Присвячується чарівній дівчині на їм'я Нейлоновая Стрекоза та її творові, що надихнув мене http://proza.ru/2010/06/09/978
Вітаю з початком весни. Щастя, несамовитого, натхнення, справжнього творчого натхнення.
***
У мене спітнілі долоні. І коли я ними торкаюсь речей – залишаються чорнильні цятки. Літери. Вони самовільно збігаються, влаштовують несамовитий танок. І зрештою вкладаються рядочками пустопорожніх оповідок. Так, ні про що. Аби зірватися з кінчиків моїх думок.
Аби не заплямовувати життя довкола себе, я торкаюся чорнильними пальцями чорних клавіш. Це поєднання людського та ефемерного породжує щось неймовірне. Мабуть. Не знаю. Твориться твір. Цілком безглуздий. Але ж то не я! Ні! Ні… Це вони… Закарбовані в пітьмі мого буття химерні літери. Звільняються від торкання до клавіатури.
Тиша. Я не чую цокоту. Все завмерло. Не можу. Не має. Де? Де ті невгамовні слова, що народжуються раніше, ніж я схаменуся? Де? Замість розуму – відтінки небуття. Замість крові – чорнило. Беру голки та проколюю собі пальці, аби текла з них жива чорна волога та наповнювала клавіатуру примарою існування. Ріжу долоні. Нехай звідти звільняються непізнані, не почуті відгомони згасаючих світлин. Я ріжу собі зап'ясток. Нехай тече. Чорна кров. Стікає до безодні забуття.
Натисніть паузу. Я хочу кави. Чорної, як мої думки. Запашної, як перша весна кохання. Гіркої, наче моя доля. Хай світ увесь завмре у спогляданні – я грітиму свої спітнілі чорнилами долоні горнятком натхнення.