Театр в1льних мар1онеток

   
Поховали в небі душу –полечу шукати (с) Автор.


1.[c] - особисті цитати автора.
2.Автор - нєкая Я.
3.Герої частково видумані.
4.Історія цілком видумана з вмістом правди від початку до кінця.

Хто такий Стас? Без матів не опишеш.
Станіслав (тут) - прибацаний, з збоченим поглядом на життя, холодний та егоїстичний розпіздяй; псих та ще один ліквідатор клубу «дєвствєнних ліц». Це веселий, трєбуючий впєчатлєній чєлавєк. Окремо-талановитий музикант та активіст з маси лінивих Homo Sapiens.

Хобі: музика та багато думати. Улюблена книга: оголошення на стовпах. Ненавидить: шаурму, зиму, червоний колір, попсу, свій светр, який мама сплела, оливки, ранок, вазони, сльози і зайоби Маргарити.
Стасік? Охо-хо! Та він просто…  Він просто.(с) Маргарита.

Хто така Маргарита? Без сліз не глянеш.
Маргарита (тут)- істерична та наївна любителька смачно та багато попоїсти, посміятись, позадовбувати та полюбити. Виділяється окремою звичкою сьорбати під час пиття. В загалом, ревнива, весела, дурнувата, сором’язлива та ніжна. Короче, нічого так дівчина.  В суспільстві –ідентична натуральній блондинці, відмінна лише темним кольором волосся особа. Горда з потенціальною волею. Має гарну манеру мовчати. Але це буває ніколи. Багато знає та мало запам’ятовує - чудовий секретозберігач. Має навички кривавого повара.
До Ріти завжди є інструкція, як нею себе вгробити…(с) Стас.

Дмитро (тут) – ну больно-сильно уже загадочная і гордая лічнасть. Уміло стріляє глазками і… паскуда, надійний, вірний і розумний чувак. Ах, мєчта…

Вікторія (кругом) – весела, добра та щира потаскуха-добродійка. Стервозна, але дуже  красива блондинка. Та про неї неважливо. Якась вона стрьомна мені.


 За вікном тоді панувала дещо тепла зима, а на носі був Новий рік – улюблене, мало не чудодійне свято Рити. Завжди на це свято ставались цікаві ситуації, які не проходили безслідно. Інакше свято не вдалось.
 Наслухалась Рита від своєї одногрупниці Віки достатньо багато хвастливих розповідей та придуманих романтичних пригод, щоби їх не брати до уваги. Кожного дня тільки й чула за спиною, мов Стасік, Стасік, а ми, а разом, а так сильно, а любов… Риті було якось все одно і слухала вона ці історії чисто з ввічливості. Підіпре рукою тяжку, набиту Вікиним брудом, голову і слухає, мало слюні не пускає від скукоти. От що та потаскуха Віка знає про любов? Любов – секс. Секс – любов. Їй тільки й здається, що доказувати свою аж по самі яйця пекучу любов треба тільки в ліжку і тільки так. Інакше все фальш. Так, показуха на людях.
Зачепивши тему про Новий рік, Рита ожила і вже влилась в дух бесіди:
-І хто де празнуватиме Новий рочок?
-Бліна-а-а! Оце буде крутяцько! Новий рік! Бухати во всю!
Хлопці, почувши кодове слово «бухати» завелись, як томливий будильник зранку і підключились до дівчат:
-Хто бухати? Ми з вами. А куди?, - спитав перший.
-Йолопи, це ми про Новий рік.
-І шо рішили? , -другий, вже більш серйозно.
-Тре квартирку нам. В кого хата свободна?, - третій.
-Групою?!, - огризнулась Віка, вставши з місця.
-Ну, Ваша велічность, можете і самі отдєльно…Вас не напрягають особо.
-Заткнись, найшовся. Ну, давайте хотяби ще припрем когось.
-Наприклад?, - зацікавилась Рита, бо ж знаючи чудодійне свято… не бачила чуда серед кола одногрупників.
 Кожен почав, як п’ять копійок, тикати свої пропозиції. Віка ж стихла, зжавши в руках чохол від мобільного.  Глянула на Ріту і шепнула їй на вухо:
-Пішли зі мною.
 Віка стояла на вулиці нервово курила возмущаясь до Рити:
-Ну їх нахуй! Я з цими далбайобами не буду! Це позоритись з цими…
-Не знаю… мені якось боком.
-Раком… В тебе своєї думки нема?
-Компанії, точніше. Не нада цих зайобів, збери свою компанію. В тебе ж є з ким там…, - натякаючи на легендарного Стасика.
-В нас і так кожного дня є все, коли ми вдвох. А так буде більше народу – веселіше.
-О, так з усіма підряд, канєшно, цікавіше.
Віка засміялась:
-Курва, блін. Хоча, да, у Стаса багато друзів, тому… не ручаюсь за себе.
-Як розумно… а сам Стас?
Помнялась Вікуся на місці, затягнулась і все ж не обминула питання:
-Ми якби не разом.
-Всмислі?
-Зустрічатись не предлагав. Але ми ж спимо, гуляємо – значить пара. І я буду з ним.
-Ваше діло. А мальчіки гарні будуть?
-Ого-го! В нього друзі ще ті… в общєм, крутці перці. Там буде Дімка – вокаліст їхньої групи. То він тобі понравиться, главне – корч з себе деяку дурочку, йому це нравиться.
-Коли це корчити?
-Ну, підеш з нами тусити. В тебе ж нема компанії.
-Спасіба, я аж запишалась. А… де, куди?
-Я тобі позвоню, скажу.
-Угу, тіки не так, щоб я сиділа на дивані в піжамі з пультом в руках і ти мені в трубку, мов, через 5 минут виходь!
-Ахахах, та без питань. Всьо, мала, давай, дуй додому, я ще до кураторші зайду за сесію узнаю.
-Поки.

 Тридцять першого грудня, зранку Риті було жах як лінь вставати. Її «щас, мам, встаю» продлилось до другої години дня. Зрештою, підняти свій зад заставив дзвінок мобільного. «Це Віка, навєрно»,- вгадувала напевне.
-Бля…чьо ж нє. Да, пап!
-Дай маму, а то вона не чує, що їй звоню, - батько по телефону.
-Даю…Мам, на папа тебе.
Віддавши телефон, прочухала голову та вже хотіла попрямувати до кімнати, як почула мамин діалог:
-В село? Ну… не знаю… да, вроді. А вони шо?... Приглашають? Ага… Угу… Харашо… Да, хліба купи по дорозі… Давай.
«В село?!»
-Мам, яке нафіг село?!
-Так, шо за фрази?
-Мам?
-Нас приглашають наші родичі.
-Я остаюсь.
-Нє, ти їдеш з нами.
-Мама! Не хочу в ваше сране село! Шо я там забула?!
-А ну перестань! Раніше святкувала ше й рада була, а тут диви!
-Я буду з друзями святкувати!
-До папи йди.
-Нашла тєрмінатора в хаті! Він не пусте!
-Ви ж друзяки, що ж ти. Чуть що – зразу папа, то і дуй.
-Мам, ну ти вмієш! Хм…думаєш, не вийде? А от візьму і вломлю його. Він пустить, не те, що ти…
 Рита з психами рушила геть… не далеко. Вона нічого так просто не полишала… Ох, сильна ж духом.
Поговоривши з батьком, зрозуміла свою безпорадність і вже за хвильку стояла на колінах перед сестрою з єдиним благанням в очах, змочуючи їй ноги слізьми:
-Ю-у-у-уль!!! Бла-а-а-а!!! Ну виручи!!!
-Здалась ти мені. Відчепись, я вії крашу.
-Ну Юль, Юльченя, Юляшка, мишка, зайчик, киця, качечка, ну будь ласка-а-а!!! Я тобі все віддам, все! Хочеш, я накрашу тебе, хочеш – крикну на балконі, що куріца, тіки виручи-и-и!
Юля зірвалась сміхом і єхидним поглядом глянула на таку безпорадну сестру. По своїй природі Юля людина дуже навіть ніжна. Вперта, правда, як баран, але наївна і щира. Глянувши, як жорстока, міцна, як камінь і холодна протилежність їй безобразно валялась в неї в ногах –розчулилась:
-Ну, ладно…
-Ур-р-а-а! Дякую! Фі, ну і ковьор в тебе грязний… Бє.
Юля – професійний сімейний дипломат, раз – і рішила таку болючу проблему.
-Такс, я сказала батькам, що ти тусиш зі мною. Я прекрасно понімаю, що ти будеш швендятись хєр знає де.
-Ну, да, ти знаєш де.
-Разгаворчікі в страю! В общєм, туси… десь там, тіки дивись мені!
-Єсть умиреть дєвствєнніцей!
-Короче, я буду дзвонити тобі і питати як ти. Попробуй трубки не візьми!
-Окей. Спасіба!
-І не пити багато! Це главне, поняла?
-Да.
-«Да, да» - це значить руш за двері і забуть, що я сказала.
-Нє, обіцяю, все буде в міру.
-Вали вже, я переодіватись буду.

 Батьки поїхали. Мама закрила за собою двері з великими надіями, що її дівчатка питимуть «Садочок» і думатимуть про мораль. Батько ж сів за руль з надіями, що його комп’ютер особо не ґвалтуватимуть.
 О сьомій годині Рита вже сиділа на дивані, вимагаючи від телефона дзвінка. Тиша. Доволі мило вибрендилась вона: вдягла красиве червоне зимне плаття з чорними візерунками, яке лягало їй по фігурі. Як же ж і не забула про декольте в міру пікантне. Волосся вона вирішила розпустити, так привабливіше виглядить. Як би ж все так гарно пішло і надалі. Рита сиділа в очікуванні  і з кожною хвилиною витікала з чаші вся надія на дзвінок. Віка ж така непостійна. В темній кімнаті кружляв дух образи і запах Ритиних духів. Вона б і сльозу пустила, та, шкода, довго макіяж малювала, щоб так просто його зіпсувати.
 В дворі сигналила машина. Когось повезуть на веселощі, на радість…в компанію. Вона одна. Що-що, а найбільше дратує недотримання слова, коли чекаєш, як придурок, на те, що тебе вже давно забуло. Авто все сигналило та сигналило… чулись Риті крики з двору:
-…Рі-іт-а! Ріта-а-а!!! Марго-о-о! Давай вмєстє: Рі-і-та-а-а-а!
Рита зірвалась з місця та виглянула з вікна в двір. Десь там, всередині неї салютами взірвалась радість та цікавість того, що ж зараз буде. Марго вибігла на балкон з зали і не стрималась:
-Бляха муха!
-Марго, ти там в піжамі с пультом в руках?, - і це на весь двір.
-Почті!
-Давай спускайся!
-А чого ти не подзвонила?
-Я… я ідіот! Як би номер твій не взяла, представ!
-Дурбелик! Ги, спускаюсь.

 Попрощавшись з сестрою, Рита з поспіхом побігла геть з дому, навіть забувши взяти з собою ключі…
-Аха, яка сексі-шмексі! Сідай в машину, зараз бібіка нас відвезе далеко-далеко!
 Діма, котрий стояв поруч, зміряв її силует з голови до ніг, привіткривши рот. Рита відразу не помітила такої реакції, адже була страшенно на емоціях і вмирала від цікавості куди ж це вони поїдуть.
 Вже в салоні Віка пояснила їй, що їдуть вони до Стаса на квартиру.
-Так в нього своя квартира? Крутяцько, блін…
-А то!, - потім тихіше: в нього папаша мєсна шишка, за кордоном… з любовніцою крутить. Робота в нього там перспективна.
-А… жінка його?
-Ну, тут десь. Вона, кажись, очолює організацію про боротьбі з насильством в сім’ї, тому теж постійно в від’їздах. Короче, квартиру Стасу лишили. А машинка… теж його.
-Ого… а за рульом?…
-Нє, це Діма. Дімусь, познайомся, це Ріта – моя одногрупниця. Нічо так тьола, вміє компанію завести.
-Приятно, дуже радий… - і в дзеркалі все розглядав її.
-Егей, Дім, заїдь в супермаркет, шампуся купити. Тусіть тут, я сама зганяю.
 Доки Віки не було, Діма ловив момент. Повернувся всім тілом до неї. Риті було трохи моторошно, адже вона не знала куди їде, що робить тут… у чужому авто. Але ж цікаво було, йопа мать!
-А ти гарненька, Маргоша.
-Спасіб, добрий чєлавєк.
-Ги, вже добрий? Чого ж я тебе раньше не бачив?
-Ач, загадка.
-Ого як… а чого… без кавалера? Не страшно одній?
-Не страшно.
-Немає… аж не віриться. Така красива, а саменька.
«Сука… як же ж мене бісить ваша йобана фраза «така красіва, а одна», «не віриться»! Ексклюзивний експонат! В рамочку і в мюзєй, бляха…»
Врятував ситуацію несподіваний прихід Віки.
-Ні чорта собі! Це ти так «лише шампанського» купила?!, - возмущався Діма.
-Мєжду прочім, там їсти не так багато є.
-Тоість закуски.
-Да. А ще… Опа!, - і кинула в Діму.
-Гандони? Ти там, шо, трахозборіще устроїш?
-Завідуй молча.
-Бідний Стас… він і так схуд, Вік, куди ж ти… бач, як змарнів, а таки-и-ий хлопчина був!
-Іди ти в жопу!, - як могла культурно відповідала.
 Риту ці двоє дуже навіть звеселили. Віка включила голосно на програвачі Green Day «Basket Case» і курила, підспівуючи.
Нарешті вони приїхали. Звиду дім, в якому мешкав Стас, здався Риті доволі скромним, ніби Віка аж через чур розхвалилась.
-І так, на п’ятнадцятий!, - давала Віка розпорядження,- Діма, тащи торби, я двері побіжу відкрию. Фак! Ріта, захвати гандони!, - і знову на весь двір. Що ж… Риті сам залишок щастя.
Мила картина. Рита бігом наздоганяла, бігла, спотикаючись, аби встигнути, міцно тримаючи в руках Вікине щастя. Догнала. Зупинилась, захекуючись.
-Йобаний ліфт… якась срака вже катається. ****і., - психував Діма.
-Малєнькой дєвочке холадна зімой…Із лєсу дєвочку
взялі ми дамой…- не зупинялась Вікторія.
-… і так, бляха, постоянно. Як тільки я захочу торкнутись кніпочки, як якась мерзота с****ить ліфт.
-…встанєм под дєвочкой в дружній хоровод…Вєсєло, вєсєло
встретім Новий год!
-Козли йобані… я сцяти хочу вже! Віка, замовкни!
-Ну ти й гавно. Вмієш спортити настрій.
 Не дотерпів Діма і попер пішком, поволікши за собою Риту і Віку.
Нарешті вони опинились в квартирі… теплій квартирі. Першою зайшла Віка, за нею Рита, а заді бігом побіг в туалет Діма, кинувши пакунки на підлогу. В коридор вийшли чотири хлопця, двоє –в халатиках, морквами в руках… Хазяйки. Третій з милими «заячими вушками» на голові стояв, обійнявши незнайому їй дівчину, розглядав новеньку. Четвертий виріс перед Ритою і глянув їй прямо в очі. Рита від такого погляду завмерла на місці, з п’ятьма пачками презервативів в руках.
-Ахуєть, - мовив той, - дєвачка, ти увєрєнна в сваєй смєлості? Ги-ги.
 Рита з того усміхнулася, мов, да, я такая… але коли Віка забрала з рук в неї презервативи, покрасніла. Оце вже лох, думала. 
Віка підібрала пакунок, потащила до кухні, аби розкласти все. Рита ж стояла перед незнайомцями як на розстрілі – невідомо хто зараз яким словом вб’є її тут. 
-Ну, роздівайся, роззувайся, раз принесла… ой, тоість прийшла.
Рита засміялась, зняла з себе пальто, роззулась. Розслабилась після входу в залу – в центр свята. А квартира душе шикарна, простора, затишна. В очі Риті кинулась ледь розчахнуті двері в спальню. Через щілинку вміло встигла обмалювати поглядом простір – дуже їй сподобалась спальня, а особливо двоспальний диван. Задумалась, що тут… на цьому ліжку так нещадно знищувала всі Стасові сили Віка. Усміхнулась, мов, повезло.
Почались знайомства. Рита помітила, як пристрасно її роздивлялись хлопці, адже дівчина вона досить видна. Кожен в стані побачити магнетизм, виходячий з неї, вона без особливих сил провокує бажання ласкати і бути завжди поруч з нею. Від цих напливів «гарячих» поглядів вона вміло відсахувалась, мов, якби ти був красенем, то, може, й збудилась би. Їй стало ясна річ – не впічятляє, чи нє очєнь, хоча хлопці досить милі.
Далі в залу зайшла Віка, цілуючи на ходу балакучого хлопця, як здалось Риті.
-А це Стасік. Знайомтесь. Це Рітка.
-Яманать як приємно, я б ще й показав як…
-Стас, руками не чіпати!, - відірвала Віка.
-То… я й без рук справлюсь…ги, - відрізав Стас.
Доки Віка оглядала святковий стіл, розставляла їжу, Стас міцно припав поглядом до Рити, мов, хто ти така. Потім відійшов від неї до столу, залишивши свій дух, залишок – неймовірно приємний запах. Власне, його запах. Чоловічий… ох і мощьна вєщь! Та почала на всі груди вдихати аромат, доки не закінчився. З першого погляду Рита зрозуміла – він їй подобається, або нічьо так. Цей «перший погляд» зветься методом Свєтки Букіної: дівчина з першого погляду може сказати буде в неї з цим хлопцем секс чи ні. Завжди діє. Сильна штука. Хочеться його – значить він ідеально підходить. Else –так собі, може бути, навєрно, сомнітєльно…да ну нафіг.

 Розпочалось святкування. Після другої чарки горілки Рита зрозуміла, що не такі вже й страшні їй ці хлопці, взагалі – життя прекрасне! Ясна річ. По троху компанія п’яніла. Почались гиржики, приколи та інші підйобки. Нарешті Рита змогла відкритись перед ними: шуткувала, вміло словом кидалась та забавляла компанію розповідями. Діяло все досить мило: хлопці з кожним її словом цікавились нею більше і більше, мало –і  потрапила в центр уваги.
Стас піднявся, аби включити телевізор, мало ще Новий рік провтикають…Без проповіді президента, як заповіту, не буде свята, бачте. Сів на диванчику біля Рити – звідти краще видно тєлєк, йому ж перемикати. Вклався біля неї, точніше як справжній мужчина, хазяїн – розложився, розклав ноги і байдужим, навіть лінивим рухом перемикав канали. І знову його запах так і обнімав Риту… Та вже бігом рот закрила, коли побачила злий погляд Віки, яка ховала гнів в стакані води. Знала Рита, що знає Віка, що Рита знає такий собі психологічний метод, коли людина при вигляді іншої людини привідкриває рот, то… дуже навіть рада бачити. В ситуації з Ритою вона з привідкритим ротом ще й нога на ногу переклала. Ох, вже й спалилась.
Віка почала нервувати на Риту. Стас почав нервувати на рекламу.
Зрозумівши тонкою інтуїцією всю серйозність ситуації, Рита сиділа спокійно на місці. Її міцно, мало не насильно, тримав запах Стаса…
Тоді Рита, перше, що в голову прийшло, - взяла пляшку вина і спитала:
-Ну…х т о б у д е н а р о д?, -чітко-чітко.
Секундна тиша і хлопці розсміялися. Стас, що сидів поруч, глянув на неї і казав:
-Еєй, ти акуратніше чуть говори…  я аж трохи сексанувся…
-Ха-ха! Диви-диви, а то ще приб’є мене столом… Льогкий стоячок,-Діма.
-Да, я так чу-чуть…
-Твій «чу-чуть» до моєї ноги достає, - вставив своє барабанщик з іншого краю стола.
-Ні*** собі! Да, я такий…
-Стасік, не льсти сєбє, - обламувала Віка.
-Віка, тобі знати краще…, -Діма.
Рита, через хвилини три зрозумівши, що хто почув лише заспокоїлась, бо розрядила обстановку.


 Бам-бам! З Новим роком! Вже нічого так сп’яніла компанія таки зустріла Новий рік… а Стас так і був поруч. Зустріли Новий рік поруч.
«П’яних совість не гризе», - це точно сказано про Риту. Незважаючи на Вікторію, вона все ж намагалась наблизитись до Стаса. Ніби це його запах так манив. Страх, як та Віка, стояв в стороні навіть не заважав їй.
Віка знала Риту і Стаса. Знала, що Рита дівчина скромна, не така…легковажна як сама. Знала Стаса, для якого секс та свобода – кисень. А Віка правильно робила, не відбираючи у Стаса свободу і віддаючи всю свою пристрасть там, у затишній спальній. І ніякий сумнів її не мучав. Стас завжди поруч… йому ж дихати треба.
Попри свою сп’янілу голову, Ритин розум не полишав її. А дівчина вона розумна, тонка інтуїція тільки укріпляла той розум, вела її на вірний шлях через колючі страхи. Вона за цей короткий, як її плаття, час зрозуміла як включити Стаса. Хлопець той не такий, як всі. Коли інші машинально помітили Риту очима, той – сліпий. Куди ж від розумниці Риті втекти, та недарма жила і психологію читала. Торкнутись до нього – як машину завести.
Коли Діма покликав всіх на широченний та просторий балкон дивитись на салюти, бо ж з балкона вид на місто широкий, всі, в тому числі і Віка, вхопивши цифровик і пляшку шампанського, зникнувши з зали. Всі, кроме Стаса, Рити і її задумки. Станіслав спокійно докурював цигарку, розмовляючи по телефону, видно, вітав когось. Рита розуміла – ситуація пішла на секунди. Або зараз, або… пропала. Закінчив Стас розмову і вже був потягнувся на балкон, коли Рита проходила повз стіл (відстань між диваном і столиком охо-хо яка інтимна) і навмисне перегнала Стаса. Вона зупинилася, коли притиснулась до нього досить сильно, що та сила перетворилась у ніжність, м’якість - і не відчути. Вхопила його за руку, мов, ой, що ж це ми не розминулись. Головне – невинний погляд… Тоді й Стас аж рот привідкрив. Рита розуміла безглуздість ситуації, але знала, що Стас клюнув, тому думати щось погане в нього просто…відключились мізки. Стас глянув їй в очі, тоді Рита непомітно порушила рівновагу і Стас, не втримавшись, повалився на диван, потягнувши за собою Риту. Отак-то і нащадки робляться, але Стас відкинув її від себе. Зупинився. Глянув на неї голодними звірячими очима. Дивився довго, поки не встав і не подав їй руку, мов, вставай. Стас її припідняв і підіграв, ніби дурненький купився. Звичайне діло, Стас зрозумів, що то була не випадковість…
[Немає в світі випадковостей. Є лиш ті, хто шукає в них виправдання.]
Опинились на балконі навіть не чуючи і не бачачи ні салюту, ні друзів, ні п'ятнадцяти поверхову висоту. Віка підбігла до Стаса, поцілувала його і сипала привітаннями.
«З Новим роком… ****іна», - злилась Рита.
 Рита – дівчина досить загадкова. Попри її зовнішній спокій, всередині вона хижачка. В абсолютно холодному та скромному вигляді милої дівчини ховається пристрасна, корисна, жадаюча вогню тигриця. Пояснити важко, але вона притягує до себе деяким магнетизмом, що й встояти важко. Що за чари? Що за мистецтво зваблювання – вона й сама не знає. Така натура. Отримувати все, що вона хоче любими шляхами – губна, але результатна вдача. Кожен в стані був побачити магнетизм, виходячий з неї, вона без особих сил провокує бажання ласкати і бути завжди поруч з нею. Її природній магнетизм настільки великий, що вдається заманити в свої неті практично любу з помічених нею «жертв».
 Втомлена та п’яна молодь розкидалася по всій квартирі. Хто куди: які пари фізіологію вивчати, хто допивав далі, були й такі, хто поїхали десь далі шукати пригод. Рита залишилась, але не залишилась без уваги. Коло неї м’ялись хлопці, хто з яким благанням в очах, але ж… у Рити своя місія в голові.
Напроти,  в кріслі сидів Стас, на руках вклалась Віка, пристрасно цілуючи його. Враз і Віка зовсім вляглась йому на ноги, бо ж, п’яне, капєц. Стас ніжно гладив, ніби розчісував Вікине волосся. Гладив і підводив погляд на Риту. Зловивши момент, скромняжка випрямилась на дивані, прилягла досить так спокусливо і виперла чим вище пишне декольте. Діма сидів біля неї, розпитував про неї, цікавився, аж зуби скрекотали. Стас спокійно гладив пасма і їздив поглядом по її тілу. Рита вийшла до нього на контакт – не відводила погляду. В його очах народжувався вогонь, аж пече,  в той же час сидів абсолютно спокійно.
-Стас… я… спати я…хочу…, - бормотіла Віка, ніби зі штанами Стасовими розмовляючи.
-Давай я вкладу тебе, да?
-Мугу…
Через хвилинку повернувся. Відчулась повна свобода. Стас сів біля Рити.
-Давай ще вип’єм?
-М, ну давай, - хоч і не лізло їй вже та хіба не проігнорувати нояння печінки, коли такий момент в життя ввійшов?
Молодь, що вовтузилась поруч навіть не помічала їх, розмовляючи про своє.
Подав Стас їй бокал шампанського, цокнувся і випив, не відводячи погляду.
«Щось буде… щось, блять, буде», - взривалась Рита.
В спокійному Ритиному стані щось аж пекло Стасові, не тямлячи що. Бачив – неприступна, а таких, бач, не любить чи просто не помічає. Хто вона така?
Тягнуло його, тягнуло як магнітом, полонило розум, от зараза! Рита тягнула його до себе, ближче-ближче, тримаючи руки у спокої. Як вона так робить? Стас влігся біля неї, лицем до лиця – не посунеться. Почав гладити рукою по лицю, відбираючи локон від лиця. Рита прижмурилась, а потім знову розслабилась. Вогню місця в Ритиному тілі не вистачало. Якась вона занадто мініатюрна для такого великого об’єму пристрасті.
Стас все ближче і ближче наближався до неї… Рита відчувала як зрадливо голосно билось її серце і, не втримавши вантажу пристрасті, закрила очі… Відкрила ж, коли відчула чужий подих і запах алкоголю – Стасове лице вже припало до її лиця, близько-близько… Поцілунок? Стас повів носом по її щоці, носі і тихенько дихав… Рита вже не тримала себе в руках, губи так і згорять зараз, якщо він її не поцілує. Стас зупинився, провів рукою над її шиєю, грудьми, нижче, але не торкався їх. Ох і жарко стало… Рита задрижала від своєї безпорадності, а Стас все дражнив. Мить і вона помре. Точно помре.
-Стас…, - ледь видала з себе Рита.
Стасик відкрив очі, глянув на неї і все зрозумів… Точніше, він довів сам собі, що не було випадковості. Один - один, подумає.
Відхилився від неї. Завмер. Рита ж шокувалась… ну треба ж! Оце в нього витримка! Вона лиш хапала розжарене пристрастю повітря, боячись задихнутись, ніби ось-ось закінчиться повітря.
Станіслав дістав із пачки, що лежала на столі, сигарету і рушив на балкон, споглядаючи на Риту. Завмер на пару секунд, помітивши чуть задерте і так коротке плаття Рити… ох і спокусниця!
Зняв закляття з Рити дзвінок мобільного. То дзвонила сестра.
-Да, Юль…
-Тли…тьху, бля… ти там…тсе…вобщє ти там жива?
-Ну…да. А ти?
-Как би… нє.
-А де ти?
-Нге знаю…ги-ги…
-Я-я-ясно. Там хоть ти не одна?
-Ну ти обіз-ж-жаєш, туточки Тьомочка…А хулє мнє страдать…
-А коли мені прийти?
-Да…
-Питаю, коли додому?
-Нє-є, не піду додому! Ти шо! Всьо, мала...пака.
«Нічо так дєвки пляшут», - подумала Рита.

Компанія, відчуваючи прилив нудьги, вирішила піти гульнути на двір, як ніяк, а чого вдома сидіти?
-Віка вже спить, - відізвався на ідею Стас, -куди її одну лишати?
-Нічо, з собою візьмем, пока їхати буде, то протрезвіє.
-Ну, ладно…на, Дім, ключі, забирайтесь нахєр, а я пока шо Віку розбужу.
-Ой, ти її так зараз розбудеш! Мені ваші охи-ахі не нужні.
-Ну, то сам забирай, я передітись піду.
Рита все ж сиділа в залі. Чула все та й сама поспішила збирати речі і вдягатись. Опинилась в коридорі і прилипла поглядом до Стаса, відійшла і потягнулась до вішалки шукати своє пальто. Рита медлила… робила все повільно, навіть спеціально, на всяк випадок, сховала одну рукавчику, аби потім її знайти. Впоралась – доки та напялила на себе шарфик, доки пошмагала до взуття, то і спустіла квартира від п’яної компанії. Рита сперлась об стінку аби взутись, а Стас забрав в неї з рук пальто, мов, допоможу. Сп’яніла Рита уміло трималась на ногах, а голова на плечах. Випрямилась, глянула на Стаса палаючими очима… Несподівано Стас викинув її пальто додолу, став і дивився на неї. Потім різко підійшов…мить – і   притиснув її до стіни… Риті тільки й залишилось підкоритись бажанню, аби підпустити до себе Стаса. Ближче і ближче. Він різко, а той час ніжно припав до неї вустами та почав цілувати… Спускався нижче і нижче. Риту ноги вже не тримали, підкошувалися від такої насолоди. Стас не втримував її і сам сповзав вниз, поки опустився до полу. Він хотів її безмежно… бажання швидше за алкоголь розганяло кров по венах.
Всім тілом, всією масою, яку навіть не відчути, Стас ліг на гарячу Риту, задираючи повільно її плаття.
 Запах…його запах вже так і знімав з неї весь одяг… якби тільки не закричати.
-Яка ж ти класна…, - ледь видав з себе.
Рита дивилась йому в очі і світу не бачила. Побачила світ, коли зовсім голі опинились у ліжку. Спальня… така простора і затишна. Повезло, подумала.  Станіслав, чорт візьми, не знав Риту. Бачив лише її п’яні очі і спокусливу фігуру перед собою.

 Блукали загублені душі по квартирі під тихі стони гарячих тіл…

Зажужав телефон. Стас ліниво простягнув руку до полу, аби намацати там телефон. Дістав.
-Альо, Стас!
-М… шо таке?
-Віка ще не одуплилась, що ти там не сам…
-Твереза?
-Нє. Но вже винюхує. Питає де ти…
-Бля…А ви де?
-В парку. Зараз хочем їхати на річку.
-Нахуя?! Ви ж п’яні!
-Не всі. Заїду заберу вас…
-Давай …
Стас хотів спати. Дуже хотів, але якась частинка свідомості пускала світлину в темній голові – треба вставати. Він не піддавався пристрасті сну і повернувся до гарячої, як батарея дівчини. Глянув на неї і зрозумів, що, мать його, не пам’ятає як її звати.
«Будити її, будити. Бля…як її звати? Аня, Маня, Ваня…тьху ти, бля!». Не підібравши потрібного ім’я, почав просто гойдати її аби прокинулась:
-Ей, вставай…чуєш? Проснись…
-Я не сплю…
-А-а… Чуєш, я понімаю як впадло, но треба йти…
Рита повернулась до нього лицем. Стас завмер. Попри тускле світло, що підглядало за ними з коридору, він розглядав неймовірної краси дівчину з чорними, зворушливими очима.
-Да, треба…, - відрізала Рита.
-Зараз за нами заїдуть.

 За хвилинок п’ятнадцять вже дзвонив у двері Діма. Зайшов дещо кислий. В першу чергу глянув на втомлену, водночас веселу Риту. Образливо. Йому ж Рита сподобалась. Сама невинність. Колись була…
Рита від безпорадності, не довіряючи собі, почала розгладжувати коси руками. Аби сховатись від безпорадності –рушила до ванної.
-Стас, я все поняв. Но міг і сказати, - колупав і так загруженого Стаса Діма.
-Та бля… сам не повірив…А як ти так вирвався від цих наших ще й без паліва?
-Нада ж виручити…
-Бля, спасіба, брат, - сів на стільчик.
-Ріта мила дєвочка.
-Ріта? О, так вона ще й Ріта… а я то ніяк згадати не міг.
-Їдем?
-Да, щас… а де ця… шо з презервативами?
-Ріт, ти їдеш чи на хазяйку лишаєшся?, - звернувся Діма.
-Гм, квартирка нічо так, но пожалуй поїду.

 Доволі мило відсвяткували. Як завжди Новий рік безслідно не пройшов. Загалом, так і познайомились Рита зі Стасиком. До речі, ім’я тієї, «що з презервативами» Стас на довго так і не запам’ятав…

 Минали тижні… Рита терпелива дівчина, все чекала та чекала. Чого більше – чуда ти звісточки від Стаса точно не знала.
Віка ж ні про що не знала, Діма не здавав. Свій чувак.
Сам Діма все ж надіявся на Риту. Стасу вона не потрібна.
Стас за той час змінився. Він і далі вірно спав тільки з Вікою (Машою, Ірою, Вітою, Русланою, Ольгою, Кариною,  to be continued…), але постійно ці очі… ці чорні очі так і ставали перед ними, як примара. Тіла, жіночі тіла забавляли, але не було тієї іскринки, яку подавала така невинна Рита. Не одну ніч він сидів під вікном і намагався збутися цієї примари… Дедалі швидше його переставали цікавити різнокольорові забавні потаскушки, більше –дратувати. В кожній живій ляльці він шукав той погляд, ті почуття, той потік незвичних, п’янких, як дороге вино, дотиків… Натикався лише на байдужі очі та сполотнілі руки мало не мертвих душ.

 Після репетиції, вся рок-група з великим натхненням пошмагала на квартиру до Стаса аби випити за таку успішну репетицію.
Діма зазвичай не вмішувався в особисті справи його друзів, але психований та дещо вбитий стан Станіслава його турбував – як  ніяк, а виступ зовсім скоро. Стас – скислий. Він дні два не спілкувався з Вікторією.
-Стас, мені Віка дзвонила, питала що з тобою таке.
-Тобі? Шли її…
-Пойми, шо твої перепади настрою вліяют на успішність групи.
-Дім, не… зайобуй. Я граю? Граю. Нормально? Нормально. Які вопроси?
-Ходеш дохлий… Скажеш може?
-Та нічо такого, устав навєрно.
-А Віка?
-Шо та Віка? Вона мені хто? Я –чєлавєк свободний. Не об'язан їй нічо…
-Діло твоє. Мені главне, аби група не підкосила. Хлопці реально кумаряться підстраюватись під тебе. Партачиш…
-Виправлюсь.
-Ладно, я піду навєрно, - і вже зібрався піти, як Стас його тормознув:
-Дім, стой. А ця… Ріта. Хто вона?
-Ой-о, ти шо, брат? Давно її не чути… А що, зачепила?
-Ні фіга! Просто… вона пірчатку забула. Десь-то її.
-Вона мила дєвочка. А ти її так…
-Шо «так»?, - зірвався Стас.
-Ну… це ваше, но ви ж вроді… переспали.
Стас на хвильку замовк, опустив голову. Діма не зупинявся, попри свою ввічливість:
-Та то таке… забий. Вона мила така…
-Нє…Дім, вона внатурі хотіла…
-Я поняв…
-Я не чіпав її.
-То не було?!
-Тихіше ти… не було. В тому і прікол.
-Шо це тебе… так?
-Сам не знаю… ці її очі… бляха, короче не зміг…Ну, я ж її не знаю…
-Бля, не морозься! Ти мало кого знаєш, але ж півсвіту перетрахав! Просто втюхався, так і скажи.
-Нє. Я не люблю, не любив і не збираюсь…Заїбали мою свободу жерти! В общєм, треба їй пірчатку віддати…
-В мене є її номер.
-Сам підкочувався до неї?
-Кажу ж, мила дєвочка.
-Даш номер?
-З тебе пиво, братан.

Стас, взявши номер, відразу ж рішився подзвонити Риті. Через три тижні. Та так і не подзвонив. Він дізнався де вона навчається і якогось буднього під’їхав на машині до її університету.
 До вихідних дверей залишались лічені удари серця, хвилинний проміжок пісні на плеєрі, декілька вдихів. Свобода! Риту на мить осліпив несподіваний удар сонячної щедрості, серце забилось швидше – по венах текла наркотичної дії радість. Стан, коли свідомість на рівні божевілля. Ніщо так не інтригує, як несподіванки – Риті заступив сонце, ніби все щастя затемнив, далекий чоловічий силует. Подумаєш, мов, випадковостей немає – не схибиш. В незнайомому силуеті Рита не відразу впізнала Стаса. Допомогла їй Віка, яка, обігнавши Риту, рушила до Стаса. Як і зазвичай, Марго зробила вид, ніби не бачить його. Не те, щоб вона не рада була бачити, ні, просто робити вид, мов, я тебе навіть не помітила, ввійшло в таку страшну звичку, що тільки й чекай коли той Стас псіхане. Стас, побачивши Риту, уважно став розглядати її тверезими, свідомими очима, які тупо не замічали пискляву Віку поруч.  Рита чомусь протупила і з неочікуванності зупинилася. Винувато приспустивши погляд, все ж пробурмотіла:
-О, прівєт …
-Здоров, мала, - ніби нічого й не було, відірвав від себе Стас.
-А…шо ти тут робиш?, - Віка.
Стас спокійно стояв, жуючи жуйку.
-Тобі яка різниця?
-Цікаво…це я просто мала йти…
-А мене не цікавить куди ти маєш йти.
-То шо тут робиш?, - все ж наполягала зла Віка.
-Шо не видно? Квіточки поливаю…
-Бля, Стас, шо з тобою робиться? Де ти дівся? Шо за хєрня?
-Я…піду навєрно…,- зрозумівши свою роль як ручки в жопі, відірвала від себе Рита.
-Почекай, - відізвалась Віка, далі колупаючи Стаса: чого не дзвонив?
-Я тобі нічим не об'язан, - морозив холодом своїх очей Віку, навіть не задумуючись як лякає бідну Марго.
-От ти гавно… шо це всьо значить?! Це ти приїхав…
-Не до тебе, спокойно…
Віка, опустивши злі очі, повільно повернулась до Рити…Глянула в очі, вбиваючи її поглядом.
«Щас впісяюсь…» - думала Рита. Їй реально стало не по собі. Ну, Стас, ввірвався так, без паліва, чьо ж нє! А їй ще вчитись з нею, ще жити, ще внуків бавити… Стас не плює у душу –не такий, як всі. Не були разом, скаже. Він спокійно пішов, приклеївши свою ментолову жуйку їй на душу.

 Всього не розкажеш. Якщо короче, то Стас дійсно спалив Риту, але Віка так і жила не знаючи, що вона –чергова жива лялька. Вона гадала, що для Стаса все. Дещо «все», наповнене абсолютно нічим, пустим нічим, з назвою «минуле». Одна третя Стасиних забаганок. Якщо цікаво, то сам Стас в той же день відвіз Риту до себе (то ж рукавичка загублена, ви що), вони пообідали разом з Дімою та барабанщиком. Рита вперше почула як грає Стас на гітарі, як гарно співає Діма і як нюхає лимонну кислоту їх барабанщик.
Пішла Рита додому, з щастям в душі, фантиками від цукерок в кишені, так і не забравши рукавички. Якась там рукавичка, ще й нікому не потрібна, а такий мощний привід! Корисно щось губити. Як згубив щось, то зроби вид, що не твоє.
Буквально через два дні Рита знову опинилась у квартирі Стаса. Ну, ясна річ, вони ближче дізнавались один одного, а половий гігант Стас, переповнений натхненням, все ж… приділяв себе лиш Риті. Йому ці «тьолки» за життя так набридли. Та чи на довго? Інтрижки згасають як сірник без кисню. Лови момент, кидай дров в сірник, називається.
Вони сиділи на дивані, поїдаючи чіпси. Дивились телевізор, розуміючи, що навіть не вникають в нього. Погляд Стаса припав до полиці, на якій лежав мобільний, калькулятор, Вікою куплені  презервативи та пару маркерів. Рита помітила це і сама задумалась: «На що це він так…». Стас переклав тарілку з чіпсами на ліжко і потягнувся до полиці. Рита вже шию ламала, з намаганням роздивитись що ж він дістає. Взяв маркер. Червоненький.
-І… чо?, - поцікавилась Рита.
-Я не можу це сказати… принципіально, - сказав і глянув на постер, що висів над головою у Рити. Додав: Анджеліні боляче буде це чути…
-Хех, яка прикрість, мать його, - і далі жувала чіпси.
-Ляж, пліз…
Рита, трохи подумавши, все ж довірилась і лягла коло нього. Завмерла від цікавості.
-Очі закрий. І ти, Анджеліна, тоже, - Стас.
Він поклав руку їй на живіт. Рита затаїла подих. Далі підняв її кофтинку, поцілував в живіт і… почав прокладати маленькі доріжки...
-Все, відкривай очі…
Рита відкрила очі, підняла футболку і на лівому боку маркером було написано: «Давай зустрічатись…», а на правому -«тут був Стас».
Рита неймовірно зраділа, припала до Стаса зі своїм «так, я згодна»…
Далі як в казочках: соплі-слюні-сльози, квіточки-хмарки-бджілки, все чудово, всі щасливі, ясна річ.
Ось так і почались радощі і прикрощі Рити. Не забуваймо й про злющу Віку, ще й одногрупницю Рити. Попри все, Стас і Рита разом. Ну, гарно вже ж. Заздрю.
 Минали часи… якісь там мєлочні місяці. Новий рік вони розпочали з більшого розпізнання один одного… звикли досить швидко. Саме цікавіше –перші місяці. Тоді ще, дурники, не знають один одного і цілуються-зажимаються, таскаючи з собою маску невинних, вірних, чемних, як манікєни, цивілізованих людей. Сама фальшивість! А, як мило.



 Стас стояв під під'їздом. Чекав з нетерпінням на свою кохану Риту:«Ах, дістала! От задрала! Бляха, треба ж вивалювати цілу годину на якихось там два ока, аби потім кліпати весь вечір і висмикувати звідти всяку срань…а вибачте, шматочки туші, да! Ну нє, блін…вона думає мені в прікол тут яйця відморожувати! Паскуда…холодно. Ну де вона?! Як побачу її, то вискажу…»
Скрип сірих вхідних дверей…
-Тиць-****иць!!! Привіт, любий!
Стас обернувся і тут же послав сам себе нафіг. Не докуривши сигарету, кинув її на мокру землю і хотів був погасити, та так задубів, що замість сигарети почав мняти мокрий сніг. Рита зраділа такій реакції і, поправивши локон кіс, опустила погляд і сама погасила ногою сигарету…Впевненості в ній було, хоч відбавляй. Від того погляду Стаса, Рита сама в себе закохалася. Нарешті відмерзлий Стас оговтався і лише одним подихом, так спокійно та стримано спитав:
-Ти шо вобщє ахєрєла?! Нє, нафіг…Ти в курсі скільки я тут стою?! Я половину жопи своєї не відчуваю!!!
Спитав, правда, любя. Ну, кумарило його, да, але ніякий їжак в душі не змусить його пустити голки в це крихітне безсовісне створіння. Знав ці дівчачі зайобки, мов, як на чотири години збиратись, то треба приходити о пів на шосту. І, головне, зробити вигляд, ніби чекає її з самої четвертої години. А що, вона як відчуває себе винною, то менше тарабанить і совість гризе спитати: «Де ти вчора весь вечір був?!»
Стас мовчки обійняв її, поцілував, як покойніка: в обидві щічки і в лоб…Ну це ж Стас. І  як добре, що істерична Рита не второпує ці витівки ніколи, а гадає, що то Стас такий ніжний, турботливий…
 Взяв свою малу за руку і повів десь туди, сам не знаючи куди.
Стас постійно змерзав від холодної руки Рити. Таке враження, ніби вона спеціально тримає її в морозильнику. Його це бісило. Але він любив Риту за цю неординарність, бо на питання «Чого рука така холодна?» відповідає не «Любов не гріє», а мило: «Ну що мені тепер, в жопу їх запхнути?!». Рита ж засмучувалась, що Стас такий егоїстичний та кастрований романтикою. Але вона любила його спонтанність. Той не думав, а робив. Робив безтолково, необдумано, але дуже гарно.
Легенький холодний вітерець повівав на цих двох божевільних закоханих…потоки повітря, як хвилькою, ніжно роздували, ніби розчісуючи, Ритине волосся… Змішувався з солодким ароматом Маргаритиних духів у романтичний танок…танок свіжого повітря і духів. Повільно-повільно, гладячи Риту по шиї, підібрав той вітерець частинку її присутності…частинку духів і ніжно пильнув в сторону Стаса… Суворий Стас відчув цей п'янкий аромат…:
-Ти шо, опять набздиколонилась?!
-М, заціни мій новий освіжувач повітря!
-…
Мила пара. Слів замало.

  Рита погодилась (та хто її питав) поїхати до Стаса додому, адже на вулиці виявилось занадто холодно як для Стаса. Дуже-дуже холодно стало, бо Стас згадав, що дома залишився пиріг з м'ясом.
Йшли на зупинку –опинились в супермаркеті.
Неочікуванно, блискавкою проскочила в голові у Стаса краплина совісті до Рити:
-Мала, давай ще купим щось тобі…
-Допетрав, блін…
-Так…знач, я хочу чепенюшек з горішками і пива. Ах, да, ще візьмем жопопідтиралку. Це, типу, мама просила купити…
-Ти безсердечне членистоноге!
-Гм, не кіпішуй, птєнчик. Будеш сок?
-Коли хочу…і трубочку до нього.
-Ого! В мене стільки ресурсів нема!
-То піди з простягнутою рукою постій, олень! Е, тоість, ти ж мене любиш, правда?
-Нє.
-Стас! Купи кока-колу!
-Шуткую, наївне…ну, пішли куплю тобі… соса-солу…
Це великий супермаркет набитий всякою смакотою, якою зазвичай люблять ці двоє гробити свої шлунки, нирки, мозги і совість: коли Стас купує продукти перед святами та пригощає ними Риту, то вже в привичку їй ввійшло дивитись на строк придатності. Стас, паскуда, праздніків не любить. Думає, мов,  хвора Ріта –нема праздніка –нема проблєм.
Стоючи на касі:
-Стас, вгадай яке око сіпається?
«Ріт, вгадай яке яйце сіпається?!»-, подумки, хитро либенясь.
-Емм...праве?
-Молодець! Вгадав! Тепер поцілуй його…може, перестане.
«От, бляха...треба було в голос сказати».
(Ну, типу тонкий натяк на те, що вона нервується, мов, заспокой, милий. Заспокоїв. Жінки говорять загадками. Кросвордами, мать його…)
 Їх прикалувало тусити саме в цьому супермаркеті, бо на касі давали чек з передбаченнями. Стасу цікаво, а Риті вигідно: милий Стасик постійно погружається в те передбачення, ловить смисл, одупляється, ні чорта не понімає і з психів викидає його нафіг, навіть не глянувши на ціну. За цей час Рита бігом складає в сумку жрачки, як на рік, жіночі журнали зі всякою хріновиною-психологією, які використовує на Стасові і робить милий безбідний вид. В Стасових грошах щастя більше, вот суть.

Майже недовго пробувши в супермаркеті, ті рушили на зупинку і поїхали додому до Стаса.
 Стас відкрив вхідні двері, прислухався до тиші – нікого нема. Як добре. Провів до коридору Риту.
На кухні Стас розігрів пиріг, поставив чайник, розуміючи, що чаю ніхто пити не буде. Ввійшла Рита, спотикнувшись за провід, що висмикнувся з-під лінолеуму: Стас стримався від бажання ляпнути щось Риті.
-Блін, Стас, мені знімати верхню кофту чи в тебе тепло?
-Якби ти голенька прийшла, то вобщє кайф…
-****якало…
Стас відкоркував Ритину колу, налив в стаканчик та дістав трубочку з пакетика. Вона була жовтого кольору. «Чому жовтий?, -замислився Стас, покручуючи її в руці, - там були інші кольори…». Стас нічого про неї не знає.
-Малий, а який твій улюблений колір?
-Мій? Ну як який? Кольору твоєї наглої рожі в стані сексуального збудження,- відповідає з коридору.
-Синього, мила?
-Нє. Жовтий люблю…бувало й чорний. А чого ти питаєш? Квіточки рішив купити?
-Хєр тобі, в дєнь 8 марта…
Рита з цікавості зайшла до кухні з знаком питання на лиці:
-Внатурі, чо питаєш?
-Нічо.
Стас почав діставати з пакета інші причандалля. Завмер. Підняв голову:
-Єбать нє встать! Бумажки не купили!
-М, та пофіг.
-Да! Ти щас як нап’єшся своєї сосу-колу, то вспомниш святу бамажку…а н-ну…о, жопопідтиралка!
-Не чіпай журнали!
-Та ти заїбала! Щас начитаєшся цієї лабуди і почнеш мені цюцюрку пудрити!
Рита лише засміялась, взяла колу і пішла до кімнати.
 Вже в кімнаті почалась сама гармонія – Стас і Рита спорили який фільм дивитимуться на комп’ютері. Брейк - і дивляться рекламу на М1…Вони посварені. Стас злий. При сварці Рита, пускаючи бульки в колі, випадково розлила напій Стасові на джинси.
 Вони злі. Злі один на одного, але лежали разом…Стас у весь свій ріст розклався на дивані; Рита всю свою масу віддала йому. Лягла, спершись всім тілом на нього та пила залишки коли. Пила через «не можу», хоч, жах, як пісяти хотілось. Стас тупо втупився в стелю, ніжно обійнявши малу Риту.
Романтично, правда. Кожен копирсався в своїх думках:
Рита: «Блін, я його так жостко погрузила…ну, нічо, хай знає, що мене це бентежить… Капєц…задрала ця кола! Нада було пролити?! Цікаво, а про що він думає? Певне, париться через мене…»
Стас: «Інтірєсно, як мухи так роблять, що з потолка не падають?»

 Рита бігла поруч, як песик, біля нього. Як могла старалась, аби встигнути за ним, бо ж її кроки значно дрібніші за його. Вони йшли додому до Рити. Точніше, Стас проводив її дому.
 Стас злий. Злий на неї. Злий, а такий милий, такий рідний… Не треба було гнівати його. Його це бісило. Бісило все в ній: ця дурна манера перебивати, цей тупий погляд, ревнивість, прискіплива звичка питати «з тобою все гаразд?», коли той, як пень, мовчить. Його це дістало. І ці духи! Він ніколи не чув її особистого запаху, запаху тіла…запаху теплого тіла під собою. Тільки цей базарний сопленабивач. Він постійно біситься. Певно, сам не знає чого, але біситься. Це вже як звичка.
 Стас згадав розлиту колу на улюблених (тобто єдиних) джинсах…це Рита йому якась карява! Як завжди: візьме в свої, якісь криві руки колу в стакані та обов’язково спреться на нього…і саме протівне – бере трубочку і нагло починає пускати бульки… В неї ці бульки в голові. В неї мізки одна сполошна булька!
 Розізлився. Глянув сердито вниз, десь туди, де пленталась його мала…Глянув і розчулився: щось таке маленьке, кумедне, ображене на весь світ, з бантиком на голові йшло собі, тримаючи міцно надійну, кохану руку…Тримала так міцно, ніби в останнє, ніби відібрати мають. Як у дитини іграшку. Як у Стаса бутерброд. Не зміг стримати Стасик емоцій і на лиці виразно намалювалась посмішка. Рита, знаючи хитрість та підступність цього покидька, відразу ж почала розглядати пальто – чи це не забруднилась вона. Тоді знову глянула насторожливо на Стаса. Великі очі, як ґудзики, зазирнули йому в саму душу, ніби відшуковуючи там хоч частинку доброти. Егоїстичний та холодний Стас – сама щирість, взяв Риту на руки та поніс її десь туди…хєр його знає куди. Та тримав її міцно. Тільки біля себе. Цілував жадно-жадно. І нікому він її не віддасть…вона лиш його. Він любить її, єдину, найбільше за всіх. Після себе.

 Вони їхали в маршрутному таксі. Їхали втомлені, але, щасливі…Такі щасливі, що ніколи про це не скажуть один одному.
[Щастя – душевний товар, якість та тривалість якого залежить від кількості добра в твоєму душі-гаманці.]
Вони запеклі вороги. Стас досі не пробачить Риті, що вона залізла в його серце і пускає там бульки…Він обіцяв собі не закохуватись ніколи. «Ніколи», яке не стосується Рити.
Їх світ інший. Їх романтика інша. Вони їхали мовчки, обійнявшись, ледь-ледь уловлюючи про що тарабанить ведуча на радіо:
 «Ой, любі друзі! Це ж рівно через тиждень прекрасний День усіх закоханих! А погодка-то в нас намічається сонячна....»
Рита: «Прикольно…Уххуу… Вау! Оце так! Вііііі! Як цікаво! Це ж…кохання, подарунки! М, а що ж мені подарує Стас? Ой, як цікаво…Певне квіти. Так, стандарт. Ні, Стас не робить «як всі»…ну що ж?! Може, романтична зустріч? Свічки, троянди…Клас! Це ж гуляти весь день! Тільки для мене…Це ж тепло так буде! Чудово! Сонечко, квіти! Пташки!»
Стас: « Бля…»
Порушила цю тишу сонна Рита:
-Стасік, уяви собі, це ж скоро день усіх закоханих…так мило, ага? Романтика…ми удвох. Поцілунки, квіти!
-Да-а-а…Ти тіки пристав, скільки ж в цей день людей трахаються…Трахозборіщє, прям.
 Рита замовкла. Знову прислухалась до радіо:
«…я вважаю, що романтично було власноруч змайструвати листівку, а на ній, повністю на всій, написати усі гарні якості коханої людини. Мило так, коли вся листівка в приємних компліментах…А які якості ви б написали, шановні закохані слухачі? Гадаю, слів не вистачить!»
Рита: «Гм…нну…красивий, ніжний, милий, божевільний, високий…голубоокий, розумний, кмітливий…еее, смішний, веселий, сексуальний, пристрасний…що це ще…ну, відповідальний, щирий…»
Стас: «Сіськи...»
 
 Всю ніч Рита думала про Стаса. Про нього та День усіх самозакоханих егоїстів та просто закоханих. Вона хотіла, аби Стасик в цей день приїздив до неї. Правда, до іншої квартири. Це квартира на першому поверсі п'ятиповерхівки, орендована її братом на час навчання. Час від часу Рита хазяйнує в квартирі, доки брат у від’їзді чи відправляється додому. Стас ще ні разу не був у неї і не бачив фото в рамках на стінах, де вона маленька-голенька…Ото йому в прікол. 
Треба зараннє його попередити, аби був проінформованим, бо він ще той Склєроз.
 Рита весь день з самого ранку топталась по квартирі, з куточка в інший куток, ніби збираючи думки до купи…Їй було важко висловитись, але в одночас і цікаво якою буде відповідь Стаса, що він скаже… Зрештою, з п’яти слів вийшла велика і чудова купа заплутаних філософських слів. Ну, аби Стас з першого разу допетрав, виклала думки попрощє - мовою самого Стаса.
Надворі потроху темніло…Гадаючи, о якій приблизно порі для Стасика вже «вечір», Рита рішилась і таки подзвонила йому.
-Сіськи чи пиво?
-Еммм…тяжолий случай. Сіськи тоді!
-Значить ти притащеш свою наглу жопу на 14 число до мене.
-…
-Ти шо,засох?!
-Чекай…до тебе? З мамою-папою знакомити? Ти впевнена?
-Ти шо, я не така вже й больна ранити батьків… В брата свободна квартира. Він поїхав додому. А ключики-то в мене.
-Ги, прикольно… Щас…ой, почекай, на другій лінії.
-…
-Тий тако…чого притихла?
-Та нічо…сумно трохи. То як тобі, а?
-М, ти про що?
-Ну-у! 14 число, баклан! Так вот…ми з тобою так довго тусуєм разом…такі близькі…
-Блін, мала, повисни чуть, тут на другій лінії. Ти ж…не проти?
-М, та ні, ти що…
-Ало. Слухай, кись, я передзвоню тобі пізніше, окей? Тут маленька проблемка. Тре рішити. М?
-Аа…емм…нуу, да, канєшно…


Рита: «Річнік! Тупіца! Козел! «Пізніше»? Сутки?! Бля…Все! Хай йде до біса! Задрав…Звечора на ранок жду! Урод! От гавно!»
Стас: «Йобане утро…Вставати чи нє? А скіки врємя? Ох, ніх…16 пропущених?!  Шо це припекло Ріту…Шось забула сказати навєрно…»
 
Логіка. Жалізна штука. Жіночій логіці в пару тільки чоловіча простодушність.
Рита не заспокоїлась і, аби відвести душу, розповіла про все старшій сестрі:
- Він не позвонив…капєц! От свиня! От наобіцяє і фіг виповнить! Розпіздяй! Отако…значить я йому не потрібна! Да, логічно…якби потрібна була, якби поважав мене, то не забув і подзвонив! Забув? А може…точно! Це він з бувшою десь шаройобився! Да, вони ж друзья не разлєй вода…Або, нєбойсь, пішов з друзями бухати…а я йому що-а ніхто! Козел! Все!...
Сестра, яка тільки чекала коли та піде нафіг, сиділа втупившись в Риту. Рита багато жалілася, але ніколи не плакала. Вона не плаче взагалі. Сильна духом. Що не кажи про цю істеричну дівчину, а все ж гордість в ній присутня.
[Горда, сильна духом - особа, у якої  сльози, як вино - такої довгорічної витримки, що їй проливати шкода…]



14 лютого прийшло так же швидко, як і Стас забув про нього. Егоїзму Стасика позаздрити можна. Про те, хто з нас не егоїст?
Пообіцяв Ріті – не проблема - сказав, мож не виконувати. Таке кредо Стаса.
Рита. Унікальна особа. В міру її тупості людина вона дуже навіть мудра. Її логіки не зрозуміти, зате легко знайти спільну мову, як робить Стас. Вона скритна та тиха, проте завжди її хочеться розгадати, як робить Стас. Вона стримана, терпелива, проте її легко заїбати та вивести з себе, як робить Стас.
Що не підробне – інтуїція. Обманути вкрай важко. Здивувати ще важче. Риточка дівчинка добра та щира, ревнива до всього, чого торкається Стас; вона вірна та пристрасна, чого недокумекає Стас. Та що Стас. Стасик вже знов стояв під під’їздом, чекав Риту. Ну, він же ж стримав обіцянку, як і домовлялись – зустрілись у Маргарити. Переведу, хто не здогадався: Риточка нагадала Стасику про 14 лютого дещо прихованим способом. Це ж треба так додуматись Риті, щоб говорити про головне на нейтральній мові. Стас не зрозумів хитрості…ти й добре.


 Рита мило запросила до квартири Станіслава. Той урочисто ввійшов і почав з цікавістю розглядати апартаменти Ритиної, скажем по Стасовому - халупи. Нєбойсь, зрівнює…Та нє, шукає до чого б це вчепитись. Поняв, що пень, тому переключився на Риту.
«Такс…вона так мило кліпає. Щось замислила. Та нє, прибралась, видно, в новеньке. А що під платтям, м? Тре комплімент сказати, да треба, вона ж любить, хоч ніколи не каже…». Зібрався з думками:
-А ти…нічо так…
-Ну ти й дятел!
-Шуткую, мась. Ти реально чарівна. Йди до мене…
Стас обійняв Риту міцно-міцно та поцілував ще солодше…
Рита залишилась задоволеною.
-Ну...як-то говориться в прілічних сім*ях…проходьте, почувайтесь як вдома…
-А в непрілічних?
-Не ****якай багато, заповзай вже…
-Ги, так мене устраює.
Стас з великою цікавістю, тагаючи Риту за руку, як страховку, поплив до її кімнати.
-Іі шо, заникала всі ліфани?
-Нє, твій любимий лишила.
-Який? Прозрачний?
-Почті. Червоненький…
-Так, продовжуй…
- … з великою дульою на чашечках. Українською, любий!
-Ги, дурбелик ти мій. Я вже збудився.
Роздявивши рота, як придурок, почав розглядати кімнату Рити. Цікавості межі не було.
-Ні чорта мені, скільки постерів...
-Ти шо, це тобі не несравнєнная Анджеліна Джолі…
-Так! Я попросив би! Це моя перша любов.
- І жінка тоже….
-Ріта-Ріта…таке мале, а таке ****юче…
-Хіх…Ну шо, може чаю?
-А може гарячіше, м ?
-Шаурму!
-Фак! Як її, блять, можна їсти?! Ти її хоч не їсиш?
-Нєєєє, ти шо, ні разу, нікагда…нє-нє…гріх, ти шо…
-Шуруй, став чайничочок.
Рита бігом пішла ставити чайник. Повертаючись до Стаса, заскочила відразу в залу, аби включити телевізор. Дійшовши далі до кімнати, Стаса вона вже не застала…
-Чьо ж нє…, -псіхувала Рита,- де він вже тусить?
-Ні чорта мені! Скільки хавла! Ви шо, армію кормите? Ого-го! Єбать нє встать! «Напалєон»!
-Мать його…
-Ріт, я Наполеона найшов…
-Прівєт йому передай…Ну, Стас! Не задрочуй мій холодільнік! Бери свій торт і по****ячили в залу. Щас включу якусь туфту…
-Від якої ми заснем вдіті, а проснемся голі, да?
-Імєнно. Капітошку? Ги…
-Шлюху цю? Сплойшнєйша парнуха…Давай.

[Шлюха - щедрий донор по віддачі душі, як окремого органу.]

Рита і Стасик залишили в покої шлюху-Капітошку, торт, тєлєк…і одяг.


 Попри різні характери та уподобання, принципи і погляди на життя, герої дотягнули разом до весни. Найромантичніша пора. Розтавало під снігом життя, нове життя. Вперше Рита зустріла прекрасну пору з новим почуттям у серці, без пустоти, без образ.
 На травень місяць Рита вирішила записатися в профілакторій… Насправді ж ця брехня була смачно приготовлена і професіонально подана саме Ритиним батькам. Правда ж таїлася в більш молодіжному –місяць пожити у Стаса. Це такий йому сюрприз на день народження, про який Стас так і не дізнається. Та хіба ж не прекрасна ідея випробувати свої почуття, живучи разом під одним дахом? Ой, як мило. Зрештою, вдалось. Поселилась Рита у Стаса вдома так же безпардонно, як і у серці.
Про таку новину доволі швидко дізналась Віка. Злопам’ятна, стервозна Вікторія навряд так просто пробачить, відпустить Риту й Стаса… та що там Стас, це все Рита. Помста –солодка та пагубна розплата за те, чого в Віки ніколи не було, те, що сліпо блукало у її душі –якась там постільна любов під ковдрою.
Типова вбивча буденність, від якої Риті так і тікай, стоючи на місці. Університет. Сидячи на парі, Рита те й робила, що наводила в лекційному зошиті ім’я Стаса, а поряд малювала милу, усміхнену свиню з гітарою в руках.
В робочій атмосфері чувся шум шкрябання ручки об листки, бубоніння викладача, тихі реготіння на задніх партах та повна Ритина тиша. Їй було жахливо нудно чути знайомий скриплячий голос викладача по хімії. І знову ці метил-бутаноли, бензойнобензилові естери, хлориди натрію... І тільки час від часу споглядала на екран вперто мовчазного телефону. Підперши рукою голову, перечитувала, різного змісту смс-ки від Стаса. Особливу увагу завжди привертала остання, найсвіжіша, але попри великі надії, наткнулась лише на «Ріт, купи по дорозі пива, зараза як мені впадло. Цілую!» тижневої давності. Їй було настільки нудно, що душа так і верещала про допомогу…як добре, що вона не має голосу. Така мовчазна, а кричить голосніше всіх. І ніщо так не пиляє, не крутить, не мучає, як кріпатура егоїстичної душі.
 З появою Стаса у її житті, прибавилось багато радості, так як і приплюсувалась ненависть та проблеми. Вчасності, зла-зла з темного лісу Віка. От добре було, якби бац –і задушити, застрелити, закопати напівживу, потім знову вирити її, повісити на шнурках від кєдів, вилити в лице кислоту, знову закопати та пом’янути не злим тихим словом…
Та попри все Риті дійсно було не до жартів. В вбиральні, коли Рита красувалася біля дзеркала до неї все ж причепилася Віка зі своїми подругами:
-О! Гляньте, дєвственная невіннасть нарисувалась…
-Ой,бля…В мене через тебе кончіки посіклись…
-Шо, сука? Розчісати тобі патли?
-Пішла ти…, - огризнулась Рита.
-Щас підеш, бля! Шлюха сучаріста! Я до тебе з душою, а ти мені вот як?
-Стас… ти сама казала, що ви не разом.
-Ти шо, овца тупа?! Ми були разом! Були! Були, пока ти не вмішалась!, - кричала, мало голос не зривала, штовхаючи Риту.
-Руки забрала!, - Рита як могла відштовхувалась від істеричної Віки, зрештою, зрозумівши, що діло пахнєт кєрасіном…пихнула її. Та звалилась на пол. (Жіноча драка, ох, весело!) Віка, зібравши всю злість у свої нігті, напала на Риту, царапала лице і все, що ледь бачила перед собою. Дивна штука, начебто і болі не відчувалось… стан афекту, что лі. Зітерши кров з лиця, як в могучих бойовиках, Рита страх як розізлилась і зі всієї своєї дурі, яка навалювалась на неї невідомо звідки, ввалила Віці ногою трохи вище живота. Віка з глухим криком відступила… Ворог унічтожен. Забрала сумку з підлоги і чимдуж втекла з місця великого апокаліпсису. Трусились руки…Безпорадність… Риті потрібна була допомога. «Стас! Ні, не можна… не треба йому знати. Мало того, що нічого не вдіє, ще й як завжди спалить мене», -думала. Вона стояла на вулиці, не відчуваючи підвечірнього холоду, так вже жарив її гнів. Перебирала в телефоні номера, збираючи свідомість до купи. Зрештою, знайшла свою «швидку допомогу».
-Ало…Дім? В мене проблеми. Заїдь в унівєр. Я тобі потім все поясню…
Через сорок хвилин Рита вже сиділа в машині, вбиваючи несподіванкою Діму:
-Мда… ну і сітуейшн…Вона від тебе не відстане, Ріт.
-Я хуже зробила, да?
-Ну… як би приопустила Віку, но вона все одно не відстане. Придумає щось нове, раз залякування не удалось.
-Ти її так знаєш прям…
-Да, вона достаточно довго з нами дружить.
-Стас знає?
-Нє, я йому нічого не казав. Це ваші справи. А машину дав, як ні вчьом нє бивало.
-Давай поїдем десь…
-Додому відвезти?
-Нє, палівно. Стас знає розклад пар. Поїхали десь з міста?
-Гм…
-Хочу свіжого повітря. Поїдем десь, де людей нема?
-Для тебе хоч на край світу, Ріт.
-Дякую…спасибі велике. Щоб я без тебе… жах.

Вбиваючи час, Риті хотілось воскрешати його. Неймовірно було спокійно та затишно поруч з Дімою. Вона довіряла йому, як нікому. Стас… від нього чекай чого хочеш,бо, зараза, брехливий, а Діма надійний, турботливий, до того ж такий прихований. Загадка. А кому ж, я не Риті, так пекло розгадувати загадки.
Рита бігла, бігла по великому, просторому, як життя, полі, вдихаючи на повні груди весну. Діма сидів на капоті авто і не міг погляду відвести. Ніякий метелик не летів так вільніше, як Рита. Ще мить –і полетить, не втримати. 
Назад дорогою Рита захотіла аби Діма навчив її керувати авто. Сяк-так, довіряючи кривим, невпевненим газуванням забавної Рити, сидів поруч, вгадуючи котрий стовп буде Ритиним. Всі залишились цілими і неушкодженими і сяк-так, а Рита, зрештою, зуміла осідлати залізного коня.
До під’їзду Діма довіз її і на мить засмутився… яка ж мила для нього Рита. Перший погляд не обманув. Рита, сидячи поряд, не могла не надякуватись… Затихли. Діма глянув на неї, мов, йди, тебе чекають. Рита наблизилась до Діми близько-близько і поцілувала його…
-Ріт…
-Чш-ш…мовчи. Дякую тобі, Дім… Ти мені завжди подобався.
-Все для тебе…
-Бувай. До зустрічі.
-Щасти…І, бережи себе.
Попрощалась, доволі нєплохо, і зникла, провівши свою загадку посмішкою. Живи на повну –бери за життя у всіх! Ой, що це я, - бери від життя усе, да.
Ніч для Рити була вперше такою спокійною. Ніякі думки не лізли в голову, ніяка совість не гризла зсередини, ніякий Стас не діставав своїми жартами, вона не пиляла його тим, що він такий розпіздяй, такий брехун. Гармонія і тиша… життя спокійне, ясна річ.
Зранку Рита прокинулась від запаху троянд. Одуплилась і застала навколо себе багато пелюсток троянд… Як в кіно! Підвелася і помітила, що пелюстки ще не все сказали –вони лягли вузькою, червоною доріжкою, що вела невідомо куди. З великої цікавості попрямувала босоніж м’якою стежиною. Минула спальню, коридор, туалет і врешті зрозуміла, що на кухні закінчується ця казка. Рита ввійшла в кухню і зупинилася в кінці стежки… перед нею картина: два пакета сміття і записка «Ну, раз ти встала, то вже винеси мусор. Цілую. Стасік.».
-Блять!!! Блять!!! Скатіна!, - як ніяк, а з жарту Рита посміялась, адже Стас вмів здивувати.
Ввечері повернувся з навчання Стас і Рита накинулась на нього в обійми.
-Оу, заскучала?
-А хєр тобі! Я винесла мусор і геть не пахну, бля!
-Аха, да, він давно стояв на кухні. Ну і умнічка. Корми мене і поїдем на рєпу.
-На рєпу? Ну, окей.

Печально, адже на репетиції була і Віка. Рита страшенно перелякалась, але та стервозна заноза вела себе досить спокійно, лише мєльком, тіпа без паліва, клеїлась до Стаса. Діма тільки споглядав на Риту, усміхався їй, доки Стас втіхаря партачив на гітарі.
«Хулі жопу свою притаскала ця вівця?! Лярва… друзья, блін. Які нахєр друзья?!», - Рита мовчки вела діалог з ревнивістю –«Брехло…ненавиджу брехню! Нема навіть довіри… а як довіряти?! Вівці...тупі вівці…»
Наглості в Віки –базарні бабки нєрвно курять в сторонці. Доки Рита сиділа біля столика і крутила в руках барабанні палички, Віка всілась Стасові на руки, мов, ай, друзяка мій! І все так-сяк до нього, то вщіпне за зад, то обійме…
Рита горіла. Жарте яєчню. Ревнощі не вміщались в ній, але вона здаватись не збиралась, бо здатись це просто лягти Віці в ноги. А Стас… а ТУПИЙ Стас –хіба дойде?! Він сліпий. Він не знає ці жіночі хитрощі, бо ж свято вірить, що то така наївність, що то дружба, бачте! Не зглянуться, як перепихнуться, а шо, вони ж друзья! Жіноча хитрість –пастка, в яку так легко потрапити таким, як Стасик. Це не чоловіча дружба, а жіноча. Цим все-е-е сказано. Бісить, скажу.
Рита робила спокійний та веселий вид, грала роль на стільки вправно, що всі так і повірили. Лише хитра мудрість Віки будила підсвідомість, що то –фальш. Риті пече… Пече… А від того тільки карще, мов, мучся, як я.
Вони мирно з посмішками завершили репетицію. Стас відвіз усіх по домівках, Рита ж замовила, аби поїхати на братову квартиру.
Вже вдома, ступивши за поріг… знято маску. Рита, мов божевільна, почала тупцювати, як дитя, по підлозі ніжками, бурмочучи про себе. Стас крапаль не догнав і тільки споглядав на Риту. Зрештою, бомба зірвалась:
-Нє, ти взагалі соображаєш?!
-Не поняв…
-Якого хєра там Віка робила?
-Вона постоянно з нами…це щось як обідилась, то пропала.
-Мені насрать, я за друге! Чого вона до тебе лізла?
-Слухай, блін, успокойся вже…
-Я щас тебе як успокою! Я питаю: чого вона до тебе чіпляється?! Ти думаєш я нічого не помічаю, коли не дивлюсь на вас?! Я все бачу! Хоч жопою, хоч чуйкою, но бачу!
-Та шо ти, блять, вчепилась?!
-Ідіот чи шо?
-То обьясни!
-Вона до тебе чіпля-є-ть-ся!!!
-Бля! Та успокойся ти! То по-дружески!
Рита взялась за голову і не стерпіла:
-Яке нахуй «по-дружески»?!! Подружки нашлись! Вона спеціально тебе лапала! Як ти поняти не можеш?! Це жіночі штучки, яких ти, тупий, не понімаєш! Це спіцяльно, аби мені насолити!
-Ми з нею друзья… нічого подобного!
-Вона за жопу тебе лапала! В обнімашки лізла!
-Бля… не накручуй, - намагаючись обминути розмову стороною.
-Стас! Я бачу –це не дружба! Це помста мені…от кому ти більше віриш?!
-Перестань ці рєвнощі випльоскувати…
-Я тобі не можу довіритись!
-По-моїму це ти собі не довіряєш…
-Шо?! Да ти… думаєш шо кажеш?
-Ріт, блін, ну дістала! Я по твоєму маю як цуцик тільки біля тебе крутитись?
-Я не вірю тобі!!! Це ужасно! Ти маєш бути просто вірним і все!
-Це вже ніяк не буде. Ти забираєш в мене свободу… Я свободний! Абсолютно! Не віддам…
Рита хвильку постояла, попри свою витримку, розревілась і пішла геть до спальні. Стас вже зібрався йти на волю –геть з місця гвалтування його мозгів, але зупинився в дверях, зітхнув, мов, заїбала! І, маючи краплю совісті чи то й далі попиляти, чи то заспокоїти, а рушив за нею. Рита ж сиділа на дивані, підібгавши під себе коліна.
-Ти егоїст, Стас…ти прастітутка!, - все висказувалась, змочуючи червону косиночку слізьми –перше, що під руку попало.
-Бля…
-От коли ти, бляха, останній раз казав мені теплі слова, кроме, «Ріт» і «мала»?! Засрав ти мене своєю брехнею….
-Во-пєрвих, я не бляха! По-друге словами мало шо докажеш! І коли це я брехав?...
-Ффффак! Як до твоїх мікроскопічних мозгів не дойде, що я дівка і мені потрібні всі ці усі-пусі!Мене дістала твоя брехня! Ти тільки те й робиш, що брешеш! Де турбота?! Мені потрібна ласка ініжність! Одним сексом не докажеш! Брешеш по жизні! На ходу! Це вже як рефлекс!
-Я завідую своїм мозгам – їх чаще трахають, ніж мене…
-Опять «трахати», опять і опять…в тебе в голові сполошна парнуха!
-Чого ти до Віки приїбалась? Це ви, дівки як посрались, то вже «не дружи, не общайся», в нас, в мужиків, нема такого!!! В нас є дружба і буде! Ну нахєра воно тобі?! Пускати ці сопельки…і так не знаєш, що люблю тебе?!
-Не знаю…я не знаю що від тебе чекати.
-Оце ти заноза…
Мить і Рита зірвалась:
-Заноза? Віка? Дружба?! Ну то вали!
-Шо?
-Вали, я сказала! Ти заїбав вже! Вали і дружи свою Віку во всі дири!
-Ріт…ти понімаєш шо кажеш?
-Нахєр пішов…іди і смокчи свій егоїзм!
-Ну і дура. Успокоїшся – позвонеш.
-Стій…
Стас вже заспокоївся, мов, попустило. Злякалась, певне.
-Стою.
Рита повернулась до нього лицем. Стріляла поглядом в саму душу. Стасу стало холодно і дуже вже відчував – щось погане щас буде. Готував морально щоку для удару.
-Засрав ти мене своєю брехнею….Ми ніколи не були разом. Ніколи, Стас! 
 Стас, попри своєї самозакоханості, тупості та холоднокровності, відчув конкретний біль. Йому ніколи не були так…самотньо. А чужий…чужий тут стоїть, холодом морозить дух в квартирі.
- Ти…понімаєш що кажеш? Заспокойся. Нахєра ці істєріки?
Рита скам’яніла. Сиділа, мов, статуя так, для краси. Мовчала б вічність, аби не казати ці слова.
- Ключі від квартири віддай.
-Ріта!!!, - Стас вже почав кричати, зрозумівши свою безпорадність, -Отямся, бляха! Та що з тобою таке?!
Підійшов до неї, схватив за плечі та холодна Рита лише вказала спокійним поглядом на двері.
Секунди три Стас дивився їй в очі. Відпустив. Розчаровано дістав із кишені ключі поклав на стіл і пішов до дверей… Не озирнувся.
Рита закрила за ним двері і завмерла. Вдихнула глибоко, як могла повітря і розревілась в свою косиночку…
Безпорадність. Немає нічого страшнішого, ніж розуміння того, що ти нічого не можеш вдіяти. Ти губиш, втрачаєш, а вдіяти не в силі. Як в страшному сні – хочеться кричати, а голосу нема. Безпорадність. Страх міцно триматиме за руку, ведучи до пекучої правди. Дивись їй у вічі – мирись, або помирай. Біль. Пекуча біль, як паразит –поселиться в невеличкому тілі і тільки росте і процвітає.
Стас сів у машину, завів її і задумався. Це занадто складно для нього. Він не зрозумів абсолютно нічого. В Ритиній голові такі лабіринти, що бідний Стас навіть боїться поцікавитись, а що там, вообшєм-то, твориться? Її зрозуміти дуже важко.


 Різнобічність –основна характеристика Стаса. Він надзвичайно багатосторонній, йому потрібно навчитись концентрувати свою увагу на чомусь одному і не розкидати свої сили. Але він не такий вже й, як можна подумати –швидка зміна настрою представляє лише обманливу глибину почуттів.
Стас достатньо холоднокровний. Правда, що егоїст. Характер його досить невловимий, надто –роздвоєний. Цікавість в нього безмежна. Любити його, дійсно, нелегко, а в той час і просто важко, бо ж він завжди намагається висковзнути з рук тих, хто його любить, залишивши їх в стані постійної невпевненості. Не дивлячись на те, що він сам мало здатен любити по-справжньому, глибоко й вірно, він потребує життєво важливу потребу –бути коханим, відчувати турботу, ласку і ніжність.
Він– свободолюбний, але в нього нема сил протидіяти людям, подібних Риті.
Особистість Рити – її плоть на душа постійно борються між собою, тому інколи Рита здається справжнім дияволом, а інколи, абсолютно неочікувано-невинним янголям. Це агресивна, вольова, потребуюча ласки та ніжності особа. Короче кажучи, любов являється для них життєвим паливом.
Єдиний мінус –її пагубна ревнивість і почуття власності.
Пара вони чи ні… кому ж судити. Лише, сама так прикинула: Рита–це імператор – самодержець, як то говориться, Стас же –її ж васал і підопічний. Як ви розумієте, навряд Стас згодиться з подібними правилами гри...

«Це вона тіпа кинула мене? Та не може бути… Рітка не кине мне просто так! Завжди мирилась з моїм егоїзмом, а тут на тобі…ПМС? Нєрви? Я? Хєр знає шо…» - Стас плутався, як злочинець у показаннях.
Такої паскудно самотньої, порожнішої за нуль ночі в Стаса ще ніколи не було. Від нього ніби душу від'єднали, десь там, у Рити залишив половину себе…ну, принаймні третину. Бідний Стас ще ніколи так довго не думав, не напрягався, тим більш за Ріту, тим більш з філософської точки зору. Він дивився телевізор, бачивши крізь нього холодні Рітині очі, а в вухах луною так і чулось «Ми ніколи не були разом».
 Стас за своє аморальне,ввібране алкоголем і жартами життя багато кого покидав, багато кидали його, але…ніхто так не чіпляв, як Рита. Стасу на мить здалось, що і постіль без Рити почорніла і навіть не нагрівалася…холодно. Холодно самому.
 Змирившись зі своєю безпорадністю та прокручуючи ситуацію в голові, пошурував до кухні за пивом. Стряхнувши страх з тіла, повернувся до кімнати, виключивши ногою світло. Думки перебив постер Анджеліни Джолі:
-Ось так-то, кохана. І шо ж тепер, скажи? От шо робити? Нє…взяла і виперла! Окей! То хай тусується собі сама! Задовбала… іншу знайду! От щас піду і… знайду! Цяця велика…От одна ти мене розумієш, постійно поруч і все пробачаєш і все влаштовує. І ти мовчиш. За тебе, кися!, - з жестом ковтнув пиво.
Вимкнувши галасливий телевізор, заплющив очі. Через півгодини різко зірвався, вдягнув свій одяг, захватив на ходу ключі від авто і з психами рушив до дверей, залишивши Анджеліну одною.

 

 Риту ніч також не заколисувала. Повна тиша. Здавалось, в просторій квартирі тільки одна Рита пустувала… Лиш її вірна тінь вказувала на існування, інакше – порожня. Червоний носовичок так і плавав в океані образи… Вона вдягла теплі смішні шкарпетки, які так веселили Стасика, його сорочку, що й досі не втратила його дух. Обійнявши старого, покинутого, як дитинство ведмедика, вона міцно припала поглядом на мобільний. Тільки б не взяти його до рук. Там Стас… він всюди. З чергової марної спроби відігнати від себе сірі думки, як дощову хмару, заплющила очі. Чекала на сон, якого так і не судилось побачити.
Лиш з відкритого вікна напроти дув прохолодний вітерець. Та нічого не може бути холоднішим за саму Риту. Легенький протяг лоскотав оголені руки дівчини, ніби хоче забрати її з собою. Скрутилась клубком від холоду, підкорившись владі тиші. Як же ж боляче. Тиша виїдала Ритину душу… пуста. Краще бути пустою зовсім, ніж виношувати в собі біль.
Порушив цю, до болю солодку, тишу гамір, ніби хтось нишпорить по кімнаті. Рита жах як перелякалась. Затихла. Прислухалась і знову почула шум прямо напроти себе.
«Перший поверх, відкрите вікно…злодій, певне, але ж решітка! Проти цих далбайобів і зроблена! Бля, як страшно…»
Невідоме щось притихло у вікні, тоді Рита тихенько потягнулась рукою до столу, з надією намацати там щось міцне. Наткнулась… на мобільний. Стихлий злодій знову зашумів та вже вскликнув невідомо чого. Рита зі страху різко зірвалась з ліжка і крикнула, як можна переконливо погрожуючи телефоном:
-Шо за хєрня?! Хто там? Тільки підійди – застрелю нафіг!
-Ай, сука, ребро!
Рита, почувши голос, вже повільно дісталась до вимикача і включила світло.
-Стас?!
Картина пробила на дикий регіт: бідний Стасик виглядав з вікна з великим, але скромним букетом квітів в руці.
-Ріт… ги, привіт, мала. Як справи? Ги… ну, якби я тут прийшов. А це тобі,-  і протягнув їй пом’яті квіти.
-А... хе, спасіба…Но шо ти нахєр там робиш?!
-Як би... застряг.
-А двері для чого?
-Ти ж ключі забрала! Ну, Ріт… неудобно гепою світити котам на радість…
-Чого ти вообщє прийшов, ідіот?
-Давай все таки якось… поудобніше поговоримо, як тобі ідєйка?
-Ну… давай вже, залазь чи що…
-Якби ж я міг, Ріт… Кажись, ажирєл, нагла моя морда пролізла, а безобідна дупа- нє.
Риті було і смішно, і боляче, і так приємно… Стояла, щаслива з пом’ятим букетом в руках і споглядала на Стаса, який сяк-так вовтузився в полоні решітки. Затих.
-Киць… яйця відморожу. Весна не така вже й тепла.
-А, канєшно, - отямилась і підірвалась визволяти коханого.
Визволившись з полону, став перед нею міцний, гарний, забруднений… а такий милий. Стас не втримався і обійняв Риту, навіть боячись відпускати, бо ж хто її знає, що вчворить ця паскуда.
Помітив він і свою сорочку на ній. Як вона опинилась в неї, та, цікавіше, чого надягла, не питав, аби не ранити її знову.
 Вони сиділи під ліжком до ранку. Шарудів букетик під протягом, нагадуючи про спраглі квіти… Нема до них діла. Стаса по трохи  вбивала мовчанка, але він мовчав, аби тільки було спокійно Риті.

 
Прокинувся Стас, а Рита сиділа на поруч, міцно прижавши між ногами трьох літрову банку з огірками. Дивилася набридливу рекламу по телевізору, дістаючи руками один за одним огірки. Поїдала навіть не помічаючи Стаса.
-Доброго ранку, кись…
-Доброго…, - не дивлячись на нього.
-Мені на тебе пічально дивитись… проголодалась, бідна.
-Нє, просто хочу огірків…
-Дай мені, - підсунувся до Рити, наклонившись над банкою.
-Ну, йди сам собі візьми!
-Ну дай!
-Бля!, - Рита як могла видирала в нього банку з гОгірками та Стас –сіли єсть –ума нє нада: відібрав, перекинувши солоненький сніданок на постіль. Рита сиділа спокійно. Дожовувала огірок і якось підозріло спокійно… Стас вже споглядав на вікно –коли це вже тікати. Шкода Стаса стало, таки ж не полінувався прийти до неї серед ночі з пожованими квітами. Поцілувала його і пошурувала до ванної.
-Віхі-і! Сєкас в душі!, - побіг в слід і Стас.
Та не встиг навіть поріг ванної ступити, як йому в лице злий ворог пирскнув воду прям з душа. Стас зірвався, хотів був відомстити Риті та встиг взяти перше, що попало під руку –шампуньку. Проти лупи. Що ж, на війні всі методи дійсні –відкрив бутилочку та почав пускати густі, ароматні струмені на бідну Риту. Тоді Марго схопила гель для душу і почала бігти за Стасом. Звичайно, вся ця ароматна та слизька суміш вимила всю квартиру, запустила дух гри, веселощів і… дурощі. Коли ж «набої» закінчились в хід пішли взуття, огірки, пульт, іграшки та Стасові шкарпетки… Рита чимдуш тікала, пильнула в постіль, закуталась в одіяла і тільки диким сміхом здавала саму себе… Кінець війні! Двоє прибацаних ідіотів лежали на дивані, викидуючи з-під спини огірки, з організму адреналін, а з душі злість. Дивились в стелю і відпочивали.
Ясна річ, що ніяка совість не змусила цих двох прибрати залишки війни, тому Стас попросту забрав Риту до себе додому, залишивши пусті бутилочки та калюжі води з піною. Відмазка була чіткою: перший поверх.


 З появою Стаса в житті Рити з’явилась велика охота до життя. Їй стало жити цікаво та радісно, не тільки в рамках Станіслава, а й сім’ї, навчання, творчості, навіть домогосподарству. Вона навчилась без жертв смачно готувати, аби було чим похизуватись перед ненаситним Стасиком. Батькам лиш в радість така ходяча суміш з натхнення і щастя, коли в останнє Рита так раділа? В років шість, коли на Новий рік їй «Кіндер Сюрприз» мама подарувала. А дитині це щастя-то недосяжне яке.

 [ Давно в мене в голові крутяться ці думки. Давненько захотілось написати про своє життя. Захотілось, а писати нічого. Моє життя не пусте, ні. Вона насичене буденністю і спогадами. Що я за людина? Я багато про кого можу говорити, судити, вказувати на якості, а от себе я так і не знаю. Ношу на собі не єдине у світі ім’я.
…в намаганні отримати від життя усе, я з дня  удень отримую порожнє нічого і 5 гривень на проїзд від мами.
Нещасна. Біда, капєц. Кожного дня я мало не картаю себе, мов, мать його, яка я нещасна! Ніби обділена всім-всім, от всі щасливі, а я одна, як стеблина в полі, сохну від самотності.
В мене є все, чого я хотіла. Все, що казалось для мене недосяжним, навіть, щастям, я отримала. Мені все мало. Я ніколи не буду задоволена, маючи абсолютно все. Балувана життям, скажу.
Я маріонетка…Я щаслива маріонетка.
Думки. Чіткі думки малюють картинку лише сірих тонів і десь там, в краєчку, з позначкою «мама-папа», радують око яскраві фарби. Спогади. Заглядаючи у велику шухляду минулого, я знаходжу лише пусті, вологі від сліз і пом'яті від болі аркуші. Чогось радісного я не знаходжу…Якась я песимістична стала, м’яко скажу.
Згадати так, то я багато радості попросту впустила, тримаючи на руках легку гордість. В хвилини скромних та гордих манер, можна було цілувати, обіймати. В години образи, можна були тримати за руку і вести у подальше майбутнє. В роки затьмарених, прокурених димом думок про зраду та невпевненість, можна було повторювати слова кохання. Я втратила свій час, сидячи на лаві з складеними перед собою руками. Неприступна? Нудна, вибач. Страх який! Щастя, буквально, піском висипалось крізь пальці з кожною образою. Згаяла час, нікуди не поспішаючи.
Так, багато несправедливостей я пережила, мене покидали, зраджували, обманювали, а так і буде далі. Нічого в житті не буває випадковим. За кожен вчинок нам судять розплату. В світі діє свій розрахунок. Не знаю, де я встигла нахапатись стільки гріхів, але знаю за що зараз віддуваюсь. Я почуваюсь точно так, як і ті, кого, собствєнно, я кинула. Я отримую рівно стільки радості, скільки й віддавала. Точка в точку. Не помітно, а розплата приходить через день, через рік, а приходить.
І я буду нояти й надалі, поки самій собі очі не відкрию. Я біжу за щастям, навіть не розуміючи, що перегнала його і тепер воно навздогін…Зупинитись, а тим більш озирнутись – часу ж нема!
Батьки. Гармонія та любов в особистому житті з’явиться лише тоді, коли в сім’ї налагодяться відносини…
Я житиму…житиму заради тебе. Чекатиму. Я відмучала свої гріхи і скоро отримаю своє щастя. Мене балуватиме світ: дасть велике щастя –біль, сльози, зради, образи, розставання та інші солодощі життя…]

Чергової ночі, Стас, переповнений бажанням, жаданням Рити, лежав на ній і дарував ніжні поцілунки її теплому тілу. Зазвичай, Рита при напливі пристрасті, не відчуває маси Стаса, а думки спрямовані на насолоду та любов. Все іначе… коли Стас всією масою ліг на Риту, їй стало важко. Вперше відчула його груз… Лежала як брєвно, дивлячись у стелю. Стас це помітив і зі знаком питання на лиці глянув на неї, мов, що сталось. Яка частина Ритиних моралів та жалоб дійшла до нього –важко сказати, але лежачи під ним, вона лиш думала про Стасові вчинки, образи, страхи… Всі ці думки відганяли пристрасть та бажання. Стас, ясна річ, розстроївся, тому йому вперше важливо було почути Ритині нюні.
Стасик сидів коло неї на ліжку, а та лежала, плакала в свою червоненьку косиночку та все жалілася, мов, нема романтики, а так хочеться… Не відчуває турботи, мов, не потрібна йому. Стас, ясна річ, мало що зрозумів, але зробив висновок, що Риточка стала занадто вже якась емоційна та плаксива…
На ранок Рита довго не вставала з ліжка, адже Стаса поруч не було –на навчанні, певне. Лежала, намагалась згадати сон. Дивилась на свій червоний носовичок, котрий колись був стиляжною косинкою і задумалась: він не віддасть свободу. Стасу надоїсть це насильство.
Думала-гадала, поки не почула скрип вхідних дверей. То Стас. Їй не хотілось вставати, тому вона за дурною звичкою, як робила для мами, зробила вигляд, ніби спить. Чула лиш повільні кроки за спиною та хрускіт Стасових кісточок. Затих. Цікаво ж, а очі не відкривала. Раптом вона відчула ніжний, як пушок, дотик до руки. Відкрила очі і ахнула –перед нею, на постелі сиділо, вилупивши великі оченята маленьке сіре кошенятко…
-Боже, яка прєлєсть!, - і горне котеня до себе, і все не може стримати  своє захоплення.
-Ріт, вибач мене… приніс тобі цей пилюконабивач, може, турботливішим стану…
-Спасіба, Стасік! Це… це так мило з твоєї сторони… Яке ж воно миле!
-Як і ти…
-Всьо, з мене секс!
-Оу, то давай ще собаку притащу!
-Ой, піду молочка йому куплю!
-Ну нормально! Як мені пожрати, то задніцу не підніме, а як киці, то  пожа-а-алуста!
-Ну, Стас! А це киця?
-Да, вроді… Може, кастроване нєчто?
-Дєвчока…
-Вона може цим гордитись. Пока шо.
-Стасічка.
-Шо?
-Я її Стасею назву.
-Нє, ну це нормально?! Нашо її так життя паганити?
-Ги, яка вона кумедна…
-Люблю тебе…
-І я тебе, любий.

Рита пішла на свідоме самогубство. Вона віддала свою душу в ненадійні руки –єдине, що залишилось неушкодженим.
Стас пішов на самогубство. Він мало не віддав Риті єдине, що нагадувало йому чоловіка – свободу. Свобода – це їй не ліва нирка!
 Два життя, дві душі, одна з половиною совісті лежали в одній, білій, як зрада, постелі. Вони любили дивитись телевізор. Обійнявши один одного, втупилися в вид великого телевізора, знаходячи в порожньому екрані два щасливих лиця. Вони продивлялись ніким не знятий фільм про своє мертве майбутнє.
Поруч вовтузилось маленьке сіре щастя, граючись червоним платочком…
Стас став таким чуйним…
 Риті ще ніколи не було так добре. Доки Стас варив каву на кухні, вона розклалася на всю площину дивана і потягнулася з задоволеною посмішкою на вустах. Різко підвелась та попрямувала лінивими кроками до шафи коханого. Перебираючи речі, дістала його ненависний светр, який сплела йому його мама.
«Ох, ти, яка прєлєсть», - розглядаючи светрик, натягнула його на голе та гаряче тіло. Всі речі пахли Стасом, цей светр - ні. Рита любила власний запах Стасика, вона нюхом чула  -  він їй підходить, це її тип. Запахи…судячи так, Рита серед усіх вибирала Стаса, а сам Стас вибрав Крістіну Агілеру. Він не чув її власного запаху.
На кухні роздався секундний гуркіт і хвилинні матюки Стаса. Через хвилинку в кімнаті з’явився привабливий силует Станіслава з чашкою кави в руках і хитрим блиском в очах. Рання кава. Як завжди пересолоджена. Стас міри не знає, як і смаків Рити, як, власне, і її саму.
-Мда…Костюм Єви тобі більше йшов…
-Скажи сексі?
-Да. Я аж перехтів тебе.
-Чого ти так не любиш цього светрика? Він вполнє тепленький, правда, колиться чуть.
-Мала, не шариш, то шалап, пліз. Пішли на балкон, м?
-Пішли. Кс-кс-кс, - звала за собою сіреньку Стасю.
 От що ще їм потрібно для щастя? Ці двоє, не маючи нічого, їздять верхи на щасті. Вони щасливі, можливо, самі того не розуміючи…
Вони любили стояти на балконі і слідкувати за рухливими потоками людей. Пусті люди з звітами в голові і десятком гривень у кишені. В них не серце, а годинник – біжи бігом, бо зупиниться! Аби не запізнитись. «Встигнути жити» - дурно звучить…Бігом живуть, бігом-бігом, бо ж не встигнуть…
Для Стаса і Рити часу попросту не існує. То й що, що вівторок? Навчання, обов’язки – то інший світ. Вони, можливо, і божевільні, але живуть у своєму світі.
 Присіли на балконі. Підняли голови туди, куди іншим просто «немає часу» туди, де для інших «пусто» - до сонця. Примружившись, як губка, вбирали в себе теплі посилання весняного сонця… Поруч крутилося кошеня, ловлячи різнокольорові, як сни, метелики.
Кава в руках. Пристрасть в очах. Сховались тихо від буденності, допиваючи з чаші пересолоджене щастя…




Рита пообіцяла, Рита зробила –Стас отримав свій обіцяний секс.
На ранок прокинувся від шуму…Водоспад. Одуплився і не застав коло себе гарячого тіла Рити…Тільки тепер він відчув дискомфорт…ніби й чужий дім. Тільки смішна Стася ганялась за своїм хвостиком, описуючи собою коло.
Чувся Стасу шум води з-під крану. Певне, Рита в ванній зубки чистить. А підійматись йому слєгка впадло.
-Марго…
-М?
-Не поняв шось…Шо ета вапщє такоє? Де мій кофє в пастель? Де включений тєлєк? Де бутєрброди? Де міньєт?
Рита, глянувши на Стаса з ванної, з усмішкою відповіла:
-Анджеліну попроси, задрот…
-Е, нє, ти її не трогай! Вибач, люба, вона пошутила. Да, вона зла, зла ця Ріта! Ну канєшно! Як якісь зубній щотці – то на, а як мені, то сразу Анджеліна…
Рита повернулась з ванної і, заскочивши в постіль до Стаса, глянула на нього:
-Ну і шо в ній є такого?
-Вона постоянно мовчить.
-Остроумно як, капєц.
-Не злись, рибка моя.
-Рибка вже? Анчоус, нєбойсь?
-Нє…я ж люблю тебе, медузка моя.
З дня у день, Маргарита змінювалась на очах. Настрій ставав до дурі перемінливим…Згаласи почуття? Чи навпаки, зростали?
Рита чомусь зблідла. Вона засмутилась і повільно пішла в сторону ванної…Стас, подумавши про душ, пішов за нею. Зайшов, а Рита сиділа біля ванної, тримаючись обома руками за голову.
«Її щось тривожить…Блін, щось вже ляпнув, щось вже ляпнув…ляпнув, точно. Якби ще й вгадати…»
З крану повільно крапали залишки води в умивальник… крапля за краплею, ніби виливаючи з душі Станіслава весь егоїзм. Він спустився до Рити.
-Малий…чого ти? Шо таке? Гм…ти що, вагітна?
«Не хлопець, а плоска фігура…», -подумала Рита.
-Да, любий. В нас буде син. Я вже навіть ім'я придумала…Дімою назву.
Стас піднявся і постояв трохи, почухавши затилок. Рушив до кухні.
- А ти куди пішов, Стасік? Речі забирати і смиватись?...
-А чого саме Дімою?
Рита посміхнулась, почувши ніжний голос. Закусила з цікавості губу:
-А як, любий?
-Я б…Костею назвав,- Стас за хвильку повернувся до блідої Рити з кружкою кави в руках.-Як тобі- Костянтин Станіславович?
Рита мило, ледь стримуючи сліз, посміхнулась.
-Ріт…випий кохве. Строк годності мож не провіряти.
-Спасіба, Стасік.
-І нахєра ти так? Що вже сталось?
-Ти мене не зрозумієш, Стас.
-Ну-у…чого?
-Бо ти пеньок!
-Сагласєн. А всьо же?
-Стас, я боюсь залишитись одна. Без тебе, сама…Не покинь, Стас…Не витримаю…Це страшно, бути поруч з коханим і відчувати пустоту, самотність…
-Чо це я маю кидати тебе?
Рита, опустила очі. Наткнулась поглядом на живий клубочок шерсті, що заглядав до ванної, а зайти боявся. Повернулась думками до Стаса:
-Це страшно так… ти так любиш свою свободу…Не витримаєш.
-Опять 25! Ріт, не перестань! Шо з тобою таке? Малий мій, дай тебе обніму…
[Плач – співбесіда з душею мовою сліз.]
Слухав її Стас до кінця, молодець, але так нічого і не поняв. Десь чув по психології, що жінці треба виговоритись, але совєтів не давати. Жіночі зайоби…Та не той випадок, Стас! Не той!

Зрештою, після заспокоєння та всесвітньої гармонії, Стас поніс Риту на руках до ліжка. Він щиро бажав їй допомогти. Дістав із холодильника кетчуп, взяв три скибки хліба і припхав до ліжка. Вклались вони обидва…два гарячих серця у холодну постіль. З теплими думками та чашечкою остиглої кави. Одна на двох Як любов…Як весь світ. Тільки він і вона. Життя.
[Проміжок життя – не роки,а кількість ударів серця.]
Стас не відходив від Рити ні на хвилинку. Все приносив їй харчі…всякий непотріб швидкого приготування. Зате з любов'ю. Це Риті більше потрібно. Цим її і здивуєш.
Продивившись з десяток фільмів, лише їх початок, Рита знову зголодніла:
-Я хочу їсти…. Да, я поняла…а не пішла б я нафіг.
-Нє, мала, валяйся тут, я сам.
-Та, я ще в туалет заскочу.
-Помогти, люба?
-Та якось вже сама.
Рита вистрибнула із теплого ліжка та повільно, почухуючи зад, направилась до кухні.
-Стас! Тут же нічорта нема! Всьо зжер! Лишилось тут….Одне пиво і…бля…
-Шо? Шо там?!... Ріт!... Марго!!!,- Стас, злякавшись, зірвався з ліжка і побіг на кухню.
«Що вона вже нашла? Гандон якийсь? Бля…»
Увійшовши в кухню, в Стаса зіжалось серце: Рита намертво лежала на підлозі..
-Ріта!!!  Ріт! Киця, що з тобою?!, - хвилювання зашкалювало, страх полонив розум і той нічого розумів…
«Обморок?!». Вдарив її по лиці-нічого. Вплиснув води і Рита відкрила очі.
-Бля!!! Я чуть не всрався!!! Ріт, що з тобою таке?! Скору визвати?
-Не кричи… просто відключилась…
-Бля! Чого?
-Буває таке… Заболів живіт, запаморочилося в голові, всякі шняжки-квіточки і все…нічого не помню більше.
-Ми не будемо більше цю дрянь їсти…
Вони дійсно третій день підряд їдять всяку сухом'ятку, а то й нічого і запивають все пересолодженою кавою. Зате щасливі, йобсіль…
Маргарита лежала в ліжку, заколисувала маленьку Стасю. Та мурликала, потягувалась і тільки перебивали ті ніжності тонкі психи Стаса з кухні:
-Бля-я-я! Какашка-а-а!Кицька, тваю мать!
Рита тихенько засміялась, тулячи до себе своє сіре, як буденність, щастя…



«З Днем народження, Стасику!» - з цих слів розпочався для Стаса новий, скопійований від вчорашнього день. А таки новий! Бо ж став він на рік чи то старіше, чи то страше, а умом… ладно. В нього днюха, тому промовчу.
Ранок (це є для Стаса перша година дня) ще навіть не розпочався, а Стас вже гордо лежав на дивані, переповнений почуттям мало не імператорства –сьогодні його день, то чого ж не покапрізнічати?
Лежав зацілований Ритою, довольний і в очікуванні великого дива.
Телефон не замовкав, все притягував до себе, мало не вимагав смс-ок, дзвінків від друзів, прихильниць та інших залишків людства. Привітали і батьки. Батько переслав йому щедру суму грошенят на рахунок, мати ж –вітальну листівку та велику коробку різноманітних солодощів, типу всяких там «Снікерсів», «Орбітів», «Рафаелів»… Чо, Рита була дуже навіть вдячна за такий подаруночок! Підіпне ледь-ледь до себе, бо ж, паскуда, важке і почне там порпатись, шукаючи чи не найбільш шоколадну та незнайому їй цукерку. Стас не жадний, тільки бив було по руках, коли та на його улюблені «Еклерки» замахувалсь. Мило так, я в захваті.
Святкувати вирішили всією наглою компанією. Стасу підкинув ідейку барабаніст –поїхати на дачу до нього за місто, навіть на ночівлю, бо ж яка шпана випити не схоче? Покрутились трохи і руш в дорогу.
Компанія була чимось типовою до новорічної. Присутньою була і типова Віка, що дуже нетипово для Рити. Ну, День народження псувати не стала, все ж, заспокоювала ревнощі алкоголем.
На дачі було просторо і  тихо –сусіди розмістились далеко і лиш де-не-де ледь виднілі мерехтіння вказували на людську присутність.
Стас –великий центр уваги, всі веселили його, бо ж то улюбленець, душа компанії.
 Лився рікою алкоголь, адреналін пульсував в венах замість крові, б'ючи в голову потоки радощів та пофігізму.
По троху випивала і Рита, а точніше –гасила злість десь там, у дні чарки… Не зглянулась, як дикий напій полонив голову -сп'яніла до самих «я віжу фігу». Віка –дівчинка вихована, тому ще зараннє, поки росла, привчала себе до ням-ням алкоголю. Трималась міцно на ногах, спустошуючи одну за одною стакани (ну, для Віки ніколи чарочок чось нема).
Риті стало душно. Вона непомітно встала зі столу, вимірюючи кут нахилу зміщення Землі. Голова крутилась, мов дзиґа, а очі лиш намагались втримати ціль на дверях… Їй стало зле, дуже зле. Стас далі веселився, поліз на стіл аби на люстрі покататись…
Ніщо так не засмучувало Діму в Риті, як її відсутність. Помітивши, що перед святковим столом зникла його «мила дєвочка», рушив в пошуки. Знайшов її на вулиці. Рита сиділа на гойдалці, підпираючи голову руками. Діма підійшов до неї, обійняв –вона трусилась.
-Манюнь, з тобою всьо нормально?
-Нє…, - відрізала, клацаючи зубами. Їй вечір, попри травневу теплоту, здався холодним по саму душу.
-Перепила? Що ж ти так зразу… Я принесу тобі кіпічьоної води…
-Нє, стій, не нада. Я не пила багато… Дивно так.
-З не привички, навєрно…
-Та… можливо. Хоч і вперше так. Сідай коло мене, чого стоїш?
Діма сів, так і тримаючи Риту в обіймах. Зняв з себе сіреньку кофтинку, накинув на неї. Риті стало тепліше та не від тоненької кофти, а від турботи чужої, а такої рідної людини. Сіренька Дімина турбота пахла ніжним, ледь відчутним ароматом духів, проте Рита не чула власного його запаху. Не відчувала…
-Манюнь, глянь які зірки! В місті їх не видно…
Рита задерла голову догори, згадала Стаса і відповіла:
-Хм, хто хотів, той і бачив їх…
-Тобі не холодно?
-Та нє…
-Як тобі свято?
-Нормально… Віка, правда, бісить…
Діма дістав сигарету з своєї кофтинки, запалив її і спокійно закурив.
-Забий ти на неї.
-Легко сказати… а сольно дивитись, як вона лізе до Стаса. Блять…вбила б!
-Відбирає своє. Така вона, жадна.
-Мда…
-Вона не тільки до Стаса лізе.
-Да, а вроді тільки й до нього!
-Кажу ж тобі…не тільки.
-І до кого ж?
-Зі всіма з групи…
-Шо-шо?! І ти…тоже?
-Да… Но то так, припекло.
-Ніколи б не подумала! Фє…
-Ну вот, навіть не інтєрєсна вона. В ліжку бомба, а в житті –кукла. З нею тільки так –пошутити, побухати, поїб…емм, короче, друг вона як друг.
-Ой, тоншить від ваших «друг»…
-Ти дуже мила дєвочка. Є в тобі душа.
-Гм, дякую, Дім. Я так чайку хочу… вроді вже попустило.
-Ну, пішли тоді, зварганю тобі чайок, да?
Пішли вони до хати, залишивши недопалок затьмарювати втомлені від байдужості зорі…
Діма поволік свої думки до кухні, а Рита кривими кроками пішла до темної кімнати, наче спальні, аби лягти. Зле і зле… З четвертої спроби зачепила рукою двері, аби відкрити, з шостого разу намацала вимикач, аби включити світло. Ступивши далі, почула шум, зупинилась і жахнулась –в ліжку лежала знайома постать Віки з задертою спідницею та ошарашений, зі спущеними штанами Стас… Зупинилось би серце, якби не гарячий алкоголь в крові. Риту душило повітря в кімнаті, що пропитане зрадою та солодким задоволенням стервозної Віки. Ввійшов і Діма. Як ввійшов так і закляк –тормознув з шоку так різко, що й чашка випала з блюдця… Розбилась. На щастя. На ****ство. На зраду. Діма лиш стріляв поглядом на вільну птічку –Стаса і сучарісту Віку, що стервозно витирала губи від брудних Стасових поцілунків.
Безпорадність… Всі стояли, мов на паузі, тільки Вікторія сяяла впевненістю, бо ж за сценарієм все було… Забрала своє..

Ріта зненацька зірвалась, вибігла з хати… З надкушеною душею бігла куди очі бачили. Безпорадність… Зупинилась. На всю почала плакати слізьми, хмільними, та такої витримки, що й сп'яніти можна. Добігла до дороги. Побачила Стасовий автомобіль і рушила до нього. Закритий. Згадала, що на ній Дімина кофтинка, яку дивом не здуло від швидкості Ритиного бігу, дістала з кишені ключі. Слідом біг Діма… та не встиг –Рита завела машину і з деякими промахами, зрештою, зрушила з місця та попрямувала вперед…
-Ріта!!! Остоновись!, -кричав їй в слід зляканий Діма.
-Де вона?, - спокійно спитав Стас, нервово палячи сигарету.
-Поїхала кудись… на машині.
-Хулє вона в моїй машині?!
-Навчив на свою голову….
-Шо,блять?! Ти шо, нахуй?!, -кричав, замахуючись кулаками на Діму.
-Успокойся! Ідіот! Вона п’яна!!!Біжим!!! Біжим!!!
Бігли вслід, по прямій дорозі, в темряві… Бігли, доки не почули страшний, як смерть, удар. В суцільній темряві, вчепившись за звук, вмітили світло неподалік…
-Ріт… Ріта! Ріта-а-а!, -кричав не своїм голосом Стас.
Жахлива картина зжала його серце, виливаючи з серця всю кров: розбите авто, білий дим і тиша…
З криком та ненавистю до себе, світу та цієї клятої машини рвався до Рити, ногою відбивав двері. Діма тим часом, ледь тримаючи в руках телефон, викликав «швидку».
Витяг Риту з авто, мов душу з тіла –холодну, бліду і тільки жива кров стікала по лицю. Стас від своєї безпорадності не міг сконцентруватись, мало того –почав як звір ревіти, все кличучи Риту. Все кричав, аж душу рвало… 
Він тримав її в руках…таку бліду, таку рідну, дорогу. Вона мовчала. Вона не рухалась. Відчув, вперше відчув те почуття, яке постійно переслідувало Риту. Страх. Він один. Сам…Тільки тепер він зрозумів Риту. Зрозумів. Кохана людина поруч, а в душі-пустота…Сам. Один…

…пульс. Пульс. Пульс. Невеличкий стукіт у жилах – ось велике бажання. Мрія. Благання. Пульс…Биття серця. Серце Рити забилось…в ритм із тишею. В ритмі із спокоєм. Мрії не здійснюються, Стасе. Смерть.
 [Смерть - биття серця в ритм із тишею…]

«З Днем народження, Стасику!» - з цими словами закінчився для Стаса день. Стас…З твоїм народженням і смерть прийшла. Найстрашніший день. Тільки й просипай його. Спи й не прокидайся. Страшний день. З Днем народження, Стасику...
Станіслав сидів в коридорі міської лікарні. Реанімаційна. Повітря… жахливе повітря лікарні, що накривало серце жахом, мов ковдрою.
Руки тряслись в ритм із биттям серця. Чого йому битись?
З реанімаційного відділення вийшов хірург. Стас, ледь хапаючи медицинське повітря, глянув в очі єдиному рятівнику і закляк, коли той зробив найстрашній жест, що тільки в фільмах бачив –він зняв свою медичну шапочку і лиш слова «На жаль…» дали зрозуміти Стасу, що він ніхто…
-Ми намагались зробити все, але, на жаль…
-А що з нею…було?, - захриплим від криків голосом, видавив з себе.
-Аневризма головного мозку.
Стас лише закрив очі, мов, не зрозумів…Тоді досвідчений лікар пояснив:
-Як правило, аневризма –вроджений дефект, але грає роль травма, яку зазнала Маргарита. Вона потрапила в аварію і в стані алкогольного сп’яніння. Неочікуваний поштовх в груди чи голову при автомобільній аварії викликали в неї пошкодження аорти. Людина втрачає свідомість в  кращому випадку, в гіршому –смерть. Перепрошую, прийміть мої співчуття…
Далі Стас вже нічого не чув та і не хотів чути. Пошмагав –ноги самі несли. Та не все сказав лікар, не все те, що може так безпощадно знищити.
«Це я винен, я… я винен, який я урод… не жити мені. Ріта…Ріточка…»- з цими словами Стас проводив порожній день, а новий зустрічав з ненавистю до всього світу. Він лежав в ліжку, вимкнувши телефон, дзвінок вхідних дверей. Він не нічого не їв… лиш гладив Стасю, що зяглядала йому в очі –так і пекла, мов, ти вбив мою господарку, я любила її…
Надибав поглядом червоненький клаптик, що визирав з-під Ритиної подушки, ніби язика показував. Дістав його –згадав, згадав сльози… Бідна Рита стільки сліз пролила в цей носовичок, скільки ж болі в ньому…
«Я кретин… я не чув її… не жити мені…».
Трохи прийшовши до тями, попри біль, Стас пішов пішком до квартири Ритиного брата. Відмикнув двері  і присів на місці: пустувала квартира, пустувала… лиш кругом й досі розкидані пляшечки, висохша піна та Ритин дух. Підвівся, рушив до кімнати. Він почав шаритись по шухлядкам, шукаючи Ритин паспорт та інші документи. Не знайшов. В очі йому припала чорна шкатулочка, подумав, мов, може там? Відкрив і дійсно знайшов. Взяв документи, перебираючи, що потрібне, що ні. Припав до руки цікавий лист з медичною печаттю. Прочитав і завмер: «…УЗД... маткова вагітність… 5 тиждень». Стас хвилин п'ятнадцять не жив, а просто був, п’ятнадцять хвилин –як все життя, п'ятнадцять хвилин ненавидів себе…

Взяв документи в руки і рушив додому… Який же ж він чужий. Всі люди свої, він –чужий. Ніхто без душі і серця, ніхто з іменем Стас і свободою в руках. Клята твоя свобода, Стас…
«Не жити. Не жити. Не жити. Не жити.»
«Я ніхто. Я ніхто. Я ніхто. Я ніхто. Я ніхто.»
«Ненавиджу себе. Ненавиджу себе….» , - кожних п’ять хвилин Стас прокручував в голові все нові і нові каторги для себе. Сидів вдома під вікном і гойдався, мов божевільний. Голодна Стася підбігла до господаря і все пекла його поглядом… нема кому накормити…
Стас, піднявши біль, разом з собою (а не навпаки) підійшов до ліжка, взяв червону хустинку, медичну довідку і вийшов до під'їзду. Зайшов у ліфт…
Опинився на криші двадцятиповерхівки. Включив на телефоні пісню, під яку Рита любила поплакати –Chevelle «Closure». Сів на краю, тримаючи в руках червону біль…
-Я батько…Я був батьком…Господи, я міг бути батьком. Чуєш, Ріточка, я батько! Чуєш, як гарно звучить? Ріта… Я егоїст. Який я дурень і егоїст! Ти боялась… ось чого ти боялась, що я піду…
Я міг бути батьком…
Моя свобода... Клята свобода…
Ріт… я хочу до тебе…

 Стас піднявся, глянув туди, у небо… Він не чув ударів серця, не чув шум машин на дорозі… нічого не чув, лиш Ритине «Ми ніколи не були разом»… Ніколи не були.
Він вирівнявся, вдихнув повітря… взяв червону хустинку –Ритину біль, її сльози…зав’язав собі нею очі. Бо ж сліпим родився. Ступив крок… «Я піду до тебе, Ріточка…». Три кроки…три кроки до раю. Шлях всього вільного життя. Останній крок… Ось вся його свобода –у небі, яке так радувало їх обох. Стас віддав свою свободу. Віддав господарю усіх свобод –небу. Мов птиця, полетіла його свобода, мов туман, розсіялась по світу… Віддав свою свободу…навіки.
Забрало небо Ритину душу –полетів шукати.

[І жили вони недовго та нещасно, доки смерть не звела їх.]

Ось і казочці [життю] кінець. Хто там слухав... [Fucking End…]






8 березня 2011 року.