Це відбулося так раптово. Одразу світ мій розколовся навпіл… На тисячу друзок розбилось люстро. І в кожній Кай з душею, що замерзла. На тисячу краплин розбилось серце. І в кожнім Королева. На міріади лун розбилась пісня, На Стіну Плачу наразившись…
Повивши в саван шал кохання, “стомившись після бур і ласок і зітхання”*, моя душа розколота лежить. Життя біжить повз погляд мій… Змій-спокуситель підсила посланця...Через вікно, через проміння...
Уміння випрошу у Місяця, у Ночі очима викласти дорогу гладеньку ніби немовляти спина
“Спинися, сину” – чую голос крові…
“Ви не здорові?” – мене питає бабця в чорнім сарафані, така тендітна, сива,
вже напівпрозора. А я… Навіть не знаю знайти де відповідь на це просте питання...
“Та ні здоровий, лише чомусь спекотно та душно в цім Пекельнім Місті на сконі дня” – відповідаю.
І так щодня: “Вам зле? Прийміть таблетку. Пігулка ця Вам не зашкодить.Візьміть. Ось скляночка з водою. Запийте. Вам ліпше? Молодець. То добре. Спочиньте. Хвилюватись ні до чого ”
І так щодня… Чота думок розбіглася по шанцях. До оборони, бранці відділення шизофренії.
* рядок з Миколи Філянського