дорогою. Добре?
- Добре.
Вони попили води, яку принесла Джулія, і обоє відчули полегшення.
Того вечора виявилося, що Джеремі забув свого ножа на пеньку біля підніжжя гори. Він йому був дуже потрібний, тож Джеремі пішов забрати його. Але він скоро повернеться.
…Жінка більше не з’являлась на їхній полонині, і Джеремі, здавалось, повернувся до свого нормального стану. Його добра дружина боялась у це повірити, але образити свого чоловіка недовірою вона не могла. Тож тихо раділа в глибині свого серця.
Одного дня Джулія не пішла з батьком на полонину. Вона мала допомогти матері по господарству. А Джеремі доведеться дивитись ще й за козами.
Коли він прийшов додому, то застав дружину саму в хаті – Джулія поралась у дворі.
- Глянь, що я тобі приніс, - він тримав у руці яблуко. Воно було наче таке саме, як інші, і все ж не таке. Воно справді наче просилося, щоб його з’їли.
- Де ти його взяв? Давай залишимо для Джулії. – Бідна жінка була дуже зворушена.
- Але ж я приніс його для тебе. Я хотів зробити тобі щось приємне.
Хіба можливо протистояти такій увазі чоловіка? Звичайно ж, ні. Але ж серце матері ніколи не дозволить жінці не поділитись задоволенням з дітьми. Тож вона вирішила відкусити шматочок, а решту залишити дитині… Шматок застряг у неї в горлі. Її язик розпух і заповнив собою весь рот, очі стали круглими й божевільними. Бідна жінка не могла вимовити й звуку. Її тіло обм”якло, і вона упала без свідомості на долівку.
Джеремі розгубився. Він упав навколішки біля дружини і прошепотів її ім”я. Він хотів допомогти їй, та не знав, як.
- Мамо, в мене… - слова застрягли у дівчинки в горлі. Вона з жахом дивилась на зведене корчами тіло матері, на татка, що безпорадно повзав навколо неї.
Ні! Щось треба робити! Вона метнулася з хати за допомогою, і гори пронизав розпачливий крик дитини.
Коли люди збігались до хати Джеремі, він зустрічав їх відсутнім поглядом. Він щось мурмотів до себе, та ніхто до нього не дослухався. Всі бігли до хати й уже там вирішували, що робити, щоб допомогти жінці…
Тут верховодили жінки. Вони наказували своїм чоловікам, що робити, і ті покірно слухали. Всі працювали мовчки й злагоджено. Лише від двох не було користі. Маленька Джулія тулилась до матері, плачучи й кличучи її. Найсуворіші чоловіки не могли стримати скупих сліз, що навертались їм на очі, коли вони дивилсь на нещасне дитя. Тим другим був батько Джулії. Він ходив поміж людьми бездумно, мало тямлячи, що відбувається навколо нього.
- Джеремі, у горах живе знахар. Ми мусимо закликати його. Тільки він може тут дпомогти. – Джеремі бачив, що хтось звертається до нього, але навряд чи зрозумів хоч слово.
Це був голова села. Він відповідав за все, що діялось на селі, і зараз збирався послати гінця по знахаря. Але перше він мусив повідомити про своє рішення чоловіка бідної жінки.
Він відчув, як хтось торкнувся його руки. Його дружина, завжди спокійна і покірна, але коли потрібно, настійна.
- Невже не бачиш, що тут немає до кого говорити? Посилай гінця, Генрі. Вона навряд чи виживе.
Її слова, промовлені стиха, зробили своє.
Гонець був посланий незважаючи на те, що збиралось на грозу. (У великому поспіху та напруженні люди не помітили, що вечір настав набагато швидше, ніж звичайно – важкі чорні хмари заволокли все небо).
…Вони зробили все, що могли. Але вони могли надто мало. Тепер їм лишалося лише молитися, щоб старий знахар був вдома. І втішати маленьку Джулію.
Вони згадали про Джеремі, але хтось сказав, що він копає щось біля куща аґрусу, і люди вирішили, що він зійшов з розуму. Вони спостерігатимуть за ним здаля й не заважатимуть.
…Гонець застав знахаря по дорозі до їхнього села. Старий поспішав по стежці, не зважаючи на грім та блискавиці. Він промок наскрізь, але це також не турбувало його.
Знахар привітав гінця першим і наказав допомогти йому залізти на коня. "Ви надто довго барилися" - були його єдині слова по дорозі.
Гонець, ще юнак, був здивований, адже він навіть не розповів знахареві про те, що сталося. Але він чув, що старий багато знає, тож він лише пришпорив коня.
По приїзді знахар мовчки зліз з коня і поспіхом пішов до хати. Натовп з повагою розділився надвоє, щоб дати йому дорогу.
Поки він оглядав тіло, в хаті панувала мертва тиша. Чути було лише схлипування Джулії.
Нарешті він став і глянув навколо з-під насуплених брів. Його погляд упав на маленьку дівчинку, і в очах затеплився глибокий жаль і співчуття.
Джулія зрозуміла, що саме від цього чоловіка тепер залежало життя її мами, і побігла до нього. Люди не сподівалися цього і не здогадалися затримати її. І зараз вона була коло старого, дивлячись йому в вічі й питаючи його: ”Будь-ласка, Ви врятуєте мою маму? Ви врятуєте її? Будь-ласка!”. Вона намагалась зловити й поцілувати його руки, і йому було дуже гірко розуміти, що вже пізно. Він провів по її голівці шорсткою долонею і присів коло неї. “Ти знаєш, Бог забрав твою маму до себе. Їй буде там добре, повір мені.”
Джулія скрикнула, і жінки забрали її під свої крила.
Знахар спохмурнів як ніч. Він помітив Джеремі біля виходу й затримав на ньому свій погляд, ніби думаючи про щось. Тоді повернувся до голови, який підійшов до нього з питанням, і сказав “Надто пізно”, і пішов геть у бурю…
Після похорону деякі сім”ї хотіли забрати Джулію до себе, але Джеремі не відпустив її. І люди погодились залишити її з ним, - він видавався спокійним, якщо й не зовсім у своєму розумі. Можливо його донька зможе повернути його до життя.
Так вони прожили спокійно через осінь до зими. Часом їм допомагали люди.
Джеремі, здавалось, повернувся до свого порівняно нормального стану, і мало-помалу їхня історія стала згладжуватись з пам’яті людей.
Це було як грім з ясного неба, коли Джеремі прийшов до голови й повідомив його, що хоче одружитися. Так, він розуміє, що не пройшло ще й півроку після смерті його дружини, але йому важко справлятися по господарству самому, а його донечка ще надто маленька. Врешті-решт, він теж потребує жіночої опіки. Так, люди справді багато їм допомагають, але їм обидвом потрібна постійна поміч. З ким він хоче одружитись? З Ядвігою.
…Ядвіга. Дехто з селян подейкували, що вона вагітна, але ніхто ще не був певний. Врешті-решт, для неї це не було б надто дивним…
Чому Ядвіга? – Ну, вона також одинока, вони могли б допомагати один одному.
Голова задумався. Він згадав день Мартиної смерті, похорони. Традиція вимагала, щоб вдівець чекав не менше року до наступного одруження. А з іншого боку, те, що говорив Джеремі, теж не було позбавлене резону. Але чому Ядвіга?
Джеремі стояв на своєму, й голова з серцем погодився.
Через тиждень Ядвіга перейшла жити до Джеремі. І скоро люди побачили – вона справді-таки вагітна. По селу пішли жахливі підозри. Дехто згадав про кущ агрусу, що зів”яв після того, як Джеремі щось там копав у день Мартиної смерті.
Люди перестали допомагати Джеремі, але великий жаль і співчуття до Джулії зробили їх ще уважнішими до бідної дівчинки. Тим більше, що вони бачили, що дитина тримається на віддалі від своєї мачухи.
Дехто з селян радили голові забрати Джулію з тієї родини, але зараз на це не було причин – Джеремі був спокійним, але при повному розумі, і ніхто не міг навести доказів поганого ставлення Ядвіги до дівчинки. Правда, стосунки між ними були досить холодними, але це не могло бути причиною. Отже Джулію було залишено з батьком знову.
На початку літа Ядвіга відчула, що збирається родити. Їй було дуже погано, й вона стогнала. Джеремі намагався допомогти їй, але був безпорадний сам. Раптом його погляд упав на Джулію, що стояла в кутку й тремтіла.
- Забирайся геть! – Це рішення додало Джеремі рішучості.
В цей момент Ядвіга закричала.
- Хай… не йде… - Вона тяжко дихала. – Хай… бачить… Вона… теж… - ще один крик, ще голосніший, пронизав повітря.
Джулія хотіла вислизнути з хати, але цього разу Джеремі затримав її:
- Ти можеш знадобитися. Сиди в кутку.
Дівчинці не залишалось нічого іншого, як послухатись. Бідне створіння, вона притислась якнайдалі у куток і намагалась навіть не дихати.
Тим часом крики голоснішали і часами нагадували вовче виття.
Ядвіга мучилась уже добу, її муки ставали дедалі більшими. Сусіди чули крики, але ніхто не йшов на поміч. Лише увечері вони хотіли забрати Джулію, але Джеремі знову не пустив дитину. Тож вони лишили їх у спокої.
Наступного дня вся чорна, в гарячці, Ядвіга прошепотіла щось пересохлими губами. Джеремі нахилився над нею й зрозумів, що вона просить покликати знахаря.
- Але я не знаю, де він живе.
- Голова… зна… є… - вона вже не мала сил навіть кричати.
Вони обоє дуже добре розуміли, що нікого в селі не турбувала їхня біда. Але цього вже було забагато. Вони обоє так змучились, і були такі безпорадні, що це був єдиний вихід.
Джеремі покірно пішов до голови.
- Джеремі, ти знаєш, що вчинив не дуже добре. Ти порушив наші традиції. – Голова відповідав за дотримання закону предків. Він відчував, що припустився помилки у випадку з Джеремі, і це була покута.
- Я знаю. Але зараз… Прошу, допоможіть нам.
Голова побачив мольбу в очах Джеремі, він знову був зворушений.
- Добре. Я пошлю гінця.
- Дякую. – Джеремі опустив голову і пішов додому підтримати Ядвігу.
Гінцем був той самий молодий юнак, якого посилали, коли помирала перша дружина Джеремі. Але зараз його надії зустріти знахаря по дорозі не справдилися. Йому довелося проскакати всю дорогу, і накінець він застав хату старого пустою. Його оклики залишились без відповіді, тож він вирушив на пошуки поблизу.
Нарешті він знайшов старого на галявині - той збирав якісь трави. Знахар заклопотано бурмотів щось до себе, і не чув, як його привітав гонець.
- А, це ти. Доброго дня, доброго дня. Хай Бог благословить тебе й твоїх батьків. Як справи у селі?
Юнак був дуже здивований, що на цей раз старий нічого не знав про те, що трапилось. Але не йому про це судити. Він мав лише запросити знахаря, щоб прийшов допомогти Ядвізі.
- Яка з того користь, прийду я чи ні, якщо не маю права вмішуватись? Це Божа воля. – Юнакові знову здалося дивним, що старому байдуже до цього випадку – юнак не міг забути, як хвилювався цей дивний чоловік минулого разу.
- Вас просив голова.
- Голова? Він добрий чоловік. – в очах старого щось затеплилось. – Гаразд, якщо мене просив голова, то я піду. Але спершу я мушу занести трави до хати. Ти мені допоможеш, юначе?
Звичайно, допоможе. Вони добралися до хати, і тут знахар заходився сортувати свої трави. Він робив це спокійно і повагом, та гонець відчував, що не має права приспішувати його.
І все ж він спробував нагадати старому про свою присутність, коли відчув, що про нього забули.
- Батьку, наближаються сутінки. А нам ще далеко їхати.
- Ага, добре… я іду… подай мені руку. – Знахар підійшов до коня, і гонець знову побачив – старий не поспішав.
Вони не промовили жодного слова, доки не доїхали до села. Коли ж вершники приїхали до місця призначення, їх зустрів лише Джеремі, що рухався наче тінь у дворі. З хати доносилися крики та стогін.
Для досвідченого вуха не важко було встановити, що горло кричало вже другий день. Це справді були важкі роди. Знахар зліз з коня і пішов до хати.
Тут, не зважаючи на прохання Джеремі оглянути породіллю, він пішов до сховку Джулії. Дівчинка впізнала доброго дідуся і притулилась до нього. Як і тоді, коли він погладив її по голівці, його шорсткі долоні обпалили пекучі сльози. Дівчинка надто багато бачила й страждала.
- Одведи її до сусідів. Це не для дитячих вух та очей.
Тепер старий сидів біля породіллі й чекав. Джеремі стояв осторонь, готовий в будь-який момент допомогти. Важкі стогони стали слабшими.
- Батьку… я… … не можу… … роди… ти…
- Я знаю. – Старий навіть не поворухнувся на місці. – І ти знаєш… І Джеремі знає… Ми всі знаємо, чому.
Джеремі впав перед старим на коліна й став молити його про прощення і допомогу.
- Це не церква, Джеремі, а я не священник, щоб відпускати тобі твої гріхи. Більше того, я не Господь Бог, щоб вирішувати, чи твоїй дитині народжуватись, чи ні. – Спокійна монотонна промова, безжалісна своєю правдивістю, породила глибоку тишу. Але через кілька хвилин цю тишу знову прорізали жахливі крики. Дитя настійно просилося на світ.
Ядвіга зробила ще одне зусилля, і на зміну її крикам прийшов зболений плач ображеного немовляти.
Зробивши все необхідне, знахар взяв немовля на руки й уважно глянув на нього. Це була дівчинка, вся червона й пом’ята від важких родів.
- Бідна дитина. – він поклав дитину біля матері й мовчки вийшов, знаком наказавши Джеремі не проводжати його.
Ядвіга провела його своїм ревнивим поглядом, і коли він вийшов, притисла немовля до грудей і сумно мовила:
- Він навіть не благословив нашу дитину.
Джеремі сидів, зігнувшись. Він боявся навіть дихати, а коли почув слова Ядвіги, його провина, здавалось, зігнула його ще більше.
- Ми знаємо, чому, - лише повторив слова старого. Дитя здригнулося й почало кричати…
Священик приходського храму відмовився хрестити дитину, оголосивши її незаконно родженою. Джеремі і Ядвіга відвезли її до кляштора , що був у горах, де, як подейкували люди, за священика правив брат Ядвіги. Там вони охрестили дитину, давши їй ім’я Дженні.
Відтоді їхнє життя заспокоїлося й нічим не відрізнялося від життя інших родин у селі.
Минав час, росли діти. Дженні виповнилось вісім років, Джулія була вдвічі старша. У свої шістнадцять років вона була такою гарною і свіжою, як квітка. Люди любили її за її доброту і скромність. Сільські хлопці затримували ходу, захоплюючись її красою. Але вони боялись навіть заговорити до неї, знаючи, як ревниво відносилась мачуха до бідної дівчини.
Тим часом краса Джулії розквітала. І Ядвіга, чия свіжість невмолимо в’яла, переконала свого чоловіка одвезти дівчину до кляштора під покровительство до її брата. “Вона навчиться там бути справжньою християнською жінкою” – було її аргументом, і Джеремі проти цього не заперечував.
Через кілька днів Джулія опинилась у келії, що мала стати її притулком на багато років, якщо не назавжди. Це було початком нового періоду в її житті, чи, можливо, кінця.
Дівчинка сиділа на ліжку й оглядалась. Ліжко і маленький столик біля вікна складали усе меблювання келії. Розп’яття над ліжком і Біблія на столі були її єдиною оздобою. Маленьке віконце, наполовину завішане чорним крепом, тупо дивилось на світ. Воно виглядало на північ, і через кілька днів Джулія переконається, що сонячні промені ніколи не розділять тут її одинокості. В найбільш сонячні дні її келія лишатиметься напівтемною й сирою.
Боковим зором Джулія побачила, що розп’яття рухається. Вона глянула на нього уважно й побачила, що це великий павук лізе вниз по розп’яттю. Вона здригнулась і сахнулася назад. Вона бачила багато павуків на гірських полонинах, але тут, у темній та сирій келії, повзучи по розп’яттю, він справляв жахливе враження.
Дівчина зрозуміла, що віднині це буде її життям, отже треба зібратися з духом.
Моя мамочко. Тепер я тут. – Раптом вона зрозуміла, що більше ніколи не побачить своїх рідних. Ніколи не почує постійних прокльонів своєї мачухи і хмурого мовчання свого татка тоді, коли ще надіятиметься на його підтримку. Не допомагатиме своїй сестричці. Лише ангел матінки буде тут з нею, щоб підтримувати й оберігати її.
Джулія скрутилась калачиком на ліжку і заснула.
Наступного дня настоятелька обителі покликала нову послушницю до своєї кімнати одразу ж по ранковій службі. Дівчина боязко зайшла і привітала мати ігуменю та священика.
- Хай благословить тебе Господь, доню. – Щось подібне до посмішки з”явилось на обличчі матері ігуменні. – Я покликала тебе сюди, щоб поговорити про твоє попереднє життя і про твоє життя тут, у монастирі, що віднині стане твоїм домом.
Джулія опустила голову й слухала монотонну проповідь матері настоятельки. Їй говорили про те, що вона повинна буде залишити позаду своє минуле грішне життя і навернутися до Бога. Вона мусить докласти всіх зусиль, аби стати Його справжньою невістою. І заслужити життя в раю покірною поведінкою, виснажливою працею, щирими молитвами та постом.
- А зараз роздягайся.
Джулія підняла очі й глянула несміливо на ігуменю, притиснувши руки до грудей. Суворий наказ в очах матері настоятельки був відповіддю на її мовчазне запитання. Ще менше співчуття зустріла Джулія в погляді священика.
Вона завагалась, і це не сподобалось їм.
- Ти мусиш виконувати все, що тобі тут казано. Твій головний обов’язок тут є послух.
Дівчина відчула, що немає сенсу чинити опір і почала роздягатись, повільно, наче прагнучи віддалити момент свого сорому.
Зараз вона стояла лише в білизні з опущеною головою й руками, ще сильніше притиснутими до грудей.
- Знімай увесь одяг. Все, що ти можеш принести сюди, є твоя душа. Ти не можеш залишити тут нічого, що нагадувало б тобі про твоє попереднє життя.
Джулія кинула ще раз боязкий погляд на двох змовників і поволі почала знімати те, що ще залишалось на ній.
Переповнена соромом і збудженням, вона ще нижче опустила голову. Її неслухняні пальці не могли справитись зі шнурівками її сорочки.
І ось вона стоїть перед двома, цілком гола, боячись від сорому глянути їм у вічі.
Калатання дзвоника прорізало тишу. До кімнати зайшла черниця і їй було наказано забрати одяг Джулії, а натомість принести вбрання черниці. По хвилі бідна дівчина поспішно вдягнула присоромлене тіло.
Нарешті їй було дозволено піти до своєї келії. Але кімнату матері ігумені покидала вже інша людина. Тепер полегшення, що прийшло до неї в перші хвилини її перебування в монастирі, зникло, а важке темно-сіре вбрання черниці навалилось на неї разом з її горем і соромом, зігнувши бідолаху.
Вона зайшла до келії й тісно прикрила двері, не знайшовши на них замка. Якби дівчина не звикла до постійного приниження, живучи зі своєю мачухою, вона б зараз розплакалась. Але вона знала, що це нічого не дасть, і не випустила ридань зі свого серця.
Вона помітила, що її маленька торбинка, що вміщала все її добро, взяте з дому, кудись зникла, і зрозуміла, що тут вона не знайде притулку, щоб побути на самоті.
Повільно, наче міркуючи про щось, вона підійшла до свого ліжка. Підняла праву руку до голови й торкнулась коси під чорною хусткою. Залишившись задоволеною з її товщини, вона зняла хустку, розплела волосся, швиденько дістала щось з рота і вплела його в нову косу.
Це був маленький мідний хрестик на чорній мотузці, подарований їй колись матінкою, який вона постійно носила на шиї. Вона спромоглася непомітно взяти його до рота, поки знімала сорочку в кімнаті ігумені. Остання згадка про бідолашну матусю...
…Настала осінь. Врожай уже було зібрано й звістка про перше весілля в окрузі дійшла до кляштора. Отець Леррі, священик обителі, мусив іти в сусіднє село вінчати пару. Зараз надійшла його пора збирати врожай.
Мати ігуменя зібрала всіх сестер обителі кидати жереб щодо черговості, кому іти допомагати отцю Леррі в його службах по селах.
Черга Джулії припала на початок зими. А тим часом вона продовжувала своє рутинне життя в кляшторі, роблячи все, що їй казано.
Але час ішов, і м’який пухнастий сніг укрив гори.
Коли віз зупинився в дворі монастиря, троє чоловік підійшли до нього й привітали візничого. Отець Леррі допоміг Джулії залізти на воза, а мати ігуменя давала дівчині останні настанови.
Всю дорогу священик розмовляв з візничим, питаючи його про врожай, худобу, про події в селі. Джулія сиділа позаду нього мовчки, сумно дивлячись на вільний світ навколо. Безнадія не була новим відчуттям для дівчини. Але зараз до неї домішувалось неясне відчуття страху.
Вони прибули до села саме вчасно. Одягнені в весільне вбрання молоді, оточені рідними та знайомими, чекали в дворі храму. Дзвони наповнювали повітря звучним гулом – храмовий дяк помітив віз, що наближався, і зараз вітав священика.
Віз зупинився прямо перед молодими посередині двору, і чоловіки поспішили допомогти отцю Леррі і його помічниці зійти.
Весілля пройшло дуже врочисто й поважно – молоді були з багатих сімей. Отець Леррі був у найкращому гуморі й дав молодятам цілу низку корисних порад на щодень їхнього подружнього життя. Усім сподобалася його проповідь, і він милостиво погодився залишитися в селі, щоб відслужити ще й ранішню службу.
Гостей з кляштора помістили на ніч у великій хаті коло храму, що зазвичай служила для таких цілей. Вдячні люди понаносили багато добрих наїдків та хорошого червоного вина, щоб постояльці почували себе комфортно.
Отець Леррі стояв на порозі й благословляв людей на ніч. Він посміхався до них і милостиво приймав їхні добрі побажання.
Джулія готувала стіл до вечері і їхні кімнати. Вона рухалася безшумно, але її проворні руки приводили до порядку все, чого торкалися. Нарешті дівчині здалося, що все вже готово, і вона присіла на краєчку лави, чекаючи панотця.
Люди не затримали поважного гостя надовго – майже всі поспішали на весілля. Навіть дуже побожні бабусі мали там свої обов’язки, тож їм довелося задовольнитися коротким благословінням і уламком милостивої посмішки.
Отець Леррі провів останнього зі своїх прихожан і пішов до хати. Відблиски свічки танцювали на стравах, а вино в його бокалі виблискувало, наче рубін. Вигляд цієї розкоші пестив і водночас дрочив його відчуття, він пом’якшав і став добрішим. Він помітив, що Джулія сидить у темному куточку, задумливо дивлячись у вікно, і запросив її розділити з ним трапезу. Вони стали вечеряти – ненажерливе черево і майже прозоре ефірне створіння, що вже звикло бути напівголодним.
- Ти їж, тут стане на нас обох. – Отець Леррі справді був сьогодні в гарному настрої. Він продовжував свою плутану проповідь перед Джулією, присмачуючи її добрим вином.
Бідна дівчина не могла ковтнути й шматочка. Вона сиділа мовчки в кутку і спостерігала за отцем Леррі. П’яні іскорки в його очах лякали її, і вона була дуже напружена.
- Окей. Насьогодні достатньо. – Ситий лантух облизав пальці і спробував встати. Але його черево було переповнене, а в ноги налилось надто багато вина, тож він всадився назад. Після кількох безуспішних спроб він глянув на Джулію.
- Ти… моя помічниця… нє?.. про… ой… ти… гак… прове…ди мене…
Джулія здригнулась від жаху й огиди. Але вона й справді була “помічницею” цього монстра. Вона покірно підійшла до нього, завдала цей п’яний мішок собі на плечі й, пригнута майже до землі, поволокла його до кімнати. Там вона скинула ношу на ліжко, поправила тіло, щоб йому було зручно спати, і пішла назад до вітальні навести порядок на столі.
Вона рухалась автоматично, намагаючись щось зробити, але її руки тремтіли й не слухалися, а сльози застилали її очі туманом.
Нарешті Джулія пішла до своєї кімнати. Вона не запалювала свічки і лягла не роздягаючись. Дівчина була б щаслива, якби їй вдалося заснути, але щось не давало їй розслабитись. Наче вона очікувала ще чогось.
Нарешті це щось настало. Її ім”я, назване знайомим хриплим голосом, відразу ж пробудило її з неспокійного сну. Монстр прийшов до тями після кількох годин глибокого сну і тепер вимагав, щоб Джулія прийшла до нього. Вона прийшла і зупинилась на порозі.
- Підійди до мене. – Дівчина зробила кілька кроків і знову зупинилась посередині кімнати.
- Засвіти свічку, я нічого не бачу.
Засвітила, поки отець Леррі важко повертався на своєму ложі, і тепер стояла, чекаючи його подальших вказівок. Отець Леррі сів на ліжку і глянув на Джулію. Між ними сяяла свічка.
Цей погляд обпік бідну дівчину. Тепер це був не просто п’яний погляд. У ньому було щось жахливе.
Незважаючи на вбрання черниці, отець Леррі бачив дівчину так, як уперше в кімнаті матері ігумені – обнажену молоду вроду, пуплях, що ось-ось розцвіте.
Залишки вина випарувалися з його очей, і чудовисько рвануло до дівчини.
Вона відскочила від нього і хотіла вибігти, але на порозі він зловив її за вбрання.
- Мамо… - вони кілька секунд боролись, поки отець Леррі не втратив рівновагу, і Джулії не вдалось повалити його. Він важко гепнув додолу, одірвавши величезний шмат від її одягу, а дівчина вибігла з хати.
Надворі було темно, і вона не знала цього села, але побігла навмання. Через хвилину почула, що отець Леррі вибіг за нею. Хижак не хотів відпускати здобич.
Глибока темрява допомогла б Джулії, але рипіння снігу під ногами було їй не на користь. Серед тихої ночі отець Леррі добре чув, де вона біжить. Він погнався за втікачкою.
Дитя гір, вона летіла стрілою, як кізка. Але звір не відставав.
Вони трохи пробігли від села, і місяць освітив гонитву. Це додало трохи сили Джулії, але водночас і енергії переслідувачеві…. Гонитва тривала.
Дівчина летіла до лісу на вершечку гори. Вона відчувала, що він стане її притулком. Але раптом повітря наповнилось вовчим виттям, що доносилось прямо з лісу.
Джулія і отець Леррі здригнулись. Вони вже були надто далеко від села, а виття все голоснішало, вовки наближались. Не треба було бути досвідченим мисливцем, щоб зрозуміти, що до них наближається ціла зграя.
Дві чорні постаті нерухомо стояли, освітлені місяцем, на білій гірській полонині, на тій самій відстані один від одного, на якій ще мить тому бігли. Ще хвиля, і маленькі фігурки з’явилися з лісу і побігли до них.
Джулія стояла й тремтіла. Її думки і відчуття замерзли. Вона бачила жах, що поблискував в вовчих очах. І зрозуміла, що це кінець, і опустилась на коліна в снігу, а сльози котились по її щоках.
Отець Леррі побачив, як вона опускається на коліна, і згадав про бога. Він став навколішки сам і пристрасно зашепотів слова молитви.
А вовки наближались. Ватажок зграї підійшов до Джулії і почав нюхати повітря коло її обличчя. Зграя трималась на поважній відстані.
Раптом у лісі зарипів сніг, і ватажок покинув дівчину і побіг до отця Леррі. Ніхто із зграї не наважився торкнутись Джулії, вовки побігли за ватажком. Вона боялась повірити в це і дивилась на хижаків, що бігли повз неї, божевільними очима.
Рипіння снігу наближалось, і Джулія побачила, що до неї біжить знахар.
- Батьку. – Коли він підбіг до неї, дівчина впала без тями, і він підняв тіло на руки.
Одночасно гори пронизав моторошний нелюдський крик болю й жаху, що потонув у вовчому гавканні й сердитому гарчанні.
Не зважаючи на вовків, знахар поніс дівчину до своєї хати, тулячи її замерзле тіло до себе.
А трагедія на полонині швидко закінчилась. Хоч він був товстий, як здоровенний міх, отець Леррі все ж не був занадто великим для зграї голодних вовків. І скоро лише рване шмаття з одягу ченця і чорні плями на втоптаній арені були єдиним свідченням жахливої трапези на полонині. А зграя, виючи, пішла далі.
… Вони пробігли три села, поширюючи серед людей і тварин страх і жах, і навіть собаки не наважувались гавкати.
Нічого не заважало їм іти далі, і скоро вони досягли четвертого села. Там зграя згуртувалася в організовану групу, і ватажок повів їх до однієї хати. Поки вони підходили до неї, вони мовчали. Але чути було тихе гарчання собак на їхній дорозі.
Нарешті хижаки дійшли до своєї мети й оточили двір. Дерев”яний паркан заважав їм зайти до двору. Їм це не сподобалось, і вони почали обслідувати кожну шпарину в ньому... Молодий вовк знайшов місце, де дошки трохи прогнили. Декількох вовчих морд було достатньо, щоб зробити в паркані дірку якраз, щоб у неї вліз вовк.
По хвилі ціла зграя була уже в дворі і почала щільно оточувати хату. Величезний собака в дворі, скорше від страху, напав на найближчого вовка, але кілька родичів зі зграї прийшли йому на допомогу, і скоро поклали фатальний кінець цій безглуздій боротьбі.
Тепер вони сиділи навколо хати, піднявши морди догори. Сиділи мовчки, наче чекаючи якогось сигналу, і ця тиша звучала напружено вночі.
По небу почали пропливати хмари, й вовче поминальне виття наповнило повітря знову.
…Троє в хаті не спали. Вони повставали з ліжок і дослухались до смерті. Мати тулила до себе донечку і дивилась на чоловіка. А він – він сидів неподалік на іншому ліжку і дивився кудись відсутнім поглядом. Його тіло сильно тряслося й розкачувалось. Він, здавалось, думав, якщо тільки божевільні можуть думати. Він не зважав на свою родину, не промовив ні слова. Можливо, він і не думав. Лише бачив… Щось, про що він тепер дуже жалкував.
Картини міняли одна одну в його уяві, і Ядвіга бачила, як його безумні скляні очі переходять від одного кадра до іншого. (В цьому жахливому напруженні її відчуття загострились, і вона тепер бачила дуже добре). Але його воскове обличчя не міняло своєї маски.
Вовки продовжували свою пісню. Здавалось, немає сили, яка могла б їх зупинити.
- Джулія! – серед тіней минулого Джеремі знайшов одну забуту тінь з теперішнього, і його очі ожили.
- Джулія! – він скочив на ноги і рішуче попростував до дверей.
- Джеремі, ні!! – Ядвіга встала так рвучко, що відкинула свою дитину, і дівчинка впала на ліжко. Вона помчала до дверей, аби не дати чоловікові вийти.
- Облиш! Я йду до Джулії.
- Джеремі, прошу тебе!!! – Ядвіга зловила його руки, і він врешті не втерпів.
- Облиш мене!!! – крикнув, і сильно штовхнув її.
Вона важко впала на долівку і більше йому не перешкоджала. Дитина скрикнула, але крик скорше скидався на стогін, бо вона боялась тепер свого батька. Вона лише тремтіла на своєму ліжку і дивилася на тата.
А він відсунув засув на дверях і прочинив їх. Йому не було потреби відчиняти їх широко, щоб вийти. Змарніле тіло пройшло крізь щілину і сніг зарипів під босими ногами.
Біла примара в нижній білизні, він пройшов повз вовків і пішов геть з двору. Ішов своєю дорогою, і ніхто йому тепер не перешкоджав.
Смерть мовчки чекала. Вовки припинили виття в ту мить, коли у хаті почулась боротьба. Вони насторожили вуха й вслухались. І чекали.
Вони все ще чекали, коли Джеремі вийшов з хати й пройшов повз них...
Тоді почали сильно принюхуватись. Солодкавий запах лоскотав їм ніздрі. А дитячі схлипування дражнили слух.
Вони по черзі проникли до хати й напали на єдину жертву, що кричала – її мати лежала на долівці й молодші вовки злизували кров, що стікала з її вуха.
Ще до світанку смерть наситилася й відбігла ланцюжком у гори. Мало-помалу напружене повітря знову сповнилося спокоєм, і навіть худоба в селі наважилася заревти і вимагати їжі. Вовчі сліди скоро покрились рясним снігом, що випав на світанні. Село знову боязко верталось до життя.
… Сніг покрив також інший ланцюжок слідів, залишений босими ногами Джеремі. Тож коли люди наважились відвідати його двір, де не переставала ревти худоба, й увійти до хати, де панувала жахлива тиша, і коли вони побачили рештки трагедії, всі вирішили, що він був загризений разом зі своєю родиною. Пам’ять про нього поховали разом з останками його дружини й доньки в одній труні на його подвір’ї. І полишили прокляте місце на забуття.
- …Вам справді не потрібна сьогодні моя допомога? – спитала дівчина, проводжаючи старого. Він стояв на порозі, тримаючи в руці рискаль1, і задумливо дивився на неї.
- Ні, я сьогодні лише шукатиму місця. Корені копатимемо завтра. А ти приготуй, будь ласка, мішки.
- Гаразд, - дівчина посміхнулась і подивилась на старого з теплотою. Він відповів на її посмішку і відвернувся, щоб приховати тривогу в очах.
- Я довго не затримаюсь, - сказав, трохи повернувшись. – Можливо, до полудня.
Він пішов, залишаючи брудні сліди на танучому снігу, і скоро його фігура сховалась за густим лісом.
Старий, здавалось, знав, куди йде. На протязі трьох миль він ні разу не спинився, щоб пошукати корені. Але рука рішуче стискала держално лопати.
Нарешті він вийшов ще на один пагорб і спинився там на хвилю. Він вивчав схил навпроти.
На тому схилі не було нічого незвичайного. Такий самий ліс на вершечку, така сама галявина, покрита брудним весняним снігом, з проталинами (можна було навіть помітити давній ланцюжок людських слідів на тому снігу). І нічого особливого, що могло б привернути чиюсь увагу. І все ж… старий залишився задоволений результатами своїх спостережень і почав сходити зі свого пагорба.
Через якийсь час його легкі ноги винесли його до маленької чорної проталини паруючої землі серед весняного снігу під ліском на пагорбі, який він щойно обстежував. Пляма була позначена двома величезними сосновими стовбурами, що лежали один попри одного. Саме до тих стовбурів направив свої кроки знахар. Підійшовши до них, він поклав на стовбури свого рискаля, присів біля них і почав розчищати місце біля більшого стовбура він гнилого листя та гілок, роблячи це дуже обережно, наче під ними було щось заховане.
Очевидно, він знав, що робить. По хвилі він вийняв з ями біля стовбура труп замерзлого чоловіка. Тіло було в нижній білизні, без взуття.
Старий сів на стовбур і глянув на чоловіка. На тілі не було знаків насильницької смерті, на обличчі замість потворної гримаси застигла впевнена рішучість. Холодна смерть, здавалось, застала його по дорозі.
- Знайшов своє щастя, Джеремі? – старий похитав головою. Він встав і почав копати могилу для чоловіка.
Через кілька годин він закінчив свою сумну роботу і замаскував могилу знову.
Знахар стояв біля могили, спершись руками на держално рискаля, і дивився на неї:
- Хай Бог простить тобі гріхи твої. Ти був лише знаряддям. – узяв лопату і поволі рушив назад.
- Ви саме вчасно до обіду, Тату. – Посмішка освітила обличчя дівчини. Ви знайшли багато місць?
- Так, врожай обіцяє бути завтра багатим. – старий поклав рискаль коло дверей і зайшов до кімнати.
Стіл уже був накритий, і вони сіли обідати.
Вони сиділи один навпроти одного, поклавши руки на стіл.
- Хай Бог благословить наш обід. Хай Бог благословить нас… І наші дії. – старий поглянув а дівчину й помітив, що її очі сумні – вона дивилась кудись на стіл, але, здавалось, нічого не бачила.
- Щось сталось? – спитав з тривогою.
Дівчина подивилась на нього й стиха промовила:
- Я бачила вві сні татка. – Вона взяла ложку і почала крутити її в руках. – Я так давно не бачила його. – Тривога зросла в очах старого. – Я мушу відвідати його, Батьку. Я відчуваю, що потрібна йому.
Настала недовга мовчанка.
- Скучаєш за ним?
- Я відчуваю, що йому недобре. Він потребує мене, - повторила дівчина винувато і знову підняла очі.
Знахар замислився.
- Послухай, доню… Ти зробиш, як вважатимеш за краще. Але, якщо дозволиш мені дати тобі пораду – то не йди туди. Твій татко сам не свій.
- Ви знаєте? Ви його бачили? Скажіть мені, як він!
- Він сам не свій, доню. І ти не зможеш допомогти йому.
Він простягнув руку й накрив маленьку ручку дівчини своєю широкою долонею.
- Найкраще, що ти можеш зробити – це молитися за татка. Господь почує твої молитви й допоможе йому.
Він потиснув заохочливо її руку й мовив:
- Наш обід майже холодний. Негоже марнувати твою роботу.
Несміла винувата посмішка з’явилась на обличчі дівчини, і вони почали обідати.
Після обіду старий приготував напій зі своїх трав і дав його дівчині. Вона почулася трохи змученою й пішла на хвильку прилягти. Він дивився задумливо на обличчя янгола: “Бідна дитина. Твій батько давно зробив тебе сиротою… А ти все ще продовжуєш любити його…”
Він покинув кімнату в глибокій задумі. “Я не можу сказати їй правду зараз. Вона мусить спершу окріпнути. І багато чому навчитись… До того часу це стане її далеким минулим. Старі рани болять менше”.
Він почав приготування до Завтра.