Таємні письмена, і слів - не розібрати.
І світла мало в заґратованім вікні у келії промерзлій.
Ти спиш, Антонію, мій бідний-бідний брате?
Чому не ловить подих твій моє люстерце срібне?
Що бачить там, в мандрівках, душа твоя тендітна?
Про що ти промовчиш по тому, відпивши теплого вина?
Не наша в тім вина, що в погребі пустому, що в поросі книгарні
шукаємо Грааль і ключ до Книги Знань.
Не наша в тім вина, що ти – з там того світу,
що ти наш дикий час далеко обігнав.
Живи, мій дивний Друже, не затуляй повіки!
Антонію, ти чуєш? Цей вік, він також – твій…