Місто, де був тільки раз, і напевно, у сні... Місто, якого немає на карті. Чому таке притягання в мені ти викликаєш? Чому на варті моєї долі ти виступало не раз? Місто, чому мені хороше так у тобі, у твоїм кафедральнім соборі, у кав’ярні на Ринковій Площі, на пристані, де мартинів багато і голубів, їх дівчина годує з рук…і вони не тікають… а ондечки подруга її в насуплені брів, знервована вся буде шпетить оцю малу розтелепу, яка забула про гігієну, про пацюків дахів і карнизів та ламає ще теплий, запашний баґет і роздає його щедро, бо така от вродилась…
А я дивлюся на все те згори і не знаю доконче… де я. Чи на балконі чи там, де змій паперовий літає, якого запустив бібліотекар Лі, і якого насправді немає. А вона також дивиться вниз. На човен, що схожий на змія-спокусителя чи дракона. В ньому майнуло знайоме лице. Я пізнав його і вона впізнала…
Місто якого нема, то чого ж ти мені часто так снишся? Твоя площа там, де тепер кав’ярня, колись була викладена дровами, а чоловік, прикутий до стовпа, просив хмизу на розпал, бо було зимно дивитися на безликий загал, який завше просив фарисеїв та ні, вимагав: «Розпни його! А краще спали!» щоб зійшов він скоріше димом у свої небеса, де світів не міряно і де люди не такі потворні та зажерливі щодо крові братів своїх Авелів та сестер Марій…
Місто, яке є, місто моїх мрій, я бреду до тебе через віки, через снігів перемети, пісків завії. Я знаю де ти. Там тепло від посмішок, від думок, від доторків рук, від ґраппи та від вина. Там дівчинка з рук годує голубів. Вона мені ні дочка, ні жона. Щаслива сонцем і літом. Цього досить щоб мене відігріти, щоб я нарешті мовчав про світи, яких багато і вони різні… Їх у мене ніхто не відібрав, навіть тоді, коли дух мій сочився у небо разом з димом…