І
"зима малює чорно-білі комікси"
Зима малює чорно-білі комікси,
усі гидоти міста сніг укрив,
а я на гору йду по Виконкомівській,
ти тут колись неподалеку жив.
Я полюбляю акмеїзм і постмодерн,
соцреалізм, помірний похуїзм,
а серед друзів вже мурло продер
страшніший «ізм» — тупий алкоголізм.
І митники, що вчать реанімацію,
тобі робили штучне дихання.
Під грюк коліс останню сублімацію
отримав смерть – таке покликання.
Як там у вас? Готують спа з шампанського
у тому алкогольному раю,
чи янголів запрошують до танців, гов,
і більше взагалі вина не п'ють?
На дворі зараз тихо, зимка змилилась,
з Отцем, як з горобцями, розмовляй
про те, що вчора на землі не втрималась,
пішла одна знайома у твій рай.
І хоч ви і не знались в цій реальності,
зустрівши, перекаже про мій сум,
новітніх пісень наспіва банальності.
Бо де б ти ті банальності почув?
ІІ
"Зимова рибалка"
у змерзлій прирічковій смузі,
на ламкій кризі
сидять рибалки у напрузі,
обличчя сизі,
час вартування на рибину
є насолода,
якщо шубовснеш – в три хвилини
перехолода,
жага рибалити збирає
чималі групи –
за їх життя відповідає
крихка шкарлупа.
ІІІ етюд "вчись рахувати"
Весна починається з привітань. З традиційної орхідеї,
цього разу насичено фіолетової, як фіалки чи братки.
Мудрість моя фіолетова, де ж ти раніш блукала?
Алекс малим був рудим, наче янгол світився кучериками,
навіть вії виблискували променями, коли це було?
а тепер втягує у віконце скайпу налякане дівча: “мам, знайомся, це Бетті”,
“а де Ліззі?”, “ Тс-с, мам, тихіше” – і вимахує долонею:
“весни тобі, мамко, кольорової весни”.
Родіон і Маруська – студенти, навіть не віриться, що вони вже не чубляться,
вчора повернулися, вкриваючи парасолем загорнутих в креслення змерзлих пташенят,
– гілку мімози й хиткі нарциси. Діточки–квіточки,
солоденькі жовті голівоньки, матуся вас зігріє.
Емма зараз у тінейджі, самий вразливий вік, сполохана чапелька легконога,
у фотошопі склеїла килим із лілей моїх улюблених,
запашних навіть за склом монітору.
А Гнатик – мізинчик, приніс із берегу пучку прутків,
що мають перетворитися на котики,
але поки тверді брунатні бруньки ховають пухкий вміст.
Ми поставили їх у теплу солодку воду – чекаємо, радіємо.
Гнатик написав майже без помилок у саморобній листівці,
що слова мої лагідні, руки тендітні й таке інше приємне.
Скільки разів моя персональна стрічка мьобіуса перекручувалася,
перетворювалась на серпантин, а я опинялася по інший бік життя?
Чому ж так сталося, що мої тендітні руки все це не втримали,
що дехто з них так і не народився?
ІV
"не хочу помирати уві сні"
Не хочу помирати уві сні, не схибити ті вранішні вітання
та ніжності слова неголосні, я хочу їх почути на останнє,
як, випроставшись із обіймів сна, зваривши чорної міцної кави,
на хвилю повернуся до вікна, то буду вже готова йти, Ласкавий.
Не хочу помирати навесні, коли усе бринить передчуттями
і життєдайні ллють дощі рясні, надієй сповнюючи до нестями.
І як під співи жаб'ячого хору, вітаючи буття у кожній рисі,
не йти цупкою стежкою під гору, щоб зрізати букет з п'янких ірисів?
Померти серед літка – прикрий рух, бо ти, як не просолена рибина,
лежиш накрита марлею від мух, до того ж розкладаєшся невпинно.
А взимку так жалкую за своїх, на цвинтарі у них замерзнуть ноги.
Так думати про смерть – воно не гріх, а тільки-но озвучені тривоги.
А щодо осені – то радо жду, як закружляє сиве павутиння,
до тебе, Отче, без вагань піду, а по собі - пташине клекотіння
і першу кригу, і солодкий щем від згарищ зібраного хмизу й листу,
і гіркуватий запах хризантем – щоб згадку залишити особисту.
Та може забаганки не резон, пробач, Ласкавий, за зухвалі кроки,
я прошу про годину та сезон, і зовсім не втручаюсь в вибір року.
V. Останнiй сеанс
ти чомусь не схотів залишитися з нами на останній сеанс
ми б виключили мобілки
хрумтіли корном
притискалися долонями
сьорбали спрайт
мляво співпереживали войовничим легіням та їхнім білявкам
але на великому екрані видніше
що всі ті наші улюбленці вже якісь обшарпані
ховають лисини під бейсболками
а дівчата
мріючи про яких ми дрочили по студентських гуртожитках
мінливо сумні
незважаючи на розтягнуті губи та підборіддя
незважаючи на шар косметики
тільки зуби з кожним разом все біліші
мабуть через це
ти і не схотів залишитися з нами на останній сеанс
додивлятися те кіно
такі кіна
з брюсами уілісами чи джей ло
більше не розважають
а лише
підкреслюють швидкоплинність часу
і вже не стосовно тих акторів
бо в них і так все добре
а стососно нас
хоч і у нас все добре
скажи
тепер коли ти знаєш ще більше
коли ти знаєш як стукотять об труну мерзлі грудки землі
чи не жалкуєш що пішов з кінотеатру
VI. Листи-письма-бандеролі
Інколи я пишу тобі довгі й докладні листи і залишаю їх в книгарні серед покет-буків, бо там їх легко відшукати,
а маленькі цидулки встромляю в шпаринки між об'явами, що наклеєні скотчем на трамвайних зупинках,
телеграми одстукую підборами по бруківці,
натискаю на клавіші – біла, чорна, чорна, біла, чотири разом – есемеску відправлено.
Складаю у бандерольку каштан, рогату гілочку і брунатні пелюстки чорнобривців.
Вивірко-вертихвістко, віднеси йому мій пакуночок.
Відшукую електронну адресу поміж мушлями і камінчиками на морському березі, чому ти й досі не зареєструвався?
Вітрику-братику, твоя черга нести звісточку,
ти ж знаєш, де Ромни?
Пальцем обводжу маленьку долоньку на кленовому листку: це твій онук, дідусю.
Зозулечко плямиста, листоношо моя вірна,
долічи вже рочки із запасом тому, хто зараз поспитався,
та й лети із моїм пісьомцем,
(тільки не розріж крилами сіру хмару, а то з діри як поллє, а у мене сукня нова і парасолю немає).
...як це – “у зв'язку з вибуттям адресату”?
Зачекай, вітрику,
я перенадпишу конверт:
_на рай_до запитання_