І посміхалась донна всеблаженно. О, трепіт вій! О, тремор губ! Губились перли із намиста розірваного ненавмисно, котились мов горох по кам'яній підлозі...
"Зі мною ти була"- Джованні думав - "чи все ще з ним?". Не міг себе переконати, що вже давно вона - раба свого кохання до нього, зайди з берегів Дунаю, а може Рейну, Бористену чи може дальших берегів.
Він переміг Господаря, Її та Церкву, також її (принаймні, вона так думала до нього) Але про це не знав до часу. Він сумнівася, був невневнений в собі, там всередині... То все було назовні: шалений натиск, дуелі, мавританська кров на тлі очей зелених, рудуватого волосся та зблідлого чола...
Він ніжним був. А як умів любити! Кохатися не з ним опісля то - справжня кара для жінок...
Метелику Джованні, з яких світів ти прилетів,
щоб сісти на квітник
у цьому патіо,
де донна Анна
читає аквітанський манускрипт?