Полювання

ПОЛЮВАННЯ


Панянка... Не жіночка-львів’янка, не кобіта чи стародавня фраїрка, а вулиця Полтави. У походженні цієї вельми цікавої назви – плюскіт води цілющого джерела. Води, яка начебто врятувала життя вродливій Зосі (чи Марисі). Дочка шляхтича напилася води, видужала і страшенно закохалася у козака Івана, що возив її туди на конику... (Є ще й інші версії.)

І якби там не було, але на місці водограю швидко з’являється криниця для хворих, закоханих і спраглих. Потім будується проїзд повз джерело на Поділ, до Ворскли. На узгір’ях ростуть вікові дуби, ясени та липи. Загадкове і привабливе місце.

У середині XIX століття Панянка, найпаче влітку, ставала територією, де тусувалася молодь. Музика, пісні, танці та жарти. Тут зустрічалися, відпочивали, парувалися-знайомилися, а восени бралися до шлюбу...

Нині на правому плечі Панянки, на пагорбі, стоїть пам’ятник-хрест “Українським загиблим козакам” (так, неначе головна звитяга козаків – помирати). А за пам’ятником два ряди дерев’яних лавок тягнуться аж до оглядового майданчика. З нього добре видно сам Поділ і Хрестовоздвиженський монастир.

Удень наречені після офіціозу в загсі чіпляють замки на металеву огорожу майданчика і радісно жбурляють ключі в урвище. А вночі на лавочках і в кущах часто пиячать, б’ються, іноді колються та нюхають, і ніколи не перестають паруватися фізіологічно.

Міліціянти з РВВС, що розташований зовсім поряд, пасуть, бережуть цю священну корову. Де ще наловиш порушників десятка статей кримінального кодексу з однієї спроби?

Взимку засніжену, стрімко нахилену Панянку перекривають для руху автівок – вона стає придатною лише для санчат і школярів...

Отже, на середині Панянського узвишшя жили сусіди – Маркіян та Ілько. Маркіян – худий, жилавий і спритний. Прудко пересувався по землі, а ще швидше говорив. Слова наздоганяли одне одного ще десь у голові, зчеплювалися там і вискакували назовні дивними словосполученнями. Дружина Зоя лише через місяць після весілля навчилася розуміти його.
За два дні до відкриття сезону полювання Маркіян дістав із саморобного сейфа стару, ще дідову рушницю. Сейфом слугував шмат нафтової труби з кришкою. Зоя постійно обчухрувала пишне стегно об залізяку, лаялась, та чоловік не зважав. Раз міліціянти вимагають – значить так треба. Дешево і сердито. Приємна процедура приготування. Не тому, що колись вполюєш качку, а тішив сам процес провітрювання зброї.

Сусід Ілько завжди по-дружньому насміхався над цим захопленням. Цього разу, переваливши товстий тулуб через хвірточку, запитав:

– Що, знову готуєшся бахкати? Яка ціна тепер пострілу?
– Тобіз ПДВ чибез?
– Яке ПДВ, що ти таке говориш? – не розумів Ілько.
– Нуз полісом, картками, внесками?
– Хай і так, то скільки коштує?
– Перший 165.
– А другий?
– Якщо бахнеш уцей день – 170, анадругий – 270.

– 270 гривень за умовну качку! На бісяку воно тобі здалося. Лазити болотюкою і очеретом. А качка не прилетить, або прилетить... грипозною. Краще сидіти на бережку і вудити лящика. Безпечно, тихо. Знаю гарні місця. Поїхали, покажу, не пожалкуєш.
Маркіян блиснув оком і блискавично відреагував:

– Рибалка – дляжінокто. Мамонта валили мужики, рибутягали жінки.

– Ну теє було давно, Маркіяне. Ми ж не в печерах. Он моя не любить, не вміє готувати. Та я не нарікаю. Ось недавно придбав книгу “Кухня народів арабського Магрибу”. Древні бербери на півночі Африки добряче зналися на стравах. Там такі рецепти! А прянощі, спеції і приправи!

Товсті губи Ілька прицмокували й облизувалися. Була тиха вечорова пора. Здавалося, що навіть ясени втомлено понахиляли верхів’я над проїздом і принишкли. І тут до чоловіків долинуло незвичне цокотіння по асфальту. Виглянули на вулицю і уздріли великого барана, що трюхикав серединою узвозу прямо повз них. Нахилена голова, закручені, врослі у хутро роги. Дріботіли ратички, ритмічно гойдався кумедний хвіст. Виглядало так, неначе це була щовечорова прогулянка перед сном.

– Вівцінапанянці! – вигукнув очманілий Маркіян.
 
– Не кричи, а то злякаєш. Чудасія. Звідки він сюди придибав?
Роздуми Ілька обірвалися, коли баранчик дістався верхів’я вулиці й повернув до РВВС. Збуджений мисливським азартом, Маркіян не вгавав:

– Тигля; куди повернув! Менти вседно пристрелять! Япобіг, доганяй машиною.

Наздогнали, зловили, запхали в салон “четвірки”. Рогатий мовчав, лише сопів і не дуже пручався. Начебто все життя катався автівками. Привезли у двір Маркіяна та вчепили на ланцюг пса Барона, що відпочивав у великому вольєрі. Московська сторожова обурилася таким нахабством. А ще у її ніжні та вологі ніздрі вдарив смердючий запах. Пес кидався на металеву сітку з червоними від люті очима і глухо гарчав. Маркіян же хитро поглядав на товсті закручені роги і думав: “Якщо відполірувати, покрити добрим лаком, на дощечку і на стіну – зійдуть за трофеї архара”.

– А може, він утік від правовірних? Мусульмани Магрибу заздалегідь годують жертовних баранів. Тримають у містах іноді на балконах. Треба почекати. Може шукатимуть, – зауважив Ілько і пішов до себе.

Ранок розпочався із Зойчиного лементу. Баран, тягаючи ланцюг із кільцем по натягнутому тросу, встиг рівненько підстригти траву під ногами. Двір став придатним для гольфу. Але ж на цьому не зупинився і вискуб шмат квітнику. Пес від обурення геть запінився і втратив голос.

– Двір – не вівчарня! Гукай Ілька, – сердилася Зоя. – Робіть щось, а то випущу Барона з клітки. Дивись, як лютує. О матіола! О мої бідні майори, що він з вами поробив!

Та найбільше постраждало плетиво клематісу. Нахилена над квітником Зоя нагадувала квочку з розпущеними крилами. Мовчазний баранець отримав від жінки кілька копняків по озаддю і тепер при її наближенні ставав фронтально та нахиляв броньованого лоба.

Почекали ще трохи і по обіді тихенько, без “бісмі лла”, принесли в жертву баранця...

– Сусідко! – гукала заспана, ледачкувата дружина Ілька через паркан. – Зою! А ти не знаєш, куди вони відбули? Мій коханий не снідав, не взяв жодної вудки. І мобіла он лежить.

– Нашо мобіла на полюванні. Півбарана забрали. “Полюватимуть”, поки не з’їдять. Хоча чекай, – обірвалася на півслові Зоя. Метнулась до хати, потім швидко повернулася. – А берданка то у трубі стоїть! Охотники. Кинув берданку і поїхав пиячити. А щоб тебе об суху дорогу кинуло!

Жінка ще довго бурчала, гриміла посудом, верещав наступлений кіт. Пес Барон на те не зважав. Заклопотано пересувався дворищем, ретельно принюхувався до ненависних слідів рогатого і заливав, накривав їх своїм ароматом.

Дружина Ілька повернулася до будинку. Сумно поглянула на “осиротілу” кухню, начинену найсучаснішим обладнанням, і подумала: “Щось я не так роблю. Ще зійде з дому”.

...Тепле надвечір’я. Чоловіки розташувалися на затишному березі. Там, унизу, вода Удаю, темна, прозора, зливалася з каламутною піщаною Сулянською. Спочатку дві течії неохоче йшли поряд, неначе придивлялися, знайомилися. Адже вони такі різні. Хитрий Удай – увесь в очеретяних плавнях, без твердого берега та постійного русла. А Сула – усталена, відкрита, беззахисна перед піщаним вітром.

Багаття червоніло жаром. Білі гриби давно запеклися у сметані, а у похідному казані дозрівав-умлівав марокканський таджин. Легкий вітерець від ріки підхоплював і розносив екзотичні аромати імбиру, шафрану і мускатного горіху. Маркіян дивився на тихий плин ріки, на застиглу сіру чаплю на протилежному березі, на спокійні відточені рухи Ілька. Той урочисто і якось ритуально чаклував біля вогню над стравою. Тиша. І тільки десь здалеку, з Удайських плавнів, линули ледь чутні постріли. Та вони не порушували загального спокою.

– А давай на наступні вихідні приїдемо сюди знову. З жінками. Зоя хоч і криклива, та на грибах – дока. Зростала ж біля лісу.

Ілько здивовано глянув на сусіда. Це були перші почуті слова, вимовлені артикульовано.


Рецензии
...ох, ідилія :)
Гарно, пане Петре, якось так по-доброму класично :))
чи по-класичному добре :))

Василина Иванина   07.03.2011 19:30     Заявить о нарушении
Сердечно дякую, пані Василино!
За увагу та добрі слова.

Петро Домаха   07.03.2011 20:21   Заявить о нарушении
На это произведение написано 6 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.