(…так я почувствовала Лину Костенко)
***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Лина Костенко
--------------------------------------------------
Я буду слушать дождь…его волшебный шум,
Шаги веселых капель - резвящиеся вОды…
Мгновения летят в печали светлых дум …
Случайно оглянусь, а это годы… годы!
Никто о том не знал, а это уж века
В туманности души иль Андромеды стерты.
Я в мантии дождя, прозрачностью стекла
Приблизилась к живым, всё вспоминая мертвых.
Целую вас, леса. Спасибо, мой скрипач,
Мое присутствие ты здорово сыграл.
Я - всё, что я люблю…я - снег, я - детский плач…
В том жизни высший смысл мелодией звучал!