Я працюю у маленькому ресторанчику, біля Дніпра. Там дуже мило та затишно. Я працюю там офіціанткою. Взагалі, моя зміна увечері, і тому люблю довше поспати. Йду туди я годин так… У скільки ж? О восьмій, напевно. Але я не впевнена, тому не звертайте уваги, воно не має значення. Я перед цим дуже довго блукаю містом.
Одного дня, а був це вівторок, та, до речі, дуже приємний вівторок, я згодилася працювати за свою подругу. Я не люблю цього робити, бо щодня я повертаюся додому о одинадцятій, а якщо заміняти її – не раніше другої ночі: моя подруга працює до закриття ресторанчику. Найчастіше вона сама зачиняє двері.
От того вівторка вже всі пішли. Я, увімкнувши музику, прибирала на столах, складала серветки, викидала зів’ялі квіти… Увесь цей час за одним столиком залишався чоловік. Він, ще коли прийшов, замовив лише пляшку найліпшого й, відповідно, найдорожчого вина. Минуло три години, а пляшка усе ще була повною майже наполовину. Я не звертала на нього уваги – він був такий собі огрядненький чоловічок, не сварився, не говорив голосно. То я й вирішила його не чіпати. Але у першій годині, коли я вже переодяглася, нарешті підійшла до нього. Очі у нього були дуже дивні: вони не були сумні, а якісь… якісь… Навіть не знаю…
Отже, я підійшла до нього, й сказала:
- Вибачайте, але ми зачиняємося. Я змушена вас попрохати піти.
- Дівчино, вибачте… - Казав він дуже приємним баритоном: - Будь ласка, затримайтесь трохи, вислухайте мене. А потім я піду. Мені терміново потрібен слухач.
Я поглянула на годинник, і вже хотіла заперечити, але… Чи його приємний баритон, чи це його очі, що благали мене про послугу. Щось змусило мене сісти на стілець. Чи це його риторичне питання: «Чи ви знаєте, звідки з’являлися легенди? А чи знаєте ви легенду про маленьку людину?». Можу тільки сказати, що відразу після оповіді він підвівся й пішов, так і залишивши поруч зі мною напівпорожню пляшку.
- Було це дуже давно… - Почав приємний баритон. Я примружила очі…
Було це дуже давно.
Жив колись маленький чоловік. У нього була дуже маленька хатка, дуже маленький город, дуже маленька мишка замість корови. Усе в нього було таке маленьке-маленьке – але усього цього йому вистачало, й навіть було трохи забагато.
Держава давала кожному по шматку щастя, і кожному давали тільки певну кількість. Цей маленький чоловік отримував свою маленьку частку, та ділився зі своєю маленькою мишкою, але якось він подумав: «От, якби в мене була кохана дружина… Як би я хотів з нею ділити усе…».
Через деякий час з’явилася у нього дружина, маленька-маленька. Але з часом вона почала гладшати, й ставала усе більшою.
«Я більша за тебе, ти повинен давати мені більшу частку щастя!».
Кохання чоловіка було маленьке-маленьке, але достатнє, щоб він згодився віддавати більшу частку свого щастя.
З часом його дружина ставала усе більшою, і, врешті решт, для маленького чоловіка не лишилося місця.
Він узяв маленьку-маленьку торбочку, й склав у неї своє маленьке-маленьке нещастя, та пішов до царя, прохати про маленьку хатку.
Ось йшов цей маленький-маленький чоловік по великій-великій дорозі, й ніс у своїй маленькій-маленькій торбинці своє маленьке-маленьке нещастя.
І ось зустрічає він на дорозі маленьку-маленьку дівчинку, що сиділа та плакала.
- Чого ти така сумна, дівчинка? – питає її наш маленький чоловік.
- Я плачу, бо мої батьки віддали мені багато своєї злості. І вона зіштовхнулася із моїм страхом, і перетворилася на великий сором.
- Не треба плакати, маленька дівчинка! Давай я заберу твій великий сором.
Дівчинка зраділа, й віддала маленькому чоловіку свій великий сором. Запхнув чоловік цей великий сором у свою маленьку торбинку, закинув на плече та й пішов далі.
Пішов чоловік далі, і не помітив, як від щастя дівчинка тихо вибухнула мильними бульбашками.
Пішов чоловік далі, йшов дуже довго, другий день йде, й бачить, що на дорозі сидить юнак. Той закрив обличчя руками, та тихо плакав.
- Юначе, ти чого плачеш?
- Я закохався у дівчину, але вона мені відмовила. Вона віддала мені свою відразу, а воно змішалося з моїм відчаєм. І я чекаю завтра, бо завтра моє серце має розірватися від великого болю!
- Тоді давай я заберу відразу і відчай, і ти не помреш!
Юнак зрадів, і віддав їх маленькому чоловіку. Той запхнув їх у свою торбинку, яка вже стала дуже великою, закинув собі на плече, та й пішов далі. І він не помітив, як юнак тихо розчинився у повітрі…
Ще день йшов маленький чоловік до царя. Йшов він, та думав: «От прийду я до нього… А він мене не побачить, бо я людина маленька, а він – велика…».
Ось, прийшов він до палацу, і зустріли його великі ворота. Але він був настільки маленькою людиною, що він просто проліз під ними. Також дуже вдало він непоміченим обійшов і варту. Але, коли він потрапив до царя, він дуже здивувався: На великому-великому троні сиділа маленька-маленька людина, що просто тонула у цьому величному сидінні. На цій маленькій людині була подерта одежа, дуже дешева й не здатна для того, щоб її носили. Але на одній цій людині була небачена кількість коштовного каміння й дуже дорогих прикрас, і їхній блиск відволікав увагу від бідної одежі.
Ця маленька людина була дуже товстою, як для своїх розмірів. Інший на місці маленької людини подумав би: «Він їв дуже багато щастя – від великої кількості щастя людина часто стає дуже товстою…», але цей маленький не подумав про таке, бо був ввічливий.
Доречі, цар таки не помітив маленького чоловіка. Маленький чоловік голосно покашляв, а потім ввічливо почав:
- Пане цар…
- Хто тут так голосно кашляє? – суворо перепитав маленький чоловічок на троні, ледь дихаючи від ваги свого черева.
- Це я!.. – Озвалася маленька людина. – Вибачте, але я хотів би вас попрохати про послугу… У моїй хатинці живе моя дружина. Але хатинка замала для нас вдвох, тому я пішов прохати вас про те, що, якщо вам не дуже важко, чи не могли б ви дати мені якусь маленьку частку землі та маленьку хатинку? Я не прошу багато…
- Чоловіче, хоча я тебе й не бачу… - Почав казати стомлений цар із-за свого величезного живота, - але я можу тобі подарувати маленьку хатинку, якщо ти віддаси щось своє.
- Але я нічого не маю!.. – Відповів стурбований чоловік. – Тільки те, що лежить у моїй торбинці…
- Тоді розкрий її і покажи, що маєш… - Стомлено відповів цар.
Чоловічок розкрив свою торбинку, і…
- То де ти? А, пішов, мабуть…. Ходять тут усякі… Чи це мені вважається? Це, мабуть, від перевтоми та недоїдання…
До нього прийшов його слуга та подав їсти. Коли він вже йшов назад, то помітив якусь пляму, та дуже швидко її стер, щоб не помітив цар…