То нащо ж тоді питання? Для чого оті уроки, коли на самому початку ти знав як відповім, куди стану, яку оберу стежку?
Нащо оті загадки? Ота містерія духу, яка вивертала душу та тіло пустим робила? Нащо весна пройшла тінню, найкраща з усіх весен, коли ти робив з мене Мага, Ченця та Коханця Неба?
Трава шелестить жовкло. Сяйво неба зів’яло. Пісня в мені замовкла. Душа шепотіть перестала про вітер надії в морі, яке що_не_день штильне...
Вже більше немає сили зустріти світанок у горах. Хто тебе зрозуміє, Душенько моя хвора? Хто тебе приласкає, хто тебе приголубить? Хто мене поцілує в спраглі кохання губи?