ЛЕТО. МОЛОДАЯ БЕРЁЗОВАЯ РОЩА.
ЗДЕСЬ ЛЕТОМ СТОЛЬКО ЦВЕТОВ И ЯГОД
И ТАК МНОГО ПТИЦ И БАБОЧЕК,
А ТРАВА ПОЧТИ ПО КОЛЕНО...
ЗАМЕЧАТЕЛЬНОЕ МЕСТО ! - ОЧЕНЬ КРАСИВО !
Родина Миклух і Україна
Родина Миклух і Малин
Родина Миклух і Україна
Життєпис родини Миклух тісно пов’язаний з історією України. Саме в цій родині народився всесвітньо відомий вчений-енциклопедист М.М. Миклухо-Маклай, який активно виступав проти колоніальної політики російського царату на українських землях. Між тим, питання багатогранних зв’язків родини Миклух з Україною ще не знайшло належного висвітлення у вітчизняній історіографії. Саме тому намагатимемось показати економічну, культурно-освітню та благодійну діяльність цієї славетної родини під час її перебування на українських землях наприкінці ХIX – на початку XX ст.
Наше ознайомлення з рукописним та архівним фондами Російського географічного товариства у Санкт-Петербурзі дозволило виявити цікаві подробиці біографії родини Миклух. Засновником роду був Охрім Макуха – курінний отаман Запорозької Січі. Його син – Степан Макуха – служив сотником козацького війська. Саме він і змінив своє прізвище на «благородніше». А сталося це через те, що Степан Макуха у 1772 р. під час російсько-турецької війни при взятті Очакова командував кінною сотнею і «виявив кмітливість і безприкладне геройство», за що дістав чин хорунжого і дворянське звання. Прізвище ж Макуха ніяк не звучало по-дворянському, тож він і вирішив змінити на милозвучніше – Миклуха.
Степан Миклуха отримав за військову службу невелике землеволодіння у Стародубському повіті на Чернігівщині. Ілля Миклуха зробив усе можливе, щоб його діти отримали належну освіту. Його син Григорій навчався й товаришував з видатним письменником Миколою Гоголем. Молодший син Микола Ілліч після закінчення Петербурзького інженерного училища очолював одну з ділянок будівництва залізниці Москва – Петербург. Після завершення будови його призначили на високу посаду начальника залізниці й одночасно коменданта столичного вокзалу.
Микола Ілліч був людиною передових поглядів. Він добре ознайомлений з творчістю Т.Г. Шевченка, читав у рукописах поеми великого українського поета. А коли почалося клопотання про звільнення Тараса Шевченка із заслання, він вислав поетові 150 карбованців. За це Миколу Ілліча в 1856 р. звільнили зі служби і мали судити, але довідка лікаря про те, що він хворий на сухоти, врятувала його від покарання.
Після відставки Микола Ілліч вирішив повернутися на рідну Україну. Він навіть домовився про купівлю частини землеволодіння княгині С.А. Скуратової у містечку Малин Радомишльського повіту Київської губернії. Але не судилося, бо смерть обірвала його коротке життя. Та дружина Миколи Ілліча Катерина Семенівна, яка його палко кохала, у 1873 р. виконала заповіт свого чоловіка [11, 221].
У Миколи Ілліча та Катерини Семенівни було п’ятеро дітей. Найстарший з них – Микола Миколайович – вже на час переїзду сім’ї до Малина був відомим географом та етнографом і перебував у далеких експедиціях. Саме з його листа до свого товариша А.Мещерського (від 11 грудня 1873 р.) ми вперше дізнаємося про купівлю маєтку в Малині: «Те, що ви повідомляєте про справи матері, мене не дуже тішить, але я знаю, що маєток був завжди її бажанням (матері – В.Т.). Бажано тільки, щоб вона не розкаялась». Цю ж думку він розвиває в листі до матері від 5 жовтня 1874 р., відправленого з острова Ява [9, 106].
Катерина Семенівна переселилася до Малина зі своїм старшим сином Сергієм та дочкою Ольгою. Саме Ольга взяла на себе роль ведення листування з Миколою Миколайовичем. Маючи хист до малярства (її малюнки експонувалися на багатьох виставках в Росії і за кордоном), вона все ж віддала перевагу рукописній спадщині брата, любовно збирала його листи, вирізки з різноманітних видань, в котрих йшлося про Миклухо-Маклая, ретельно вела щоденники про їх родовід. Будучи тяжко хворою, Ольга готувала матеріали про брата, але так і не завершила справи – у 1881 р. вона померла.
Землеволодіння Миклух налічувало 7072 дес. землі, що за тогочасними мірками відносило родину до рівня заможних землевласників [10, 13]. Спершу вони жили в старій великій будівлі, але згодом звели новий цегляний двоповерховий будинок та інші споруди: стайню для коней, хлів для худоби, курник та стодолу для збіжжя. Тут же знаходилися і нова пекарня та глибокий колодязь. У новоствореному маєтку було закладено фруктовий сад та парники, зроблено копанку для розведення риб. Головний будинок, який мав 8 кімнат на першому поверсі та 9 – на другому, був розташований серед великого старовинного парку, де пізніше заклали манеж, крокетну ділянку, дві бесідки.
Туга за рідними, бажання втілити на батьківщині задумане змусили Миколу Миколайовича відвідати батьківську землю. У квітні 1886 р. він приїздить до Одеси. Микола Миколайович привіз із собою 30 скриньок безцінних експонатів як дарунок для Російської академії наук. У Лівадії він домігся аудієнції в Олександра III, що перебував тут на відпочинку. Вчений переконував імператора здійснити його давню мрію – організувати на Новій Гвінеї колонію переселенців з Російської імперії. Напевне, Миклухо-Маклай мав намір таким чином покращити долю хоч декількох сотень своїх земляків, адже він хотів, щоб переселенцями, в першу чергу, стали поліщуки. За задумом Миколи Миколайовича, переселенці мали б жити комуною, тобто разом обробляти землю й рівномірно розподіляти продукти за працею [8, 6].
Микола Миколайович також піднімав голос на захист знедоленого населення України в ряді своїх статей, які, на жаль, не збереглися. Відомі лише їх назви: «Нотатки з приводу статті М.В. Гоголя «Погляди на складання Малоросії» і «Нотатки про природу російського гуманізму». Автор вислав їх до Росії, але там вони були, мабуть, знищені, тому що в статтях висловлювалася гостра критика антиукраїнської політики російського царату.
Наприкінці квітня Миклухо-Маклай приїздить до Києва. Це було його перше в житті відвідання цього міста, хоча про історію Києва, його наукові заклади Миклухо-Маклай добре знав, що видно з його листів. Зокрема, він постійно адресував один з екземплярів своїх наукових записок в бібліотеку Київського університету. Тому, перебуваючи у Києві, Микола Миколайович не міг не ознайомитися з найвизначнішими історичними пам’ятками, побував у Києво-Печерській лаврі, природничому музеї. Тут він мав ряд зустрічей з науковцями міста та давніми знайомими [4]. Серед тих, з ким зустрічався Миклухо-Маклай, був його вчитель, професор Київського університету М.Авенаріус. Про цю зустріч залишилися спогади Галини Берло, яка в 1922 р. передала їх у журнал «Україна». Микола Миколайович справив на неї незабутнє враження. Г. Берло згадувала: «Миклухо-Маклай не походив на російського чоловіка: щось надзвичайно сильне, сміливе, енергійне було в його постаті, і в мене надовго зостались у пам’яті і він, і його розмови» [6, 5].
За кілька днів Микола Миколайович дістався до Малина, де його з нетерпінням чекали рідні. Проте і в Малині він використовував кожну годину для роботи. За переказами старожилів, він вивчав побут, звичаї, традиції місцевого населення. Захоплювався весняними хороводами, зокрема веснянками, купальськими іграми, які організовувала місцева молодь на річці Ірша. Вчений цікавився походженням древлян, їх історією. Він виїздив у сусідні села, вивчав антропологічну будову поліщуків, запрошував до переселення на берег Маклая (до речі, на кінець червня на його ім’я надійшло понад 2 тис. листів бажаючих переїхати на нові землі). В той час Миклухо-Маклай ще не знав, що російський імператор відмовить йому в намірах створити колонію російських переселенців.
Перебуваючи в Малині, вчений впорядковував свої архіви, напружено працював над статтями, вів жваве листування. Разом з тим, Микола Миколайович, як і скрізь у подорожах, старався відобразити побачене в малюнках. На жаль, до нас дійшов лише один малюнок із зображенням родового помешкання.
Та найголовнішим його завданням було, як зазначається в автобіографії мандрівника, «приступити до надрукування своїх «Подорожей». Робота виявилася не з легких. Довелося, поряд з літературною правкою, здійснювати переклад, оскільки чимало щоденників і заміток були написані іноземними мовами (Миклухо-Маклай знав їх 17). Попри все, редакційну підготовку першого тому «Подорожей» мандрівника було здійснено в Малині.
В серпні наступного року Микола Миколайович знову відвідав Малин. На жаль, візит тривав недовго, тому що, будучи важко хворим, він прагнув якомога скоріше впорядкувати свою наукову спадщину.
Після смерті М.Миклухо-Маклая більшість рідкісної колекції вченого була передана його вдовою Маргарет Робенсон Російському географічному товариству. Поряд з цим ряд цінних експонатів вона подарувала видатному українському вченому, досліднику козаччини Дмитру Яворницькому. Це була переважно зброя: щит з панцира черепахи, щити зі шкіри крокодила, з вуха слона, списи, стріли, два сагайдаки з крокодилячої голови та луки, обтягнуті шкірою. Цей подарунок став виразом шани сім’ї Миклух до відомого дослідника історії України Д. Яворницького. Він був особисто знайомий з Миколою Миколайовичем ще з 1887 р. Миклухо-Маклай саме повернувся після тривалої подорожі по Новій Гвінеї. Видатний художник І. Рєпін в цей час намалював картину «Запорожці пишуть відповідь турецькому султанові», на якій в ролі писаря позував Д.Яворницький. Яворницький дуже хотів подивитися на готову вже роботу і зайшов до І. Рєпіна. Там застав Миклухо-Маклая, з яким його відразу й познайомив господар.
«Розмова тривала до пізньої ночі, – розповідає у своїй книзі спогадів про Яворницького «В пошуках скарбів» І. Шаповал. – Яворницький цікавився життям, діяльністю і мандрівками славнозвісного вченого-антрополога та етнографа. Миклухо-Маклай охоче розповідав йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуаської раси, про своє перебування в Новій Гвінеї» [13, 11]. Пізніше предмети з колекції Миклухо-Маклая були передані Яворницькому в Дніпропетровський історичний музей, де вони зберігаються й досі.
Перед поверненням на батьківщину – в Австралію – дружина Миколи Миколайовича з дітьми – Олександром та Володимиром – на кілька тижнів їде в Малин. «Малин дуже гарне місце, – писала пізніше Маргарет у своєму щоденнику, – дітям було добре тут» [15, 13].
В Австралії Маргарет все своє життя поклала на те, щоб відшукати по світах все написане Миколою Миколайовичем, впорядкувати і видати. Вона також написала цікаві спогади про чоловіка, які зберігаються в музеї Миклухо-Маклая в Сіднеї [1].
Рідні Миколи Миколайовича надовго пов’язали своє життя з нашим краєм. Катерина Семенівна прожила в Малині до самої смерті. Не дивлячись на хвороби і необхідність постійно матеріально допомагати Миколі Миколайовичу, вона підтримувала в належному стані свій будинок і старовинний парк (нині – це міський парк відпочинку, що носить ім’я М.М. Миклухо-Маклая), сприяла добудові народного училища, що діяло у Малині.
На початку ХХ ст. Катерина Семенівна придбала ще один маєток неподалік від Малина під назвою Гамарня (колишня резиденція князів Щербакових), де були залишені фундаменти від будови та маленький дерев’яний будиночок. Згодом ці споруди Миклухи відбудували, і в них поселився на помешкання молодший син Катерини Семенівни – Михайло Миколайович. І нині ці приміщення використовуються як навчальні корпуси Малинського лісотехнічного коледжу.
Малинський маєток після смерті Катерини Семенівни в 1905 р. оцінювався в 200 тис. рублів. Особливу цінність мав парк, у якому було багато рідкісних дерев віком 500 – 600 років. За її заповітом маєток був розподілений між спадкоємцями на 5 частин [12, 12].
Старший син Катерини Семенівни – Сергій – працював мировим суддею Радомишльського повіту, був активним членом Київського юридичного товариства. Підтримував дружні зв’язки з багатьма громадськими діячами та київськими юристами. Про ділову співпрацю з С.Миклухою знаходимо численні згадки в «Щоденнику» відомого українського громадського діяча та ученого-криміналіста О.Кистяківського [5, 109, 175, 292, 298, 329]. Як чесний і непідкупний чиновник Сергій Миколайович користувався великою повагою серед місцевого населення. Допомагав своїй матері в управлінні господарством і був, по суті, її правою рукою.
Наймолодший син Катерини Семенівни – Михайло Миколайович – закінчив Санкт-Петербурзький гірничий інститут. Під час навчання мав тісні зв’язки з народовольцями, зокрема Софією Перовською. Займався дослідницькою роботою і видав ряд наукових праць. Багато часу присвятив укладанню карт корисних копалин. Тривалий час його життя проходило в роз’їздах – Київ, Житомир, Новоград-Волинський, дослідження басейнів річок Прип’ять та Південний Буг.
У 1897 р. Михайло Миколайович перебирається в Малин. Він оселився в родинному маєтку в Гамарні. Сергій та Михайло Миклухи активно займалися господарською діяльністю. Історик Т. Лазанська у дослідженні “Історія підприємництва в Україні” відносить Миклухів до числа відомих українців-підприємців дворянського походження поряд з Родзянками, Долгорукими, Трубецькими, Ханенками, Завойками, Носенками [7, 176]. Брати Миклухи мали у своїй власності пароводяний млин, шкіряний та цегельний заводи [2, 12].
Михайло Миколайович стає активним членом новоствореного земства, матеріально допомагає жителям містечка – виділяє будівельний матеріал для споруди Малинської пожежної частини (для погорілих селян). Після 1917 р. переїздить до Києва, а на початку 20-х років їде до Петрограда, відновлює роботу в Геологічному комітеті, де й служить до кінця свого життя. Михайло Миколайович віддав багато сил, щоб випустити в світ твори свого брата Миколи. Перший том їх був надрукований у 1923 р. [3, 362].
В Малині народилися четверо дітей Сергія. Юрій як здібний учень однієї з київських гімназій у 1912 р. був прийнятий до вищого навчального закладу без екзаменів. У роки навчання в старших класах гімназії одним з його найкращих приятелів був Ярослав Івашкевич, у майбутньому відомий польський письменник. У спогадах Я. Івашкевич з повагою говорить про Юрія, особистість якого справила незабутнє враження на майбутнього письменника. «З того моменту, як я увійшов до класу, – пише Івашкевич, – мою увагу привернула вражаюча індивідуальність Миклухи. Він належав до нечислених аристократичних сімей середнього достатку, які мали глибокі культурні традиції» [6, 26]. Цікавий для нас і опис будинку Миклух у Малині, який Я. Івашкевич неодноразово відвідував: «Це був будинок з просторими кімнатами, великими вікнами, будинок без килимів та штор, із підлоги до стелі закиданий англійськими, французькими та російськими книжками» [14, 4–5].
Михайло Миколайович мав трьох дітей. Його донька Серафима одружилася з сином Сергія Миколайовича – Дмитром. Вони вели велике господарство в Малині, перебудувавши, зокрема, парню, де парили лозу для виготовлення стільців, та пароводяний млин [2, 2 зв., 25, 37 зв., 48]. У них було троє дітей, Андрій і Микола стали відомими геологами.
Ми горді тим, що життєпис славного роду Миклух тісно пов’язаний з історією України. Недаремно вдячні малинчани в дні святкування 140-річчя з дня народження славного представника родини Миклух – Миколи Миколайовича – спорудили йому пам’ятник, до речі, єдиний в Європі, а в дні святкування 150-річчя М. М. Миклухо-Маклая в Малині було проведено міжнародну наукову конференцію.