Ці весняні пастелі, притлумлене світло нічних ліхтарів.
Рів рудою водою наповнений, замок згорів...
Обшир неба уранці
на фіранці розігрує п'єсу щоразу то іншу.
На постелі прим'ятій сліди чи то снів чи реалій
ірреального світу. Незчислимих, бо чисел у ньому немає…
Мітять жертву сьогоднішню міти камінного віку.
Літу важко в обіймах жахливої спеки.
Поболіли в атлантів міцні попереки і тримається світ лиш на слові шляхетнім
"так_треба"...
Туманіє свідомість і Матриця вчинки диктує.
Безпричинно, здається, лютує природа,
бо безсилі побачити правду, а може від неї ховаємось ми...
Втаємничені також мовчать, бо обітниця міцно вуста
запечатала їм...
Отакі от сюжети міжчася в душі провокує...