Мені хочеться лягти в яму і накритися гранітними плитами, -
не любити і ненавидіти нікого.
Бо мені здається, що я живу вічність, а мій час без часу –
не ділиться на години-хвилини-секунди…
Інколи втрачаю відчуття реальності і стою, ніби осторонь –
спостерігаю за людьми, подіями, народженими і смертю.
Нині – закована в суху землю на розпутті з вказівником без надписів.
Якою дорогою мені піти? Кожна – невідь!
Найважче - відірватися від землі, думок, почуттів, снів моїх,
коли душу гризуть скрижалі, а крейду змиває дощ!
Кілька разів шукала очі Того, Хто приходить за душами живих.
Але в Нього немає очей – тільки нюх є.
Чомусь завжди Він обнюхував мене, як собака,
і промовляв металевим голосом: «Живи ще!».
Навіть писала заяву лезом по венах на звільнення від життя,
не залишаючи нікому передсмертних записок, –
Янгол-охоронець рятував мене завжди, а поруч – стоїть Господь.
І чому ти після цього не віриш у Господа,
котрий зберіг мене для тебе, як нагороду? (А, може, й ні?!)
У мене ще є непродажна ревність, яка свідчить, що я – ЖИВА!
А мені б хоч жменьку щастя! Та де його купити можна?
Бо щасливі, кажуть, помирають скоро…