Вдихни мене, як полум*я в ночі,
Таке манливе і таке жаданне,
І попроси в доща мінливого ключі,
Щоб подивитись, як те серце тане...
Візьми той колір, що мене лякає,
Прикрась ним стіни, рухи й почуття,
І прогорни, бо лиш тоді приймає,
Мою природу, твоє здурманене життя...
Розсип чорніючі зірки на білім полотні,
І на моїй лодоні ти побачиш сонце,
Тоді яскраво-ніжне сяйво блисне у вікні,
Та відчайдушно білий сніг покриє пустки донце...
Ти укради, зцілуй, запесть мої думки,
Та без жалю, без міри, без зупину...
На почуття провини поклади замки,
І обійми, як мати злякану дитину.
Візьми- ось... руку, відведи в вогонь!
Щоб там зітліли нещирості чуття,
Як та раба, я протягну тобі лодонь,
І це ціна за вірність- тобі моє життя...
А як на роздоріжжі ти мене залишиш-
То прокляну! Не дам дожить віків!!!
Ні, не тебе! Себе... за те, що підеш,
За ту незначимість, що ти мені довів!
Тоді я знову стану тою, що була-
Тією гордою, холодною ханжею,
Що просто поглядом вбивать могла,
З гіркою, темною, убогою душею!!!
Та не кидай в безодню самоти,
Прости, прийми, не відпусти,
Мені потрібен ти, як чаша дурноти!!!
МЕНІ ПОТРІБЕН ТИ....
Не відпусти.......
Не відпусти....
3.Х. 2010 р