Відлиго довгожданна, ти як спасіння послана мені у лютий час тріскучого морозу.
Нарешті відлягло. Відхлинула мара з охлялої оселі. Селін Діон ще крутиться в мізках. На зібганій постелі ще пляма Роршаха пролитої на простирадло кави промовисто говорить про зів’ялий світ. Та шепіт чується вже інший:
"Ласкаво прошу в інший вимір!. Інший цвіт впаде на плечі, на волосся, руки з дерев небачених.
Розпуки ти не відчуєш тут. Як власне не відчуєш НІЧОГО, що звик раніше відчувати…"
Я поринаю в новий досвід. Щастя таке - манке, дотульне. Ми так не вміємо його любити. Воно на смак солодке, трішечки гірке. Таке, що хочеться ще жити, жити, жити. Себе творити та життя в собі леліяти як квітку. Коштовну, рідкісну, пахучу...
Коханий Отче, можна я ще поживу?
:-)
------------------------------------------
27.12.2005 10:23 - 14.02.2011 11:48
© Ingvar Olaffson