Церквиця у снігах – як молода. Ярило – князь, а БогоТур – боярин. А дружки ж де? А де свати? Цигани, ротозії, старці, каліки, діти? Де всі? Куди поділись? Весілля, свято буде?
Стоїть одна. Сніги, сніги. Позамітали цвинтар та її, небогу. Піп полічив чергові срібляки за треби, за свічки та за граматки «упокой їх душу» і рушив на село. Он бачиш замітає рясою сліди. Хай буде йому тепло з попадею сюніч…
А поряд десь, за десять миль якихось в дубовім гаю, при Дунаю, який химерно ділить світ на той, що є і той, що буде вічним, стоїть хатинонька… А в ній… Ні, сьогодні ще не час…Струна вібрує, отже почекаєм…
Сніги такі солодкі сьогоріч. Перун отримав на Різдво, либонь, медову жертву. А може Лель зустрівся з Ладою у правильну годину. Ти бачиш як химерно час тече? Гудочок грає, гусельки цимбали. Для них. Їм хороше удвох. Коли мороз і хуга, в лежанці дрова тріскотять і кіт мурчить і спить папуга. Їм солодко і млосно, бо серце вже давно на двох одне і голос промовляє саме їм: «вже скоро потечуть струмки, верба розквітне, крига скресне, на плесо сядуть гуси, лебеді, Телесик в човнику златім та будуть квітнуть ваші весни…»