Тут небо густо-синє і важке, як груди, що молозивом стікають...
Тут крига скресла на ріці.
Тут котики вербові на осонні. Радіють аж пищать!
Над головою - сонце. Море сонця.
Сніги глибокі та м’які, підталі. Їх зерня схоже на бахмацьку сіль.
Я так люблю в цю пору без мети і цілі брести по луках снігом по коліна.
Отак, колись було мені так любо ходить в пісках, нагрітих нетутешнім сонцем.
І що цікаво, праворуч завше Океан, чи Середземне.
А нині просто – річка та останній сніг.
То - wszystko jedno йду на схід чи захід, вода праворуч. Чому так?
Я не любив іти до школи. Не любив, бо мусив…
Але яке то щастя повертатися додому.
Ріка була праворуч…