Літній дощ.
Хмара величезна чорна з’явилася на диво.
Усе небо застілає мабуть буде злива.
Сонце в суперечку зразу, бо дощу не любить.
А природа йому каже, як схочу, так й будить.
Птахи в небі не кружляють, тихо стало всюди.
Причаїлось все у світі, чекає, що буде.
Вітерець, набравши сили, надуває щоки.
Разгулявся бісів хлопець, дмухне на всі боки.
І таке він витворяє, і не схаменеться.
Аж здається зараз лусне, або надірветься.
Та природа, то не люди, край розуму має.
Вітер вщух, усе затихло, і знову чекає.
Незабаром почалося те, чого чекали.
З неба перші товсті краплі на землю упали.
Та й одразу не барилась, так гайнула злива,
Що аж серце завмирає від такого дива.
А земля, немов дитина, пустує, іграє.
У струмках, що живо ллються, бульбашки пускає.
Я не згоден з тим, що дощ є сумна непогода.
Дощ є дуже дивна казка, як і вся природа.
Вмивши світ, дощ закінчився, земля стала чиста.
В небі щиро посміхнулась веселка барвиста.