Квітень. Луки. Такої соковитої зеленої трави ніде не стрінеш. Тільки в Надроссі. Луки вологі, скотину на них не виженеш. Тому трава ще кілька тижнів буяє, не втрачаючи своєї цноти. То тут, то там по ній виникають острівці перших квітів весни. Дикі тюльпани, їх у нас називають дзвониками, здаля не помітні. Їх фіолетові голівки поглинає темно зелене тло. Зате помітні чудові жовті квіти, які чомусь тут названі так прозаїчно «куряча сліпота»…
А на горбах над Россю зеленіють верби. Їх листя згори зелене-зелене, а знизу срібне. Вітер віє, листя сріблиться, завертаючись та повертаючи сонячне проміння в небо, а ми ті верби все одно бачимо зеленими. "Бо так треба!"
А потім берестки вкриваються густо-зеленим листям, яке не вигоратиме аж до серпня. А під ними починає цвісти пшінка та така жовта аж золота. А поміж берестків видніються зарості молодих яворів. Їх листя та гілочки - ніжно зелені, а скільки тут молодої кропиви, ще майже не жалкої. Яка ж вона добра в зеленому борщі! А пагони цибулі, а листя салату? Які вони соковиті! Як напувають нас своїм соком життєдайним. Як не дають померти тим, хто вже й не чаяв перелітувати…
Весна зеленіє! Мабуть недаремно Іслам вибрав собі зелене знамено. Що ще так швидко завойовує світ як не цей всеперемагаючий смарагдовий колір? Ти пам’ятаєш як швидко те зелене полум’я охопило Ойкумену та повернуло їй красу та мудрість античну. Світ був би інакшим якби не ті університети, що їх принесли жадібні до знань араби та маври в Андалусію, а звідти, борючи темінь Середньовіччя, острівці вченості почали потроху поширюватися Європою, пробравшися врешті і на наші терени…
Коли літо нещадно палить все живе та вибілює зелень з рослин, коли луки починають потроху половіти, лише деревій найдовше опирається. Він все ще такий зеленющий, коли квіти свої білі викидає на довгих стеблах. А полин іншої барви є, він - світло-зелений, аж сірий трішки, але його запах неповторний, такий п’янкий, в свідомості лишається зеленим хоч ти що хоч роби!
Бувають такі роки, коли в наших краях починаються зливи добові. Біжать струмки з наших гірок до Росі, повняться хвоски, в балках калюжі стають як ставки завбільшки… І Рось не витримує та виходить з берегів і тоді починається літнє повіддя. І знову зеленіють по-юному луки. Левади та луги по коліна або і по пояс стоять у воді. А вона на мілкому така тепла, коли зливи спиняються, а небо стає як той кришталь блакитний, виполосканий чистими сльозами дощів. Коли повіддя відступає, на луках ще багато мілких калюжок зостається. І всі вони стають літеплом лагідним. І буяє в ньому життя молоде. І трава знову набирає весняної барви. А пуголовків в калюжках та хвосках тьма тьмуща. А в Старій Росі, що знову відродилася в своїх руслах висохлих повно мальків, які з ікри коропиної та щучої там опинилися. І ростимуть вони в тихих водах до осені, до наступної повені, яка випустить їх в Молоду Рось. І не буде переводу цьому життю зеленому. Амінь!
А ви бачили коли-небудь зелений колір на небі? Він дуже рідко там буває. Коли сонце сідає і захід барвиться незвичайно, іноді тоненькою, а іноді ширшою смужкою з’являється цей дивний на небі колір. Його сяйво ніжне, нетривке. Ось-ось воно зникне… Насолоджуймося миттю його споглядання. В зникомому світі все швидко зникає, лиш любов залишається вічною запорукою тяглості світу цього в часі, хоч він і Майя грайлива та ми ж мусимо знати, що є Позачасся, а в ньому Рай, а ключ до нього ось він, зелений промінчик…