І повіє вітер і посунуть хмари і з'явиться одна, особлива, лілова. І сипоне вона снігом-крупою. І бігтимуть люди, вбрані не за негодою та затулятимуть обличчя від цієї снігової січки. А потім буде ніч. І стихне вітер якось так майже непомітно. І волохаті сніжинки надзвичайних форм поодинокі та в суцвіттях будуть падати біло-біло як той золотий пісок у годиннику моєї долі. А вранці…
…….тисячі людей
…….пройдуть, не помітять сніг,
…….що випав вночі
Ближче до полудня піду в ліс. Вибиратиму сухі гілля незвичайних форм, розглядатиму коріння дуба в приярку, слухатиму тишу та розмовлятиму з деревами. І налякаю пташка, неодмінно це буде, я знаю. І подумки запитаю себе що цей знак означає:
…….Полоханий птах ?
…….Відгук далеких світів?
…….Воля лякає?
Згадаю злякану дівчину, яка надійно ховала свої страхи під маскою відваги та сили. Ніхто не вірив що її болить, ніхто не бачив її сліз, ніхто не чув як надсадно б’ється її сполохане серце, ніхто не уявляв як метелики в’ються в її животі, лоскочуть її іl seno di Maria та solar plexus. Щось надзвичайно ніжне прокинеться в мені і промовить у простір неба:
…….Пестливі руки,
…….кохайте, гамуйте біль,
…….хвороба згине…
І пригріє сонце і танутиме сніг на галявині. Сяду на осонні на купу соснових віт і порину в медитацію «мовчання Будди». А вдома запишу:
…….тобою повен,
…….слова не мають сили,
…….Une Vie D’Amour*.
Надвечір, коли сонце вже сіло за Солов'юху піду до Росі споглядати повіддя: вирви на Гарасківці, подекуди крига ламка, порожній човен зірваний з прикорня, стовбури та гілля мертвих дерев, підхоплені великою водою…
…….По вінця
…….душа залита. Кохання
…….весною квітне
АМІНЬ!
*вічна любов