За кілька днів у нього з’явилося дивне передчуття що невдовзі,
ось-ось,
має трапитись щось глобально велике та важливе для нього.
Передчуття наповнювало кров,
здавалося, навіть пробігало легкими слідами-дотиками по шкірі, волоссю, кінчиках пальців,
снувало в голові.
То була ніби ін’єкція-вприскування в кадр сновидіння.
Відчуття чого саме - хорошого чи поганого – диференціювати ніяк не вдавалося ,- на заваді тому був маленький клубок мудрості та живої води.
Незвичним було те, що дане передчуття іноді змушувало серце калататись з прискореною швидкістю та силою, що, в свою чергу, робило рухи життя та все існування більш суєтнішим.
То було новим,
і це нове вносило корективи в звичну радість дня, його легкий ритмічний подих та присмак.
Солодко потягнувшись у теплій посмішці..
Хіба...
хіба буває тепло гарячішим?
А радість солодшою?
Хіба може бути щось смачніше посмішки мами?
Хіба можуть діти сміятися ще веселіше?
Серце битися швидше ? занурення бути глибшим? а спокій солодшим ?
Кілька днів аромат нової події наповнював усе оточуюче та кожну клітину тіла,
думки,
увесь стан...
Іноді то приносило маленьке роздратування чи втому, адже так часто заважало слухати звуки життя Великого Світу...
Як дихає мама, ви чули ?
А як нервує нічна тиша?
Чи в задумі опівночі зітхає вікно, що навпроти? І як в темряві йому відповідає каштан...
Як розмовляють люди з речами, цілуючи їх та наповнюючи особовою формою?
та позіхає дощечка старої підлоги від нічної тиші та дихання тих, хто спить у кімнаті?
Другого дня з новою коробкою відчуття прийшло й те, що змінилося і життя навколишнього, - все почало проноситись, ніби за прискореною плівкою діафільму... ніби хтось швидко і навмисне перемотував кадр за кадром, - звуки, рухи, емоції, - все летіло, плуталось, перепліталось, змішувалось, знову розпліталось та губилось немов у “безрадіусній” металевій трубі... і за тим всім важко було розпізнати шарудіння сміху, радості
та
чи було воно, оте шарудіння.
Він прислухався...
Вивчав...
Дивився. Радів.
Третього дня прокинувся від болючого дискомфорту..
Все ніби ломило відчуттям, що у кожну кісточку тіла повільно вкручують великі шурупи. Повільно, але впевнено.
Що це ?
Якась нова хвиля ніби перевернула з ніг на голову, змішавши воєдино все, що було угорі та внизу. Змішавши та скаламутивши.
Великий Світ цього дня, здавалося, теж жив іншими звуками.
Потягнувшись дитячою природою, зробив спробу їх розкодувати. Звуки були незвичні, - дивне переплетіння зойку, шуму, сліз, галасу...
дивним переплетіння було перш за все своєю напруженістю.
Він тепло всміхнувся...
Питальний знак збентеження м’яко трансформувався у дві маленькі ямочки на щоках зі цнотою...
Але..
Хіба...
Хіба може бути щось смачніше посмішки мами?
Руками, немов хапаючи повітря, від різкого струсу, почав різко вдарятися об нове життя та його шматки, - великі, необроблені, холодні, різкі, металеві та пекучі...
Все набувало нової форми та кольору,- біле, червоне, чорне, калейдоскопне желе.
Ніби навпіл розривало тіло, витягуючи та скручуючи металевими дротиками кожну кісточку, розрізаючи всі сухожилля, обпалюючи шкіру та розриваючи повіки..
В усі клітинки були випущені стріли судом..
Його абортувала мама.