Впоперек течiйi

ВПОПЕРЕК   ТЕЧІЇ

Веселі, злегка збуджені дівчата вбігали до салону довгого автобуса. Кожна несла з собою, дбайливо розвішані в прозорих чохлах: картаті плахти, запаски, вишиті сорочки та барвисті хустини. Молоді студентки сільськогосподарського вишу, що півтора року як випурхнули з родинного гнізда. На деяких тулубах і лицях ще читалися сліди вгодованого сільського життя.

Загалом це був добре організований жіночий народний хор, який вишколила деспотична 100 кілограмова Інеса. Керівничка заполонила-заблокувала вихід із салону – рахувала підопічних, немов курчат. У голосі звучали переконливі металеві ноти, що не підлягали сумніву та запереченню:

- Не здумайте дорогою пожерти наїдки з цього кошика. Реквізит. На стіл до Святої Вечері. Їхатиму позаду на авто.

Із плетеного пузатого кошика інтенсивно розліталися навсібіч хвилюючі аромати свіжини, пирогів і здоби. А попереду – подорож до Києва в селище Пирогів. Там, у музеї народної архітектури та побуту мали знімати Різдвяні обряди. Колядки й щедрівки на фоні хатин під стріхою. А ще ритуали Святого і Щедрого Вечора. Тому до 12 студенток узяли двійко дівчаток та хлопця десятирічного віку. Звісно був творчий і технічний люд телекомпанії. Багажні відсіки завантажили обладнанням. Насамкінець до автобуса зайшли: викладач скотарства, відомий студентам як поціновувач камерних хорових творів опісля горілчаних вливань та худий, дрібненький ДАІшник зі своєю басаманистою палицею.

Триста конячих сил підхопили автобус, легко понесли вперед. Виїхали за місто, і тут, як по команді, зазвучав чотириголосий хор. Співали все підряд. Від примітивної „А у нашей любви разрядилась батарейка. О-о-о, ба-та-рейка” до „Адажіо” Томазо Альбиноні. Дівкам легко вдавався повний акорд. Серед хористок виділялася нещипано тонкоброва Лідія. Сиділа-височіла на єдиному кріслі, що впоперек салону. У черговій паузі гуртового співу вона перемикалася на колоратурне сопрано та намагалася тягти каватину Лючії з опери Доніцетті „Лючія ді Ламмермур”.

Коли в’їхали на землі Київської області, автобус почали зупиняти замерзлі, зголоднілі дорожні міліціянти. Наш ДАІшник повільно виходив їм на зустріч, розмовляв про щось. Потім гордо вертався назад і ми рухалися далі. З кожною наступною зупинкою у ДАІшника телескопічно витягувалася шия, а голова завалювалася на плечі. Напевне це були найщасливіші миті життя. Стільки молодих дівочих очей сканують тебе. А ти – велетень, маг і чародій. Помахуєш паличкою...

Тільки встигли заїхати на територію музею, як на замовлення, посипав рідкий, лапатий сніг. Тихо падав на сумовиті, простуджені хати, де вже давно не топилися печі. На дерев’яні храми й комори, на численні вітряки. Напевне останні дуже хотіли розім’яти старечі „крила”. Той найвищий, вперто поскрипував на горбі, все чекав, що хтось почує, розсупонить припону і відпустить на волю...
 
Допоки тривали зйомочні приготування, встиг відвідати Поліське замкнуте дворище. Якась реліктова слов’янська зрубна садиба-фортеця! А біля неї – кінний механічний привід. Величезні дубові шестерні з хижими зубами, що вгризаються поміж собою. Коні ходять по колу та швидко розкручують товстий дерев’яний вал, який пронизав глуху стіну дворища. Поряд на пагорбку стояли вулики зі стовбурів дерев, що нагадували гурт добрих вуйків у солом’яних капелюхах. Заворожено розглядав пасіку, поки не загукала до садиби привітна господиня. А там побачив безліч пристосувань, які приводилися в рух отим валом. Олійниця, млин, різні подрібнювачі та січкарки.

У хаті скриня і навіть піч були на ніжках – від частих затоплень. Дуже незвична сіра, неначе зі сталі, кераміка. Уявлялося, як у цьому дворі, закритому від людського злого ока та хижого звіра, вдень нуртувало життя. Шуміло, веселилося, крутилося. Розносило дикими хащами незвичні запахи та звуки. А приходила ніч, і з пралісу обережно прямували, принюхувалися до дворища сіроманці чи поважно забрідав самотній зубр, щоб почухатися острубом та помітити свою територію...

Розпочалися зйомки вертепу. Дівчата в чобітках і дорогих плахтах ходили табунцем від хати до хати та добряче співали. Веселощі, жарти, борюкання у снігу. Трохи осторонь трималася Лідія. Величезна з китицями квітчаста хустина. З під неї пострілювали чорні очиці у буйному вигині тонких брів. Перед об’єктивами камер раптово з’явилися два неголених вершники на зачуханих кониках невизначеної породи. Запропонували за окрему платню:

- Мы можем для разнообразия проскакать козачками. Девушкам это понравитца.
 
Коли посутеніло – перебралися до старої хати з Подніпров’я на дві половини. Сильне прожекторне освітлення порозганяло зледачілих мишей по норах. Висвічувалися зарубини на сволоках, старі предмети вжитку, зачовгані-відполіровані долонями колишніх господарів. Скільки потрібно часу й людських доторків, щоб металева клямка на вхідних дверях зітерлася наполовину чи восьмигранна дубова колона на ганку стала круглою і лискучою посередині?

Статечний викладач скотарства та опасиста Інеса грали ролі щедрих господарів. Під ногами крутилися їхні „діти” – хлопчик Михасик і дівчинка Наталя. Різьблений стіл горбатився наїдками з кошика. Після шести годин зйомок зголоднілі дівчата уже ледь стримували себе, щоб не поцупити чогось смачного. І ось, нарешті, втомлено прозвучало від режисера:

- Досить. Гасіть світло. Очі вже вилазять. Змотуємося. Нічого не залишайте тут.
Остання фраза спонукала дівчат змести всі наїдки зі столу. Викладач скотарства вихопив і ніжно притис до грудей сулію оковитої з кільцем домашньої ковбаси. Тепер у напівтемряві хати з кожного закутка чулося невиразне сопіння, хіхікання та пожадливе плямкання...

Вночі, під стінами готелю в Києві, залишили теплий автобус. Хористки замкнули у салоні поспіхом зідрані із себе національні вбрання. Поселилися. Поділилися на купки за „інтересами”, затарилися, засіли за столи. Викладач скотарства ще тільки злегка розім’явся оковитою. Йому навіть не спадало на думку заспівати, а ДАІшник уже назюзькався. Тепер чіплявся з чаркою до сусідки за столом, бо та нічого не пила. Відстовбурчував по-гусарськи мізинець, намагаючись випити „За дам-с”.

Інеса, що сиділа напроти, не витримала. Насунула горою, ухопила за кітель, здійняла дрібного міліціянта над стільцем.

- Ти – Змій Коротун! Хочеш пожерти Сонце молоде? Не лізь до Зіни. Їй не можна алкоголю.
ДАІшник кліпав очима та безпомічно сіпав ногами у повітрі. Інеса відпустила тіло. Кричала:

- Іди звідси! Моя подруга зриває вагітність пігулками! А ти тупиш... Ти ж не хочеш, щоб у Зінки кришу зірвало, як у Чорнобилі?
Міліціянта заціпило. Сидів у кутку, дрімав, пускав слину.
 
Десь о першій годині ночі втомлені повкладалися спати, але більшість студенток перебралися на горішній поверх до команди жвавих спортсменів із Білорусії. Далі понеслося у темпі accelerando. Tанці й роздягання на столі під об’єктивом камери. Жорстока бійка між трьома білорусами за апетитну полтавську дівку. П’яні первісні окрики, біганина, поривчасті припадання, затискування, хаотичне злягання...

Уже давно закінчився показ нічного телевізійного поєдинку, де Віталій Кличко погромив, розмолотив чергового суперника, а наш поверх ще ходив ходуном. Важкі удари і тріск скла. Викладач скотарства у чорних сатинових трусах намагався зламати замкнені зсередини двері номеру на чотирьох. Троє п’яненьких, змучених хористок сиділи на підлозі в коридорі. Нарешті залізли через вийняте скло та знайшли на ліжку сплячу тонкоброву Лідію. Двері надійно були заблоковані ніжкою стільця. Виявляється дівка страждала на гаптофобію. Страх доторку, сексуального нападу, вторгнення і забруднення посилювався вночі, ставав нав’язливим. Лідії здавалося, що це неодмінно трапиться уві сні . А спала від краплини алкоголю дуже міцно.

Після п’ятої, здається, усі замовкли та поснули. Тихо вибрався в коридор. Споглядав-переступав блювотні муляжі залишків „реквізиту” на підлозі. Прийняв душ, повернувся до своєї кімнати.

- Доброго ранку, дядьку!

Це хлопчик Михасик прокинувся на ліжку. „Боже, яка чемна, вихована дитина!” – подумалося.

- Михасю, а чому ти уникаєш дівчат? Зовсім не розмовляєш з ними. Он Наталка гарна яка!
- Так вона ж у футболі ні бум-бум. – сумно відповів.

Ми довго говорили про футбол. Про те, як краще бити пенальті та штрафні. Про зовнішній і внутрішній бік стопи. Дивлячись як Михась розвішав вуха, змінив тему.

- Михасику, це сьогодні тобі м’яч затулив увесь світ. А пройде трохи часу і ти закинеш його геть. Ходитимеш цуциком за якоюсь дівчиною, ловитимеш її випадковий останній погляд. Тобі дуже захочеться почути словечко, доторкнутися...
Продовжив далі у пафосному, педагогічному запалі:

- І вже сьогодні ти повинен дивитися на дівчат-ровесниць, як на ніжних створінь. Це -- бутон, що ось-ось розквітне. Це неначе вранішня, росяна пелюсточка...
Михасик натягнув ковдру до самого підборіддя та зауважив:
- А якщо вона спідоносна, дядьку?


...Лише під обід, з великими потугами, Інесі вдалося загнати пошарпаних дівиць до автобуса. Рушили додому.

Автобус набирав швидкості на Бориспільському гладкому шосе. Студентки знесилено повідкидалися на сидіннях і поснули. ДАІшник скрутився клубком біля водія, повільно цмолив пиво та часто гикав. Викладач скотарства урочисто дістав із закутка валізи похідну чарку, залишки самогонки та ковбаси. Радісно потер руки...

І тут, спочатку якось несміло, а потім дедалі голосніше, колоратурно понеслося завзяте болеро Єлени з „Сицилійської вечерні”. Вагітна Зіна, якій „фа-ля” третьої октави краяли вухо, відкрила праве око і злісно процідила до Лідії:

- Виспалась, а тепер Сусану Чахоян з себе корчиш! Стули писок!


Рецензии
саме така наша селяві... саме така

Майстерно використали контрасти, пане Петре, і від картини, що вийшла - дуже сумно...
а ще сумніше, що читатимуть оце тільки ті, які й так розуміють всю глибину нашого падіння...

Наснаги Вам, пишіть частіше! Хоч ми читатимемо))

З повагою,
Наталя

Брия Пишущая   05.04.2011 21:36     Заявить о нарушении
Дякую за увагу та побажання, Наталю!
Навзаєм зичу Вам радості й втіхи від творчості.
Хтось мудрий казав, що творіннями людина може виправдати своє перебування на цій землі.
З теплом.

Петро Домаха   05.04.2011 21:57   Заявить о нарушении
На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.