Той дім, що зимував без тебе... Той сад , що встиг без тебе зарости…Паркан твій похилився…Завіси іржавіють… Куди подівся ти?
А пам’ятаєш літо? Як зело прибувало в отім яру, в якому хтось посадив горіхи і нащось виноград… Як чистотіл та кашка цвіли між кропиви! Як в лопухах та м’яті життя було багато. Такого буйнороддя не знав і Сахалін…
А пам’ятаєш осінь? Сріблилося волосся від бабиного літа. Воно собі плелося, а сонце гріло боки котиськам і Росі. Як ми тоді купались в її розкішних водах, як ми тоді ловили у вербах дрижаки! А запахи? Курище, сливи, глід… Гарбуз в печі печений… В отаві два сліди… А коней пам’ятаєш, отих кавалерійських, яких після війни залишили в селі? Туман їх то поглине, то знову жеребець струхне його з кобили та гривою потреться та заіржить аж чутно в левади…
А пам’ятаєш зиму? Як падав на озимі, оті що смарагдові очей не відірвать, лапатий. Чистий-чистий. А небо було вата, м’яке і чомусь тепле. І тиша… Пам’ятаєш? Аж чутно як сніжинки сідають на лице. А потім було сонце, мороз, сніги іскристі. І крига. Пам’ятаєш? Прозора ніби шкло. І там , де було мілко в старім широкім руслі ми бачили як риба ховається у мул… І як же ми дуріли! Ти падав в кучугури, а я, така маленька боялася снігів…
Коханий, де ти зараз? Ти правда ненадовго? Ти обіцяв, що старіти ми будемо разом. Я почекаю, милий, бо ждати і терпіти я вмію з юних літ. Ти повернешся, рідний. Мені б лише поспати… я трішечки втомилась. Ти повертайся. Добре? Як можеш, то скоріш…