Мантриця 2. Рудi янголи

МАНТРИЦЯ 2. РУДІ ЯНГОЛИ

Мукачево, "Карпатська вежа", 2010

©Мадрига І.
©Пагутяк Г.
©Чмир О.
©"Карпатська вежа"


Коштовності з руди (передмова)

Сьогодні, коли стільки й мови, що про засилля російської попсової літератури на українському ринку, письменниці Галина Пагутяк та Ірина Мадрига зробили незвичайний крок. Вони вирішили.... перекласти російську прозу. Чому саме такий нібито непопулярний літературний вчинок? 
А щоб повернути нам справжнє! До якого ані пересічному, ані більш затятому читачеві сьогодні руки не доходять. Адже видавництва нині друкують або розкручених авторів, або ж опускаються до смаків своїх потенційних покупців. І хіба на Україні знають, що десь там у Санкт-Петербурзі, Тюмені чи Тулі є якийсь неймовірний цікавий автор, якого слід шукати. Хоча для цього іноді й доводиться перекидати тисячі тонн "словесной руды".
Перші переклади російськомовних авторів розмістив на своєму сайті «Текст-контекст» (http://text-context.org.ua/) молодий львівський письменник Петро Яценко. Поступово додавалися все нові й нові імена російських колег у рубриці «З колекції російської прози». І вся ця проза за походженням – з з Проза.ру, сайту, що викликає і захват, і несприйняття. На величезному «дереві» інтернет-ресурсу, що розростається не щоденно, а щогодинно, зібралися настільки різноманітні автори, що єднає їх хіба одне – російська мова. У російського літературного сайту – власні закони існування, рейтингів, оцінок вартісності того чи іншого твору. Тому не завжди автори, з якими українського читача вирішили познайомити Галина Пагутяк та Ірина Мадрига, є знаними на самому літресурсі, не всі вони однаково «зачитані» там, не кажучи про публікації на папері. Блиск і мішура інтернет-одноденок часто затьмарюють справжній талант. І все ж письменниці намагалися розгледіти коштовності в словесній руді порталу, знайомилися, листувалися з багатьма авторами, чиє письмо припало до душі, сколихнуло в ній зустрічну хвилю.
Та хвиль вже тих зчинився цілий океан. І було б геть не по-господарськи, образно кажучи, злити все це абикуди, не намагаючись видобути з промивних вод «рудного промислу» різнобарвні самоцвіти-самородки». Нехай немає в когось з них належної огранки, нехай зблискують вони поки що сором»язливо і не надто виразно, однак є надія, що творчість цих авторів помітять видавництва і в Росії, і в Україні.
Свої книги перекладів Галина Пагутяк та Ірина Мадрига назвали "Мантрицями". Це ніби симбіоз слів "матриця" та "мантра". А ще в цьому слові заховане слово "трійця". Та, власне, смислів багато. І кожен відшукає щось для себе. Що цікаво, багато авторів знаються між собою. От тільки під "дахом" однієї книжки зустрінуться вперше. Але бувало й таке, що в інеті люди спокійно жили собі під різними ніками, не поспішаючи засвічувати власне ім'я та навіть обличчя.
А от твори вийдуть справді «неукраїнські», незважаючи на мову. Зовсім інша стилістика. Якась несподівана немодна доброта, проникливість, яка не пасує до суцільного українського сюрреалізму. Та навіть форми незвичні на око. Шкода, що книжка не здатна вмістити всі набутки і новації оригінальних авторів. Скажімо, в одного з авторів, який представлений у книзі невеличким оповіданням, великий роман складений із одних тільки діалогів. Виявляється, це може бути дуже цікаво. Причому, форма роману зберігається, і напруга, сюжет  - вся атрибутика - присутні.
Художнє оформлення обох книг  теж "з власної кишені". Троє авторів є ще й дуже цікавими російськими художниками. Представлений і український карикатурист. Є серед них і дуже відомі літератори. До прикладу, один з найкращих в Росії драматургів. Є просто непомітні, однак не менш цікаві. Є емігранти з Чечні, що живуть нині в Лондоні та в Україні, є  мешканка ізраїльського містечка. Є мореплавці і є двірники, лікарі й бізнес-леді. А є українці, які... самі себе переклали. І ще перекладачки кажуть, що їхній реєстр улюблених російських авторів набагато більший, ніж спроможна репрезентувати дві "Мантриці". Але осягнути неосяжне неможливо. Хтозна, ймовірно, в майбутньому цей проект стане розлогішим.  Або з»явиться у світ «Мантриця-3».
Ірина Мадрига розповідає, що увесь час, поки триває підготовка книжки до друку, відбувалися всілякі дивні метаморфози – в якийсь момент вона навіть «розтроїлася», бо почала вважати, що троє авторів – то одна й та сама особа. Які лишень не вигадувала способи, аби ідентифікувати їх. Так само, один з авторів, якого вона перекладала, вирішив, що Галина Пагутяк та вона – це одна й та сама українська авторка. А одну з перекладених письменниць Ірина ошелешила якось зізнанням, що вважала її чоловіком, який відслужив армійську службу на Новій Землі.
Третя творча людина, яка причетна до цього проекту, Василина Кордонець – вчителька української мови з Берегова, талановита поетеса, яка виступає в ролі одного з літературних редакторів. Найприємніше, зізнаються перекладачки, що трохи більше ніж за рік їхнього перебування на російському сайті, чимало російських авторів почали спілкуватися з ними українською мовою. Твори Галини Пагутяк один із завсідників інтернет-порталу перекладає російською. Нашим дипломаткам від літератури вдалося навіть за цей час зустріти в себе декого з російських колег та репрезентувати їхню творчість у Львові. Така співпраця є надзвичайно плідною – нові теми, нові ідеї, нові стилі й навіть нові онлайн-жанри народжуються на стику двох споріднених мов і літератур.
Мар’яна Нейметі

ВИТИНАНКИ
Переклади Галини Пагутяк

Ілля Бек
http://www.proza.ru/avtor/ilshbek

Автор про себе
Мені в Москві не випадає нудьгувати. То я житло шукаю, то, знайшовши, – втрачаю.
Доводиться о п’ятій ранку прокидатися, аби до шостої встигнути на роботу. Засинаю в метро, кілька разів станцію свою пропустив.
Мій клопіт – дочка, яка живе без мене на півдні Росії. Я – немов поштовий ящик у спілкуванні з нею. Може, тому роль Поштової Скриньки в самодіяльній театральній постановці, в якій пробую себе як актор, мені вдається особливо добре.
Закінчив технічний університет в місті Ташкенті. Захоплююся з юності науковою фантастикою, люблю слухати класичну музику.
Не можу назвати себе професійним художником. Хоча давно малюю.
Багато років працював інженером-конструктором. До власного 40-ліття навіть у голову не приходило про можливість займатися малюванням. Найскладніше було позбутися упередження, що малювати здатні тільки професіонали, які багато років навчаються в академії.
Те, про що свідомість не має й гадки, виявилося реальним явити на світ за допомогою малюнків. Багато що навіть самому авторові незрозуміло в цих роботах. Але це свідчить лише про невичерпність можливостей людини в творчості. І кожен може зробити відкриття в самому собі.
Тексти до робіт – це спроба словесної інтерпретації малюнків, яка може бути якою завгодно.
Перекладач про автора
Ілля Бек – майстер свого життя, художник і філософ, шанувальник Борхеса і Кортасара. Кожна його фраза народжує потік асоціацій і думок. Його можна назвати генератором  ідей, він з легкістю входить у віртуальний світ, і так само легко з нього виходить, коли потрібно бути просто людиною.
Ілля Бек – уродженець Ташкента, тепер наразі мешкає в Москві. Ми з ним написали спільно фантастичний роман «Серед дзеркал» і зараз пишемо щось в стилі техно-панк. Світ повен чудес. Чи могла б я про таке подумати, що писатиму онлайн з людиною, якої ніколи не бачила? Коли ви почитаєте коротенькі мініатюри, що їх Ілля пише до своїх графічних робіт, ви зрозумієте, чому ми почали писати спільно. Нестандартна форма, парадоксальні думки, образи, які переливаються з одного тексту до іншого, з одного малюнка в інший, мовна чутливість – усе це так само близьке і мені. Це – той дар, який визріває поволі, наче добре вино в умовах аскетизму й герметики. Птахи, дерева, дзеркала, лабіринти, золото і пісок вкладаються у одну велику книгу, яка є одночасно реальністю і символом, символом часу.
Віртуальні археологи майбутнього колись знайдуть наші тексти, обтрусять з них пил і …
А поки що палкий шанувальник Робінзона Крузо, Ілля Бек навіть на безлюдному острові буде малювати на піску свої малюнки, а потім спостерігати, як хвилі стирають лінії.
Великий прихильник Борхеса, він створюватиме світи зі слів для Космічної бібліотеки, в існуванні якої тепер може переконатися кожен.
Галина Пагутяк
 
Блукаюча вежа
Графіка
Олівець, папір
10, 5 см Х 12, 8 см
Краснодар 2006
Коти уникають людей, мандруючи в пошуках власного дому
Вони сприймають своє минуле із/через почуття недовіри
Правило щура відрізняється від правила для Місяця.
Найважче передати на картині порожнечу

Вершник у пустелі
Графіка
Кулькова ручка, папір
1994 р. Ташкент
Перетинаючи пустелю вночі
вершник мчить
поміж двох безкінечностей
Спостерігаючи, як
Зорі й пісок
Пересипаються одне в одного
Наче в земному годиннику

Метаморфічна людина
Графіка
Олівець, папір
22. 02. 06 р.
Наче сувій чужою мовою
Він не може
Прочитати себе самого
І намагається переписати
На свій лад

Дім Ейнштейна
Графіка
Туш, папір, олівець
10,5 Х 14,8 см
Ташкент
7 грудня 1997 р.
Коли Ейнштейн оселився в будинку, то була звичайна багатоповерхівка. Він мешкав на останньому поверсі, а ночами потай працював над теорією відносності. Фізику доводилось ховати свій доробок, оскільки йому загрожувало тюремне ув’язнення.
Жодна влада не любить змін. Тим більше змін Всесвіту. Чи втримається наступний уряд при новій будові часу та простору? Ось у чому питання.
До Ейнштейна час був лінійний і прямий як рапіра. Простір – твердим та незмінним, наче цеглина. Але якось він подумав: а чому час і простір не можуть бути м’якими?
І написав свою працю. Й відразу Всесвіт звільнився від чарів, насланих на нього Ньютоном.
Напевно, він аж так зрадів, що вирішив пожартувати над Ейнштейном, перекрутивши його будинок і розтягнувши до нескінченності…
В уряді помітили, що світ змінився. І відправили поліцейських, щоб арештувати геніального фізика.
Поліцейські увійшли в дім і сіли у ліфт.
І тут же попрямували зі швидкістю світла на останній поверх. Але час в процесі руху відносний, і мине кілька тисяч років, перш ніж вони досягнуть Ейнштейна.
А за цей час кожна влада встигне змінитися.

Три пташки
Графіка
Папір, туш
10, 5 Х 14, 8 см
м Ташкент
02. 1995 р.
Три пташки виглядають як квіти. Вони вчепились у дерево, і кожна бачить один і той же сон про те, що дерево обплутує їх своїми гілками, наче змія.
Бо дерево справді обплутує їх наче змія.
 
Внутрішня ціль
Графіка
Олівець, папір
10,5 Х 14, 8 см
Краснодар
31 вересня 2006 р.
Змінити минуле легко
Ніби малювати паличкою на піску
Однак хвилі на березі
Змивають знаки

Продавець птахів
Графіка
Олівець, папір
розрізав серце на частини
й перетворив на птахів
якось продав останнього
де його серце зараз
у чиїй клітці
б’ється тривожно

Міст
Графіка
Олівець, папір
Краснодар
13 липня 2007 р.
реальність той же сон
наче міст
переносить нас з одного сну в інший

Незнайомка і час
Олівець, папір
10, 5 Х 14, 8 см
Краснодар
14 липня 2006 р.
якщо висловлю думку чи зрозуміють
час стискається
доторкнувшись до мрії
пам’ятаючи радше про те чого немає
аніж про те що є

Аногрог
Листів було п’ять, акуратно перев’язаних червоною стрічкою. Він знайшов їх у внутрішній кишені мертвого вояка. В стиснутій долоні знаходився клаптик паперу, який підхопив вітер, коли він розігнув йому пальці.
Як командир відділу, він мусив визначити причину його смерті й доповісти командуванню. Із цікавості він прочитав ці чужі любовні листи. І якось вийшло само по собі, що вони опинились у його власній кишені. Він стільки разів їх читав і перечитував, що майже завчив напам’ять. Тепер він боявся їх загубити, і, здається, саме вони допомогли йому перенести труднощі воєнного часу.

Складна натура далекої жінки зачарувала його. Він і сам повірив, що листи призначались йому, бо ж потрапили саме до нього. Вони були сповнені суперечностей, нагадуючи сад із потаємними стежками, можна було лише здогадатись, куди приведуть ці стежини, в які таємничі кутки саду, і що чекало на нього наприкінці шляху – рай, пекло? Чи щось гірше? 
Він уявляв її так часто, що міг бачити її наяву, придумавши деталі її життя, її долю.
Загадкові фрази з її листів ще більше розпалювали його уяву.

То вона писала: «Не прагнути до мети, а втікати від неї геть», або так: «Я звісно ж, мрію про зустріч, але чим більше ти наближаєшся, тим смертоноснішою може виявитись для нас ця зустріч», або «Тільки віддалік вчуєш биття мого серця, але не почуєш його зблизька».

Він міг лише здогадуватися про приховане значення цих фраз. Що за таємнича релігія примушувала її відмовлятися від зустрічі з коханим? Утім, це вже не могло зупинити його бажання зустрітися з нею.
 
До закінчення війни було вже близько. Його рота опинилася в глухій гірській місцевості, поблизу покинутого селища, де переховувалися рештки противника. Здається, сама доля допровадила його сюди, він навіть не звернув уваги, наскільки це смутне місце.

Можливо, війна зробила його нечутливим до таких речей, але якимось внутрішнім чуттям він зрозумів, що досягнув своєї мети. Побачивши це покинуте сільце, він здогадався, що відшукав місце, звідки надійшли її листи.

Серце ледь не вистрибнуло йому з грудей, коли він відчув, що наближається до мрії. Він відчинив хвіртку й опинився на глухому подвір’ї з кам’яною огорожею. Коли він увійшов до кімнати, то побачив ліжко, запнуте пологом. Тут хтось був, чулось легке шарудіння, і він нетерпляче відсунув тканину вбік. Вистачило миті, щоб побачити її і збагнути зміст отих фраз.

І відразу по тому серце його закам’яніло, і думки його також перетворились на камінь всередині в нього.
 
– Хіба ж я не писала тобі, щоб ти не шукав мене? – мовила вона, і в голосі її відчувався ледь помітний відтінок засмучення, але не жалю. – Я ж попереджала, що зустрічатися зі мною небезпечно.

Змії зашипіли й заворушилися в неї на голові. Вони дуже чутливо реагували на настрій своєї господині.

Ляльки
(оповідання)
Я прокинувся від шуму, втім, не пам’ятаю, чи то був голос чи перестук коліс. В купе експресу перебувають ще двоє, і я бачу, що це не люди, а ляльки. Ці двоє – майстерно зроблені копії людей. Чоловік і жінка, з очима, повними блиску. Тільки нерухомість робить їхнє існування нереальним, свідчить, що це несправжні люди. Я не знаю, як опинився в цьому потязі. Усе таке дивне, й оці ляльки. Звідки вони тут? Та не все так погано – в моїй сумці знайшлися папір та олівці.
Певно їм хотілося, щоб я пішов, покинувши їх на самоті із заплутаною партією на шаховій дошці.
Однак я залишаюсь, накидую на папері контури малюнка, роблячи це з різних ракурсів.
За вікнами експреса сніг, що заповнює увесь простір від краю до краю.
Міра й Кен, як я їх назвав, грають у шахи і, здається, не мають бажання спілкуватися зі мною. Та ідеальніших моделей для малювання тут і не знайдеш, а мені й так нічого робити. Вони можуть скільки завгодно залишатися в одних і тих самих позах і ніколи не поскаржаться на втому. Буває, мої малюнки часом вислизають з-під мого контролю. А може, це моя рука підсвідомо намагається визволити образи з полону нерухомості. Манекени майже не змінюють виразу, але гра світла та відображень робить їхні обличчя мінливими.
На одному із малюнків Міра щось каже до Кена, він різко відповідає, погляд його підозріло холодний. Вони поводяться по-різному, згідно з темпераментами, хоча, можливо, не лише моя фантазія робить їхню поведінку непередбачуваною.
Я міг би вигадати минуле життя Міри. Хотів би зробити її старшою, ніж вона виглядає зараз. Наприклад, десь біля тридцяти років – гнучка струнка фігура. Відповідна одежа – дорога сукня з гладенької блискучої тканини, черевички на високих підборах, вишуканість ліній ніг, обтиснутих шовком панчіх – створює особливе враження.
Обличчя молодої жінки, до нього додамо неспокій в очах, ледь помітні складки в кутиках по обидва боки рота. Її очі синього кольору не бачать тебе, а споглядають те, що знаходиться за тобою.
І ще – уявити собі роки, впродовж яких вона бачила набагато більше, ніж будь-яка інша дівчина.
Найскладніше в малюванні жінки – це вуста. Для створення ефекту губної помади потрібно точно передати текстуру шкіри. Послідовність дій така: спершу тонким олівцем обводимо контури губів, трохи розмазавши.Потім виділяємо губи, надавши потрібного відтінку, робимо їх виразнішими, що надає їм додаткового об’єму.
Гадаю, що лялька – цілком придатна модель для химерних фантазій художника. Він може її розпиляти, розплавити, розібрати на частини, як завгодно змінювати, і це жодним чином не викличе думки про жорстокість. Але стосовно живої жінки подібні трансформаціі з її тілом навіть в уяві виходитимуть за рамки естетики. Однак це лише механізм у вигляді жінки. Ідеальна модель жінки, але з неживої тканини.
Лялька мчить в експресі, і мені здається, що водночас експрес мчить у неї всередині. Цю пару можна зафіксувати в найрізномінітніших ситуаціях. Вони п’ють вино, палять цигарки, сваряться. Я знаходжу й малюю їх в різних положеннях, але частіше переношу їхні образи в площину власних фантазій.
І ці малюнки одночасно наближають їх до мене, – роблять живішими, в той же час віддаляючись в інші обшири думки, які лишень можна собі уявити. Експрес майже не рухається, я не чую перестуку коліс.
Можливо, вони справді живуть своїм власним життям. Дедалі частіше помічаю, що після моїх коротких відлучень за цигарками, вони змінюють положення. Ці зміни не дуже помітні, але вони реальні.Трохи посунулась її нога, чи голова в іншому положенні…
Хтось невидимий пересуває їх, чи, може, вони все-таки живі?
Сьогодні її очі геть байдужі. Вона не дивиться в мій бік. Милується краєвидом за вікном з таким виглядом, наче увага її прикута до якоїсь вишуканої гравюри. А там усього лиш хмари і біла безмежна рівнина.
Що відчуває вона серед цієї неймовірної пустелі?
Кен з книгою на верхній полиці дрімає або читає, в його руці «Теорія магії». Невже він вирішив стати фокусником?
Здається, я міг би з нею поговорити про її плани. Але тут Кен, що мене бентежить, і мені ще треба накидати її портрет, на це піде кілька хвилин, і вона може передумати. Вираз її обличчя змінюється. Я не встигаю його упіймати. Уявляю, як вона підводиться, і на якусь мить відгортається краєчок сукні, зблискує білизна її ніг.
А чи не марна спроба шукати жінку там, де її немає? Здається, що і всередині в неї лише засніжена рівнина, якою рухається експрес, і в ньому та сама лялька, і це триває безконечно.
Мені сниться, що експрес рухається увігнутою поверхнею її ока, і я бачу те, що бачить вона. Вид із її зіниць – це єдина можливість побачити себе таким, яким тебе бачать жінки. Побачити себе чужими очима не завжди приємно. Жива жінка непередбачувана, і час від часу може створювати нестабільність. Але лялька в такій системі – чи може вона зробити це, навіть тоді, коли її краса на порядок перевищує красу будь-якої живої жінки?
Вона читає ілюстрований часопис, і будь-яка модель на світлині значно поступається перед нею в красі та вишуканості. Здається, вона цим зовсім не переймається, бо ж її краса ніколи не зникне, очі не потьмяніють, а волосся залишиться таким самим чудовим. Так ніби час для неї рухається в зворотньому напрямку. На противагу часові живої людини, який неминуче змінює її в гірший бік. Твоє обличчя вкриють зморшки, волосся побіліє, тіло зігнеться, а вона залишатиметься такою ж молодою і вродливою.
Я бачу обличчя й фігуру ляльки, чую в уяві її синтетичний голос, котрий поза її тілом не зміг би існувати. Не голос, а ілюзія голосу.
Для ляльки минуле дорівнює майбутньому, а майбутнє дорівнює минулому. Навчитися б від них забувати і не відчувати болю. Але ж і манекеном не хочеться бути.
Вони можуть сворювати, але не втілювати ідеї, і цих ідей начебто не існує. Їхні ідеї залишаються всередині. Їхній внутрішній світ – це лише моя фантазія.
Хочете, я вам поворожу, – подумки кажу до Міри, забувши, що лінії на долоні ляльки нічого не визначають, бо створені штучно на якій-небудь фабриці манекенів.
Її майбутнє залежить від мене. Якби скопіювати мої лінії життя на її долоню, тоді це була б правильна версія її майбутнього. Проте я чоловік, а вона жінка, отже, її майбутнє повинно бути іншим.
Мені доведеться вигадати, або пригадати її майбутнє. Хоча це буде не зовсім її майбутнє, а моє минуле, в якому я знайду відповідну для неї лінію життя. Жінки, що їх я колись знав, могли б подарувати їй маленькі шматочки своєї долі, наповнили б змістом її існування. Події минулого могли б стати подіями майбутнього для ляльки. Сенс цієї гри полягає в тому, що я намагають подарувати їй долю.
Краєвид за вікном майже не змінюється, тільки здається, ніби стало холодніше й похмуріше. Таке враження, ніби ми наближаємося до полюса.
Ця земля мертва, і потяг заповнений такими ж манекенами, як Кен та Міра. Під час відвідин ресторану я не зустрічаю живих людей. Вихоплюю з автоматів цигарки, їжу, каву, й одразу ж повертаюсь назад. Тут я себе почуває краще.
Сьогодні трапилося щось дивне. Міра з Кеном зникли. Коли я повернувся, їх не було на місці. Обшукав увесь вагон, даремно, їх ніде немає. Страшний здогад пронизав мене. В очі впала стаття в забутому часописі. Виявляється, існує препарат, що викликає прискорення часу, як в оповіданні Уеллса. І увесь цей час я жив у прискореному часі.
Це означає, що я помилився, і то були не ляльки.

Фабрика піскових годинників
Траєкторія – безперервна лінія, вздовж якої
у просторі рухається точка.
               
1. Смерть – це політ без траєкторії
Після смерті Акробат опинився на іншій планеті й міг лише здогадуватися, де саме мчав той потяг, перетинаючи мости через канали з каламутною зеленою водою й пустелю з червоним піском. То був Марс, з небом темно-синім, наче чорнило в пляшці.
До вагону увійшла п’яна жінка й почала співти захриплим голосом пісню про свою матір. Він дав їй монету, вона перетворилась на кішку, яка стрибнула йому на коліна. Інші пасажири байдуже споглядали одноманітний пейзаж за вікнами вагона.
 – Що ж я тут робитиму? – спитав він кицьку, гладячи її по спинці. – Невже навіть після смерті доведеться думати про те, як прогодуватись? Робитиму фокуси, бо нічого іншого не вмію.
На кінцевій зупинці він вийшов з вагона з кішкою на руках, опинившись у єдиному місті на Марсі. Безликі вулички, низькі будівлі нічим його не здивували. Поки карлики вивантажували його багаж, він вирушив оглянути місцевість. Дійшов до каналу із заростями трави на березі; тут усе було таким, як на Землі. Шурхотіння річкового очерету, порожній берег нагадували про часи, коли він любив блукати такими місцинами або валятися на піску з книгою в руці.
Його перший виступ відбувся на міській площі. Кицька збирала монети в глядачів, стрибала й перекидалась. Він показав фокуси з картами, зробив кілька сальто, потім кинув зернятко в горщик із землею, і на очах публіки з’явився паросток, який перетворився в дерево. За хвилину його стовбур з кроною пронизав темне марсіанське небо. Акробат скочив на нижню гілку й подерся вгору, все вище й вище. Кицька також подалась за ним.Про глядачів, які залишились унизу, він уже й забув.
Акробат продовжував підійматися, перестрибуючи з гілки на гілку, й нагорі виявив двері, просто у стовбурі. Від відчинив їх, і потрапив до кімнати, наповненої людьми, то був зал суду, його посадили в крісло підсудного. І потому почався суд, ніби тільки й чекали на нього. Суддя після довгого розгляду призначив йому сто років ув’язнення в камері за те, що він якось украв колись у бібліотеці книжку.
Термін ув’язнення пролетів непомітно. Сто років промайнуло чи тисяча, тільки ліг він спати у своїй камері, а прокинувся на волі. Кицька все ще була з ним.
Акробат вагався, чи відчиняти наступні двері. За дверима було чути музику, тут гуляли весілля, але бракувало нареченого, його посадили поруч з молодою й налили вина. Він не наважувався глянути на наречену й випив вино. Це вплинуло дивним чином, люди в кімнаті почали зникати, залишилися тільки вони з нареченою. Вона взяла його за руку і притягнула до себе. Поцілунок був довгим, її зовнішність змінювалась, почергово стаючи його колишніми дружинами, коханками, приятельками. Вервечкою вони проходили через його обійми. Але жодного смаку любові він не відчув, ніби цілував дерево. Може, тому, що вони були його вчорашнім днем, як випалена цигарка, навіть дим розвіявся...
2. Жоден вчинок не  змінить твого становища
Через багато кімнат пройшов він, може, їх була навіть тисяча. У тисяча першій висіло люстро, але він не побачив у ньому себе. Акробат підійшов ближче, та здогадався, що можна пройти крізь скло, спочатку простягнув руки, тоді протягнув тулуб – і так опинився всередині дзеркала. Але коли озирнувся, то побачив у кімнаті себе. Той інший виходив з кімнати і спускався з дерева. Те ж саме робив він сам, ставши дзеркальним.
Кицька щезла, загубилась в одній з кімнат. Він не знав, чи стала вона знову жінкою. Якщо так, то вона могла знову співати пісню про свою матір.
Від глядачів залишилися лише висхлі оболонки. Коли він торкався їх, вони падали і, розсипаючись, перетворювались на різнобарвний пісок, який вітер розсіював повсюди.
– Відкрию фабрику піскових годинників. Кожен з них опиниться у скляній колбі й, пересипаючись, буде створювати для себе ілюзію часу. Лише ілюзію.

Ніколай Щербаков
http://www.proza.ru/avtor/npsherbakov

Автор про себе
Народився в 1946 році в сім’ї військового в Криму, Євпаторії, в офіцерському госпіталі на березі моря. Дитинство пройшло в маленькому кубанському містечку Тихорєцьк.
Закінчив Ростовське морехідне училище рибної промисловості. Працював штурманом на промислових і наукових судах. Морське життя, краса і могутність Океану і різнобарв’я морських портів ніколи не зблякнуть у душі. Люди, що працюють у морі, живуть у заполярних портових містах, дружба з ними, стали для мене по життю зразком людських стосунків.
Друга професія, якій присвятив більшу частину життя, – художник-прикладник. Моя стихія – скло. Працював головним художником на двох склозаводах, що виробляють посуд та декоративні вироби зі скла й кришталю, Ростовському й Чудовському (колишній Кузнєцовський завод під Пітером). Маю нагороди, мої творчі роботи представлені в експозиціях трьох музеїв Росії.
Літературна діяльність стала природним продовженням прожитого.
Перекладач про автора
Здається, цей чоловік прожив декілька життів і кожне з них було настільки цікаве, що врешті він вирішив про це написати. Про море, з яким пов’язана його юність, про життя на суші, про дитинство. За походженням Щербаков – українець, з Криму, і ніколи не забуває, що на світі існує таке диво, як українська пісня.
Письмо Щербакова надзвичайно деталізоване, адже він художник. Він легко віднаходить потрібну інтонацію, хоча синтаксичні конструкції досить важкі. В них є той благородний старосвітський шарм, як на чорно-білих світлинах, і коли в текст вривається колір, розповідь набуває об’єму й постає інша реальність, навіть інший вимір. Я б назвала це магією слова, яка розкривається по-справжньому лише на тлі буденності.
У Щербакова особливе відчуття часу. Час – головний персонаж його романів. Він дихає нам в потилицю, наче вітер з моря, і він – єдина постійна величина у мінливому людському світі. Тому, що тут минуле, сучасне й прийдешнє злиті в одне. Це дозволяє не втратити себе. І відчути, що ти є учасником вселенської драми, що відбувається кожної миті. Кожної миті – інша драма.
Галина Пагутяк

Про свого батька
Покоління «шістдесятників». Певна кількість гучних імен, гучних процесів, гучних еміграцій. І взагалі, голосно і модно було в 80 – 90-ті згадувати «Ах, як ми тоді боролися, як творили всупереч, як зрощували паростки і розширювали горизонти». Молодці. Дошки відлито й приклепано, премії і звання отримані заднім числом, нащадки спочатку зачитувалися і цокотіли, потім заглибилися у бізнес і згадують тільки на рефлексах.
А є інші «шістдесятники». Вони тоді просто молодо жили – кожен своєю мірою, цікаво чи нудно. І той, хто мало-мальськи прагнув – жив узагалі цікаво, тому, що нецікавість того життя – щоденне добування хліба насущного – брала на себе нудна держава.
У 16 років переїхав з провінційного отчого дому в «екіпаж» морехідного училища. У 17 зустрів приголомшливої краси дівчину 15 років, одружився в 20, ще навчаючись. І враз претворився з трієчника на відмінника. Становище зобов’язує. Ходив по морях і океанах – риболовецькі і наукові судна, романтика радянського Заполяр’я, романтика морів – і північних, і південних, і тропічних, і яких хочете. Романтика любовних радіограм і стоянок у загранпортах, нічних вахт і голландського трубкового тютюну.
Наступний період життя – робота в скляній промисловості. Та ось тільки нудно просто працювати «в промисловості». Юнацьке захоплення малюванням переростає в професію художника по склу, а технічна освіта та природна захопленість раптом роблять з недипломованого художника універсального фахівця з всесоюзною, нехай і галузевою, популярністю. І знову романтика – творчі відрядження, худради, майстерні, підпільні та горищні, талановиті і легкі люди навколо, пізня і така яскрава радянська богема.
Потім країна скінчилася. Професія померла, як тоді здавалося, назовсім. У бізнес остаточно вписатися не зміг. Світ навколо став погано вписуватися у світогляд, сформований тоді, в шістдесяті.
Але виявилося, що світи можна створювати самому, це, по суті, так просто. Або відтворювати. І в них буде та сама романтика, яку так звично було відчувати в ті далекі роки. І їдкості класичних шістдесятників вже немає – час стирає те, що «на злобу дня». А залишається Надія, а ще – Краса і Свобода, та сама, яка всередині. А разом вони і є – Романтика.
Дмитро Щербаков

Перський бузок
За вікнами автівки первісний морок з плямою світла спереду. Нічна траса безлюдна, навстріч – жодного тобі вогника. Тільки кидається під колеса стрічка дороги. Зовсім не чутно шуму двигуна. Спробував додати газу. Дивно. Ні робота двигуна не змінилась, ні швидкість. От тобі й на. Хто ж любить ламатися в дорозі. Та ще серед ночі. Ось і педаль гальма не можу намацати. І ногам якось незвично тісно.
Що за мара? Так, а це що? Якийсь метелик пурхає попереду в промені світла. Що ж це за швидкість в нього така, що наздогнати не можна. Та це не метелик – пташка. Політ у неї, правда, як у метелика. І кидається з боку на бік, то зникаючи в темряві, то повертаючись у промінь світла. Від гнізда відводить, чи що?
Так у дитинстві на полі летовища, за будинками, сполохнеш жайворонка чи одуда, і птаха починає тебе морочити. Пурхати, падати на землю, волочити крило,злітаючи не вище твого зросту – ось-ось рукою дістанеш. А вона тебе від гнізда відводить, дражнить своєю безпомічністю. І коли вирішить, що відвела на безпечну від свого житла відстань, раптом злетить у небо на легкому крилі й, описавши велике коло над полем, повернеться до свого гнізда. А ти збагнеш мудрість маленької птахи, і народиться в тобі почуття поваги до світу, що оточує тебе.
Заждіть, та яке ж тут гніздо, на трасі? Окрім безпринципних ворон, жодна пташка не сяде біля дороги, а про те , щоб звити гніздо – нема й мови. Та що мені ця птаха – треба зупинитись. Однак машина їде сама собою. Е, братці, а де ж дорога? Що це? Я лечу? Та ж сплю! Дійсно сплю. Треба прокинутися.
Птаха влетіла в промінь світла і, видно, не встигнувши ухилитися від машини, що налетіла на неї, з глухим стуком вдарилась у чільне скло. Перед обличчям розпласталось тільце, нагадуючи герб з пухнастими пуховими грудьми й розкинутими в боки крилами з гострими ножами-пір’їнами. Голова схилилась набік, на дзьобі крапля чорної крові. Чого на мене дивишся? Погляд живий, не осклілий. Дивиться просто, не кліпаючи. Куди тебе занесло?
Матінко рідна! Треба ж таке! Так, усе ясно: приверзлося. Справді, де ж мене занесло? Чортівня якась. Шия оніміла, не повернути. Сидіння незручне, тісно. Ось воно що. Це означає, що я все-таки поїхав автобусом. Нічним автобусом. А за вікнами з одного боку вже рожевіє обрій. З боку водія в проході між кріслами неяскраве синє світло. Прохід заставлений сумками.
Напевно, я проспав зупинки, при посадці цього не було. І багаж незвичний. Мішки, кошики. У містечку, до якого я їду, кінцева зупинка на ринку. І як багато років тому, рано-вранці з’їжджаються люди з довколишніх станиць та хуторів продати вирощене своїми руками, щось купити й повернутися додому якомога раніше. У великих містах до дев’ятої на ринках нічого робити. А тут все по-старому.
В автобусі вже ніхто не спить. Бурчать, перешіптуються, голови над спинками сидінь ворушаться. Дивлюсь на годинника За часом – під’їжджаємо. Та ось попереду й справа виникло скупчення вогнів, житлових. Тру очі, кручу шиєю, намагаюся привести себе до тями. У проході пожвавлення. Люд готується, мацають, рухають свою ношу, розмови голоснішають.
Щось привертає мою увагу. Ніби щось таке незвичне, дивно. Напевно, сон заважає налаштуватися на реальність. А-а, ось воно що! З-за спинки крісла з’явилася потилиця дитячої голівки, дівчачої голівки з косами. Ось. Увесь фокус в оцих косах. Так зараз ніхто не носить. Ні в місті, ні на селі. Дві дужки на шиї. Кінець кожної кіски прикріплений до основи іншої, а в місцях з’єднання – банти. Тонка шийка, рівний проділ і банти. Так носили дівчатка у моєму дитинстві.
Красуні в шкільній формі, фартушок з мереживами, банти в косах. Ані стрижок, ні шампунів, ні укладок. Коси, косички, чілки або ледь підкручене пасмо на скроні. У найпершої красуні – коса до пояса. Краса безумовна. А ми, стрижені під машинку, виказуємо свої почуття в один спосіб – смикаємо за цю красу. Ябеду, плаксу, зануду – за косу. І оту єдину, з якою нарешті тебе посадили за одну парту, й ти завмираєш, коли ваші лікті або коліна торкаються одне одного, і її на перерві – за косу.
А як же вона тебе помітить, такого сміливого та прудкого. І нічого, що після цієї зухвалості треба втікати. Бо ж дуже легко дозволити себе наздогнати. Ви мене розумієте. Вона хоче дати тобі лупня, або кулачками, по-дівчачому виставленими уперед, незграбно ткнути тебе в груди. А ти, спритний, сильний, перехоплюєш її руки, і ось починається борюкання. Боротьба своєрідна, в якій переможець – не ціль. А ось ціль самої боротьби наперед зрозуміла учасникам та оточуючим. Ось такий собі підлітковий ритуал був у ті роки. Тільки в таких поєдинках ми не дозволяли собі багато.
Дівча крутнулось усім тілом й висунулося з-за спинки в прохід, озирнулось і стрінулось з моїм поглядом. От так! Чергова мана! На мене поглянула моя однокласниця Тамара з далеких п’ятдесятих. Промайнула думка – а чи я дійсно прокинувся?
Цей погляд сердитий з-під брів – чоло, нахилене вперед – запам’ятався не просто так. Він залишився навіть на шкільній світлині. Не згадати вже, з якого класу, чи то першого, чи то другого. А от причину образи пам’ятаю – не посадили її, відмінницю, розумницю, поряд зі вчителькою. І залишилась вона для нас, однокласників, на шкільній фотографії такою, з виразом на обличчі, на відміну від решти зі завмерлими поглядами й задертими підборіддями.
Сутінки в автобусі відретушували деталі,залишивши знайому форму голови і цей погляд. А дівчинка тим часом різко обернулась в кріслі до молодої жінки, що сиділа поруч, щось сказала до неї, і вони обидві озирнулись у мій бік. Їхні обличчя я побачив уже між кріслами. Обличчя жінки було незнайоме, мені стало незручно, і я відвернувся до вікна. А коли повернувся, в проході вже стояли нетерплячі пасажири, і незвичайних супутниць не було видно.
Автобус мчав уже містом. Дорогу, всі вулички та провулочки водій знав. Гнав, як то кажуть, без гальм. Отож як я не намагався, розгледіти нічого не міг. Наче й розумів, куди ми їдемо, однак нічого не впізнавав. Вулиці мигтіли й мигтіли у вранішніх сутінках, а ще не вимкнені ліхтарі лише засліплювали, не даючи змоги роздивитися.
Зупинились несподівано, після кількох розвертань, зрозумілих лише водієві. Зупинка, як і багато років тому, залишилась незмінною – міський ринок. При виході з автобуса утворилась звичайна тиснява з шумом та незлобивою сваркою. І коли я нарешті вибрався на вільне місце й згадав про попутниць, за ними й слід прохолов. У автобусі не вдалося їх розгледіти і, як я не крутив головою, не зазирав у обличчя пасажирів, що розходились, так їх і не побачив.
Та й навіщо мені воно? Доля влаштовувала мені свято спогадів, закинувши до містечка мого дитинства, пропонуючи за випадковими деталями побачити й пригадати чудові часи, що відлетіли без вороття. Відлетіли без нашої допомоги. Надто вже ми квапились покинути тиху, безтурботну рідну гавань, що іскрилась дитячою радістю та дрібними образами. Звідтіля, з дитинства, не видно було, які шторми та урагани чекають на нас в житті. Декого вони стрінули відразу за дверима дитинства. Інших берегли до часу, щоб несподівано підхопити й шпурнути в безжалісний вир.
А мене за дверима автобуса зустріла весна. Така, аж у голові закрутилось, весна, із пахощами зігрітої землі, трави й квітів, зі щебетом та цвіркотінням птахів. Усе це в себе, у великому місті неможливо почути. У ранковому свіжому повітрі запахи особливо відчутні та виразні.
Один запах змусив підвести голову. Вздовж вулиці, закипаючи рожевою, кремовою, білою піною, цвіла акація. Ось вони, пахощі тих років, парфумерія мого дитинства. Запахи прямі, міцні і зрозумілі: троянда, акація, бузок. До речі, а де він – бузок? Може, відцвів. Ні, за першим же парканом встав і повис над тротуаром фіолетовими гронами. А далі, вздовж вулиці, за парканами – білий, усіх відтінків лілового та рожевого. Він, бузок, був символом нашого дитинства.
Це його ми, хлоп’ята, ламали в сусідніх будинках. І кидали у хвіртки своїх дівчаток. Усе довкола тішило око. Згадав, що ринок у ті роки називався «базар». Базар, базарчик. Залежно від розмірів. Дві тітки з нехитрим товаром стали поруч на вулиці – вже базарчик. «Ой, Іванівно, це я на нашому базарчику виторгувала».
І зараз, по цьому базарі, згідно з його законами, пливли потоки людей, вируючи довкола найбільш торгових місць. Люди снували у своїх справах, а мені хотілось із кожним з них привітатися особисто й повідомити йому радісну новину, що я нарешті повернувся. Що я радий усьому, що побачив, навіть – у захваті, що усе таке чудове, упізнаване і так погарнішало. Хотілось зазирнути усюди, усім посміхнутися. Кортіло бігти чи швидко йти й, водночас, не поспішати, щоб усе роздивитись.
І я упіймав себе на тому, що йду зовсім не в той бік, куди мені треба, й мимоволі посміхаюсь. Гмикнув, прикривши лице рукою, й розвернувшись, вирушив в потрібному напрямку. Дві старші жінки, що стояли скраєчку тротуару, повернулись на мої смішки й співчутливо похитали головами. Покивали одночасно, як китайські бовванчики, що знову викликало у мене сміх. Чемно розкланявся з ними й пішов своєю дорогою.
Мене вразило дивовижне відчуття. Наче ті самі жінки стояли тут і в моєму дитинстві. Ті самі обличчя, здається, навіть, на них були такі самі білі хустини й сукні. Стареча мода в маленьких містах і селах повільніше, аніж у великих містах, піддається змінам. У ті роки вони були для мене старими. Вражаючим відкриттям стало для мене те, що ось років їм було зараз стільки ж, скільки й мені. Може, з невеликою різницею. Можливо, що багато років тому вони, ці дві старші жінки, разом зі мною бігали босоніж і, можливо, ми навіть зустрічались.
Можна припустити, що відлік мого часу проходить не там, де я живу, власне, не в мені самому, а у тому місці на землі, де я почався, де я входив у цей світ. Почався разом з усім, що мене оточувало. І рухається він тут згідно власних, більш природних законів, правильно, разом зі всією світобудовою.
А ми, розкидані долею по світу, блукаємо у позачассі, втративши зв’язок з рідною землею й визначеним місцем під сонцем і зорями. Втративши зв’язок з часом, де ти єдиний і природний з оточуючим тебе світом. Ось як ці жінки. Стало незручно за свої не по віку легковажні вигорілі джинси й молодіжну вітрівку. Озирнувся довкола. Ні. Люди й тут вдягаються по-різному. І джинси давно перестали бути ознакою винятковості.
Гаразд, вирішив, досить захоплень та сантиментів. Врешті-решт, у мене в цій поїздці є мета, і слід приступити до її реалізації. Мені потрібно потрапити на місцевий цвинтар, де спочивають батьки та бабуся, вклонитися їхньому праху, вибачитися за те, що багато років не знаходив часу для цієї поїздки.
Але дорога на цвинтар виявилась довгою. Із відвідинами кафе – поснідати, крамниць – поцікавитися. Вулиці впізнавались лише по назвах та по тому, де вони пролягали. Роки змінили обличчя міста, залишивши без особливих змін лише центр зі спорудженими після війни будівлями. Виходжене у дитинстві пішки вздовж і впоперек, воно залишилося у пам’яті маленьким, без великих відстаней. Тепер до цвинтаря довелось добиратися автобусом. І, вже доїхавши до кінцевої зупинки, збагнув, що проблукав би, втративши багато часу, якби самовпевнено подався пішки.
Виїжджаючи з дому, сподівався, що знайду швидко могилку. Здавалось, наче добре пам’ятаю доріжки та алейки. З’ясувалося – ні. Усе значно складніше виявилось. Цвинтар, що я його пам’ятав величезним пустирем з рядами надгробків та пірамідок із зірками, перетворився на парк з тінистими алеями й заплутаними рядами могил.
Вигляд центральних, старих кварталів змінили додані нові пишні могили. Час, як і всюди, дуже вплинув на їхній вигляд. З’явились могили із величезними вертикальними плитами, з портретами на повний зріст, кованими решітками та огорожами. Серед яскравої весняної зелені ці плити вставали чорними тінями, підкреслюючи контраст між живим і мертвим.
Трапився навіть родинний склеп. Біля входу до склепу сидів чавунний старий циган. Фігура діда була зроблена професійною рукою хорошого художника. Це відчувалось і в пластиці ліпки, впевненій, що великими мазками формувала фігуру і весь образ.
І у виборі матеріалу, свідомо важкому, що передавав не лише тягар великого тіла, але й особливості вдачі покійного. Розважливого господаря життя, мудрого, несуєтного. Голова з гривою волосся до пліч лежала на вказівному пальці зігнутої в лікті на підлокітнику крісла руці. Інша рука з виставленим вперед ліктем впиралась у стегно.
Виглядало так, ніби пам’ятник продовжував справу свого оригіналу – до нього приходили з радощами та смутком живі, й він самою лише тільки своєю впевненою позою та дивовижно живим іронічним поглядом схвалював чи засуджував їх. І йшли від нього з усвідомленням відбутої розмови, прилученням до мудрості старого.
Потім, вже дома, згадуючи цей пам’ятник і мої фантазії про нього, я збагнув, у чому його особливість та незвичайність. Тут він начебто виконував ролі і давньогрецького Харона, що проводжав новачків у царство мертвих, і християнського архангела Петра, що зустрічав ще розгублених і невпевнених у своєму безсмерті душі померлих.
У самому заrратованому склепі прозирали мармурові портрети на стінах, надгробки, столики й лавки. То був світ небіжчиків, до яких приходили зі звичайним ритуалом. А ось цей старий був ні живий, ні мертвий. Родина не відпустила його остаточно. Цьому поколінню був ще потрібний. Видно, не прийшла йому гідна заміна і вони, переступивши через правила й традиції роду, залишили свого, тепер уже посмертного барона біля входу в інший світ. Для них ця людська, наївна хитрість, здавалося, діяла. Відвідували усипальницю часто. Свідчили про це чистота і свіжі квіти біля ніг старого.
Спершу ходити цвинтарем було цікаво. Було видно, що містечко живе сито, в достатку, не шкодує коштів для близьких, що відходять на той світ, обставляючи їхній відхід демонстративно пишно для свідків живих і зі спомином для себе. Батьківських могил, оформлених у надгробки й невеликі плити з мармурової крихти з овальними портретами, що у ті часи видавались пристойними, в нинішньому нагромадженні похоронного сервісу неможливо було відшукати.
Вже вкотре я проходив кварталами, де, як мені здавалось, вони мали бути. Й щоразу марно. Не допомагало орієнтування на дати, бо впродовж усіх цих років тут, у центрі цвинтаря, продовжували ховати. Заворушилась навіть гірка думка, що їх вже тут нема, що там спочиває хтось з місцевих «братків», похований після смертельних «порахунків» на викупленому місці в центрі розрослого міста скорботи.
А коли сонце низько і неяскраво засигналило поміж стовбурів дерев про те, що я блукаю тут цілий день, я зрозумів, що треба приймати якесь рішення. Спитав у першого ж зустрічного, де знаходиться контора цвинтара, і знайшов кілька будівель на перетині алей.
Контора виявилась відчиненою, і я доволі швидко за датами похоронів знайшов у списках батьків, номери кварталів та могил, розібрався на плані, куди йти. Виявилось, що шукав не там, вони значно ближче до центру. Підвела зорова пам’ять на відстань. І могилки вціліли, не скажеш, що доглянуті, але й бур’янами не заросли.
Центр зобов’язував місцевих наглядачів наводити відносний порядок. Та й хто мав пильнувати та прибирати? Я сам уже кілька років не був на батьківщині, живих родичів тут уже не залишилося. Знав, що перші роки після смерті батьків ходили сюди мамині приятельки, прибирали, поминали. Та відійшли вже по роках, переселились до кварталів по сусідству й спілкуються вже в іншому світі, може, й дружать, як раніше.
Присів на стареньку лавку. Відчув, як ниють натомлені ноги. Визувся, поставив ступні на прохолодну свіжу траву. Наче в життєдайний потік устромив ноги. Навіть полегшення відчув. Трава ж бо рідна! Тут і земля, повітря, і ця трава – все рідне. Тут прах батьків, бабусі й багатьох предків, про яких я не все знаю, але неусвідомлене продовження яких за законами життя я несу в собі й передав уже дітям, а ті своїм дітям. І перебуваю я зараз на життєвому вузлику простору й часу, що з’єднує минуле й майбутнє мого роду.
Пишнота думки сподобалась. Згадав про баклажку з коньяком в кишені куртки. Відкрутив корок, вдихнув міцні пахощі вірменського п’ятизіркового, відпив, довго не ковтаючи. Кивнув фотографії батька, простягши до нього руку з баклажкою, ніби подумки цокався з ним. Відпив ще й замислився, прислухаючись до приємного тепла, що розтікалось тілом. Тепла хвиля поблукала по організму й повернулась до голови, вимагаючи ще пару добрих ковтків, а відтак баклажка опинилася в кишені.
Коньяк виконав свою роль. Прийшов смуток. Раніше, приїжджаючи на могилки батьків, бувало, й сльозу ковтав, по-дитячому відчуваючи втрату. Тепер, коли прожиті роки зрівняли з батьками за віком, залишився лише гіркий смуток за незворотністю.
Сидів ще, мабуть, близько години, пригадуючи, бесідуючи, кілька разів прикладаючись до баклажки. Поблизу нікого не було, хіба що кілька запізнілих відвідувачів. Тому деякі думки в розмові з батьками промовляв буквально вголос. Негучно, кожного разу озираючись навсібіч. І знову занурювався у спогади й міркування про ту частину свого життя, яку вони вже не бачили.
Думки поступово взяли напрям до реальності, до планів щодо повернення. Поїхати з містечка можна було й вечірнім автобусом, до якого залишалось ще добрих три години, а потяги тут проходили ледь не щогодини. Отже, треба було тільки дістатися до центру. Встав, поправив на могилках куплені біля входу на цвинтар квіти, вклонився фотографіям, і неквапно, прислухаючись до приємних наслідків спілкування з баклажкою, попрямував до виходу. Йшов вузькою алейкою, що провадила до головної центральної алеї.
Попереду за деревами почувся дитячий голос і легкий сміх. Дорослий голос щось відповів, начебто робив зауваження дитині. Голоси наближались. Люди йшли головною алеєю теж у бік до виходу, тихо розмовляючи, й зустрілись ми на розі. Я вийшов раніше, побачив збоку двох жінок та дівчинку, що підходили, й мимоволі зупинився.
День виявився насиченим різного роду загадковими несподіванками. Дівчинка з гілкою бузку, що йшла трохи випереджаючи жінок, була тією самою дівчинкою з ранкового автобуса. Жінку, що була з нею в автобусі, я тоді добре не роздивився і не міг би з цілковитою впевненістю сказати, що зараз, тут, була вона, але дівчинку упізнав відраз. Причиною була її незвичайна схожість з моєю колишньою однокласницею.
Дівчинка подивилась на мене, безперечно, впізнала й привітно всміхнулась. Однією з властивостей вмісту баклажки було те, що воно звільняло мене від надмірної скутості та несміливості. Тим паче, що дівчинка, так само доброзичливо всміхаючись, зупинилась навпроти мене, ніби чекала на супутниць, що підходили. Я стримано розкланявся з ними, побажав їм доброго вечора і, звертаючись більше до дівчинки, спитав:
 – Ми, здається, їхали в одному автобусі?
– Так, я вас пам’ятаю. Ви сиділи позаду нас. І у вас обличчя смішне було, – й дівчинка знову засміялась.
– Припини,Таню, – одна з жінок, насторожено дивлячись на мене, взяла дівчинку за руку й підтягнула її до себе, – так, справді, я також вас запам’ятала. Ви на Таню так здивовано дивились. А чого це ми з вами знову зустрілися?
Тепер я згадав обличчя тієї жінки, що взяла за руку Таню. Це, звичайно, була та сама супутниця дівчинки з автобусу. Гадаю, її матір. Схожість матері й дочки, зазвичай, легко вгадується, навіть якщо вони не дуже подібні.
Що стосується її напруження, то, звичайно, її можна зрозуміти. Безлюдні алеї, несподівана повторна зустріч з незнайомою людиною. Довелось пояснювати. Що приїхав, мовляв, провідати могилки батьків. Що сам я родом звідціля. І що зараз збираюся їхати на вокзал, позаяк приїжджав на один день.
Жінки стримано, але з розумінням покивали, побажали мені легкої дороги, кивнувши ще раз, продовжили шлях.. А дівчинка Таня, знову звільнившись від материної руки, тепер йшла позаду жінок. Вона озирнулась і, помахавши мені гілкою бузку, повідомила, що вони теж ходили на могилку бабусі. І додала:
– Бабуся цей бузок дуже любила. Ви знаєте, що це за бузок?
Я йшов за кілька кроків позаду жінок, на віддалі, що можна було підтримувати розмову, не доганяючи їх. Розлучатися так швидко з цією дівчинкою ніяк не хотілось, і я підхопив розмову. Звернув увагу на гілку бузку в руках дівчинки, ще коли вони не підійшли.
То була трохи прив’яла гілка з яскраво ліловими китицями квіток. Китиці були туго напхані пишними багатопелюстковими суцвіттями. То був незвичайний бузок. Я навіть пригадав, що у цього сорту була своя назва. Ми якось його називали. Тоді, в дитинстві. Назва, можливо, була місцева і не конче офіційна, відома лише спеціалістам, але назва була. Ось тільки яка, я забув.
– Ось як? І що ж це за бузок?
– Перський! – випалила дівчинка, – і ми їй зараз на могилку віднесли такий бузок! Ось такий бузок, – і вона показала руками, який.
Я зробив ще два чи три кроки й раптом зупинився. У голові раптом почали вкладатися обставини, які несподівано допровадили до несподіваного висновку. І я, відчуваючи, як пульсує в голові, швидко нагнав попутниць і неслухняним голосом, ковтнувши клубок, що підступив, спитав:
– Вашу бабусю звали Тамарою?
Жінки, які перед цим йшли мовчки попереду, зупинились одночасно й повернулись до мене. Після паузи одна з них сказала:
– Так. А ви що... знали її?
Я назвав ще раз ім’я разом з дівочим прізвищем однокласниці. Постояли без слів. Жінки не йшли. Таня, зрозумівши, що дорослі мовчать з якоїсь поважної причини, також німо взяла маму за руку і поглядала на всіх по черзі.
Спогади не бувають такими тривалими, як те, про що згадують. І зараз у моїй пам’яті промайнув один епізод, про який я, ні, не забув, а просто ніколи не задував.
Пізній вечір. Ми стоїмо з Тамарою біля її хвіртки. Ми в дев’ятому класі. Це точно. Тому що після дев’ятого класу я поїхав з містечка. І я наполягаю на чомусь, вмовляю. Може, ще залишитися, не йти, можливо, піти зі мною кудись. Цього не пам’ятаю. Пригадую, що дуже наполегливо її вмовляю.
Нарешті, вичерпавши увесь ресурс переконань, біжу до сусідського подвір’я, вилізаю на паркан і, під гавкіт хазяйського собаки, обламую величезну гілку бузку. Вдало зіскакую з паркана, і ми з Тамарою разом відбігаємо за ріг, тому що у сусідів надворі спалахує світло і чути голос господаря, що покрикує на пса. Ми йдемо на іншу вулицю, сідаємо на лавочку і... розлучаємось аж під ранок.
А Тамара з юним кокетством заявила тоді мені, що якби бузок був не «перський», вона б не залишилась. Що на цей сусідський кущ вона завжди позирає із заздрістю. Що це її улюблений бузок.
Ось за яких обставин я пригадав назву бузку. Спогад лише промайнув, і за цей час я зійшов з тротуару й присів на лавочку біля якоїсь могили.
Жінки повільно рухались в бік виходу. Я сидів пригнічений, мене охопило дивне почуття. Було дуже сумно, й водночас я задавав собі одне й те ж питання. Чому я так реагую? Ну, однокласниця. Ну, дружили. В далекому, щасливому, неповторному дитинстві. То й що?
У мене чудова дружина, яка пройшла зі мною крізь терни непростого життя. Гарний син. Гарний онук. Що за сантименти? Відповідь прийшла до голови швидко. Напевно, під впливом випарів коньяку почуття були загострені, але думка ясна, й розмовляти з самим собою було легко.
Ось вона, подорож у часі, реальна, не фантастична, подумав я. Все почалось ще зранку, в автобусі. Відірвався я від реальності, опинившись у рідних місцях, де пройшло моє дитинство. І все, з чим було моє дитинство пов’язане, стало таким близьким і таким же відчутним, як і сама реальність.
Тому так і вразила мене новина, що дівчини Тамари немає, а є могила, до якої приходить її онука. Відтинок часу, прожитий мною, якось на неї не поширився. Ніяк не міг повірити в цю реальність. Думки геть переплутались.
– Вибачте.
Я підняв голову. Переді мною стояли ті самі жінки.
– Ми подумали, що ви хочете побачити, де мама...похована?
Я підвівся з лави й подякував жінкам, сказавши, що був би їм вельми вдячний, якщо вони покажуть мені...
– Ходімо, – й жінки повели мене в протилежний бік.
Дівчинка бігла попереду, зрідка озираючись й розглядаючи мене з відвертою цікавістю.
– Танюшо, – наважився я, – а ти знаєш, що дуже схожа на бабусю?
– Я? Не зна-а-аю, – протягнула, з кокетством глянувши на мене Танюша, й підстрибуючи побігла вперед.
– А звідки ти тоді знаєш, що вона любила цей бузок? – встиг я спитати вслід.
– Вона її ніколи не бачила, – відповіла жінка, що досі мовчала, – це від нас вона почула. Мама справді дуже любила цей бузок. Бувало, увесь дім заставляла букетами.
Ось воно що. Це її доньки. Але обидві не схожі на Тамару. Напевно, в батька пішли.
– Вона справді на маму схожа? На маленьку? – спитала матір Тані.
– Так. Одне обличчя. Звичайно, в цьому віці.
– Ось чому в автобусі ви так на неї дивились, – тихо стверджуюче мовила жінка.
До могили дійшли мовчки. Жінки, що йшли попереду, ніби розступились, дозволяючи мені самому підійти до неї. Із фотографії на чорній плиті на мене дивилась незнайома жінка. І лише придивившись, я розгледів знайомі мені з дитинства риси й вираз очей.
– Ну, ми пішли? Невдовзі темніти почне. Ми підемо.
Жінки пішли в протилежний бік, а я залишився перед могилою, про існування якої ніколи нічого не знав і навіть не здогадувався. Тамаро, як же так? Чому? Я не розумів, про що її питаю. На фотографії була незнайома мені Тамара. Тамара, якої я не знав. А дівчина, з якою мене зв’язувало перше, юне, чисте почуття, і чорна плита з фотографією – ніяк не вкладались поряд у свідомості.
Було вже темно, коли я знайшов поряд зі цвинтарем, біля залізничного полотна зарості бузку, серед якого відшукав «перський». Наламав букет, що ледве вміщався в руках, й повернувся на цвинтар. З великими труднощами, в моторошній темряві знайшов Тамарину могилу й засипав її «перським» бузком.
 
Котлета
Зал-тераса ресторану на першому поверсі готелю, з вікнами на всю стіну до підлоги з одного боку та стіною навпроти – оформленою під кам’яну кладку з мисливськими атрибутами: опудалами птахів на гілляках, головами оленів та кабанів. Столи на важких різьблених ніжках, білосніжні з френзлями скатерки. Стільці з високими спинками, вкритими різьбою. Столи сервіровані сяючими наборами келихів гранчастого скла й матовими гірками столового фаянсу. Піраміди серветок темно-зеленого кольору, наче молоді ялиці, бездоганними рядами створюють ілюзію макету регулярного парку. А за вікнами зимовий сосновий бір, що стіною оранжевих колон постає вже за кілька метрів від будинку. Кучугури свіжого цьогонічного снігу. Ранкові, довгі тіні, що сковзають по хвилях заметів, під вікнами рожеві, а в глибині лісу блакитні аж до синього. Відчуття єдиного простору залу й пейзажу за вікнами створюють промені вранішнього сонця, що проходять через величезні без штор шибки, відкидаючи тіні одного кольору і на столи, й на кучугури.
На середині залу, біля вікна дві самотні постаті. Молоденький темноволосий, з бездоганним прямим проділом офіціант в професійному напівпоклоні. На поясі молодого чоловіка фартух, такого самого, як серветки, зеленого кольору, на зігнутій руці рушник, а в іншій, опущеній, папка. Він увесь – увага. Перед ним, за столом, підперши кулачком щоку й замислено дивлячись на ліс, дівчина в неймовірно яскравому лижному костюмі. Світле, трохи розтріпане волосся контрастує з незимовим загаром на обличчі й руках. Вираз обличчя – примхливий. А може, це кулачок, зім’явши щоку й відкопиливши повні уста, створив саме таке враження. Здається, офіціант стоїть тут уже якийсь час. Тому що, ступивши ледь помітний крок до столу, він говорить:
– Я ладен стояти поруч з вами нескінченно довго, але буде краще, якщо ви звернете на мене увагу.
– Я звернула, – дівчина каже тихо, не змінюючи пози, – але тут так гарно! Ви поспішаєте?
– Ні.
– Я також.
Молодий чоловік, посміхнувшись, киває, бере зі спинки сусіднього стільця білий пуховик і так само тихо:
– Ви дозволите?
– Звичайно, звичайно, – лижниця не повертається.
– Гм, ви ж не бачите, що я роблю А я хочу вашу куртку повісити на вішак.
– Та чого ж ви такий причепа, га? – обертається, – куди ви її несете? Далеко?
– Ні, осьдечки, у вас за спиною.
Дівчина озирається і, махнувши рукою:
– Гаразд, вішайте.
За спиною у дівчини, між столами, впритул до вікна стоїть стійка з оленячими рогами. На неї офіціант вішає куртку й повертається до дівчини. Цього разу він обходить її стіл і стає навпроти неї. Приймає попередню позу, але тепер посміхається і мовчить.
 Масивні двері легко піддаються від поштовху руки, ледь чутно теленькнув дзвіночок і до залу увійшов ще один ранній відвідувач. Чоловік років п’ятдесяти, можливо, старший, з сивою бездоганною зачіскою, з прямою спиною, не поспішаючи, пройшов у центр зали. По дорозі торкався, ніби обмацував спинки крісел, так само неквапливо озирався, виблискуючи димленим склом окулярів у золотій оправі, наче когось шукав. Вбраний у трійку з м’якої тонкої тканини «в ялиночку». Чудовий покрій костюма й постава роблять легку повноту пана цілком пристойною і навіть стильною. Трохи важкуваті щоки лежать на синій в білий горошок хустині в розчахнутому комірі сніжнобілої сорочки. Гість зупинився за декілька кроків від столу, де сидить дівчина, звівши брови, з німим питанням глянув на офіціанта, що обернувся до нього. Той, також мовчки, широким порухом руки запропонував тому увесь зал. Чоловік похитався на носаках, дивлячись на дівчину, й підійшов до її столу. Взявся за спинку стільця навпроти, нахилив до себе.
– Доброго ранку. Дозволите?
– Доброго. А…а що, за всіма іншими столами вам уже відмовили?
Вона спостерігала за його ходою від самих дверей. Але те, що він підійде, і його запитання, було, очевидно, для неї несподіванкою. Чоловік посміхаючись прижмурився.
– Ну, хто ж мені буде відмовляти? Ви ж бачите, нікого немає. То як?
– Але... Я не збиралась якось...
– От і чудово. Пропоную поснідати разом.
– А ви не відчуватиме незручності, що я під тиском дам згоду? – вона знову підперла щоку кулачком і навмисне затріпотіла віями, дивлячись в чоловікові окуляри. Було помітно, що вона отямилась від несподіванки і втішається ситуацією .
– Звичайно, буду! Звичайно! Але ніякого тиску немає, – чоловік підхоплює запропоновану інтонацію, – я невблаганний противник будь-якого тиску. Нав’язливість абсолютно не в моєму стилі! Ви зможете переконатись у цьому.
– Я вже переконуюсь. Це не ваш стиль. Це...
– А хочете, я поясню вам причину моєї пропозиції?
– Вау! – дівчина відкидається на спинку стільця, – оце так натиск! Ну що ж, давайте. Тільки не нав’язливо, – вона вже не приховує іронії.
– Що ж. Я чудово розумію, яке враження на вас справила моя несподівана...
– Несподівана? Я б назвала це трохи по-іншому.
– Отже. Я все ж назву це несподіваним. Хоча б тому, що воно і для мене було дещо несподіваним.
– Дещо?
– Ні. Мені не подобається ситуація, – не приховуючи посмішки, супить брови, вдаючи буркотливого дідугана, – ви все-таки дозвольте мені присісти, а то я починаю відчувати себе наче школяр, що виправдовується. Якщо ми не домовимося, я встану.
– А ви зазвичай до такого не звикли, еге ж? – лижниця, піднявши руки, кокетливо поправляє зачіску й доброзичливо посміхається, хоча й не приховує іронії.
Посмішка сприймається як згода, і з допомогою спритного офіціанта чоловік сідає на стілець навпроти дівчини. Офіціант увесь цей час, відступивши на кілька кроків, з неприхованою цікавістю прислуховувався до бесіди. Про себе він вирішив щодо чоловіка: «Ох, бестія, ох, професіонал! Не я буду, якщо він сьогодні увечері не затягне її до себе в номер».
– Я обіцяв пояснити причину, – «професіонал» розгладив перед собою бездоганно рівну скатертину і, наче милуючись своїми руками, помовчав, дивлячись на них, потім підвів очі на дівчину, – усе дуже просто й логічно. Ви безперечно приваблива дівчина, і вам це відомо. Ви тут наче квітка на снігу – пан обвів поглядом залу.
Лижниця хмикнула, струсила невидимі порошинки з рукава і, манірно піднявши очі на співбесідника, здивувалась:
– Квітка? Це через мій костюм?
– Аж ніяк. Я б навіть сказав, що вам не обов’язково носити яскраві речі. Ваша звабливість не потребує яскравих сигналів.
– А ось і помиляєтесь. І у вашому віці, здається, вже час зрозуміти, що кожна жінка, кожна, незалежно від привабливості, чи як ви оцінюєте мою зовнішність, потребує яскравих сигналів. В будь-яку пору дня і в будь-яку пору року! І за будь-якої ситуації. Якщо поруч чоловік.
– О-о-о! Справжня програма! Я належу до них?
– До кого?
– До таких чоловіків.
– Звичайно! Такий просунутий пан. Ні, справді! Вигляд у вас шикарний. Як тільки ви увійшли, я зразу звернула увагу.
– Чудово. Ось, ви самі й закінчили мою думку.
– Яку?
– Стосовно того, навіщо я до вас підійшов. Тому, – він підняв вказівний палець, – що ми обоє привертаємо до себе увагу. Ну і що було б, якби ми сіли за різні столи? Сиділи б з пісними обличчями і косували одне на одного. Хіба ні?
– Не факт. Але приймається, – вона вдавано зітхнула, – переконали, сидимо разом.
– Ви так зітхаєте, вам це важко? Я встану.
– Та не тре-е-ба. Вам ще не хочеться вставати. Та й мені прикольно.
Офіціант, вирішивши, що настав його час, вийшов з-за спини пана і тихим, скрадливим голосом спитав:
– Будемо замовляти?
– Я ж вам завадив, – чоловік зробив рух в бік дівчини, – будь ласка, продовжуйте. Ви ж іще не зробили свого замовлення?
Офіціант простягнув через стіл папку. Дівчина взяла її, відкрила й, не зазираючи, закрила.
– У вас каву по-віденськи подають?
– Віденську каву? Звичайно!
– Ось і чудово. А шоколадом посипте чорним. Так? Найчорнішим. У цій каві зверху пудра шоколадна. Знаєте?
– Звичайно. Я розшукаю найчорніший шоколад. Тільки це буде вже не віденська кава. У віденській каві, наскільки я знаю, посипають пудрою з молочного шоколаду.
– Повчайте краще ваших павученят. Так? А мені чорний шоколад І ще що можете запропонувати? Тільки майте на увазі, що мені сьогодні ще на лижі ставати. Придумайте якусь булочку.
– А якщо пиріг? Ось саме зараз, я переконаний, з печі виймають рум’яний, ось такий завтовшки, – офіціант показав на розчепірених пальцях повну чверть, – яблучний пиріг. Це, до речі, коник нашого пекаря.
– О-о! Мамочко. Мій улюблений яблучний пиріг! Давайте коника. Він що, у вас американець?
– Ні, він у нас грузин. А в пекарській справі чарівник. Отож?
– Несіть. Сподіваюсь, ви мені не увесь пиріг принесете?
– Що ви, звичайно, принесу порцію. Склянку соку?
– Так, звичайно. Я просто забула. Апельсиновий.
Пан у цей час вже гортав відкладену дівчиною папку меню. Офіціант нахилився низько до нього й, майже на вухо, тихо спитав:
– Замовите зразу, а чи почекаєте? Я повернусь швидко.
– Ні, ви знаєте, мене злякала товщина вашої папки. Поки я її вивчатиму, моя чарівна сусідка, напевно, поснідає й піде геть. Тому, якщо ви дозволите, я наслідуватиму ваш приклад і замовлю, не зазираючи в цей фоліант.
– Прошу дуже, – дівчина знову підперла щоку кулачком і втупилась у ліс за вікном.
– Ви справді не поспішаєте? Я вас не затримую? – звернувся до неї пан, притримуючи за рукав офіціанта, що й не думав іти.
– Та ні.
Дівчина знову відповідала, не повертаючи голови. Пан розуміюче кивнув і заговорив з офіціантом.
– Друже, я зараз вам усе детально поясню й сподіваюсь на вашу кмітливість. Я звик рано і ситно снідати. Вдома, це, як правило, яєчня на беконі. Склянка сметани, сир, масло. І все це з добрячою скибкою свіжого хліба. І звісно, чай. Міцний. Непогано з м’ятою. Що скажете?
– А що я скажу? Скажу, що все реально, і буде за хвилю виконано.
Молодик самовдоволено всміхнувся, наче то все була його особиста заслуга. І вже було розвернувся на п’ятах, але раптом затримався і звернувся до пана.
– Ви знаєте, я наважусь запропонувати вам свій варіант. У нас вранці готують чудові котлети по-фламандськи. Так ось, пропоную у вашій яєчні замінити бекон цією розкішною котлетою. Я впевнений, вам сподобається. А то б я не наважився пропонувати.
– По-фламандськи? Це котлета зі свинини, еге ж?
– Ну звичайно! Смажена, зі шкоринкою котлета. Красуня. Вам її шкода буде їсти, ви нею милуватиметеся...
– Чудово. Не продовжуйте. Ви мене переконали
Офіціант кивнув і помчав собі з блукаючою усмішкою на обличчі. Пан побарабанив по столу пальцями випещених рук, поправив прибори. Дівчина продовжувала дивитись у вікно, і він міг спокійно її роздивлятись. Промені ранкового сонця робили свою справу. В майстерно збуреному світлому волоссі зблискували рожеві іскри, пальці руки, що підпирала ніжну щічку, здавались прозорими, зі всіма відтінками червоного. Довгі вії, припухлі губи, всі ці природні ознаки молодості зворушували його. Боже мій, яка прекрасна й чарівлива молодість!
– А чому ви вирішили, що пекар американець?
– Що? – дівчина відірвала погляд від вікна. – Що я вирішила? А-а, що пекар американець? Нічого я не вирішувала. Я просто знаю, що яблучний пиріг – улюблена страва американців.
– Знаєте? Вам доводилось там бувати? Чи в книжках читали?
– Я там живу. Точніше, навчаюсь… Гарвард. Чули? – посміхнулась.
Пан перестав барабанити по столі й, заламавши брову, застиг на кілька секунд.
– О-о-о! Звісно, чув. Як же, як же. Гарвард.
– Гарвард – це університет, а містечко називається Кембрідж.
– Так, так. Як ви це вимовили – Кембрідж. Не по-російськи. Чарівно. І що ж ви там вивчаєте? Якщо не секрет.
– Звичайно не секрет. Мене дуже цікавить ландшафтна архітектура. Ось я її й вивчаю. Я, знаєте, не згодна з тими, хто вважає, що краса врятує світ.
– О-о!
– Так! Я вважаю, що залежність якраз зворотня. Чим менше в цей світ втручатися і рятувати його, тим більше краси. І вважаю, нам просто треба вміти жити серед цієї краси.
– Гм-м-м? Думка, звичайно, чудова. Так. Але мене, знаєте, ніколи не цікавили глобальні проблеми. І світ мене цікавить також, знаєте, в буквальному розумінні. Щоб не стріляли. Так. Якось немає змоги займатися порятунком цього самого світу. Та й ніколи, – знову забарабанив пальцями по столі, – та що ж це я, дозвольте відрекомендуватися. Федір Федорович. Музикант. Певною мірою, – з легким поклоном ледь підвівся.
– Ой! – дівчина пирснула в долоні, – пробачте, заради Бога.
– За що?
– Не чекала. Ви, і раптом Федір Федорович. От якби мені запропонували відгадати ваше ім’я, я б, звичайно, стала пропонувати Арнольда, Аристарха, по-батькові Вікентійович чи там Модестович. Ось такий ряд у мене виходить, дивлячись на вас. Ще раз пробачте, – вона все ще ховала лице в долоньки.
Потім упала грудьми на стіл і, наморщивши носа, почала розглядати руки Федора Федоровича. Той не став забирати.
– Які красиві! А чому на кшталт музиканта? Як це розуміти? Не зовсім музикант, чи як?
– Та ні, чому ж.
– Такі руки. Ви піаніст?
– Альтист.
Схилила голову на бік.
– Альтист? Не треба пояснювати, я знаю, що це таке. Уявіть, я знала досі лише двох альтистів: Юрій Башмет і «альтист Данилов». Так? Обидва, самі розумієте, – вона жестом показала недосяжність. – І ось ви. Можна? – вона поклала свою долоньку на руку Федора Федоровича.
Той накрив її своєю другою рукою.
 – А можна довідатися ваше ім’я?
– Звичайно. Маша, – забрала руку. До речі, не без зусиль забрала. Не вельми хотів відпускати її Федір Федорович.
–Маша… Машенька… ви сама чарівність. Й ім’я так вам пасує.
–Ну, ось і чудово. А то вже було напружились. Напевно, через мій Гарвард. Це вас відлякало? Так?
– Тобто? Як? Від чого відлякало?
– Як від чого? Ви так активно почали мене підгортати, а потім раптом перейшли на якийсь polite conversation. Ви що, вирішили, що я схибнута на науці панянка? Нічого поді-і-ібного, Федоре Федоровичу. Я легковажна дівчина, яка страшенно любить, коли до неї залицяються. А ви, такий respectable, ваше обкопування мені до вподоби.
– Як багато одразу для мене незрозумілого. Те, що ви сама безпосередність, це чарівно. Що таке «обкопувати», після кількох повторів я зміст теж зрозумів. А ось ваша чудова англійська мене підкорила. Я, знову ж таки, лише з теми бесіди розумію, що ви до мене кажете. Мені, музиканту, ближча італійська. З нами навіть приїжджі диригенти спілкуються здебільшого італійською. І те, що нотна грамота пишеться теж італійською, ви, сподіваюсь, знаєте.
– Ось як? І що ж там пишеться? Італійською?
– А пишеться там, мушу вам сказати, окрім технічних рекомендацій, часом такі речі, – Федір Федорович навіть пальцем комусь пригрозив, – автори часом такі пасажі відпускають! Зачитаєшся!
– Боже мій! Як цікаво! Ви мені розповісте?
– Що, перепрошую, розповісти?
– Як що? Що пишуть оті автори...вибачте. Нам, здається, принесли наш breakfast, – Маша повернулась до офіціанта,що наближався, й весело потерла руки, – ану ж бо, де «коник» вашого пекаря? Оце воно?
Офіціант тим часом швидко й спритно сервірував сторону Маші. Просто перед нею на невеликому тарелі він поставив дійсно чудовий шматок пирога. З першого погляду можна було побачити, що він справді щойно з печі. Від вологих боків відрізаного шматка й глянцевих рожевих під сніжнобілим кремом яблук начинки, здавалось, ще йшла пара. Маша нахилилась, пригортаючи до себе долонею цю пару з пахощами пирога.
– М-м-м, оце так! Зараз я поглинатиму цю красу. Мені здається, я зможу з’їсти увесь цей величезний шматок. Так. Приходитиму сюди щоранку, поїдатиму пироги й закину лижі. Пересяду на санки, – вона вже шматувала пиріг ножем та виделкою, – і хлопці будуть тягати мене за собою по лижні. І, нарешті, стану товстою та красивою.
Маша всміхнулась до Федора Федоровича, що захоплено дивився на неї і, глянувши на офіціанта, що продовжував метушитися біля столу, легко постукала ножем по тарілці.
– Дорогенький, мені відразу й рахуночок, будь ласка.
– А мені здалось, що ви не поспішаєте, – Федір Федорович визирнув з-за плеча офіціанта, що схилився над ним, – щось змінилось?
– Та ні, нічого. Просто повинні прийти мої друзі. Вони тут живуть неподалік.
Маша вже взялась за пиріг. Їла його виделкою. Клала до рота маленькими шматочками, тому розмовляла короткими фразами, чергуючи з їжею
–У нас сьогодні ранкова лижна прогулянка. Вони казали, що тут чудова лижня.
– Я, звичайно, не спеціаліст з лиж, але вночі випав сніг. Як це на лижні відіб’ється? Ви не знаєте, молоді люди?
Федір Федорович, відкинувшись на спинку стільця, щоб не заважати офіціанту, намагався говорити байдуже. Він навіть покрутив головою в різні боки, кинувши оком на нових відвідувачів, що вже заповнювали залу, і зупинив погляд на стіні, звідки на залу дивилися скляними очима голови оленів та кабанів.
– Цей сніг лижні не завадить, – не відриваючись від своєї справи, зауважив офіціант, – варто по ній кілька разів пробігтися, і все буде в порядку. Ще кращою буде, ніж учора.
– А ви, мені здалось, хотіли, щоб я вам щось розповів? – Федір Федорович скривився від нетактовності офіціанта й, визирнувши з-за його плеча, спитав Машу.
– Звичайно хотіла. Ми ж не прощаємось?
– Ну що ви, звичайно. Я до ваших послуг.
Федір Федорович взяв до рук ніж та виделку і трохи посунув до себе тарілку, що стояла навпроти нього. Величезну, що займала майже третину тарілки котлету, рум’яну, в грубій паніровці, оточували яскраві, оранжеві в білому кружечки яєчні в очко. А збоку котлету підпирали два невеликі мариновані огірочки та кілька гілочок зелені.
– Ви мене провокуєте?
Федір Федорович наколов на виделку один огірочок і, вдавано суплячись, підняв погляд на застиглого над ним офіціанта. Юнак, наче вдаючи черевомовця, відвівши очі у бік і, майже не ворушачи губами, запропонував:
– Якщо накажете, я миттю організую стопку перцівки, – і трохи нахилившись, – крижаної!
– Спокусник, – майже простогнав Федір Федорович і, подивившись на Машу довгим поглядом, кивнув завмерлому в очікуванні офіціанту, – ви мені її увечері організуєте. Так? До речі, Машенько, які у вас плани увечері?
– Поки що ніяких. Але, в кожному разі, не перцівку пити.
– Ну, чому обов’язково перцівку?– Федір Федорович зблиснув сердитим поглядом на офіціанта. Той, відступивши крок, розвів руками і швидко відійшов.
– Чому ж перцівку? Гадаю, тут можна знайти чудові вина. І, врешті, є чимало різних приємних та цікавих способів провести час. Вечірній час, –уточнив.
– Ви запрошуєте мене провести з вами вечір?
– Чом би й ні? Це було б вельми цікаво. Прогулянка засніженими алеями, вечеря при свічках, приємна бесіда. Він...тактовний, не побоюсь цього слова, добре вихований, з багатим досвідом чоловік. Позитивним досвідом. Вважаю за потрібне уточнити. Вона! – перейшовши на напівшепіт, – молода, загадкова, приваблива. Так? Що може бути краще за зимові, довгі вечори? Удвох. Так? Тільки не кажіть «ні»... Подаруйте цей вечір мені.
– Я подумаю, – Маша пила маленькими ковтками каву, спідлоба роздивляючись музиканта.
А Федір Федорович, нарешті, приступив до своєї страви. Відрізав шматочок котлети і, зручніше підхопивши її виделкою, підніс до губів. Ніздрі тонкого носа розширились, він відверто обнюхав шматочок котлети, далі поклав до рота і хрумкнув підсмаженою шкоринкою.
Далі трапилось незрозуміле. Продовжуючи жувати, він узяв котлету з тарілки руками і поклав її на скибку житнього хліба. Заплющив очі, підносячи цей несподіваний бутерброд до рота, відкусив добрячий шматок. Із кутиків рота потекли струмочки соку, з підборіддя капнули на білий комірець сорочки. Чоловік не помічав цього й продовжував, відкусивши ще один шматок, жувати, не розплющуючи очей і непристойно поклавши лікті на край столу. Маша перестала їсти й здивовано дивилась на нього.
Після третього уроку, на великій перерві, «п’ятнадцятихвилинці», відчиняється шкільний буфет. Ще не закінчився урок, а коридорами школи, завойовуючи простір усього першого поверху, струменіє запах смачної їжі. Саме смачної їжі. Чогось, що приготоване не так, як вдома. Запахи заповнюють вестибюль і всі коридори нової, щойно збудованої школи. Проникають у всі щілини погано закритих чи просто нещільно підігнаних дверей класів, учбових кабінетів та вчительських. Запахи повністю руйнують нормальну течію «навчальних процесів», підкорюючи в головах і учнів, й учителів усі процеси мислення аналізуванню того, що ж сьогодні новеньке завезли до буфету. І як зробити так, щоби відразу після дзвінка опинитися в перших рядах черги біля буфетного прилавка. А ось для Феді немає проблеми вибору, що він купуватиме сьогодні собі на сніданок. У нього в кишені лежить паперовий карбованець, виданий батьками, а це вартість «бутерброда з котлетою». Улюбленого практично для всіх відвідувачів шкільного буфету. І нічого, що може не вистачити на склянку чаю чи ріденького компоту. Запити можна й струменем води із фонтанчика в кутку вестибюлю. Головне – це котлета. Власне, це її запах в основному проникає в учбові анклави, вибиваючи натомість навчальний матеріал. Він сильніший за решту інших запахів нової школи з її фарбами, штукатурками, шкірою мат із спортзалу, дивними запахами кабінетів хімії, зоології, фізики. Перше післявоєнне десятиліття. Цей «бутерброд» для багатьох ще ласощі. Федя майже завжди встигає. Він двома пальцями бере покладену на акуратно вирізану з газети «серветку» котлету й відходить до колони. Тут він завжди, прихилившись спиною і розглядаючи галасливих хлопчиків та дівчаток, що пробігають повз нього, а чи дівчаток, які пропливають парами, повільно смакуючи, з’їдає свій нехитрий сніданок. Котлета лежить на шматочку житнього сухого хліба, просоченого витікаючим з неї жирним соком. Вона пласка, гостро овальної форми, з коричневою хрумкою скоринкою. Він їсть її хитро, відкусуючи трішки котлети і більше хліба, зсуваючи до краю, що наближається. Так що наприкінці виходить солідний шматочок м’яса і крихітний хліба.
– Ти знову?
Федя підіймає очі. Перед ним, зчепивши руки за спиною і погойдуючись на носаках, стоїть красуня Люда. Донька завуча та його однокласниця. Крім того, він сидить з нею за однією партою, і вона іноді дозволяє йому проводити себе додому.
– Що знову?
– Їси оту котлету.
– Люд, ти чого?
– Я ж тобі казала. Невже не можна купувати собі якийсь пиріжок? Від тебе тепер цілий урок буде цією котлетою пахнути. Май на увазі, я попрошу Олену Олексіївну, щоб розсадила нас за різні парти. Зрозумів?
– Угу. Налякала.
– Ах, так?
Люда різко розвертається на каблуках і, рішуче розштовхуючи ліктями хлопців, йде геть. Котлета сьогодні особливо смачна і відволікатись на такі дрібниці не хочеться. Доїдає і дочекавшись кінця перерви заходить до класу. Розберемось. Але, що це? За його партою сидить, розбираючи портфель і єхидно посміхаючись, Свєтка – ябеда й просто базікало. А з-за учительського столу дивиться на нього Олена Олексіївна, піднявши одну брову й постукуючи по столі олівцем.
Крізь примружені повіки Федір Федорович бачить, що перед Машею стоїть офіціант. А коли доїдає і тягнеться за серветкою, раптом розуміє, що він за столом сам. Маші немає. Озирається по боках. Підходить і мовчки зупиняється за спиною офіціант. Мовчить і Федір Федорович, відкинувшись на спинку стільця, притиснувши до губів серветку, неуважно дивиться на стіл. На Машиному боці наполовину недоїдений пиріг, недопита кава і неторканий сік.
– Що ти там недавно про перцівку згадував?
– Скільки?
– Сто… Ні, почекай... Принеси пляшку.
Офіціант, кивнувши мовчки, пішов. А довкола, раптом, якось зразу у вуха гамір, дзвін ножів і бомкаюча, без мелодії музика з іншого кінця зали. І сонце. Просто в очі.

Віктор Купер (Кириленко)
http://www.proza.ru/avtor/htger

Автор про себе
Купер Віктор Йосипович (Кириленко – дівоче прізвище матері). Народився в Целінограді, нині Астана. Велику частину життя прожив там же, доволі благополучно. Закінчив два інститути, технічний і гуманітарний. Робота була пов’язана з нескінченними роз’їздами, відрядженнями. Три роки мешкав у селищі Чернухіно Перевальського району Луганської області. Нині проживаю в Росії. У вузьких колах самодіяльних літераторів, а правильніше сказати мережераторів (інтернет-письменників) відомий під ніками: «леПРОЗАрій», «Бульбуляторофф» та деякими іншими, про які промовчу. Різьблю як вірші, так і прозові рядки. Люблю сім’ю і друзів, дітей і стареньких людей. Не люблю політиків та інших шахраїв усіх мастей. Наразі пишу велику повість «Євангеліє від кохання» і немаленьку розповідь з детективним сюжетом і філософським підтекстом.

Перекладач про автора
Віктор Кириленко – нагадує подорожнього, який мандрує цим світом і знає, по чім фунт лиха. Чіпке око й серце, що вміє завмирати від ніжності, попри зовнішню грубуватість. Він тримає життя за руку, відчуваючи його пульс. Стиль його письма часом нерівний, наче він завжди кудись поспішає, але йому досить кількох слів, щоб створити образ.

Маняша
(оповідання)
Маняшу привезли перед обідом. Старовинна будівля психлікарні знаходиться в занехаяному парку. Величні колонади, величезні вікна заввишки зо два людських зрости, втім, заковані в ажурні та міцні чавунні решітки. Столітні модрини й здичавілі ранетки, кущі бузку та бісові липи, що залишають незнищенний слід від опалих бруньок на припаркованих автівках...
Сліпуче біла карета швидкої допомоги з червоним хрестом на ребрах. Накульгуючи, поспішає санітар Костик, відчиняє машинне нутро. Ілля, сопучи від натуги, виштовхує інвалідне крісло з Маняшею крізь розчахнуті двері. Двійко санітарів важко, з шамотнею та матюками, спускають візок по трапу на діл. Костик однією рукою притримує візок, а іншою стискає амбулаторну карту та супровідні документи. Високий поріг, і візок,  вирвавшись із рук, перекинувся.
О, ці інвалідні візки! Ні, саксонські, – диво інженерної думки і вістря технічного прогресу. Електричний привід, пневматичні гальма, регулювання висоти й можливість пристосувати їх до потреб кожного інваліда. Але це інший візок, відрижка сталінської епохи: нікельована труба, сталеві колеса, сидіння з дерматину. Їхати на ньому – що на возі з дерев’яним обіддям по бруківці. Або мандрувати в довоєнній шестиповерхівці на ліфті, без гальм та зупинок між поверхами. Чи обвалитися  в тісній  шахтарській кліті, без світла й повітря, на тисячу метрів вниз, коли всі тельбухи опускаються до простати. Та ще й не відомо, чи повернешся назад.
Утім, не відволікаймося. Маняшу впустили разом із візком. Скаженіючи від невдачі й потреби зайвих зусиль, Ілля з Костиком синхронно підхопили під руки недоумкувату й швиргонули її в кляте крісло.
Маняша страждала від вродженої олігофренії. Про це було написано в  анамнезі. Сама ж Маняша навіть не підозрювала, що страждає. Вродилась такою, що тут вдієш, бува й таке: статистика скупа, але точна – 1-3 проценти людей мають цю болячку. Маняша жила в будинку для інвалідів, була зворушливо беззахисною й абсолютно незлобивою, як усі олігофрени. Та півроку тому трапилось  з Маняшею лихо: розм’якшення мозку, а просто кажучи – інсульт. А відтак –  лікарня, реанімація, неврологічне відділення, і ось тепер новий притулок – дурка.
Віра Шалвівна, головний лікар психлікарні. Власне кажучи, лікарів усього двоє: щойно згадана Віра Шалвівна і Тетяна Борисівна, яка зараз у відпустці, пляжиться на італійському узбережжі, а відтак Віра Шалвівна трудиться за двох. Коли обидві на місці, то посадові обов’язки поділені гранично просто: у Віри Шалвівни усі чоловіки, «хлопчики», як вона кокетливо їх називає, а у Тетяни Борисівни – жінки.
Зараз усі – Віри Шалвівни.
Віра Шалвівна заряджена на позитив, завжди з сяючою посмішкою на устах, до всіх звертається у зменшувально-ласкавій формі, і живе з щирою вірою у те, що абсолютно здорових людей в принципі не існує, а є погано чи формально обстежені.
– Костику, Ілюшо, нехай дівчатка погодують новеньку, мені треба бігти на апаратну нараду, а годинки через три я з нею познайомлюсь.
Пробігаючи повз них в ідеально випрасуваному медичному костюмі салатного кольору, операційному костюмі (навіщо він їй?!), Віра Шалвівна лагідно вщипнула Маняню за щічку й підморгнула:
– Ілюшо, як звати нашу новеньку рибоньку?
Ілюша поквапливо гортає документи:
– Маняша, Віро Шалвівно!
– Боже, яке чудесне ім’я в нашої дівчинки! –  кричить, утікаючи з нашої історії, Віра Шалвівна.
За п’ять дванадцята, усі ходячі поспішають до їдальні на обід, медсестри і санітари – теж. Маняшу завозять до їдальні.
Худа люта татарка Флюра хапає тарілку з клейстером рисової каші. Насправді Маняшу краще годувати через зонд, у неї параліч правої частини обличчя й парез – втрата чутливості. Ковтати вона може, але через силу. Добросерді відвідувачі неврологічного відділення лікарні подарували Маняші кілька підгузників, але останній надягли десь шість годин тому. Маняша, звісно, обхезалась і добряче попахує.
Флюра, санітарка, разом із нічними чергуваннями отримує на руки чисті шістнадцять тисяч, але хворих люто ненавидить, так само, як і свого чоловіка-імпотента Абідуллу. Кривлячись від відрази, Флюра грубо запихає кашу в щілину Маняшиного рота. Каша вивалюється назад, повільно стікає по опуклому підборіддю й слизькими шматками падає на груди й коліна Маняші. Бідолашна недоумкувата нічого не розуміє і невинно сяє ідіотською посмішкою.
– Чушке, свиня, шайтан, жери, скотино, жери кашу!
Флюра пригадує невдалу спробу Абідулли, його сизий зморщений член, що понуро вказує о пів на шосту, уся злість вихлюпується на Маняшу.
Флюра мовчки й запекло періщить Маняшу по щоках. Голова у тої як калатало дзвону: рівно й плавно хитається з боку на бік. Санітарка шпурляє тарілку з кашею Маняші на коліна, їж, мовляв, сама...
Стару породисту польку пані Букінську п’ятнадцять років тому здали в цю богадільню сини. Правда, квартиру, що вони отримали у спадок, було швидко й доблесно пропито, а іудушки канули в Лету. Проживши поруч з вар’ятами стільки літ, горда полька теж трохи схибнулась, однак, досі зберегла осколки величі. У незвичайної  квартирантки було кілька преференцій: зокрема, користувалась вона виключно своїм домашнім начинням.
Під час довгих нічних чергувань Віра Шалвівна любила  провадити світські розмови із замученою безсонням старою. Жалість і співчуття – ось основна домінанта, яка тримала бабцю на сім світі.
Вилизавши дочиста власну тарілку, Букінська підійшла до Маняші. Попорпавшись у кишенях, витягла зібганий носовик, котрий усе ще пахнув стародавніми парфумами, витерла кашу й сльози з палаючого обличчя Маняші.
Прилаштувавши собі на груди тарілку, вона черпала алюмінієвою казенною ложкою рисову кашу, шамкаючи, перетирала її беззубими яснами, спльовувала, а потім аристократичною срібною ложечкою акуратно годувала Маняшу...

Олександр Кларенс
http://www.proza.ru/avtor/mizarra

Автор про себе
Народився в сибірському районному центрі в 1958 р. В простій, зовсім «неінтелігентній» сім’ї. Освоїв півтора десятка професій, основною була професія музиканта, – композитор, гітарист і педагог. Писати вірші і прозу почав досить рано, але ніколи не надавав цьому серйозного значення, – усі душевні ресурси поглинала музика. Повернення «до слова» сталося майже спонтанно близько двох років тому. За цей короткий період мною написано близько десятка оповідань, роман, п’ять повістей і кілька есе на літературну та релігійну теми. Паралельно встигав рецензувати деяких перспективних, на мій немічний погляд, авторів. В даний час планую написати дві повісті. Одна буде самостійним твором, інша стане частиною циклу разом з парою речей, написаних мною раніше. Ось, мабуть, і все.

Перекладач про автора
Олександр Кларенс – чудовий оповідач, майстер діалогу. У його прозі завжди присутня любов до світу, не показна, а трохи іронічна. Він чутливий сам і вміє як ніхто передати почуття та настрій.

Ласточкін
Край дороги ледь помітно ворушилась сіра грудочка, схожа на забруднену ганчірку. Довелось нахилитись. Точно. Він. Птах.
– Хто ж тебе так?!.. Ого-го!..
Маленьке майже без пуху тільце усе було всіяне паразитами. Різне бачив, але щоб отак!..
– Текс-текс… І – наші дії?.. А-а… Підемо, птахо, рятуватися будемо.
Удома спершу роздивився уважно. Якась гидота... пташині блохи чи що... І чому я музикант, а не Мийдодір... себто – Айболить... Гаразд, прорвемось. Не вчора народився.
–  Дівчино, у вас є що-небудь від комах?
–  В якому сенсі?
–  А який може бути сенс у комах?
– Від тарганів у магазині... липучки також там... ртутна мазь... іноді гасом... Кажуть, допомагає.–  Мені від бліх.
   Дистанція збільшилась удвічі.
–  Не лякайтесь, не від собачих.
–  Я про людських не чула.
–  Я також… Від пташиних.
–  Ви що, курей розводите?
–  Ні, у мене Ласточкін удома… сам… помирає… здається.
–  Нічого немає, ось... візьміть від комарів...
–  Гаразд… Тобто дякую. Скільки з мене?..
Принесена отрута вилита у ванночку для хімікатів, що залишилася від фотографічного минулого; трішки води... А трохи – це скільки? Як спирт? Чи коли горілку пивом запиваєш?
– А-а… була не була!.. Ну, Птахо, пірнай!
Ані бульки, ні сплеску. Пішов з головою.
Доки я лічив… до… п’я… ти-и…и…
– Так, птахо, доста з тебе!
У ванночці утворився тонкий шар сміття. Вся комашина нечисть спливла догори черевом.
– Ніфігусеньки!.. Оце так трутка!.. Душевна... Усе, птасі капець.
А хто нам обіцяв, що вийде? Отже, продовжуємо.
Сполоснувши трохи водою з-під крана, я поклав птаху сушитися на м’яку шматину і подався  надвір. Через десять хвилин у мене в руках був оберемок подорожника. Далі не стільки неприємна, скільки незвична справа. Ретельно помитий подорожник довелось увесь пережувати, а з отриманої маси я спорудив лігво для підопічного. Що вдієш – йому все одно помирати, а я, дивись, ще й Мийдодіром стану... тобто Айболитем...
Ближче до вечора птах став подавати ознаки життя. Але від запропонованих шкідників полів навідріз відмовився. Довелося знову пертися до аптеки. За піпеткою. Таке відчуття, що на мене там чекали. Нехай, тремтіть, леді, ось птаху вилікую і до вас доберусь.
Розпустив трохи цукру, і теплою глюкозою влаштував примусове годування. І це в кошенятка маленький шлунок? Ви маленьких не бачили.
Рештки довелось вилити. Все одно кожен раз доведеться готувати наново.
…І  так щодень: годівля, подорожник, годівля... годівля...
На другий тиждень птаха зжер першу муху! Тепер я став мухоловом. Мухи це зрозуміли наступного дня. Ще через день навіть розкладені приманки не допомагали мухам побороти страх перед смертю. Перед птахою знову постав привид голодного скону.
Довелося піти на ризик. Купив у підвалі рибину й закинув її на балкон. Опариші не примусили себе довго чекати.
Була ще одна проблема. Птаха панічно мене боявся. Щоб його нагодувати, мені доводилось облазити навкарачки усі потаємні закапелки. Якось я шукав його шість годин. Коли знайшов – мало не заплакав. Що ж ти, пернатий, зі мною робиш...
Під кінець третього тижня він перестав мене боятись, тобто не мене, а моїх рук. Я, здається, був для нього чимось поза межами містики. Міг довго сидіти на долоні, подзьобуючи пальці. Мої спроби перевірити його здатність до польотів закінчувались однаково – він з’їжджав з долоні й пікірував у далекий кут, з якого поглядав на мене своїми намистинами:  – Ну, що, чоловіче?
У середині серпня повітря наповнилося пташиним гомоном, – почались передосінні перелітні збори. Птах виявив незвичайну спритність, і годинами сидів на підвіконні, розпластавшись вздовж віконного скла і дрібно здригаючись від надто яскравих криків своїх родичів.
Час.
Я взяв птаха в обидві долоні й вийшов на галявину. Не хотів такий урочистий момент псувати балконним  пейзажем.
Повільно розтулив долоні – птаха сидів як звичайно, як завжди. Тоді я трохи підняв його і сказав:
– Лети-и...
І я зрозумів, чому він не літав удома. Після мого «ле-» було моє «-ти», розтягнуте на сотню метрів  польоту Ласточкіна; тут до нього підлетіла ще одна птаха, напала, як маленький учень яструба, розклювавши йому півхвоста – і далі вони вже летіли разом, поряд. Перо до пера.

Таїсія Ірс
http://www.proza.ru/avtor/sheridan

Автор про себе
Таїсія Ірс – мій псевдонім. Насправді – Тамара Ісламова. Заміжня, багатодітна мати. Освіта – незакінчена вища. Нині проживаю за кордоном. Публікувала розповіді на різних сайтах в інтернеті. На літсайті «Проза Ру» маю певне коло читачів. Книжкових публікацій не було. Перша публікація оповідання «Насіпат» відбулася зовсім недавно в англійському журналі «Exiled ink». Виручені від продажу журналу гроші пішли на благодійність. Також була учасником британського радіо-конкурсу, одна серед безлічі англійців. Моя «Алмазна сльоза» увійшла до п’ятірки кращих. Зараз у процесі перекладу моя перша книга «Якщо б гори могли говорити». Назва, правда, змінена і книга буде тепер називатися «Сусіди їх Чечні». Чекаю виходу своєї першої книжки англійською мовою.

Перекладач про автора
Таїсія Ірс – далека від тієї професійної холодності й об’єктивності, якими, на думку загалу, має бути наділений кожен письменник. Це допомагає їй відважно вирушати у незнайомі світи, проростати в них і приносити в них свіжість сприйняття і душевне тепло. Її проза європейська за формою, але орієнтальна за змістом, сповнена волі до життя, а не бажанням вижити.

Маленькі леді
У кожної людини є захоплення, або, як то кажуть нині, хобі.
Хтось колекціонує марки, і часом ладний віддати за них останню сорочку, хтось старі гроші, а комусь до вподоби міні-модельки автівок. Моє хобі – ляльки. Може, я цього недоотримала в дитинстві, не набавилася ними досхочу? У мене їх просто не було.
Я народилася на засланні, в Казахстані, і коли вперше побачила справжню гумову ляльку, то вирвала її з рук дівчинки-казашки та втекла світ за очі. 
Згодом, коли скандал з лялькою влігся, рідна тітка з Караганди надіслала пошиті власноруч дві ганчір’яні ляльки, для мене й сестри. Тулуби в них були напхані ватою з матраців, руки й ноги висіли, наче ковбаски, на голові замість волосся жмуток верблюжої вовни, оченята – чорні гудзички, брови намальовані хімічним олівцем. А сукні? Наче в справжніх панянок: з маленькими кишеньками, рукавами – ліхтариками і плетеними гачком комірцями.
Цих ляльок – як найдорожчий скарб, ми привезли з собою додому, на Кавказ. А перед тим скільки бувало: притискаючи до грудей ляльку, я бігла з матір’ю на маленьку станцію, щоб відпровадити черговий потяг. «Передайте на Кавказі від мене усім привіт!» – гукала я вслід потягу й махала рукою. Тоді здавалося, що всі потяги прямують на Кавказ.
Ось відтоді в мені залишилась ця любов до ляльок, які стали частиною мого напівголодного дитинства на казахському засланні. Лише їм я могла оповісти про свої негаразди та смутки, про радість і щастя. І зараз, коли читаю в Інтернеті про російських колекціонерів, які наслідують західних «мисливців за ляльками», мені стає сумно. «Це вигідне капіталовкладення, яке з роками повернеться сторицею!» - каже в своєму інтерв’ю «лялькоманка». Ось такими казенними словами, без крихти любові, зате, наслідуючи істинних цінителів, багато хто в Росії поринув з головою в ляльковий бум і прагнення коли-небудь розбагатіти.
А я люблю ляльок щирою любов’ю. Я просто поведена на них.
Дехто вважає мене божевільною, є й такі, що кажуть про це просто в очі.
У мене невелика колекція з тридцати п’яти ляльок: є проста целулоїдна лялька, з нею бавилась моя молодша сестра. Утім, ляльки не бувають звичайними, кожна лялька по-своєму неповторна. Є німецька лялька, якій тридцять років, мені подарували її, коли я була молодою дівчиною, і тим особливо дорога для мене. Як на свої роки, виглядає вона чудово.
Є Барбі, ій уже двадцять три, куплена колись у Празі. Таких зараз немає. Є чимало інших, красивих, але такої нема! Забракне слів описати колір обличчя, вираз очей, тоненькі пальчики, що їх порівняти можна лишень з пелюстками місяцеквіту!
Є японська колекційна лялька, випадково куплена в Братіславі. У справжньому шовковому кімоно, з поясом-обі, в брилі з рисової соломки, з гілочкою сакури, закинутою за плече, в дерев’яних сабо. На поясі є навіть шнурок для сагемоно. Кімоно, звичайно, пожмакалось на складках й вигоріло від часу, і на згинах осів «столітній пил», але гіршою від цього Хризантема не стала. Так звати мою ляльку.
Найцікавішою я вважаю ляльку-бабусю, вона від початку мала стару одежу й взуття, наче їх знищив час, так само, як і її тіло. Мені надіслала її колись моя приятелька Ельжбета з Польщі. У моїй колекції є також «характерні ляльки» (з певним виразом обличчя). Колись у Франції їх , не визнаючи, розбивали об вуличну бруківку, а тепер за ними ганяються «лялькомани» по цілому світі. Є не менш цікаві та улюблені інші ляльки. Усі вони, без винятку, дорогі мені й рідні, наче члени родини.
 Коли в Чечні почалась війна, я спершу схопила ляльки. Чоловік сказав: «Ти здуріла, одягай дівчисько, кидай свої забавки!». Я й дочку зібрала, і ляльок встигла скласти, викинувши з коробки на підлогу сервіз. То був темносиній, з позолотою, кобальтовий сервіз відомої німецької марки. Але ляльки були для мене дорожчими.
 Ці ляльки натерпілись так само, як і я. Ховалися зі мною в підвалах від бомб, разом зі мною кочували від села до села, згодом стали біженками...
Нині вони спокійно мешкають разом зі мною в Англії. Я доглядаю за ними: протираю личка вологими серветками, розчісую і мию спеціальним шампунем волосся, перу й прасую їхні сукні, капори й пальта віддаю до хімчистки, чищу й натираю їхнє крихітне взуття особливим кремом.
В однієї ляльки сукня геть зносилася, то я пошила їй нову у блакитну клітинку, обшила краї, змайструвала такий же капелюшок. Мені здалося, що після цього лялька почала посміхатись.
 Часом трапляється, що не можу написати навіть рядочка, натхнення полишає мене, тоді я встаю та йду до своїх ляльок. Відчиняю шафу зі скляними дверцятами й занурююсь у світ своїх ляльок. Беру одну з них, сідаю в крісло й бесідую з нею. Вона мовчки слухає, хоча, звісно, не може дати поради чи допомогти. Але мені відразу легшає на серці.
Я люблю свої ляльки, й не уявляю, як могла б жити без них. Моя заповітна мрія: коли-небудь побувати в галереї Діни Верні (її колекція на аукціоні Сотбі пішла за 4,7 мільйони доларів) і купити авторську ляльку Сару Лу німкені Хільдегард Гюнцель. Аби оцінити Сару, треба її бачити. Але коштує вона дорого. Я пишу романи й оповідання і мрію коли-небудь продати до якогось аглійського видавництва. І коли я зароблю свої перші гроші, то витрачатиму їх на ляльки. Також хочу мати стару французьку ляльку, створену фабрикантами Jumeau, Steiner, Bru. Та ця мрія навряд чи здійсниться. Такі ляльки неймовірно дорогі.
Але є ще у мене одне заповітне бажання! Зробити ляльку власноруч. Щоб після моєї смерті дві дочки й сини могли сказати: «Це зроблено руками нашої матері». Я вже придбала старовинні мережива, шовк і оксамит, різноманітні стрічечки й тасьму, а також усе те, з чого повинна складатись майбутня лялька.
Із трепетним дрожем чекаю миті, коли почну «ліпити» диво-ляльку. Саме такою вона буде. Такою я бачу її у своїй уяві. Надзвичайно гарна, наче жива, в піні мережив, з високою зачіскою на голові. Створювати ляльку – за Ісламом гріх, я це знаю, однак нічого вдіяти з собою не можу.
Мактуб (якщо так записано на небесах). Так кажуть чеченці й усі мусульмани, коли збираються зробити якусь вельми важливу справу. І ввечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи з ліжка, – тоді все здійсниться. Я сподіваюсь, що моя мрія невдовзі здійсниться. Я вірю в це! Я молюся про це! І наче мантру повторюю: «Мактуб, мактуб, мактуб...»
P.S. Останній мрії не судилося здійснитись. Робити ляльки не просто заборонено Ісламом, це вважають смертним гріхом. Тож змушена була відмовитися від тієї думки.

Владімір Нєкрасов
http://www.proza.ru/avtor/feb0feb0

Перекладач про автора
Владімір Некрасов – нагадує алхіміка, який змінює структуру речей і не боїться оновлювати власне сприйняття світу. Він помічає гармонію там, де її не бачить ніхто, а слова в нього часом виглядають як уривки давніх заклинань, про що він не писав би: про богему чи про людей, чиє життя, на перший погляд, непомітне, але й у ньому не бракує містичних одкровень.

Мідний кіт
Крім неї у родині було ще семеро сестер, не рахуючи тих двох, що померли. Вона була наймолодша. Гадали, що також помре, тому що в Надійки ніжки не рухались до п’яти років, вона надворі повзала на руках. Але нічого, вижила.
Через два роки після перемоги над німцями їй виповнилось чотирнадцять. У маленькому селі під Курськом, де вона виросла, всі їли лободу — рослину таку, а їй потрібна була сукня. Звичайна перкалева сукенка, щоб не соромно перед пацанами пройтися. Сестричок вже не було. Поїхали на заробітки. А в матері самі обноски, латані-перелатані. Не знайти сукні Надійці. А сусідка, що через дві хати внизу, шепнула, мовляв, дайте мішок зерна, буде Надійці сукенка. Та де ж його взяти, оте зерно? Й вирішила Надя поцупити зерно з колгоспного току, саме час був отой. Жнива.
Ось, за цілу ніч очей не стуливши, пішла Надя з передсвіта до зерносховища, на другий кінець села. Не прямо, а, щоб ніхто не помітив, рушила городами, зробивши добрячий гак. Йде, над полями розвидняється, дощик теплий сиплеться. І пахощі такі – землі й трави, аж співати хочеться. І разом з тим запахом життя майбутнє, щасливе, сповнює Надійку приємним тремтінням і радістю. Але й лячно. Проте й страх, що згорнувся маленькою грудочкою в животі під серцем, теж якийсь начебто  приємний. А ось і жито – високі пагорби, понакривані брезентом, за огорожею. На її щастя, сторож, остерігаючись дощу, сидів у своїй будочці. Надя підповзла до найближчої купи й почала наповнювати мішок. Вона розгрібала зерно, і зерно дзвеніло, як річкова галька в металевій посудині, голосно. Дуже голосно. Дощові краплі падали на траву, наче на дріт, і дзвеніли, дзвеніли. І Надійчин халатик хрускотів наче фольга, і крики півнів здаля гриміли залізом. Стільки шуму! Проте сторож не вийшов. Напевно, глухий.

Принесла Надя вкрадене зерно додому, розклала на печі, щоб підсихало. Вранці каже до матері: «У нас на печі жито сохне». Мати глянула – за серце схопилась. Нічого, обійшлоя якось, ніхто не дізнався про цю крадіжку. Через тиждень у Надійки була перкалева сукня. Через три роки – ліжко в міському гуртожитку. Далі чоловік. Перший син народився в квартирі на два господарі. Другого вона чомусь не захотіла. На сьомому місяці випила пляшку горілки, залізла на спинку ліжка й зістрибнула вниз, як підказали подруги, щоб позбутися дитини. Але та все одно народилась. Вчасно і здоровісінька. Потім, звісно, картала себе за дурість, дивлячись, як підростають її сини. Чоловік пив, але працював, хоч напівграмотний, зате виховання суворого. Лупцював, звичайно, як вип’є. Тоді ховалась з дітьми у сусідки. А як тверезий, то добрий. Та у всіх воно так. Був добробут, який не є, якесь щастя в домі, співи на свята.
А далі все якось почало виходити з ладу. Діти ніби й чесні, але дурнуваті. Перший після школи кілька разів їздив кудись навчатися, але все кидав, а це ж гроші. Нераз одружувався й розлучався – знову гроші. Другий в тридцять років перестав чомусь працювати, і вже десятий рік сидить на шиї, та ще й береться до бійки. Якось затягнув за коси до ванної: б’є по обличчі й підставляє під холодну воду, щоб синців не залишилось. Останній раз так змасакрував, що ледве відволодали в реанімації. Вийняли розірвану селезінку. Хотіла посадити, але одна старенька в палаті сказала: «Ти вже пробач йому, доню, син усе таки, а я за вас помолюся». Прийшла до старшого сина за допомогою, а тому ніколи. «Самі розбирайтеся», – каже. На чоловіка давно рукою махнула. Ніколи не був заступником, що й казати, а тим більше зараз, дякувати Богу, хоч не всю пенсію пропиває. На лихо, ще й час якийсь незрозумілий, гроші стали іншими, нічого не купиш.
І ось виповнилось Надійці шістдесят сім літ. Шістдесят сім літ. І йде вона рано-раненько з саду. Ночувала там. Позаяк чоловік на чергуванні, вдома п’яний син, страшно, а інший до себе не пускає, тісно, мовляв, і хропеш сильно. Йде, а дощик собі накрапає. І на дорозі, що ви думаєте? Не стрілись їй народні кумири, що мешкають в людських серцях, наче хробаки в яблуках. І правителі, що обіцяли їй гарне життя, теж не злякали її свєю присутністю. І святі угодники не перестріли. Що їм мирська суєта простої баби, що про Бога не знає, не відає? І сторож в брезентовому плащі, що, вважай, п’ятдесят і три роки  блукає по Росії, намагаючись знайти пропалий мішок жита, теж не стрівся. А зустріла вона великого червоного кота.
Він повільно вийшов, сів на дорозі й каже:
– Я тебе з’їм, Надіє.
 Жінка опустилась на мокру слизьку колію. Пахло землею і бабиним літом. І було, ну, звичайно ж, було у неї в житті щось хороше. І вона почула дощ. Великі холодні краплі з шумом падали на бляшане листя кущів, подзенькували об дріт трави, дудніли по чавуні стежки, на якій грізно здіймалась мідна подобизна кота.
На якій грізно здіймалась мідна подобизна кота.

Трава й собаки
Доцент кафедри сходознавства Іван Васильович Перечаєв, незлий повнуватий пан з вусиками, сорока п’яти років, що потерпав від задишки, знайшов валізу з грошима. Чотириста вісімдесят тисяч доларів.
Трохи приметена снігом валіза лежала під парканом, за п’ятдесят метрів від пішохідної доріжки, протоптаної через пустирець на вулицю Шота Руставелі. Іван Васильович звернув під паркан відлити, після пляшки пива, випитої легітимно по дорозі з інституту, де він без ентузіазму читав студентам свою дисципліну. Квапливо оправляючись, Перечаєв звернув увагу на темну коробку, що визирала з-під снігу і, застібнувшись, витягнув із замету цей предмет, що виявився невеликою валізою. Відчинити спершу не вдавалось. Ніяковіючи, Перечаєв вовтузився з промерзлими замками: а раптом випадковий перехожий помітить і піддасть його осудові. Напевно, якийсь волоцюга залишив, – міркував Іван Васильович, – однак цікаво, що ж там всередині? Усе, що зараз робив Іван Васильович, було нехарактерно для нього. Зазвичай він ніколи не підбирав пакетів та інших речей на дорозі, позаяк був вихований сором’язливим. А тут раптом відступився від своїх правил.
Валіза була невеличка, дебела, виріб радянських часів, пресований картон, покритий шкірозамінником, металеві куточки. Трохи менший, аніж робочий портфель Івана Васильовича. Такі колись використовували слюсарі чи електрики з домоуправи як сумки для інструментів. Головне, що, судячи з ваги, у ній щось було.
Коли Перечаєв відчинив і зазирнув досередини, то ні про що не подумав. Не зміг думати. У голові його настала повна тиша. Іван Васильович твердо стояв на ногах, руки хоча й не тремтіли, однак не рухались. Він чув, як неподалік по мосту мчала електричка, чув, як гавкають пси в яру, як повітря з шумом виходить з його рота. Не розумів, що ж перед ним таке. Боявся зрозуміти. Дивна мить у житті.
Він повільно зачинив валізку та зробив крок правою ногою, далі лівою. Намагаючись зберігати рівновагу, ще крок, ще ... ніби знову вчився ходити вертикально. Наче водолаз на глибині, йшов Іван Васильович з незнаною ношею крізь тягуче повітря березневих сутінків. Крок за кроком, – говорив він до себе, – тримайся рівно, не озирайся, крок за кроком. Що там всередині, – думав він, – скільки там?.. невже насправжки?.. крок за кроком. Його тіло робилось то легким, і тоді він міг без зусиль ширяти над задубілим асфальтом, то неймовірно важким, так що аж коліна в нього підгинались.
Сам Усесвіт ушільнився під ним і жаскими лапами повсталих демонів термосив ним, намагаючись збити з ніг.
Проте доцент Іван Васильович Перечаєв усе ж пройшов вісімсот двадцять чотири метри до дверей свого гуртожитку на вулиці Добролюбова.
Квартира його складалась з двох маленьких кімнат, одна з яких була робочим кабінетом Івана Васильовича, а в іншій вони спали з дружиною, Ларисою Михайлівною, сорокарічною дамою з погаслим поглядом, зайнятою уроками англійської мови.
 – Ларисо, якщо хтось спитає, мене немає! – і кинувши пальто, зачинився у себе.
– Ваню, зварити тобі пельмені? ... – постукала до нього Лариса Михайлівна.
– Потім, Ларисо, потім... мене ні для кого немає! – Перечаєв різко посунув по столі
рукописи й книги, не звертаючи уваги на те, що все це звалилось на підлогу.
Він поклав валізу на стіл, відкрив віко й утупився в зеленуваті пачечки стодоларових купюр. Двічі перелічив, виявилось сорок вісім пачок, що складало чотириста вісімдесят тисяч. Перелічив ще раз, потім витягнув одну банкноту, квапливо запхнув у ліву кишеню штанів й старанно зачинив валізу. Постояв. Узяв валізу й рушив, наче роздумуючи, по кімнаті. Знову наблизився до столу й акуратно поклав валізу. Пройшов і зупинився біля вікна, безтямно розглядаючи крізь скло вогні вечірнього міста. Стояв, дивився, прислухався до чогось, шарудів новенькою купюрою в кімнаті, далі витяг її, почав роздивлятись, знову засунув до кишені, а потім витягнув знову. Не міг ні на чому зосередитись. Тільки промовляв до себе, наче закляття, - крок за кроком, крок за кроком... та ось, здригнувшись, знову зарухався кімнатою, схопив валізу, не знаючи куди її поткнути. Підняв ложе розсувної канапи, намагаючись не шуміти, і запхав туди свою неспокійну знахідку. Потім сів зверху та прошепотів:
Крок за кроком...
Різко встав, дістав валізу, витрусив її вміст на канапу. Знову перелічив. Став нишпорити по книжкових полицях, натрапив, між іншим, на заначену плящину дешевої горілки, дістав, відставив її, але потім раптом притягнув до себе, відгвинтив кришечку і, не відриваючись, спорожнив. Пив наче то була вода, а в пляшці було трохи більше, ніж половина. Запалив і почав далі порпатися в книжкових полицях. Знайшов пластиковий пакет. Те, що треба! Витрусив з пакета купу паперів просто під ноги, акуратно склав туди своє багатство, і запхав той пакет під канапу, а порожню валізу засунув у запилюжений проміжок між столом та батареєю обігріву, куди ніхто не зазирав. Нарешті присів і тихо промовив:
– Крок за кроком.
Ця нав’язлива фраза все крутилась-вертілась у голові Перечаєва, виринула зараз з глибин пам’яті: «Бути, як трава й собаки». Гасло молодого й зухвалого Івана Васильовича у студентські літа. Коли він захоплювався Китаєм, філософією, читав Лао Цзи, коли по-своєму, фанатично, був зачарований чань-буддизмом і життя його було наповнене особливим сенсом. Коли він розповідав, тримаючи за руку свою кохану Ларису, що слід прагнути до первозданної простоти й природності, і що він збирається жити і бути, як трава й собаки. А Лариса сміялась над ним чистим сміхом і була в ці хвилини особливо вродлива.
– Бути, як трава й собаки... дурня! – прошепотів Перечаєв.
Важко підвівшись з канапи, либонь, горілка вже встигла подіяти, Іван Васильович впевнено пройшов до коридору й став одягати пальто.
– Ваню, що відбувається?.. – спитала Лариса Михайлівна. Вона стояла коло дверей і зі стривоженим обличчям спостерігала за чоловіком.
– Мене ні для кого немає... тобто в мене закінчились цигарки, зараз повернусь, – плутаючись, відмахнувся Перечаєв, виходячи за поріг.
Які собаки? При чому тут собаки... крок за кроком, – бурмотів він, спускаючись по сходах.
Він зайшов до нічної крамниці, де був обмін валют, просунув у віконце американську купюру, навзамін йому видали дві тисячі сімсот п’ятдесят рублів. Останнє випробування позаду. Рештки страху й сумнівів вивітрились з душі Івана Васильовича, і йому навіть стало якось сумно.
Наступного дня він позбувся порожньої валізи, викинувши її в контейнер для сміття в сусідньому кварталі.Через тиждень він вважав гроші своїми.
Ще через тиждень Перечаєви страждали від діареї через зміну якості харчових продуктів, невдовзі їх травлення прийшло до норми. Вони відремонтували зуби, купили новий одяг, спершу недоладний і дорогий, а згодом пристойний, що цілком пасував до їхнього нового життя. Через півроку переїхали до нового помешкання, зовсім поряд, ближче до метро «Дмитровская».
Подружжя вельми роздобріло, перестало сваритися і поклало собі за звичку рано вкладатися спати.

Георгій Юр’єв
http://www.proza.ru/avtor/vuppertal

Автор про себе
Я народився в Москві. Мої батьки, царство їм небесне, були інженерами і служили там, куди їх посилали, з цієї причини я жив у багатьох містах, переважно сибірських, а на схилі літ перебрався на «малу батьківщину» в Підмосков’я. Взагалі-то, мої предки – селяни з-під Коломни. Серед них багато знаменитих громадян, ну, хоча б, найбільший промисловець, благодійник і храмобудівничий другої половини 19 століття – Губонін Петро Іонович, або мічман Губонін Петро Миколайович, особливо відзначився на палубі «Варяга» в бою при Чімульпо, чи сестра мічмана Ольга Миколаївна Цубербіллер – професор, математик, підручники якої видаються вже четверте десятиліття. Сам я рішуче ні чим не знаменитий, хоча і не безбарвний. Одружений, маю двох дочок, одна з яких –Поліна закінчила той же факультет Імператорського технічного училища (нині в народі іменованого «Бауманка»), що і її прадід Микола Семенович Губонін, але через 96 років.

Перекладач про автора
Георгій Юр’єв – спостережливість лікаря, очі художника і глибоке проникнення в таїнство буття і небуття створюють містичну картину світу російської провінції.

Свіфт
Корабель повертається з високих широт, пливучи у хмарі криків, стогонів і лютої лайки. Звуки позамерзали в студених широтах й повисли бурульками на линвах, відтак ожили, розтанувши на сонці. Замерзлі звуки – це, здається, у Свіфта...
Давно, у ті часи, коли слово «Бог» писали з маленької літери, і всі як один були атеїстами, мені віддали церковні журнали, що залишились після смерті старого чоловіка, який колись, ще до того, як почались переслідування, був священиком. Там, серед спеціальних статей, була рубрика духовної поезії, і в ній я натрапив на молитву дивовижної краси, написану білим віршем. Подробиць змісту не пам’ятаю, але пам’ятаю суть. Я подумав тоді, що моє власне і загальноприйняте розуміння світу поверхове, неповне й пласке, і зрозумів, що є інші люди, інше розуміння Світу, Вічності та долі людини в ній.
Писала жінка, що рано пішла в монастир. Ченців часто називають «похованими  живцем». Світ втратив для неї сенс після загибелі нареченого – морського офіцера. Була війна, його корабель не повернувся з походу. У холодних північних водах моряків не шукають. Вода наділена високою теплопровідністю й швидко охолоджує тіло, й щонайбільше, через півгодини неминуче настає параліч мускулатури, і безвольні тіла з іще не згаслою свідомістю йдуть на дно. У мене завжди стискається серце, коли дивлюсь воєнну хроніку: перевернутий, пробитий торпедою дредноут, кіль, котрий ще стирчить, і крихітні чоловічки, що чіпляються за нього, один за одним зісковзуючи у воду, а море довкола кипить від людських тіл.
Про що молилась наречена-удова? Про те, щоб не трапилось того, що трапилось? Про спасіння його душі? «Прийми покійного, Господи, до Твоєї благої оселі». Подібний хід думок видавався тоді мені цілком природним для людей віруючих. Ні, жінка просила Бога про інше, про те, щоб час зупинився, завмер, замерз, але не для всіх, лише для цього нещасного корабля. Нехай його корабель безмовно пливе у вічності, нехай її суджений пильно вдивляється у далечінь, вистежуючи ворога. Але нехай мовчать зачохлені гармати, торпеди сплять в череві жерл. Вона просто хотіла зрівняти у часі свій крок з його кроком, наздогнати його. Як у Буніна в «Холодній осені»: «Ти поживи тут, повтішайся, а я почекаю на тебе Там».
І перестали бути для мене неможливими кораблі-привиди, «летючі голандці», що являються безмовно, подивовуючи тих, хто їх бачить, своєю давністю, й відходячи знову у вічність. І збагнув я, «що день може тривати довше, ніж вік».
І вже після цього не виглядали дивними розрахунки А.Д. Сахарова та його простеньке креслення з точкою зупинки й повороту вісі часу. Час почне свій зворотний відлік. Як у кіно навспак, розбита ваза з розсипаними по підлозі квітами збереться знову і злетить на стіл.
А потім стало зрозумілим детальне Біблійне пророцтво про воскресіння мертвих, де кості «спочилих раніше» сповзаються, збираючись у кістяки, знову стягуються жилами й обростають плоттю. «І сонце ангели погасять, наче свічу непотрібну вдень». І буде інше світло й інші небеса, і всі спочилі раніше воскреснуть преображенні, і всі кому треба, побачаться один з одним. «Для Бога немає мертвих».

Ілля Запорожець
http://www.proza.ru/avtor/cxima

Автор про себе
Народився у місті Омськ. Живу в Миргороді на Полтавщині.
Маю нез’ясоване походження і повільну жагу до словоутворення.
Власні мовні виправи присвячую своїй родині. 
Щось та з’ясується. Принаймні мова. Як орган.

Лисичка
Ніяк не пригадати ім’я. Крутиться, вертиться. Але вам сподобається і її ім’я, і вона сама, можливо, навіть дуже.
Десятирічну й веснянкувату, її кожну неділю можна було бачити на лівому крилосі. Влітку в ситцевій сукенці в горошок, взимку в розстебнутій червоній куртці з підкладкою. Коли середній вік півчих загрозливо перевалив за шістдесят, приглушена інсультом Меланія владою регента призначила дівча, що влучно підспівувало біля панахидного розп’яття, до себе в хор. На читанні години шостої стара підійшла до стовпчика-дитини, спитала ім’я і за руку привела у свої володіння. Несподіваний дитячий спокій біля аналою раптом перемінився на дзвінку енергію читання. Панотець у вівтарі довго барився з проскомидією й по чину благословив годину дев’яту. Дівчинка ніби сріблом карбувала псалми, півчі переглядались й кивали. Парафіяни накрохмаленим рушником турботи оточили юну хористку, а отець настоятель, нарешті, визначився з тим, куди подіне усі ці купки пряників та цукерок, що виникали на поминальному столі задяки мурашиній запопадливості воцерковлених пенсіонерок...
Поміж крилошан внаслідок появи молодого паростка виникло певне бродіння спорохнявілих умів. Хтось був проти надто юного віку, декотрі нарікали на крикливість дівчачого тенору. Загальна ситуація нагадувала відому родинну, коли збентежену дитину виштовхують назустріч напівзнайомій бабусі. Подвійна ніяковість перетворюється в подобу взаємної ласки. Присутні обмінюються вдоволеними компліментами, онучка, попереду батьків, ховає збентежене личко в бабусин фартушок, старенька марно силкується повернути дитя до гостей. Публічне катування триває доти, доки найбільш нетерплячий серед гостей не спитає голосно про щось і не по темі. Тоді всі відволікаються, й життя продовжує текти по свойому древньому руслі, звичному й непомітному.
За п’ять церковних літ багато чого сталося, однак мало що змінилось. Хіба що, визнавши своє вісімдесятиріччя, баба Галя Яшна після важкого бронхіту стала набагато рідше з’являтися в храмі. Основний склад церковного хору якісно не постраждав; в пістрявині ще бадьорого багатоголосся найстаршого дисканта останні півроку майже не було чутно. Шістнадцятилітня, уже дівчина, за швидкі наче долоня роки, досягла в церкві місця, яке можна визначити як рівноіконне. Молодість і постійність в крилосному служінні наблизило її особистий образ у сприйнятті громади до образів святих Катерини та Варвари. І якби трапилось їй зникнути, то звиклі парафіяни під час всієї служби озирались би в думках і навсправжки. Чи варто казати, що устав та піснеспіви, святкові й буденні, вона вивчила раніше, ніж шкільні уроки. У чинослідуванні вона досягла рівня легкості у проведенні найтривалішого й найскладнішого свята – Великодня. Співслужилі священники хвалили молодий сильний голос і вміння зорієнтуватися в виломах уставу.
Вже не десятирічна, та все ще виразно веснянкувата; розбрунькованої своєї ранньої шістнадцятої весни, на великопісних переспівах у церковній сторожці за один вечір стала дорослою. Настоятель раптом побачив білі завитки впертих пасм, що вибивались з-під хустини, кімнатну мураху, котра заповзала під рукавчик кофти, вологий скошений позирк швидких очей.
 Через рік, внаслідок скандальних анонімок в єпархії відбулась каральна аудієнція. Єпископ пригрозив забороною в служінні настоятелю, молоду півчу довелось звільнити. В один із потеплілих днів світлої седмиці Меланія поверталась з ринку і на центральній площі біля нового щита з написом «Ніхто не забутий – ніщо не забуте» побачила холодильний візок. Повернула в непохитному бажанні купити порцію пломбіру. Не дійшовши до двох чоловік черги й трьох кроків, різко зупинилась – за прилавком у білісінькому ажурному чепчику протяжно-акуратно розраховувалась з усміхненим парубком знайома вигнанка. До фартуха з того боку, що серце, була пришпилена прямокутна табличка з іменем великими буквами: Наташа. У грудях Меланії різонуло, вона повільно повернулась і, неквапно читаючи стихирі по чину, подибала до автобусної зупинки.

Алла Бур
http://www.proza.ru/avtor/david2002

Автор про себе
Народилася в 1973 роцi  На Украiнi в мiстi Василькiв, Київськоi областi. Зараз  живу в Iзраїлi, мiсто Беер-Шева.
Одружена, маємо двох хлопцiв-бешкетникiв.
Писати для себе почала в 8 рокiв – мрiяла створити Великий Роман.
В раннiй юностi почала писати оповiдання.
Тепер  – мiнiатюри.
А трохи згодом почну писати СЛОВА.
Але якi!

Перекладач про автора
Алла Бур – так помічати деталі та зводити їх у ранг повноцінних персонажів може лише жінка. За гумором та іронією її легкої, майже повітряної прози завжди прихована глибока внутрішня драма емігрантки.

Дрібниці
частина друга

Стілець
Кухонне начиння божеволіло, підлога стогнала, а лампочка нервово кліпала.
І ось з’явився Вельми Поважний Гість.
Увесь вечір господарі мліли від захвату. А я був розчарований.
Звичайнісінька дупа.

Дзигарок
Дзигарок перевели на годину назад.
«А я ще незле виглядаю!»  – подумав він, піднявши догори стрілку.
Про те, що колись його переводили на годину вперед, не хотілось згадувати. Навіщо порпатись у минулому?

Протигаз
Нас – мільйони.
Ми чекаємо своєї години. Заголосить сирена – настав часу нашого карнавалу... Якось подивився на себе в люстерко - б-р-р! Назад, у тісну коробку!
Соромлюсь виходити на вулицю сам-один. Тому й чекаю. Подихати б...

Гаманці
Дешевий гаманець приречений на злиденне життя.
Дорогий гаманець купують в розкішній крамниці, дешевий – на галасливому брудному ринку.
Дорогий – великий і статечний, від нього апетитно пахне шкірою.
Дешевий гаманець – маленький і пожмаканий, його супроводжує жалюгідний дух цибулі.
Де лишень не буває дорогий гаманець! Круїзи, презентації, модні тусівки...
Дешевий гаманець пірне в крамничку, понуро прошвендяє по супермаркеті. Його стихія – овочевий ринок. Ну, а якщо вдасться побувати на якихось нещасних уродинах – про це дешевий гаманець згадує все життя. Дорогий гаманець не потребує прикрас: він сам – окраса!
Натомість прикрасити дешевий гаманець може лише картинка з такої самої дешевої газетки.
Де ж можуть зустрітися такі різні особи?
На помийниці.
Та це не надто втішає...

Смітник
Чого лишень у мені нема! Не втікайте від мене так швидко – «Найголовнішого очима не побачиш!»
...Так подіяла на мене книга, що я проковтнув її недавнечко.

Ложка
Онука Виделка вийшла заміж... Столовий Ніж – блискуча партія. Але...
Він звик, що все подають на тарелі. Ну, спершу вони разом пурхають над таріллю, наче пташечки. А потім він лежить. Втомився, бачте. Позирає, як онучечка моя гарує за двох. У мене вдалася!
Нам до роботи не звикати – змалку при ділі. Я завжди до самого денця вишкрібаю. І чоловік мій, небіжчик, усеньке життя провів на роботі. Кухонний Ніж – самі розумієте! Старий вже, кривий, і ручка ізоляційною стрічкою замотана. Зате який гострий язик! Ніде не могли без нього обійтися! Ось і зламався, бідака.

Світлофор
Ох, уже ці машини! Обганяють одна одну, пронизливо сигналять. Люблять зупинятися в найбільш недозволених місцях...
Машини абсолютно некеровані. Мені соромно за них – от і червонію.

Мікроскоп
У всьому я помічаю саму суть. Через те в мене й вигляд такий пригнічений.

Зура Ітсміолорд
http://www.proza.ru/avtor/itsmeolord

Автор про себе
Народилася в останні дні золотого жовтня, а точніше 28 числа, 1961 року в Східному Казахстані третьою дитиною в сім’ї поголовно репресованих чеченців.
З волі Всевишнього батьки повернулися на Батьківщину і осіли в місті Грозному.
У 1979 році закінчила середню школу і вступила на перший курс факультету романо-германської філології за спеціальністю: англійська мова та література Чечено-Інгуського державного Університету ім. Л.М. Толстого. У 1984 році отримала диплом з кваліфікацією «Філолог, викладач, перекладач».
Трохи працювала викладачем англійської мови в с. Старі Атаги ЧІАРСР.
Вийшовши заміж, виїхала до чоловіка в Астраханську область. Потім разом з ним повернулася в республіку. Знову школа, педучилище, приватна фірма, Кабінет Міністрів Чеченської республіки (управління міжнародних відносин, протоколу і вайнахського республіки).
У житті іноді відбувається те, що ти не в силах змінити.
Довелося займатися приватними уроками англійської мови.
Але війна вигнала нас, і ми волею долі опинилися на Україні.
Завдяки широкій душі українського народу знайшла тут притулок і тепло домашнього вогнища.
Літературу любила завжди. Зі шкільної лави обожнювала писати.
Збираючи ланцюг своїх думок, сподіваюся, що хтось із читачів полюбить мій малий гордий народ.
Може, комусь захочеться відвідати стародавню країну вайнахів, де гірське джерело дзюрчить про любов до рідного краю, де зелений килим рясніє луговими квітами і сніжні папахи, натягнуті на вершини гір, чекають повернення додому своїх дітей, яких віднесло вітром трагедій останніх військових кампаній.
У мене чудовий дитина. Дочка Седа захоплюється українською літературою.
Не фанат, але віруюча. Покладаюся на волю Господа і керуюся принципом: «Якщо мені не уникнути смерті, то віддам перевагу прийняти її гідно».
Всевишній дав мені сімох братів і трьох сестер, яких дуже люблю. На превеликий жаль, не часто можу відвідувати старіючу матір. Шість років тому поховала батька. Бачила війну, дивилася смерті в обличчя. Виявляється, вона зовсім безлика.
Люди, бережіть те, що маєте.

Перекладач про автора
Зура Ітсміолорд – чеченка серцем і душею, вона намагається захистити маленькі вогники людських доль, вберегти їх від пронизливого вітру війни і нещасть. Її новели, її роздуми про життя, смерть і Бога мудрі й глибокі, а письмо непідробно щире.

Паперові янголи
Перший день весни.
Неділя.
За вікном витанцьовують сніжинки.
Одна гарніша за іншу. Підлітають до приятельок, збираються у великі клапті, й падають. Дурненькі, не розуміють, що для них ліпше танцювати довше, не падаючи на землю, яку вже прогріло весняне сонце.
Напевно, матінка-зима витріпує свою перину, й сніговий пух летить на землю. А в одному з п’ятиповерхових будинків з червоної цегли живе маленька фея. Мала довго крутиться перед дзеркалом. Устигає намазати рот маминою помадою, розплести коси, походити на каблуках. Потім тією ж помадою та тушшю виталапати собі руки. Впоравшись зі своїми дитячими забавами, вона заглядає до кухні.
Там нікого немає.
Вона вилазить на кухонну табуретку. Й опиняється на підвіконні.
Підводячись навшпиньки, дівчинка відчиняє кватирку й висуває праву руку. Сніжинки танцюють навколо її долоньки, але спіймати їх вона не може.
У вікні будинку навпроти малу завжди чекають.
Салман, безногий каліка, сьогодні удома сам. Його ледачий товстий кіт розлігся на підвіконні і не звертає на Заміру жодної уваги. Молодий чоловік, який втратив ноги в автокатастрофі на трасі Ростов-Баку, цілі дні пересиджує біля вікна.
Страшна трагедія сталася того дня, коли Салман здав перший випускний іспит і вирушив з товаришами до одного з приміських сіл Грозненського району.
Йому пощастило найбільше, тому що троє його друзів навіки залишились молодими. Ангели-охоронці покинули їх, а жінка без обличчя не забарилась за їхніми душами.
Старший брат Бауді перебуває в шпиталі Дарбанхі. Батька він не пам’ятає, а стара мати цілі дні сидить коло кінотеатру «Райдуга». Бекисат торгує смаженим соняшниковим насінням і саморобними цукровими льодяниками-півниками.
Балкон в квартирі наглухо забили на зиму. Короткі дні Салман проводить біля вікна на кухні. Хлопець давно захоплюється орігамі. Усі полиці в домі зайняті паперовими журавликами, квітами, літачками. Він навчився робити ангелів. Мала їх ще не бачила. Іноді свої паперові творіння Салман передає через матір маленькій феї. Зі слів матері він знає, що дівчинка живе з мамою і дядьком. І їй два рочки.
Сажі, мама Заміри, обіцяла матері Салмана привести доньку в гості й познайомити з юнаком, який живе радощами маленької чарівниці.
Побачивши малу, Салман посміхнувся й почав складати наступного паперового ангела для неї.
Дівчинка помахала рученям своєму приятелю.
Але…
Відчувши, що стулка вікна не зачинена, потягнула її на себе. Повністю розчинивши стулку, з радістю висуває обидві руки. Сніжинки жартують з дитям. Вона тягнеться до них і... летить униз.
У відчинене вікно п’ятого поверху залітає вітер.
Сажі й Зарема, сусідка й подруга по нещастю, пліткують про останні події минулого тижня.
Холод летючою змією пробігає по ногах Сажі.
– Зачиню балкон. Серажді, напевно, залишив балкон відчиненим, – каже Сажі й біжить у спальню.
У кімнаті розкидана косметика. Балконні двері причинені.
– Заміро, ти де? Виходь! Не буду сварити!
В отворі кухонних дверей стоїть Зарема. Холодний вітер скавулить за відчиненим вікном. Але сюди більше не сміє зазирнути.
Відштовхнувши подругу, Сажі проскочила на кухню і визирнула у розчахнуте вікно.
Великі клапті м’яко лягають на землю, перетворюючись на сльози.
 Сажі щільно зачиняє вікно, розвертається і голосно кличе доньку.
Зарема продовжує мовчати і вперто дивиться на щойно прикрите вікно. На склі видно сліди від помади.
– Заміро! Заміро! Ходи до мами! Дивись, що я тобі дам! -- хвилюючись, кличе мати дитину.
А тим часом маленька фея летить в оточенні білих ангелів...
Ні, не вниз.
Вони підхопили її, коли вона долетіла до другого поверху.
До балкона другого поверху господарі приварили залізні труби й натягнули металевий нержавіючий дріт для сушіння білизни. Уже третій день там сохне постіль. Два підодіяльники, два простирадла й чотири наволочки.
Ангели підхопили дитину й, перекидаючи з рук в руки, понесли її з собою. М’які руки ангелів нагадують лагідні руки мами. Дівчинці цікаво, куди ж це вони її несуть. Її увагу приваблюють крила ангелів. Вона торкається їх руками, залишаючи сліди від помади й туші.
– Хочу до друга у вікно зазирнути, – просить вона подумки ангелів.
Ті слухняно несуть її до вікна, за яким майструє своїх паперових ангелів Салман.
Тінь затуляє денне світло, і юнак піднімає голову.
За склом у повітрі зависла білява Заміра. Її величезні зелені очі сяють наче смарагди. Салман не вірить власним очам. Він викидає паперового ангела через відчинену кватирку і намагається встати, забувши, що у нього немає ніг.
Салман з гуркотом падає на підлогу кухні.
А янголятко Заміра зникає.
Таус виходит на балкон, щоб зібрати випрану постіль.
Коли вона підтягувала підодіяльник, то на мить здалося, що він важчий ніж зазвичай. Зібрану постіль кладе на старе крісло. Знявши останню наволочку, пповнувата жінка середнього віку, розвертається і застигає наче камінь. На старому кріслі серед напівсухої білизни сидить Заміра, маля з п’ятого поверху. В руках у неї паперовий ангел. Щічки палають рум’янцем. А великі вії затіняють зелень величезних очей.
– Як ти сюди потрапила? Заміра! Як ти сюди потрапила? З ким ти? – питає Таус.
– Ось! – показує дитина паперового ангелика.
Кліпає великими віями, надимає винувато губки й каже:
– Упаля! Сама упаля!
Таус міцно обіймає малу.
Теплесенька!
Вона заносить малу до кімнати. Мокрими від сліз руками витирає лице дитини, намагаючись зрозуміти, як дівча опинилось в неї.
Трохи заспокоївшись, Таус дає до рук дитині червоне яблуко й несе її на п’ятий поверх. На дзвінок двері відчиняє Зарема. Сажі ніяк не може второпати, як мала відчинила двері й вийшла.
Таус мовчки повернулась додому.
Увечері в 21-00 за московським часом в домі Таус, Зареми та Сажі всі годинники показували 20-50. Стрілки годинників підігнали, але що трапилось, так і не зрозуміли.
Наступного дня Сажі витерла скло, назовні виталапане помадою.
Уранці з пеперовими ангеликами зайшла стара Бекисат. Вона підійшла до вікна і разом з дитиною помахала Салманові.
Заміра показала пальчиком на вікно й пролепетала:
– Низя! Упаля! Буп!
P.S.
Зараз Замірі 19 років. Вона мешкає у Відні.
Ні паперові, ані справжні янголи не врятували Салмана. У листопаді 1999 року дев’ятирічна дівчинка бачила, як з балкона будинку навпроти солдати викинули її друга. Замірі так ніхто й не сказав, що він був мертвий.
Після вбивства брата Сажі з дитиною залишила рідну домівку. З собою взяла хлібину, банку згущеного молока, прикраси, три тисячі рублів і сім паперових ангелів.
І коли вона з дитиною заблукала в прикордонному лісі, коли переходила нелегально кордон, саме ці паперові ангели й вивели її до словацької прикордонної застави.Та це вже інша історія.

САМОГРАЙ
Авторські переклади в літературній редакції Ірини Мадриги та Василини Кордонець

Андрій Гавриков
http://www.proza.ru/avtor/gavrikov

Автор про себе
Я народився в Росії в епоху «The Beatles». Коли відходили платівки «на ребрах» та з’явився журнал «Кругозор».
Виріс у Казахстані в епоху «Led Zeppelin»  і «Deep Purple». Славетні часи з величезними  бобінними магнітофонами та першими касетниками.
Живу в Україні. Бувало по-різному, але й нині життя дуже цікаве. Для мене настала  епоха джазу і продовжується досі. 
З дитинства хотів  написати цікаву книгу. Чомусь здавалося, що це легко, варто тільки захотіти. Заманулося лишень у 2009-му, коли випадково натрапив в Інтернеті на один з літературних сайтів. Уже наступного дня виніс на суд перших читачів зовсім невелику розповідь «Маленький рожевий ґудзик». Тепер я знаю: написати навіть невеликий твір непросто. Але для мене не писати, хоча б іноді, – вже неможливо.

Упорядник про автора
Андрій Гавриков народився в Саратові, російському місті на Волзі, 21 травня 1967 р.
В 1968 р. родина переїхала в Казахстан у прикаспійський Гур’єв (гирло ріки Урал). Тепер  це місто називається Атирау. Там і пройшло дитинство Андрія.  Там з’явилися перші друзі, перші вороги, перші захоплення,  перші розчарування.
Із хороших спогадів: раннє спекотне літо, набережна і пляж ріки Урал, червона риба, чорна ікра ложками і в будь-якій кількості.
Із поганих: в дощові дні глиниста грязюка на взутті, що не змивалася ніяк,  армади комарів, які заважали спати.
Ще з Гур’євим у Андрія Гаврикова пов’язаний перший досвід «дорослої» роботи. Працював диктором на обласному  радіо. Був одним із ведучих передачі «Супутник піонера». На пам’ять про цей період свого життя зберігає грамоту від ЦК ЛКСМ Казахстану – «За успіхи у змаганнях юних дикторів».
У Білу  Церкву Андрій приїхав 11 січня 1982 року, а 13-го пішов у школу №4. Півроку, які провчився там, були дуже важкими. Чуже місто, ні знайомих, ні друзів –   все в далекому Казахстані. Продовжив освіту в Білоцерківському вечірньому хіміко-технологічному технікумі. Заразом працював на заводі АТВ (азбестотехнічних виробів). Удень  працював, увечері навчався в технікумі.
Армійська служба в ракетних військах додала Андрієві неабиякого досвіду – життя в ізоляції від суспільства.
Навесні 1997 почав працювати в рекламному агентстві. У цій сфері і зараз. Виготовляє рекламні вивіски. Работа творча. Кожний проект для нього – унікальний, незалежно від того, простий він чи складний.
Андрій любить ніч у лісі біля багаття.  Подорожує – так, аби вітер в обличчя.

Червоний світанок
Хоча покажчик «Колгосп «Червоний світанок» був облуплений та старий, але напис ще читався добре. Не одне покоління горобців сиділо на ньому і пліткувало про перехожих. Недалеко від стовпчика з вказівником хтось вкопав лавку. Місцеві жителі полюбляли перепочити на ній декілька хвилин на шляху від автобусної зупинки до дому. Тим паче, зупинка була неблизько – за  кілька кілометрів від цієї лавки при жвавій трасі.
На світанку, коли сонце показало світу свій червоний краєчок, тут, недалеко від  вказівника, зустрілося двоє чоловіків. Вони прийшли сюди з різних сторін. Старший нарешті перестав трясти й обіймати молодшого і зміг заговорити:
«Здоров, синку! А змужнів же як! Красень! Ну, розповідай, що і як. Хоча, ні, помовч,  присядьмо на п’ять хвилин, я хоч розгляну тебе, розповідати будеш уже вдома, щоб мати послухала. Зараз посидь просто. Краще я тобі переповім про наші новини. Хоча які у нас новини в «Червоному світанку» за останній рік? Ось тобі всі пригоди – Марфа недоумкувата в лісі заблукала, хлопці добу шукали, знайшли, спала  собі на галявині усміхнена, зовсім не перелякана. Уявляєш? Що ще нового? У тітки Василини Ромашової три кози за тиждень здохли, ніби напасть якась. Не щастить Василинці щось. Онучці її Машці в цьому році зовсім зле стало, напади замучили. Лікарі тільки хмуряться, не лікується, кажуть, гидота ця. Ех, шкода дівчатко, адже дев’ять рочків усього. У них сусід, до речі, новий з’явився, письменник якийсь. Дім той покинутий пам’ятаєш? Його він і купив. Кажуть, казки пише, тільки не друкують його ніде. Він, письменник цей, з Машкою дуже подружився. Ромашкою її кличе, скорочено ніби. І на Ромашову схоже й на Машку. А вона його Чарівником називає за те, що казки пише. Гарний він мужик, Василинці сильно допомагає, і з Машкою, і по господарству. Слухай, синку, забалакав я тебе нісенітницями всілякими. Підводься, підемо помалу. Мати вже на стіл накрила, зачекалася зовсім, напевно. Я горілочку в холодильник поклав. Зараз поїмо, вип’ємо, розкажеш про все...»
На ґанку старого будинку з блокнотом і олівцем у руках сидів чоловік. Іноді він щось швидко записував у своєму зшитку. Замислювався, щось закреслював, знову думав. Поруч на лавці, підтягнувши до підборіддя коліна, спостерігала за ним дівчинка. Вона намагалася не заважати чоловікові і якийсь час мовчала, але бажання порозмовляти було неабияким. Дівчинка не витримала і заговорила.
–  Чарівниче, а що за коробку тобі привезли сьогодні?
–  Яка ти, Ромашко, все помічаєш. Це барабан. Африканський барабан. Мої друзі повернулися з Африки і подарували мені сувенір.
–  Ого! Великий. Я думала: сувенір – це завжди щось маленьке. Дрібничка якась. А тут цілий барабан! А ти про нього казку писатимеш?
–  Ні, Ромашко, навряд. Він же африканський, а я не пишу казки про Африку. Не знаю навіть, як африканському барабану потрапити в мою казку.
–  Ану ж, подивімося на нього…
– Ромашко, ми завтра розпакуємо і подивимося. Я взагалі дивуюся, чому тебе тітка Василина спати до сих пір не загнала. Он глянь, уже геть темно.
Дівчинка підняла голову і подивилася на зірки.
–  Чарівниче, я можу відкрити тобі таємницю. Її не всі можуть зрозуміти, але в тебе вийде, хочеш?
–  Хочу, звичайно, Ромашко, розкажи.
–  Ми в космосі, Чарівниче, ми всі космонавти!
–  Не зрозумів.
– Ну, як же, подивися на зірки – це ж диво, просто диво! Наша планета як величезний космічний корабель мчить у космосі, у відкритому космосі. Вона крихка і беззахисна, у неї немає броні. Є лише ілюмінатор, один величезний ілюмінатор –  небо! Підніми очі –  ти космонавт, ти бачиш Всесвіт!
І раптом Ромашка втратила свідомість. Василина, підскочивши до неї, заметушилася, розмахуючи ватою з нашатирем і намагаючись одночасно видавити пігулку з упаковки. Дівчинку занесли в будинок і поклали на ліжко. Невдовзі вона прийшла до тями, але була дуже блідою і слабкою.
– Чарівниче, ти тут?
– Тут я, Ромашко, тут… Ти... прокинулася?
–  Так, але поки я спала, мені наснилася казка про твій барабан. Я зараз тобі її розповім. Ти напиши її, добре?
– Напишу, Ромашко, обов’язково, тільки відпочинь, розкажеш пізніше.
– Ні, слухай, будь ласка, слухай. В одному далекому краю ніхто ніколи не вмирав, тому що там жив добрий чарівник. Щоранку він грав на таємничому африканському барабані. Його прилітала послухати маленька фея. І якщо в селище чарівника приходила смерть, фея танцювала для неї під звуки африканського барабана. Смерть, зачарована танцем феї і звуками барабана, розверталась і йшла геть. А фею цю не бачив майже ніхто. Хіба що рідко-рідко, та й то тільки ті, хто по-справжньому вірив у чудеса. Така ось казка. Гаразд, ти йди, чарівниче, йди, пізно вже. Не хвилюйся, зі мною бабуся побуде.
Через декілька хвилин Чарівник на своєму ґанку руками і зубами розривав на частини упаковку. Рука, поранена пакувальною тасьмою, кровила, але він не помічав цього. Нарешті картон відлетів убік, оголивши вміст коробки – африканський барабан. Великий, гарний і таємничий, як сама Африка.
Перший удар по натягнутій барабанній шкірі був боязким і обережним. Але звук все одно вийшов дуже чистий, хоч і негучний. Зірки сховалися за хмари, пішов дощ, але Чарівник не помічав цього. Трохи примруживши очі, він бив долонями по барабану, бив усе сильніше й сильніше, наддаючи ритму. В нього почала виходити мелодія, в такт якої він щось шепотів. Краплі дощу, сліз і крові з подряпини на руці падали на поверхню барабана. Черговий удар по натягнутій шкірі підкидав ці краплі в повітря, де вони змішувалися, падали вниз і знову злітали в такт ритму і шепотінню: «Прошу тебе... не йди... прошу тебе... не йди...»
Ромашка лежала і посміхалася, при перших же звуках барабана біль пішов від неї, їй стало легко і навдивовиж добре. А рано-вранці, коли обрій був забарвлений у червоне, Ромашка перестала жити в цьому світі.
Раненько, коли сонце показало землі свій червоний краєчок, недалеко від покажчика  «Колгосп «Червоний світанок» зустрілися двоє чоловіків, що прийшли з різних сторін. Той, що старший, нарешті, перестав трясти і обіймати молодшого і зміг заговорити:
«Здоров, синку! А змужнів же ж як! Красень! Ну, розповідай, як і що. Хоча, ні, помовч, давай сядемо на п’ять хвилин, я хоч роздивлюся тебе, розповідати будеш вдома вже, щоб мати теж послухала. Зараз посидь просто. Краще я тобі деякі  новини  наші розповім. Хоча, які у нас новини в «Червоному світанку» за останній рік? Чуєш звуки барабана? Це письменник наш грає. Його тут Чарівником прозвали. Відколи в тітки Василини внучка померла, щоранку на світанку барабанить. Звикли всі. Тепер не за півнями, а на звук його барабана прокидаються. Марфа недоумкувата щоранку ходить його слухати і молиться. Каже, дякувати всі повинні, бо ж завдяки йому у нас рік уже в «Червоному світанку» ніхто не вмирав. Начебто його барабан смерть відлякує. Ще Марфа твердить, що біля нього в цей час на лавичці дівчинка сидить, дуже вже на онуку Василинину схожа. Правда, бувають дні, коли дівчинка встає і танцює для когось. Не говорить Марфа для кого, замовкає відразу. Та що з неї взяти, з Марфи тої?  Недоумкувата, понавигадувала. Хоча, чесно сказати, – ніхто за цей рік у нас і справді не помер. Навіть кози у Василинки здихати перестали. Слухай, синку, забалакав я тебе нісенітницею. Вставай, підемо помалу. Мати вже на стіл накрила, геть зачекалася, мабуть. Я горілочку в холодильнику припас. Зараз поїмо, вип’ємо, розповіш усе. Так! Не забути б! Книжку Чарівника нашого тобі подарую. З автографом. Оженишся, діти підуть, казки їм читати будеш».

Тринадцята, чорна кішка
Я сьогодні розмовляв з тваринами. Вірніше не з тваринами, а з однією конкретною твариною – з котом. І не з котом, а з кішкою. З кішкою з чорним пухнастим хвостом, чорними вушками, білим комірцем і величезними зеленими очима. Дуже мила  істота, мушу вам сказати. Мила і цікава. Ні, ні –  я не з’їхав з глузду, та й не п’ю я зовсім! Кішка прийшла до мене уві сні. Вийшла з темряви, сказала «Привіт!» і сіла навпроти. «Привіт!»,– відповів я і замовк. Звідки мені знати, про що прийнято розмовляти з кішками? Я дивився в ці величезні зелені очі і мовчав. «Знаєш, – сказала кішка, – я відкрию тобі таємницю. Завтра відбудеться подія, яка невпізнанно змінить твоє життя. Але ти дізнаєшся про це, тільки якщо побачиш тринадцяту кішку. Так що шукай. Не бійся – не помилишся». І вона пішла. Граціозно розвернулася і пішла, розчинившись у темряві.
Ранок був швидким, як і будь-який буденний ранок. Будильник, кава, душ – уже час! «Так! Швидко, швидко. Ключі взяв, черевики  почистив, нічого не забув?». Миттю за двері. Сон я не пам’ятав чи не хотів згадувати. Не хотів до тих пір, доки не вискочив з під’їзду. Я встиг зробити лише один крок.
Перша кішка була чорною. Вона з’явилася нізвідки, як і та, що уві сні. Кинула на мене уважний погляд і, притулившись до землі, знервованими переляканими кроками перебігла дорогу. Мить – і чорна пляма зникла в квітах найближчого газону. «Одна, чорна» – на автоматі вимовив я. І тут же помітив ще трьох кішок, вони мружились у променях ранкового сонця, біля лавки. «Дві, три, чотири. Руда, ряба, ряба, –  і вже тремтячим голосом додав: – Ігри скінчилися!». Не знаю навіть, чому я це сказав. Але точно знаю: світ навколо мене змінився саме в цю мить. Та ось так, «ігри скінчилися», –  і світ змінився. Я це усвідомив і прийняв, відразу і беззастережно. Не вагаючись, дістав телефон і відпросився з роботи.
Спокійно, спокійно, спокійно! Стоп! Що робити тепер, куди йти і головне – навіщо? Як поводитися? Відповідей не було. І я просто пішов. Пішов уздовж будинку і рахував кішок. Ніколи не помічав, що їх так багато довкола. Мозок закипав, відмовляючись вірити в реальність  світу, що змінився. «П’ять, шість. Смугаста, сіра. Сім, вісім, дев’ять. Чорна, чорно-біла, знову смугаста». Усе відбувалося дуже швидко, і я не був до цього готовий. «Десять, одинадцять. Біла, ще біла». Мене трясло від хвилювання. З таким темпом! Страшно! Я розумів: щось загадкове і таємниче може статися вже за лічені секунди. І сталося.
Дванадцята кішка була рудою, вона мене й нокаутувала. Не спеціально, звичайно, сама злякалася. Вискочила з-за урни біля театру простісінько мені під ноги. Я вивернувся, як зміг, щоб не приступити її, але й опори під ногою вже не було. Руки в кишенях. Аварія. Причому серйозна, я це зрозумів ще до того, як втелющився обличчям в асфальтівку.
Сильно вдарився головою і розсік щоку. Так безглуздо все вийшло і по-дурному. Зараз покладуть мене до лікарні з діагнозом «струс мозку» на кілька днів, і я ніколи-ніколи не побачу тринадцяту кішку. У голові паморочилося, і мені не хотілося відривати її від тротуару. Я почув: «Рито, ти куди? Нас уже в автобус кличуть. Давай швидше, ми сьогодні в чотирьох дитсадках спектаклі даємо! Встигнути потрібно!». Потім приємний жіночий голос: «Тут людині погано!» – це про мене, напевно. Я побачив чорні черевички на красивих ніжках, що бігли до мене. «Встати зможете?»,  –  почув той же приємний голос і спробував підняти голову. Спочатку я помітив чорний пухнастий хвіст. Не справжній, звичайно. Він був пришитий до чорної хутряної курточки з білим комірцем. Потім чорну шапочку з чорними вушками. І очі, величезні зелені очі.
Десь збоку жінка в костюмі лисиці закричала: «Швидку! Викличте хто-небудь швидку!» Чоловік у костюмі вовка метнувся в театр. Про мене турбувалися, але мені вже було все одно. Я посміхався і плакав. Я знав, що ця дівчина відвідає мене завтра в лікарні. Я знав, що подія, яка докорінно змінить моє життя, відбулася. Я знав це точно, без жодних сумнівів. Знав! Знав! Знав!
«Тринадцята, чорна! З чорним пухнастим хвостом, чорними  вушками, білим комірцем і величезними...» –  устиг я сказати  і втратив свідомість. Точніше, всі подумали, що знепритомнів. А насправді я потонув. Взяв і потонув саме в цих красивих, трохи переляканих зелених очах.

Маленький рожевий ґудзик
Похмурий день, дощ і мряка, бризки з-під коліс. Холодно і незатишно. Жодної посмішки назустріч. Я йшов, сутулячись і щулячись від мокрого вітру, який ліз за комір. Погляд хаотично бігав по тріщинках асфальту, вишукуючи сухі острівці. Кроки виходили нерівномірні, смикані і танцюючі. Усе, як завжди в негоду,  –  сірі будинки, сірі люди, сіре повітря.
І раптом я побачив його. Його – маленького рожевого ґудзика, що лежав у багнюці біля краю тротуару. Як спалах, він затьмарив усе. Він викрав усі думки, незважаючи на те, що мій погляд належав йому лише частку секунди. Сценарій майбутньої зустрічі, що вчергове звично прокручувався в голові, зник. Я вже не міг пригадати жодної фрази, доведеної, здавалося б, до автоматизму. Кроки стали рівними й упевненими. Твердо карбуючи крок по калюжах під марш-лічилку: «маленький-рожевий-ґудзик, маленький-рожевий-ґудзик», я дивився на перехожих, забувши про те, що ще хвилину тому всерйоз намагався не замочити ноги. Погляд нишпорив по натовпу: хто? У кого? Звідки? Ні, не було нікого, кому він міг би належати, маленький-рожевий-ґудзик, маленький-рожевий-ґудзик... Навколо все таке ж сіре й похмуре, як і хвилину тому.
Хто його власниця? Яка вона? Уява потроху ліпила образ. Далекий, розмитий, майже невидимий. Здавалося, ось-ось побачу очі незнайомки, її посмішку. Але щось невблаганно руйнувало створену ілюзію, заважаючи зосередитися. Незрозуміле хвилювання потроху спадало.
Я  вирішив забрати його з собою на зворотному шляху. Для чого він мені, маленький-рожевий-ґудзик, маленький-рожевий-ґудзик?.. Я не міг сказати, але твердо знав: підніму, обітру і зігрію, принесу додому цю іскорку сьогоднішнього дня.
Зворотний шлях був швидким. Я майже біг уже підсохлим тротуаром, посміхався перехожим, всміхався своїм думкам. Звично вже, в такт крокам, повторюючи: «маленький-рожевий-ґудзик, маленький-рожевий-ґудзик...»
Він лежав на тому ж місці, де я його залишив, але я спізнився. Чийсь безжалісний і неуважний каблук роздробив його на тисячі маленьких рожевих друзочок. Раптом стало так сумно, ніби щезло щось цінне, близьке. Зникло безповоротно і назавжди. Присівши навпочіпки і зітхнувши, я кинув прощальний погляд на купку рожевих піщинок. Що ще залишалося? Тільки встати й піти, не озираючись, повільно ворушачи губами, ледве чутно, пошепки повторюючи: «маленький-рожевий-ґудзик, маленький-рожевий-ґудзик, маленький-рожевий-ґудзик...»

Джаз на Перехресті
Є в світі місцини, які дуже впливають на долі людей, на їхні відчуття і настрій. Ці місця впізнає кожний, хоча і не всі звертають на них увагу. Напевно, не у всіх є бажання і час  прислухатися до себе.
Я називаю такі місця Перехрестями, тим паче, що частіше за все, це так і є насправді. Рідше це площа чи взагалі галявина в будь-якому парку.
А що? Мені подобається назва – Перехрестя! Це вам не глухий кут, де люди, незалежно від того, посварились вони чи ні, познайомились чи ні, вимушені йти якийсь час в одному напрямку.
На Перехресті все по-чесному. Люди можуть прийти з одного боку чи з різних сторін.  Можуть проминути один одного, розійтися врізнобіч і не зустрітися більше ніколи. А можуть, навпаки, жваво балакаючи, рушити разом. Раптом виявляється, що їм по дорозі. Усього лише за мить це стало очевидно і для цих людей, і для Перехрестя.
Те, що перетин Весняної і 21-ї вулиці –  Перехрестя, я усвідомив ще до того, як туди потрапив. Я почув музику і пішов на звуки джазової мелодії. Чомусь із кожним кроком зростала впевненість, що я йду саме до Перехрестя – доброго, цікавого, зі своїми законами, правилами і власною душею.
Я озирнувся навкруги: помилки не було – це Перехрестя. Біля ліхтарного стовпа на котурні двох доріг сидів старий, зручно розмістивши барабан між колін. Грав він щиро і дуже гарно. Я сам трохи стукав по барабанах і відразу побачив, що у цього чоловіка є чому повчитися. Поруч стояв його компаньйон – чоловік середнього віку із саксофоном у руках. У футлярі інструмента блищали монетки і ворушилися від вітру краєчки дрібних купюр. Усього двійко музикантів були джазом цього Перехрестя. Це було все, що я запам’ятав із першої зустрічі з цим місцем. Хоча ні, ще кота, який мружився у вікні прямо над сувенірною крамничкою. Рудого красеня, що став одним із символів тепер вже мого Перехрестя. Це пухнасте загадкове створіння з мудрим виглядом стежило зверху за усіма.
Я став відвідувати Перехрестя майже щодня. Сидячи на облупленій лавці з надломленою спинкою, слухав джаз. Спостерігаючи за рухом рук барабанщика, відбивав його ритм долонями на коліні. Завмирав від задоволення, слухаючи, як ініціативу у барабана перехоплює саксофон. Іноді пригощав музикантів кавою в паперових стаканчиках з кав’ярні навпроти.
Я вже знав, що крім сувенірної крамнички і маленького кафе, на Перехресті була ще комерційна фірма, в якій працювала всього одна людина – її господар. Він частенько виходив на ґанок офісу, швидко і похмуро палив, залишаючи Перехрестю трохи свого нервового настрою, а Перехрестя щедро ділилося з ним теплом і заряджало його силою для майбутніх фінансових перемог.
Тепер я знав про невидимі з першого погляду дрібниці. Наприклад, в якому місці тріщинки на асфальті дуже схожі на павутиння. Знав, що на бетонній урні біля кав’ярні є вкраплення камінчиків, які смішно нагадують слід від укусу. А ще знав: якщо помахати рукою коту на другому поверсі, він обов’язково примружиться у відповідь, хоча б на мить.
Частинка моєї душі вже належала цьому Перехрестю, як між іншим, і частинка його душі належала мені.
Був день, коли Перехрестя стало похмурим і сумним. Це трапилося, коли помер старий барабанщик. Тоді рудий кіт так і не з’явився на підвіконні. І саксофон вперше так і залишився в чохлі. Ми пили гарячу каву із саксофоністом, щулились від холоду й чомусь уникали дивитися один одному у вічі. Кожний з нас намагався усвідомити, що старий пішов назавжди. Прийшов його час. Але незважаючи на це –  життя Перехрестя не повинно було зупинитися.
Наступного дня я зайшов до магазину музичних інструментів і придбав барабан. Точнісінько такий, який був у старого. Я вже знав свою долю. Перехрестя задихалося і кликало. Я був потрібен йому, а воно мені. І ми вирішили, що нам по дорозі.
Саксофоніст, здавалося, не здивувався, побачивши мене. Кивнувши, розкрив футляр і заграв. Мої долоні замиготіли над барабаном, і Перехрестя ожило. Воно зітхнуло, почувши джаз, скинуло оціпеніння, посміхнулося і приготувалося  ділитися настроєм зі  всіма, хто був тут і хто цього хотів.
Я граю на Перехресті вже кілька тижнів. Звик. Ми з компаньйоном сумуємо за старим, пам’ятаємо про нього. Ця людина назавжди залишилася частиною душі нашого Перехрестя. Згадуючи про старого барабанщика, ми граємо сумні мелодії. Барабан  тоді звучить глухо і тихо, а саксофон плаче. На зміну сумним мелодіям приходять веселі, і ми знову поринаємо в нинішній день, в якому сподіваюсь знову побачити нову мешканку нашого Перехрестя. Вона йому дуже сподобалась, і воно прийняло її, майже не придивляючись. Та й дівчині Перехрестя припало до вподоби. Думаю, вона знає, що вже стала частиною цього місця. Вона приходить щодня, ось майже два тижні,  посміхається нам, махає рукою коту. Потім сідає на ту лавку, де раніше полюбляв сидіти я, і, підперши кулачками щоки, слухає, як ми граємо для неї  «Дівчину з Іпанеми». Вона здогадується, що ця мелодія звучить саме для неї, але поки що вагається підійти.
Приходьте і ви на наше Перехрестя. Можливо, нам по дорозі? Тільки не забудьте махнути рукою коту над сувенірною крамничкою, купити каву в паперовому стаканчику в нашій кав’ярні, кивнути шефу комерційної фірми –  він гарна людина, хоча і виглядає небалакучим. Коли справи його фірми йдуть добре, він обов’язково підходить до музик і  кидає у футляр саксофона крупну купюру. Він тут єдиний, хто не прийняв у себе Перехрестя, але зумів стати його частиною.
Приходьте – і, можливо, я вже зможу представити вам ту, для котрої щодня звучить «Дівчина з Іпанеми». Ми зіграємо мелодію і для вас. Ви відчуєте наше Перехрестя. Перехрестя, де щодня лунає Джаз. Джаз на Перехресті.

Юрій Діхтяр
http://www.proza.ru/avtor/goos6

Автор про себе
Мене звуть Юрій Діхтяр. Я народився, живу і помру в Харкові. Усе моє життя – це пошук себе. Де тільки себе не шукав – і на заводі, і на будівництві, і навіть на ринках. Нарешті, зупинившись на соціології, думав, що ось воно, те, що мені потрібне, але виявилося, що дитяча мрія стати письменником не зникла, лише все життя ховалася в моїй душі. І тепер, коли в мені достатньо накопичилось того, що хотів би сказати світові, вона боязко визирнула назовні.
Мене називають молодим письменником. Я з цим не згоден. Бо вже не такий і молодий – мені сорок два, та й письменником себе називати не наважуюся. Я тільки вчусь.
Писати мені допомагають дружина та четверо дітей: дві дочки та двоє синів.
У моєму архіві назбиралося декілька десятків оповідань, трохи більше віршів та майже два романи. Один ще пишеться. Вдячний упорядникам цієї збірки за можливість показати дещо зі свого доробку читачам.

Упорядник про автора
Юрій Діхтяр, здається, пише легко й стрімко. У нього такий невимушений, несилуваний стиль письма, що будь-який маститий літератор годен по-доброму позаздрити цьому оптимістичному письменнику-харків’янину, який увесь час перебуває в пошуках сюжетів, форм їх подачі, який вигадує фантастичні історії на льоту і по-репортерськи оперативно пише замальовки з реального життя. Уява в Юрка – незбагненно багата, в які лишень закапелки історії, літератури, мистецтва, супільного життя він не вривається – і почерпує звідти повними жменями гумор і доброзичливі кпини, яких так бракує нині на книжковому ринку.
Юрко Діхтяр – це Клондайк для будь-якого видавництва. І чому цієї його якості досі не завважили?! Втім, є вже виразні ознаки того, що для Юрія Діхтяра наступила пора особистого вибору і значно зросли його можливості реалізувати свій потенціал саме в літературній творчості.
Талановитість батька успадкували і дочки, які мають неабиякий хист до малювання та представляють Україну на міжнародних конкурсах дитячої художньої творчості. Шкода, що формат цієї книжки не дозволяє вмістити малюнки дівчаток. Втім, деякі з них можна знайти на сторінці батька на сайті Проза.ру.

Мило врятує світ
Святий Михайло тупцював на порозі бібліотеки. Назвати це бібліотекою було складно. Величезний шмат райського саду обгороджений штахетником і заставлений у десять рядів  книжковими полицями довжиною в кількасот метрів. Сотні херувимчиків пурхали вздовж полиць, змахуючи пил із книг, стежачи, аби не з’являлася цвіль, не заводилися клопи.
Тут зберігалося все, написане за довгу історію людства, – починаючи від шумерських глиняних табличок та єгипетських рулонів папірусу і закінчуючи останніми виданнями, які ще пахли друкарською фарбою. Щодня сюди надсилали ящики з новими книгами, встановлювалися нові стелажі,  надходження вносилися в каталог – словом,  робота кипіла безупинно. Галявина з альтанками, трояндовими кущами й кількома смоківницями, в кронах яких весело, але неголосно щебетали пташки, була читальним залом.
Бог любив читати. Він читав майже постійно, читав усе підряд: детективи, любовні романи, фантастику, науково-пізнавальні твори. Пресу він не любив. Технічну літературу переглядав швидко, поверхово, адже була вона суха, нуднувата. Обожнював вірші й дитячі казки. З поблажливою посмішкою перегортав опуси гуманітаріїв з їхніми  розмірковуваннями про мораль, добро й зло, етику й естетику,  і, власне, про самого Бога. Філософія його розчулювала так само, як батьків, що обожнюють своїх чад, розчулюють перші їх закарлючки.
Але особливо любив він сценарії... У Раю не знали ні телевізорів, ні кіно, оскільки й  електрики не було. Але це не заважало Богу, з його незвичайною фантазією, уявляти собі все, що могло б відбуватися на екрані. Однак і сценарії бувають різні. Але до цього ми ще повернемося...
– Господи, – несміливо покликав Святий Михайло.
Бог сидів у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, уп’явшись поглядом у книгу, що лежала в нього на колінах. Однією рукою  погладжував собі бороду, а в іншій тримав кубок з нектаром. Бог не любив, коли його відволікали від читання. Якщо книга була дуже цікава, міг запустити у винуватця пакетиком із солоними горішками, а то й уперіщити ціпком, тому візитер зупинився на безпечній відстані.
Бог невдоволено закрив книгу, зняв окуляри й подивився на архангела.
– Ну, що знову? Не розумію, невже обов’язково мені заважати? Тут вас незліченна кількість ледарів, кожний знає свою справу, а я ж спеціально трудився шість днів, щоб відпочивати на сьомий. Ти в курсі,  що зараз іще сьомий день?
– Я  ж тільки нагадати... Ви самі просили. На завтра ви обіцяли кінець світу. Потрібно з’ясувати кілька питань. Без вас аж ніяк.
Бог втомлено зітхнув.
– Ну дався вам цей кінець світу. Усе спокійно, нормально, тихо. Насолоджуйтеся райським життям. Ні, завжди у вас якісь інтриги, авантюри. Коротше, захід переноситься на невизначений час. Нектар будеш?
–  Ви ж  обіцяли, –  наполягав Михайло. – Уже просто незручно переносити,  вже сто разів переносили, ви мені клялися, що я буду організовувати все – друге пришестя, Страшний Суд…  А потім  царюватиму на Землі. Значить, ось як ви тримаєте  слово?
–  Моє слово. Я його дав, я його й забрав. Любий мій, ну подумай, що я буду робити без людей, без цих графоманів. Я залишуся зовсім без читання. Хто буде писати книги, га? Ти тільки послухай, які пристрасті, які емоції, які почуття!!! – і Бог став перегортати томик, вибираючи цитату.
– Ой, будь ласка, не треба, – Михайло знав, що цитата могла затягтися до самого епілогу. –  Але питання не закриваємо, гаразд?
– Добре, добре,– сказав Бог, всідаючись знов у крісло,– ну треба ж, на найцікавішому місці відірвали, –  бурчав він услід архангелові.

2.
Бог не завжди був запеклим читачем, спередвіку він був письменником. Спочатку з’явилися мемуари про Початок Початків, які перейшли в посадову інструкцію для людей. Щоб люди змогли це прочитати, Бог  мусив дати їм писемність. Йому так сподобалося писати, що він продовжив свою книгу історичним романом упереміш із повчальними історіями. Трилогія закінчилася авантюрною оповіддю про афериста-єврея із сумним фіналом. Бог переписував твір чотири рази, однак  залишався вічно незадоволений то стилем, то побудовою, то логікою оповіді. Зрештою, вирішив залишити всі чотири варіанти – під різними псевдонімами. Книга спочатку не мала попиту, але після успішно проведеної PR-компанії розійшлася багатомільярдним тиражем по всьому світу й донині вважається бестселером номер один.
Було згодом ще кілька хітів – Коран, філософсько-фантастична сага Бхадгавадгита, Книга Мертвих і навіть порнографічний шедевр Кама-Сутра, від якого він потім всіляко відхрещувався.
На цьому Боже письменство вичерпалося, нові ідеї не з’являлися, старі не здавалися  настільки цікавими, аби писати, і ось тоді він вирішив почитати, що пишуть люди. Це було фатальним кроком. Бог «підсів» раз і назавжди. Його вразило, скільки життя в людських книжках. Ангели в Раю теж писали. Але це були тільки неоковирні панегірики, що вихваляли Бога і його діяння, які набридли Господу до оскомини.
Книги, написані  людьми, були настільки емоційними, що Бог навіть іноді пускав сльозу над ними. Горе й радість, любов і ненависть, хитрість і шляхетність, смерть і народження – там було все, про що можна було тільки мріяти в емоційно-стерилізованому Раю. Бог наказав зібрати геть усе, написане людьми, оголосив вічний сьомий день і взявся за читання.
Він читав дні і ночі, переклавши всі турботи на плечі ангелів, архангелів, херувимів, серафимів і іншої райської братії.
Читати ночами при світлі свічки було незручно, тож  він оголосив у Раю вічний день, але потім, під тиском мешканців, що постійно не висипалися, здався, повернув ніч і читав, поскрипуючи кріслом, із напнутою на голову шахтарською каскою з ліхтарем.
На Землі ж у цей час кипіли пристрасті, що ставали основою написання все більшої і більшої кількості книг. Бог нарешті зрозумів, навіщо він створив людей – аби вони творили для нього чтиво. Раніше чіткої відповіді не було навіть у нього, й навколо всі дивувалися, для чого потрібний був увесь цей геморой – няньчитися із цими тупими й злісними створіннями, навчати їх, піклуватися про приріст, облаштовувати Рай і Пекло. Адже як було спокійно на Небесах, поки Бог здуру не створив це непорозуміння. Жителі Раю відразу незлюбили людей, постійно провокували всякі мерзоти, щоб дискредитувати їх в очах Бога, але той був непохитний (ото вже й характерик !!! нізащо не визнає своїх помилок) і всім довелося змиритися, та все ж надія на обіцяний кінець світу завжди зігрівала їхні серця.
– Господи, народ запитує, як справи із Армагеддоном? –  тепер з’явилася ціла делегація. – Усі терміни минули, усі пророцтва вже прострочені, в тебе люди перестають вірити, на Землі безлад і непотребства.
Бог рився в ящику книгами, які щойно надійшли.
–  Геть з очей!!! – гаркнув він. – Так де ж він? Невже не надіслали?
– Що ви там шукаєте? –  поцікавився із-за спин товаришів підлабузник Самуїл.
– Та ось, не бачу  сценарію останньої серії «Рози Марії». Пожалійте ви мене, ну як я можу взяти й знищити все, не довідавшись, чи вийде Роза за дона Хуана, чи знайдеться її дочка і чи піймають вбивцю дона Карло. Ви жорстокі, безсердечні істоти. Ідіть, не мучте моє серце. Так!!! Ось він!!! Усе, товариші, аудієнція закінчена.
Бог вмостився в кріслі, начепив окуляри, закурив і поринув у читання.
–  Боже, – не вгамовувався Михайло, – а скільки ж серій залишилося?
– Звідки мені знати! Але справа йде до розв’язки. Ось, тільки послухайте: «Роза Марія плаче, її втішає Луїза, обійнявши за плечі...».
Делегати почали потихеньку задкувати, щоб піти непомітно й чемно.
– Господи! – скрикнув Михайло. –  Пообіцяйте, що як тільки серіал закінчиться, зразу ж починаємо кінець світу.
– Так, так, – промимрив Бог, не відриваючись від читання, – іди вже, поки ціпком не отримав.
–  Дивіться, ви дали слово.
Бог різко махнув у бік Михайла своєю палицею, але не дотягнувся – той завбачливо стояв уже віддалік.

3.
Одного разу Богу підкинули ідею, як відразу вбити двох зайців – і кінець світу нарешті здійснити, і без книг не залишитися. Швиденько провели амністію й виписали із Пекла два товарні вагони класиків. Спеціально для них збудовано дванадцятиповерхівку з усіма зручностями. Усім видали картки на посилене харчування і звільнили їх від громадських робіт. У папері й перах недостачі не було. Творіть на здоров’я.
Але цей геніальний план завершився повним провалом. Навіть найбільш маститі динозаври не змогли вичавити із себе ні рядочка – тихе болото Раю аж ніяк не надихало. Перемучившись у творчих стражданнях, писаки пішли в загул. Одні, занадто насолоджуючися нектаром, блювали в райських кущах, затівали бійки й горланили  ночами безбожні пісеньки. Інші впали в депресію й намагалися покінчити життя, треті  ж просилися знов у Пекло.
Граф Толстой зранку залазив на кипарис і звідти на весь голос ганьбив християнство, Пушкін з Лермонтовим шпурлялися рукавичками, стрілялися на дуелі, а вечорами ганялися без трусів за некрасивими черницями. Гітлер, що потрапив сюди за «Майн Кампф», відразу організував націонал-демократичну партію й розпочав  підготовку до війни. Рембо постійно намагався вщипнути за сідниці пробігаючих мимо ангелів, за що був неодноразово битий. Він кілька разів підморгував навіть самому Богу. Маркс і Ніцше списали всі туалети слоганами «бог помер» і «релігія – опіум для народу». Цвейг із Ремарком узагалі відкрили підпільне казино.
Мешканці Раю полегшено зітхнули, коли всіх писак уночі запхали у вагони й знову відправили в Пекло. Бог видав указ про недопущення в Рай письменників, художників, композиторів та іншої богеми. Лише іноді викликали акторів, які мусили читати Богу по ролях, коли в того зовсім утомлювалися очі.
–  Боже, я чув, сьогодні ви одержуєте сценарій останньої серії вашого серіалу, – Святий Михайло нервово посмикував крилами.
– От п’явки, – Бог незадоволено закрив томик віршів.– Уже одержав і вже прочитав. І що?
– Як там Роза? Вийшла заміж?
– Так, – стрепенувся Бог, – вийшла! І в них повинно з’явитися маля, усе закінчилося добре. Люблю, коли хеппі-енд. А чого це ти запитуєш?
– Та… Я це, з приводу кінця.
– Якого кінця?
– Звісно якого. Світу. Ми ж домовлялися – ви дочитуєте свій серіал і даєте добро.
– Справді? –  Бог нервово смикав бороду. – Щось я такого не пам’ятаю.
–  От я й прийшов нагадати.
– А давай завтра, га?
– Вибачте, що перебиваю, куди ящики ставити? – ангел у спецівці простягнув Богу аркуш. –  Отут розпишіться ще.
– А що там новенького? – поцікавився Бог.
– Новий Паланик, Коельо, Мариніна, підшивка «Хастлера» за весь рік, збірки детективів, поетичні альманахи. Так хіба все запам’ятаєш. Тисяча двісті сорок вісім книг.
– Це добре, –  скорботно промовив Бог, з надією дивлячись на Михайла.– Невже ви хочете мене позбавити всього цього?
–  Ага, – оживився кур’єр, –  там ще сценарій першої серії нового серіалу «Квітка любові». Аргентинці починають знімати, кажуть, буде більше тисячі серій. Це продовження «Квітки пристрасті», пам’ятаєте?
Михайло приречено побрів геть, не вистачало ще по горбу Божим ціпком схопити.
– Я обіцяю! – кричав йому навздогін Бог. – Серйозно, от дочитаю це – і відразу кінець світу! Відразу ж!!! Слово даю!

Неминучість хеппі-енду
Сьогодні відвідувачів було троє.
Уранці  прибігла дочка. Посиділа кілька хвилин на стільці, склавши руки на колінах. Він не розплющував очей. Просто лежав і слухав, як вона сидить.
– Тату, я побігла, добре? Мене друзі чекають.
Потупцювала нерішуче на порозі – й вискочила. За вікном почувся її сміх.
Потім прийшла дружина. Доторкнулася до чола, поправила йому волосся, погладила по щоці. І тихенько посиділа біля ліжка. Він знав, що сльозинка стікає її щокою, і навіть затамував подих, аби вона не злякалася. Та ось у неї задзвонив телефон. Вона вийшла в коридор, але він усе чув.
– Так, я в лікарні. Не можу. Зараз не можу. Ну, потерпи, я скоро приїду. Не будь егоїстом. Він усе ж таки мій чоловік, і я прожила з ним двадцять років. Не смій таке говорити, негіднику. Ну, гаразд, їду. Вино? Добре, куплю.
Вона повернулася в палату, поцілувала його в жовте сухе чоло, поправила ковдру й пішла.
Потім прийшов біль. Спочатку обережний, легкий, як вітерець, пробіг, перевіряючи поле бою. І, переконавшись, що йому ніхто не протистоїть, захопив усе тіло. Але він і болеві навстріч не розплющив очей. Просто лежав, ледь тремтячи, і вслухався. А той говорив із ним страшною, незнайомою мовою, однак він уловлював усі його нестерпні інтонації. І чекав, коли біль виговориться й замовкне. Або коли прийде санітарка й зробить йому черговий укол знеболюючого.
Але прийшов лікар. Сів поруч, помацав пульс.
–  Я знаю, що ти не спиш.
Він розплющив очі й подивився на медика. Напевно, новенький, адже ніколи раніше тут не з’являвся. Повненький, лисіючий, невисокий, з пухкими пальцями.
–  Докторе, скажіть, скільки мені залишилося. Я втомився.
–  Не варто про це. Дурна тема. Мені не подобаються такі саморуйнівні питання. Можу сказати тільки одне – хеппі-енд неминучий. Усе буде добре. Повірте мені як фахівцеві. Усе буде добре.
Хворий хотів посміхнутися цьому глузуванню, але біль не дав це зробити.
–  Так, звісно, усе буде просто блиск! Я однією ногою в могилі. Усе буде чудово! Дружина вже крутить роман, і її новий залицяльник буде стояти обабіч похоронної процесії і з нетерпінням чекатиме, коли вдова звільниться. Що може бути краще? Ідеальний хеппі- енд.
– Та все зовсім не так. Подивіться, наше  життя – ланцюжок хеппі-ендів. Будь-яка неприємність колись закінчується. А кінець неприємностей – це що? От бачите! Так що не зневіряйтеся. Я допоможу. Я просто майстер хеппі- ендів. Підводьтеся, я дещо покажу.
– Дуже смішно. Докторе, я лежачий хворий. Моїм пролежням більше років, ніж вам.
– Пролежні – не привід валятися в ліжку. Пролежні – це наслідок. Нумо, вставайте.
І тут хворий відчув, що може зіпнутися на ноги й навіть іти. Він обережно спустив ноги, відразу намацав капці, про які вже давно й забув.
Доктор допоміг встати, притримуючи під лікоть.
–  От бачите, вдалося. Моя терапія безвідмовна. Я дока по таких важких випадках. Так що не зневіряйтеся. Ходімо зі мною. Як біль? Минув?
Чорт, болю не було. Жодна клітинка тіла не корчилася від тортур. Біль зник так, що хворий і не помітив його відсутності.
Вони вийшли в коридор, пройшли повз пацієнтів і медсестер, спустилися мармуровими сходами, протертими сотнею тисяч ніг, і вийшли на лікарняне подвір’я. Після двох місяців самотності в стінах лікарні сонце здавалося занадто яскравим, небо пронизливо блакитним, а листя на деревах нестерпно зеленим. Він навіть зажмурився від таких яскравих фарб.
–  Ви здорові, – мовив лікар і потис йому руку. –  Чи це не хеппі-енд? Дозвольте відкланятися. Мене ще чекають декілька важкохворих. Щасливо. Ось ваші речі.
Він широко посміхнувся, простягнув спортивну сумку й повернувся в лікарню.
Колишній хворий пішов до воріт, оглянувся, немов прощаючись із клізмами, градусниками й пігулками, і спрямував кроки до лавиці під кущем бузку.
Цікаво, що в сумці? Уже забув, що було на ньому, коли лягав у лікарню.
Він відкрив сумку й вийняв звідти обруч, обклеєний фольгою. Далі з’явилася невелика арфа. Він провів по струнах пальцями, видбуваючи з інструмента дзенькіт степових дзвіночків, дзижчання бджіл над гречаним полем, гул битви й шум зливи. І, нарешті, на дні сумки лежали два крила: великі, білосніжні, з пір’їнами маховими, пухом і підпушком, важкі, ґрунтовні, хоча й злегка прим’яті від лежання в сумці.
Він підняв папірець, що випав на землю.
«Для новачків. Інструкція з користування німбом, арфою і крилами». Далі на картинках було намальовано, куди надягати обруч і як прикріплювати крила.
Йому раптом стало смішно. І легко. І вільно. Відчуття хеппі-енда. Хеппі-енд неминучий. Для всіх. Це так прекрасно! Це було найкраще з усього, що трапилося з ним за все життя.

Вітька
–  Жаірзіньо,  –  кричить Сява.
–  Жіир Вентура Фільо, – практично відразу відповідає Вітька. Тільки говорить він повільно, ретельно намагаючись вимовляти кожен звук. Виходить із труднощами, але це вибачають. Вітка – хворий. У шістнадцять років я аж ніяк не розбирався в діагнозах, ми знали тільки, що Вітька хворий на голову. Ідіот. Цього досить.
У нього великі слиняві губи, низьке чоло, зуби стирчать із рота, як екскаваторні ковші. Через церебральний параліч тіло в постійному русі – скорчені пальці безперервно перебирають щось невидиме, напівзігнуті ноги намагаються утримати рівновагу.
Вітька – наш  блазень.
–  Пеле, – викрикує з-за моєї спини дядько із цигаркою в зубах.
–  Едсон Арантіс ду Насіменто, –  Вітька вимовляє ім’я чотири рази, поки не вийшло чітко й зрозуміло.
–  Я дурію! –  резюмує дядько.
У Вітьки талант –  він знає повні імена всіх футболістів Південної Америки, навіть другорядних гравців. А вже Пеле – це взагалі для нього раз плюнути.
Парк Шевченка під вечір стає людним. Програма у всіх одна –  помилуватися фонтаном, вистояти годину в черзі, щоб поїсти морозиво в кафе «Кристал», прогулятися затишними алейками, себе показати й на інших подивитися. На початку вісімдесятих розваг було зовсім небагато.
Ми –  кому від п’ятнадцяти до двадцяти – урізноманітнювали своє дозвілля «зйомом тьолок» і бійками з салтівськими. Іноді нас розважав Вітька. От і зараз – на одній з алейок його оточило тридцятеро з нашої компанії плюс юрба роззяв, що зібралася на наші захоплені лементи й регіт.
Кабан заспівує «міліон алих роз», ми підхоплюємо, ляскаючи в долоні. У Вітьки загоряються очі – це його улюблена пісня, і от він уже переймає в нас естафету і співає,   бризкаючи слиною й підтанцьовуючи на невпевнених ногах. Далі пішов концерт на замовлення – хтось викрикує назву пісні, а Вітька співає. Він знає весь репертуар радянської естради.
Усе це виглядає смішно, глядачі від реготу витирають сльози й тримаються за животи.
Пора. Хтось із наших кидає в коло п’ятак, із дзенькотом, щоб цокало об асфальт. За ним летить ще монета. Кабан кидає карбованець – великі гроші для підлітка.
Але це повернеться. До нас приєднуються роззяви, і летять у коло монети, та навіть і паперові купюри.
Вітька припиняє концерт і, впавши на коліна, жадібно збирає гроші. Це вже нікого не веселить,  і публіка розходиться.
Ми перераховуємо здобуток – вистачає на п’ять портвейнів «777» і дві банки кільки в томаті.
Витька сьогодні нап’ється – йому знову буде погано вночі, але він пишається дружбою з нами – центровими пацанами. Йому вистачає грам сто портвейну, й ми потім дружною гоп-компанією відводимо його додому. Добре, що він живе за квартал від парку.
****
Кафе «Яблучко» на Сумській – одне з наших улюблених. Великий зал, нормальні ціни. П’ять столиків зайняті нашою братією. Одні йдуть, інші приходять, постійні рукостискання, обмін новинами, сміх, поцілунки. Підлітки розважаються.
Заходить Вітька, йому знаходять стілець, підсувають недоїдене морозиво. Але щось не так. Вітька, зазвичай по-ідіотськи усміхнений, зараз замислений і хмурий.
– Вітьок, – ляскає його по спині Сява, – ану заспівай про барабан. Барабан бил плох, барабанщик – лох.
– У мене годинник зняли, – важко вимовляє Вітька.
–  Ні фіга собі!!! Хто? Вставай, пішли!!! – Сява  у своїй стихії:  розбірки, мордобій.
– Що трапилося?
–  У Вітьки виродки годинник зняли!!!
– Опоньки!
Менше хвилини – усі вже на вулиці, оглядаються, намагаючись помітити кривдників.
Сява нарешті випитує у Вітька прикмети.
– Куди вони пішли?
Вітька показує рукою у бік парку Горького.
–  На «Болото»? Так, п’ятеро, один з них високий, в «адідасі», інший – у чорній сорочці.  Більше не знаю. У цього ідіота хіба випитаєш. Давайте, ходімо!!!
Ми розбігаємося по вуличках, вишукуючи серед перехожих Вітьчиних кривдників. Я в компанії із Чехом, Карпом і Гошею – повним відморозком. Звертаємо в одне підворіття, в інше – нікого.
–  Он! Дивися! П’ятеро! – кричить Гоша.
Нам назустріч ідуть п’ятеро пацанів, які абсолютно не підходять під той опис. Ботани – відмінники в універмагівських сорочечках.
–  Гоша, не жени!
–  Та яка різниця! – і він упевнено поспішає до них. Ми ледве встигаємо наздогнати його й схопити за руки. Він би всіх п’ятьох поклав, не замислюючись. Показуємо пацанам, щоб ті хутко зникли.
–  Гоша, ну тебе на хєр, недоумок!!! Сказали – «адідас» шукати. Пішли!!!
– Та ну вас. Нудні ви. Руки відпустіть.
Лунає свист з протилежної сторони вулиці. Розмахує руками один з наших. Біжимо до нього.
–  Ну що там?
–  Знайшли, он там вони, – показує на підворіття.
У підворітті стоять, притулившись до стіни, четверо переляканих хлопців, років по двадцять п’ять, мужики вже, за нашими малолітніми мірками. Один, в «адідасі», лежить, зіщулений, на землі. Їх оточила юрба. Юрба підлітків, без гальм і моралі.
Гоша радісно кричить, проривається крізь нотовп і б’є одного із бранців ногою в пах. Той валиться на коліна й одержує носком черевика в голову.
– Гошко, охолонь. Годинники їм не розбий. Дай побакланити з пацанами.
– Та що з ними бакланити. Виродки! – він б’є вже іншого кулаком у ніс.
Гошу знову відтягають.
Але юрба вже не в силах стримувати в собі бажання заслуженої розправи.
***
В «Яблучці» Вітька заспокоюють наші дівчата. Він намагається їсти морозиво, але, перенервувавши, навіть ложку тримати не може, так тремтять руки.
– Вітьок, давай руку, – Сява простягає йому годинник. Надягає на зап’ястя, що трясеться. – Твій?
– Ага, – слинявий рот розпливається в посмішці, оголюючи величезні жовті зуби.
–  Давай іншу руку, – Сява дістає з кишені ще один годинник. – Твій?
– Ні.
– Тепер твій…
З тих пір Вітька довго ходив із шістьма годинниками – три на правій руці, три на лівій.
І ми ще довго поважали самі себе. Адже ми не були шляхетними лицарями й на Вітьку нам було наплювати. Просто іноді ми робили щось, за що могли б поважати себе. Хоча б самі себе.

Товариш по чарці
Матвій Трохимович налив у склянки самогону, закоркував пляшку й сунув її в кишеню кожуха. З рюкзака дістав хліб, шматок сала, цибулину. Цибуля на морозі підмерзла і хрумтіла заледенілим соком.
–  Та не поспішай. Зараз закуску приготуємо. Головне – культура пиття. Пити теж потрібно вміти красиво. – Матвій Трохимович накладав на скибки хліба шматочки сала й цибулю. – Шкода, огірочків немає. А куди по такому морозу огірочки? От і готово. Ну, бери склянку. Бери, не соромся. За знайомство. Ух, гарний. Напій богів. Знаєш, із чого я його жену? Нізащо не здогадаєшся. З картопляного лушпиння. А чого ж добру пропадати? Безвідхідне виробництво. Тож, не важливо, із чого, важливо – як. Щоб душу вкласти. От подивися – чистий, як сльоза. Не те, що сивуха, яку Митяй жене. Мутняк. А чому? Тому, що алкаш і не гурман. Йому тільки очі залити, а цей напій вимагає спеціального ритуалу. От, наприклад, між першою і другою… Та звідки тобі знати… Давай склянку. Головне, щоб між першою й другою пройшло рівно стільки часу, скільки потрібно. Не більше, й не менше. А то все зіпсуєш. Ти бутербродик бери. Не соромся. Закусювати треба. Випивка без їжі –  чисте пияцтво. Ти ж не бухарик який? Ні? Я бачу, що ти хлопець справний. Ну, давай за жінок. Молодець. Добре пішло. Правильно я літру взяв. Як знав, що тебе зустріну. Але про що ж це я? Ага. Вигнати самогон можна й з черевика, а от довести до розуму – потрібен талант. Я тобі розповім – спочатку марганцовочки, щоб усі масла осіли. Потім – через вугілля тричі, не менше. А от після – мій секрет. Нікому не розповідав. Тобі скажу: береш хліб, з медом змішуєш, і через цю кашу проганяєш. Ні тобі запаху гидкого, ні похмілля зранку. От дивися, який мороз, а він, рідненький, і не в’яжеться майже. Митяєва сивуха вже б як кисіль була. А тут – чистий спирт. Хімія, брат, велика сила. Це тобі не геометрія з географією. Ці науки ніколи тебе не навчать, як з картохи нектар зробити. Ну, що, по третій? Як тобі, зігрівся трохи? Ну, нічого, зараз спекотно стане.
Матвій Трохимович поправив вудку, заглянув у лунку. Десь там, у глибинах, плавала собі риба й не думала клювати. Зранку витяг штук тридцять окуньків та плотвичку, а от зараз –  як відрізало.
– Давай, за риболовлю. Ти рибку любиш? Ловити вмієш? Ну, добре, от хлібець, от сало. Ну, перехилили. Гарна ти людина. Ти думав, я тебе спершу злякався? Зовсім ні, я й не таких бачив. У нас тракторист є, Гришка, так ти в порівнянні з ним – красунчик. І є в тебе дуже гарна якість. Ти слухати вмієш. Не кожному це дано. Язиком тріпати – справа нехитра, а от вникнути в те, що тобі говорять – ціла наука. Тебе в будь-якій компанії цінувати будуть. А в тебе друзі є ? А баба? Ну, добре, не хочеш, не кажи. Закусюй давай. О, молодець. Як тобі самогончик? Є ще секрет – я махорку додаю. Зовсім трохи. Градусів вона не дає, а от горло продирає й сльозу вибиває. Чистить організм від усіляких шлаків. Добре, брате, буду я вже вудки згортати. Додому пора. Все одно більше клювати не буде. Риба – адже вона як? Теж їсть, коли апетит є, а не коли ти їй подаси на гачку.
Матвій Трохимович встав з рибацького ящика, потупцював ногами у валянках, розім’яв руки, потягнувся.
– Засидівся я, заков’яз увесь. Ну, давай, друже, на доріжку. Що, схмелів уже? Нічого, на такому морозі довго не тримає. Через годину огірочком станеш. Будьмо! Так, почекай. На тобі рибки. Багато не дам, звичайно, але почастую. Зараз, пакет знайду. Так, ось він. Тримай, з окуньками обережно, кісток багато. Бабі своїй понесеш. Ото радітиме. Ну, вибачай, може, побачимося ще. Іди, іди вже. Як же він, бідолаха, по такому морозу й босоніж. Хоча звик, напевно. Людина – така тварюка, до всього звикає. Ну й лапа!
Матвій Трохимович подивився на величезні сліди босих ніг на снігу й помахав рукою майже триметровому волохатому гігантові, що, сутулячись, шкутильгав у бік лісу. У руці, чи лапі, він тримав пакет з рибою. Дійшовши до берега, сніжна людина обернулася, заверещала щось по-своєму й незграбно помахала рукою.

Трава сповільненої дії
Травку я курив за все життя кілька разів, і тільки коли пригощали. Сам не купував і не прагнув. Пробирало мене, якщо під горілку, то спочатку на умняк, а потім на ха-ха, а якщо по-сухому – то навпаки. Ноги, що зав’язають в асфальті, неймовірне 3D-небо, відповіді на всі питання, семимильні кроки – це вже були приємні бонуси.
Відстоявши останній день на ринку, перед від’їздом вирішив провідати товариша з місцевих. Часу до потягу було години зо три, тому купив пляшку, лимон, шматок ковбаси й заявився гірше татарина. Андрій, так звали приятеля, був нежонатий, безбашенний і гостинний. Пляшку роздавили швидко, бігти за іншою вже не встигали, тому він дістав сірникову коробку, набиту драпом.
– Ось, прикупив на ринку, чмошники одні носили, недорого продавали. Давай косячок на доріжку. Я ще не пробував, кажуть, міцна.
Як мовиться, дають – бери, і я згідливо смикнув плечима.
Спритні руки вміло вибили тютюн із папіроси, забили сумішшю – і ось ми сидимо на кріслах по обидва боки журнального столика та передаємо один одному папіроску.
Покурили, сидимо – чекаємо приходу. Нуль, повний нуль, навіть хміль кудись пропав.
– Ну, що, – запитую, –  ти як?
–  Ніяк! Суки, я знаю, де їх шукати. Зараз сходжу, рила понабиваю й бабки заберу. Бур’ян втюхали якийсь, а казали –  чуйка, дах зносить. Де мій дах? Дах на місці. Добре, давай ще по одному спробуємо, може, хоч трохи вставить.
Видули другий заряд – і зовсім протверезіли, і приходу  ндочекалися, і пляшка горілки котові під хвіст.
Мені за півгодини на вокзал. Андрій тремтячими від нервів руками забиває третю гільзу. Викурюємо поспіхом – ніякого ефекту. Я збираю речі і їду на вокзал. Сидячи в автобусі, піймав себе на думці, що ні про що не думаю. Це відкриття мене вразило, і я став думати, як це зовсім ні про що не думати. Я спробував ще раз не подумати, але в мене нічого не вийшло. Я відганяв усі думки, але вони наче лізли із різних щілин – то слова пісні, то матюки якісь, то думки про те, як зробити так, щоб не думати. У такому стані я добрався до вокзалу.
Біля кас повнісінько торгашів. Кинувши погляд сюди-туди, не помітив нікого знайомого. Зазвичай ми їздили в обидві сторони компанією, а цього разу я затримався, уже не пам’ятаю, чому. Тож тепер навіть зрадів, що не потрібно буде всю ніч бігати блювати в туалет, напувати сумнівних дамочок і потім цілуватися з ними в залиганому тамбурі, ризикуючи підхопити зовсім не герпес. І битися теж не потрібно буде.
А так я спокійно почитаю книжечку, розгадаю кросворд і засну. І прокинуся не з хом’яковими какашками в роті, та ще й без бажання зразу ж випити пива. Усе складалося напрочуд вдало. Я зайняв чергу в касу.
Коли до віконечка залишалося четверо людей, мене накрило. Переді мною стояла нестерпно смішна спина. Вона була настільки смішна, що я зареготав на весь зал. Люди осудливо подивилися на мене. Я ледве зумів зім’яти сміх до стану посмішки.
Якби ми їхали юрбою, то виглядало б це зрозуміло. Разом би посміялися. А так – тип регоче в повній самітності. Ось так із цією либою я добрався до каси, намагаючись не дивитися на ту спину.
Але у віконці я побачив смішну касирку. Я зареготав просто їй в обличчя. Вона дуже смішно здивувалася. Я просміявся їй: «Один до Харкова» – і тицьнув гроші. Вона смішно натискала якісь кнопки й видала мені просто сміховинний квиток.
Я доповз до сидінь у залі, плюхнувся на вільне місце, закрив харю руками й дав волю почуттям. Мене трусило, я зігнувся калачиком, притупував ногою і розмазував сльози по щоках. Хтось співчутливо поцікавився, не чи потрібна мені допомога, але, побачивши мою задоволену міну, ретирувався.
Як я добрався до поїзда – не пам’ятаю. Перед очами маячили та проклята спина, та ще й ржачне обличчя касирки. Намагався не дивитися на квиток. Почав боліти прес, а вилиці просто судомило. І не відпускало ніяк. Три косяки на двох – це вам не «Прима без фільтра», хоча то теж отрута ще та.
Поїзд був типу швидкісна електричка з відкидними зручними кріслами. Напроти мене сів похмурий мужик, поруч – матуся з пацанчиком років восьми, який дуже прикольно длубав носа. Я продовжував посміхатися. Похмурий тип не зрозумів і поглядав на мене з підозрою. Напевно, він думав, що я глузую з нього. І мав рацію. Увесь світ видавався мені настільки безглуздим, що я фізично не міг забрати посмішку з обличчя.
Рушили. Уже не пам’ятаю, що я побачив за вікном, але мене знову прорвало. Я тупо зареготав, іржав я довго, до кольок у боці й головного болю. Коли нарешті попустило, то побачив, що піввагона посміхалося, так заразливо з мене виходила дурь.
Мені стало соромно. Я поліз у сумку – чи нема там чогось пожерти. Бутерброди і яблуко  з’їв, практично не жуючи, але виявилося, що цього катастрофічно мало. Я вмирав від голоду. І отут згадав, що віз племінникові дві пачки дитячого харчування. Геркулес, Гуталакс, або як воно там називалося. Звісно, було соромно, але голод виявився сильнішим. Я відгриз куточок пачки і зжер ту суміш в момент. Через п’ять хвилин  добрався до другої пачки. Гидота рідкісна, але таки  реально допомогло, і я врешті заснув.
Післямова
– Ну що, ти повернув траву тим чмошникам? – запитав я Андрія, коли знову приїхав у Старий Оскол.
– Ні, не повернув. Не зміг. Ти коли виїхав, я ледве не обкакався зі страху. Мені всюди ввижалися менти, облави, відділ боротьби з наркотиками, боржники й кредитори. Мене всі прагнули схопити й убити. Я замкнувся на всі замки, а двері підпер шафою. З будинку я вийшов, тільки коли зжер усі припаси. Страшна трава. Уповільненої дії.
Після цього я не курив ніколи, навіть якщо пригощали.

Олеся Янгол
http://www.proza.ru/avtor/olesiaua

Автор про себе
Олеся Янгол – псевдонім. А звуть мене Олеся Володимирівна Чмир.
...Так, а скільки мені років?.. Постійно забуваю. 
Ага, 36 років.
Народилася і живу в Тулі. У дитинстві навчалася у художній школі. І це найщасливіші спогади. У художнє училище вступити не вдалося. Довелося здобувати нуднувату освіту бухгалтера, яка не згодилася в житті, що мене дуже тішить.
Потім десь працювала, потім ще десь. Але все це розповідати не цікаво.
А пишу з дитинства. Тільки в дитинстві якось не надавала цьому великого значення, мріяла стати художником.
Ніде не друкувалася. Торік посилала повість «Подарунок з Неба» на конкурс «Золотий Лелека», але пролетіла журавлем.
Пишу казки, оповідання, повісті. Був період, коли писала вірші.
Загалом, творчої біографії, як такої, у мене немає.
Зараз працюю над дитячим фантастичним романом «Вогненна куля». Давня задумка, яку сподіваюся втілити в життя.
Дякую своїй сестричці Людмилі Хиль за допомогу.
Її підтримка й натхнення незримо присутні в кожному написаному мною рядку.

Упорядник про автора
Олеся Янгол – українка, що народилася і виросла в Росії. Не є професійним митцем, хоча малює і пише з дитинства. Неординарність мислення, різнопланові літературні зацікавлення, талановитий власний почерк у живопису та графіці – це той доробок її душі, який нині художниця й письменниця відкриває для України, яку любить усім серцем.
Робоча літературна тека Олесі Янгол надзвичайно багата й різноманітна: лірична поезія, екзистенційна проза, фантастика, повісті для дітей та дорослих.
Олеся весь час у пошуку. Вона, як Аліса з Країни Чудес, шукає невидиму грань, яка поєднує Тут і Там. Бути чесною перед самою собою, не уникати наголосів, що увиразнюють людське буття, не здрібнювати чуття душі – це, мабуть, ті засади її творчості, які приваблюють до неї читачів та поціновувачів її художнього хисту.
   
Небо в жмуток
Жаркого літа бувають холодні тіні.
– Яка незвичайна картина. Наче на ній присутній ще один персонаж. Ці два величезні оберемки польових квітів належать йому, точніше їй.
З моїм недавнім знайомим ми розглядали картини на влаштованій ним виставці. Та, яка привернула мою увагу, була невеликого розміру. Такі, зазвичай, використовують для етюдів. Картина написана у світлих, сонячних тонах, в легкій, імпресіоністській манері. Зелена галявина, вкрита польовими квітами. На задньому плані, на тлі синього безхмарного неба, – білий літак. Від нього, назустріч художникові, прошкують дві постаті – високий льотчик у білій льотній формі і маленький хлопчик у матроському костюмчику. Кожен несе в руках величезні оберемки синіх волошок. На обличчях сяють щасливі посмішки люблячих людей. Картина повна сонця, пронизана світлою ідилією та любов’ю. …Світанок. Їдальня сповнена сонцем. Через напівпрочинені вікна, запнуті легким тюлем, долинають клаксони проїжджаючих кабріолетів. Люди поспішають покинути задушливе місто. Сьогодні неділя. За великим круглим столом, накритим білою накрохмаленою скатертиною, сидять троє. Глава сімейства – темноволосий мосьє, його дружина – витончена, вродлива молода пані, та їх маленький син.
Подали чай. Невдовзі хлоп’я впоралося зі сніданком і поглядом виклопотало дозволу покинути їдальню. Його мама тепло посміхнулася й кивнула головою. Щасливий малюк схопився, і, вже біля порога, озирнувшись, запитав:
– Татусю, ви обіцяли відвезти нас сьогодні на аеродром.
– Неодмінно, синку. Біжи перевдягнись, а я дам розпорядження приготувати автомобіль.
Незабаром і чоловік підвівся з-за столу, поцілував у волосся дружину.
– Ти сьогодні вся світишся, люба.
– Це просто сонце, – посміхнулася  вона. – Літні днинки…
 З під’їзду старовинної садиби вихопився хлопчик. Довгастий, ясно-бежевий автомобіль з відкритим верхом уже чекав поїздки. Хлопчик підбіг до дверцят водія:
– Вітаю, мосьє Шульц!
– Здрастуйте, мосьє Закревський! Бачу, ви вже готові.
– Так точно! – весело відчеканив хлопчисько і довірливо додав, – тато везе нас на свій аеродром.
– Отже, вам, напевно, вдасться  політати? Я ось ніколи не літав. Радий за вас, мосьє  Закревський.
Тим часом вийшли батьки хлопчини, і Шульц поступився місцем панові Закревському.
Мальовниче, затишне бельгійське містечко проносилося повз. Попереду рідкісний  вихідний, що проводиться з сім’єю. Пан Закревський – авіаконструктор. Уже чотири роки він з дружиною та сином живе у Бельгії. Після революції родина змушена була тікати з окупованої України. Сам Закревский ледь урятувався від переслідувань НКВД. Ті були зацікавлені в професійних знаннях одного з провідних авіаконструкторів. У Бельгії вдалося, нарешті, налагодити спокійне буття і знову повернутися до улюбленої справи. Справи всього життя.
 – Мамо, а ви – художниця чи художник? – запитує хлопченя.
– Гадаю, що, все-таки – художник. У будь-якому  разі, хочеться на це сподіватися.
Молоді  батьки весело перезиркуються.
– Татусю, а якби мама літала на літаку, вона була б пілотом, або, все ж, – пілотчицею? – по-дитячому кумедно запитує малюк.
– Наша мама, напевно, була б льотчиком. Я просто в цьому впевнений.
Батьки  сміються, а хлопчик щасливий. Щасливий від того, що світить сонце, що вони разом їдуть на машині з відкритим верхом, що, нарешті, не потрібно сахатися людей і ховатися по далеких родичах.
«Так буде завжди» – думає хлопчик. – Ми тепер завжди будемо щасливі. Завжди будемо разом. Завжди, завжди!».
 Один  з приватних бельгійських аеродромів. Приземкуваті, пофарбовані білим, ангари. Літаки, аероплани легких конструкцій. Злітають, приземляються. Тут особлива атмосфера, атмосфера свободи й спорідненості з небом.
Мосьє Закревський витягнув з багажника етюдник і встановив його поруч з  автомобілем
– Ми пройдемося. Покажу малюкові  літаки. Коли наш буде готовий,  повернемося за тобою.
Жінка розклала на низькому ослінчику фарби, пензлі, палітру. І, встановивши на етюднику чисте, заґрунтоване полотно, подивилася поперед себе. Білий літак красувався на тлі синього неба. Його колеса потопали в траві. Жінка почала накладати упевнені мазки.
– Ларочко! – підійшов до неї молодий чоловік у льотній формі. – Нарешті, пан Закревский привіз вас сюди. Він часом буває такий захоплений роботою, що забуває про геть усе. Я давно казав йому, нехай дитина подивиться на ті дива, що він творить.
– Так, Шмідте, нам з сином довго довелося його вмовляти. А зараз ми навіть полетимо.
Жінка продовжувала малювати. Її обличчя осявала тиха радість.
– Знаєш, Шмідте, я нарешті щаслива.  Зараз це відчуваю найдужче. Позаду увесь той жах….
Вона  змовкла.
– Хотілося б вірити, що вас залишили в спокої.
– Ти думаєш, вони й тут можуть нас дістати? – дещо стривожено запитала Лара.
– Пробач, давай змінимо тему. Я не повинен був говорити про це. Сьогодні такий світлий день.
– Ти правий, будемо насолоджуватися!
– Поглянь, – сказав Шмідт, – тобі несуть небо.
Попереду біг хлопчик, за ним крокував усміхнений Закревський. Обоє стискали величезні оберемки небесно-синіх волошок.
– Привіт, Шмідте! – весело гукнув Закревський, – намагаєшся спокусити мою дружину?
– Стараюся відчайдушно. Але, як на мене, це даремна праця.
– Стривайте! Постійте хвилинку так! – вигукнула Лара, – я хочу зберегти вас.
Відблиски, холодні тіні, біла форма чоловіка, хмара небесно-синіх волошок, білий літак. Щасливі, усміхнені обличчя, рідних, близьких людей.
– Матусю, ми підготували літак. Ми зараз побачимо небо, і я зможу торкнутися, нарешті,  хмар! – радісно вигукнув малюк.
Попереду прочувся шум двигунів.
Лара поглибила тіні під кашкетом чоловіка.
– Ти дивовижний художник, – мовив Шмідт, – коли-небудь обов’язково влаштую  виставку твоїх робіт.
– Ловлю вас на слові, мосьє  Шмідт, – відгукнулася жінка і додала, – якщо здійметься  сильний вітер, будь ласка, покладіть полотно на заднє сидіння.
Лара поспіхом витерла пензлики і, поправивши капелюшок, гайнула навстріч чоловікові та синові. Вони підхопили її попід руки і побігли до літака.
Шмідт залишився біля авто. Він вирішив поспостерігати за польотом. Літак розігнався по рівному полю і плавно набрав висоту. Закревський був асом. Машина корилася йому сповна.
«Я  радий за них, – подумав Шмідт, – якими змученими і втраченими вони були, коли приїхали з України. Це була справжня втеча. Хоч як важко було покидати батьківщину, та слід було рятувати дружину й дитину. Тепер усе буде інакше. Тепер ....»
Від оглушливого вибуху в небі спалахнуло друге сонце. Воно невпинно наближалося до землі.
– Ні! Ні!
Шмідт дивився немов на уповільнені кадри якогось фільму. Літак Закревського палахкотів і падав. Десь біля ангарів заволала сирена. Люди, пожежні машини, крики. Шмідт побіг, але, перечепившись, упав долілиць у траву. Йому не хотілося вставати. Навіщо? Адже їх немає. Немає. Вони назавжди залишилися в небі.
 …Рядок з газетного повідомлення: «Внаслідок ретельно проведеної експертизи решток літака було виявлено вибуховий механізм з годинниковим пристроєм».
       
Натхнення у хмарах шукайте…
Це й селом назвати не можна. Полонина така серед гір. Зелена навесні, наче смарагдами осяяна. Та будиночки по нiй розкидані. Три, чотири. У двох родина живе, а решта – на господарство. Для овець загін, для корів. І навколо копички стирчать.
Я туди з  торбиною і прийшла. Попросилася на пару днів – відпочити, сили набратися. А потім знов – гори – Карпати.
Мене прийняли, наче це звичайна справа. Ніби щоразу сюди мандрівники з торбами заходять. А може, воно тако й було…
Родина цілими днями по ґаздівству, найстарші діти з міста не часто приїжджають – у школі вчаться. Малих двоє, ще без штанів бігають. Але хазяйновиті – то батькові вуздечку піднесуть, то полову збирають, то сидять собі у травичці – граються.
А ще жив з ними молодий хлопець. У нас дурником його прозвали б, а тут ні. Тут його люблять, жаліють. Якось так знайшовся три роки тому. Серед зими прибився. Відігрівся та й залишився. Ґазді з ґаздинею допомога, діточкам радість. Діти його обожнюють. Куди він, туди й вони. Він усе їм щось мовить, а вони й раді.
– Дядьку Грицю, кажи казочку!
Він сидить, напувалку для овець збиває і казки говорить. А так – все ходить, посміхається. Помітить, що допомога кому потрібна – біжить, підсобляє, не питає.
Він і мене стрів першим. Якщо б не він, я, певно, пройшла б мимо. Ну, не заведено якось зараз на постій проситися.  Часи не ті ….
А він побачив, підбіг, посміхнувся, торбу допоміг зняти. Я й пішла за ним. І добре зробила. Погода в горах зіпсувалася – дивися, й негода полонину захльосне.
Ось і перечікую тут. Ґаздиня нагодувала та й пішла в своїх справах. А Грицько зі мною сидить. Спостерігає, як їм, та посміхається. Мовчить. Мені спочатку незручно якось, а потім… Ну… пригрілася, чи що? І я йому посміхнулася.
Мені чомусь на думку спало: схожі  ми. Ось я йду, а куди? Просто йду. Є у мене тайстрина за плечима, а що ще потрібно? Мені зараз треба рухатися, вкрай необхідно. Це всередині щось, у ногах, у грудях. Щось розпирає, і якщо не йти – померти можна. Це ще там, у своєму колишньому будинку, зрозуміла. Залишусь – помру.
Ось і пішла. І гарно, й радісно. Відразу там, усередині,  якось усе вляглося, втихомирилося, радість по тілу розтеклася. Я йду, і мені хороше. А до чого ще людині прагнути? Треба тільки, щоб добре, щоб ось так, як зараз: гори, полонина оця, люди сердечні.
Я їм, а Грицько все дивиться, мружить очі. Ось він посміхається – й наче мені, й не мені. А чомусь власному, що тільки він розуміє, але розуміє через мене. Тому що на мене дивиться.
Зсутеніло. Ґаздиня діток уклала й мені постелила.
У горах спати – це немов ти не на землі спиш, а ніби над землею. Легко так, що й словами не переказати. І щоб виспатися, чотири години стачить. Я спочатку дивувалася з себе, думала: безсоння чи що?
У місті як? Спочатку не заснеш, півночі думки всілякі, а потім прокинутися – справжні тобі тортури. А тут склепила очі, повітря холодне й тепле водночас, і всередині обійняло ласкаво так, і заколисало. А очі розплющила, наче й ніч ще. Е ні, вже досвітня зірочка з’явилася. І ноги самі встають. А думки кришталеві, як вода оця, якою вмиваєшся. А м’яка вона,  наче мамині долоні.
…Прокинулася я від рипу дверей. Хтось вигулькнув у темряву. До світанку ще півгодини. Дивлюся у віконце, а це Грицько в гори простує. Знов це почуття бентежне зсередини штовхає, кличе. Підхопилася, одяг накинула і пішла.
Грицько швидко крокує, хоч і вгору, а на ходу прудкий. І мені від його легкості вільно якось. Йду, не відстаю. Ось уже й плай. Не надто високий, навколо інші, у далечині навіть снігові гребені. Й ось на вершину Грицько ступив ’ і світанок. Розійшовся довкруж, рожевий ще, прохолодний, але такий звабливий. Сів Грицько на камінь на звищенні, дістав щось з-за пазухи, приклав до губ. І… музика зринула, закружляла. Світанок їй радіє, все ясніше довкіл розливається.
Потім Грицько щось промовляти  почав. А що – розібрати не можу. Стою оддалік, приголомшена видовищем. Підійшла трохи, чую, а це він казку розповідає. Я поряд сіла обережно і заслухалася. Зараз ані слова не згадаю. А почуття, переживання – вони й досі зі мною. Говорить він, а з нього, наче щось випромінюється. Наче дух якийсь парою з рота разом зі словами виривається і вгору, до хмар, підноситься. Там з хмаринами єднається. І не чула я більш ніде таких дивовижних історій. Він чимало їх розповів. А я все слухала й споглядала, як вони летять до хмар, як нанизуються на світлі промені, мов пацьорки, й розлітаються над горами.
Ось воно, де натхнення мешкає, – подумалось мені. На цій вершині й народжується. З Грицька випромінюється, із хмарами родичається. А далі – лишень слідкуй, тільки вгадай час, коли хмарки оці над тобою… І ти їх хапай міцно чи вдихай ніжно, й пиши, пиши, пиши…
У Грицька історій багато, він щосвітанку на цю вершину ходить, кожного ранку казки розповідає.
Наступного дня попрощалася з добрими людьми. Грицько ще мене проводжав. Торбинку ніс. А потім витягнув з-за пазухи сопілку, простягнув:
– Я ще собі виріжу. А ти, якщо місце собі десь віднайдеш на Землі, грай на ній, вона казки народжує.
З того часу й пишу. Відшукала місце на Землі. Оселя знайшлася й люди добрі. Мене тут люблять, жаліють.
За півгодини до світання рушаю на верховиди. Сягаю сопілку з-за пазухи й сонце зустрічаю.
Бабуня
Вона прокинулася рано-ранесенько. Ще темно. Півні тільки починають здригатися уві сні, підморгувати лівим оком. Скоро й вони прокинуться та заспівають світанкову пісню.
Стара одягнулася, покрила сиву голову святковою хустинкою та уважно передивилась, чи усі яєчка цілі. Бо ж до дітей повезе. А що ще вона може для них зробити? Господарство вже не те, що раніше. Зосталися кури та картопля на городі.
А вона їде правнучку подивитися. Це ж її радість, її щастя, її надія. Немовляточко ще. Тільки ходити починає, перші слова лепече.
До зупинки – через усе село. І йти далеченько, та й ноги вже не ті. Потихесеньку, помалу дибає стара. З гори, попід гоою, повз занедбані хатки, зарослі бур’яном.
Це її село, її батьківщина. І дитинство голодне, і молодість неспокійна. Діти кличуть до себе, вмовляють переїхати. Але ж хіба можна залишити свою неньку, свого тата, свого сина? Дожидають вони на неї. Під вербами, замаяні квітами, вмиті дощами. Не відпускають. Та й не слід.
«Ходитиму щотижня до вас, доглядатиму за вами, поки ще землею ноги ходять.
Піклуватися, згадувати і чекати зустрічі».
А поки ще є сили, до дітей їде стара. Правнучку на руках поколихати, казочку на ніч розказати. Передати тепло свого серця, щирість власної душі. Бо ж це її радість, її щастя, її надія.

Бабусині оповіданки
От і перша зіронька на небі засвітилась. Засяяла прозорим смарагдом, заіскрилась, підморгувати почала. Радіє, що найперша у нічному небі красується. Її сестрички-подружки, дрібні зірочки, тільки прокидаються, повільно потягуються і ліниво розплющують оченятка.
Якщо вийти в цю пору надвір з теплої, напаленої хатки, можна почути, як зіроньки перемовляються. І ніч, зимова, морозна, від їх перекліпуванців раптом розцвітає веселковим сяйвом. І місяць розкривається на всю широчінь і усміхається. Візьметься в боки, ніби Пан Господар, і залюбки починає оглядати своє небесне газдівство.
В старій хатині тепло і затишно. Трісочка догасає, усіх спати запрошує.
– Бабцю, розкажіть нам казочку! Будь ласка!
– А чи усі мої правнучки зібралися на печі?
– Усі бабцю, усі тут.
– Ну то слухайте!

Казка про Ґазду, Ведмедища та Веселого Коваля
Якось в нашому селі трапилася така пригода. В одного Ґазди було гарне господарство. Хатинка побілена, червоними маками розцяцькована. Хлів новою соломою покритий, в стайні – Вівця з Бараном. Жив Ґазда з молодою жінкою та малими діточками. А діточок семеро.
Навесні жінка вимиє хату, вимаже та почне червоні маки підмальовувати. Працьовита жінка. І Ґазда беручкий. Навколо хатинки сад росте, тин в квітах потопає. А взимку, коли біло від снігу, хатку тільки по маках розгледіти можна, така вона чистенька і біленька.
Живе Ґазда з сім’єю, не тужить. Роботу робить, про діточок дбає, худібку доглядає.
Якось причвалав до села Ведмедище. Ходить вулицею, подвір’я роззирає, добро собі видивляється.
Впало в око Ведмедю Ґаздине господарство. Три кола довкруж хати обійшов, та до Ґазди у двір:
– Віддай мені Ґаздо, Вівцю. Не віддаси – криницю твою закопаю. Без води твою сім’ю залишу.
Не хотів Ґазда Вівцею поступатися, за ощіпом у кошару пішов, але жінка зупинила:
– Не переч, чоловіченьку, Ведмедеві. Як же ж ми без води зостанемось?
Зітхнув Ґазда:
– Ех, та хай йому!
Віддав Вівцю.
Минуло три дні, знову Ведмідь у село. Та й знов до Ґазди у двір:
– Віддавай Ґаздо Барана. Не віддаси – хату підпалю!
Розгнівався Ґазда, ощіп у руки взяв, та знову жінка заблагала:
– Ой, чоловіченьку, краще без Барана жити, як без хати.
– Е-ех!
Віддав Ґазда й Барана.
Прочув про це лихо Веселий Коваль та до Ґазди в хату ввечері навідався.
– Не бути мені Веселим Ковалем, якщо я тебе від цієї халепи не порятую! Заявиться Ведмідь утретє, відправ за мною молодшого.
Так Ґазда й зробив. Втретє причвалав клишоногий кат:
– Забираю я твоїх діточок, вони мені на господарстві в пригоді стануть.
А Ґазда, як побачив, що Ведмідь іде, миттю молодшого сина послав за Веселим Ковалем.
Ведмедище заревів, загарчав на все подвір’я:
– Виходьте з хати, всі семеро!
Вийшло шестеро діток, а сьомого нема.
– А де ж сьомий? – питає Ведмідь.
– А сьомого, меншенького, я до Коваля відрядив, – каже Ґазда. – В нього зубчик випав, молочний, то Коваль обіцяв залізний йому вставити.
Засміявся Ведмедище:
– Нащо твоєму меньшенькому залізний зуб?
–Та ж він у мене залізні підкови перекушує.
– А навіщо він їх перекушує?
– Маленький, от зубчики й сверблять.
– Я – Ведмідь, великий і дужий. Це тільки я можу підкову перегризти.
– З моїм синочком тобі не впоратись.
– Ану, тягни підкову та сина клич. Дізнаємося, хто з нас дужчий.
Прийшов Веселий Коваль та враз усе зметикував. Витягнув з обори ведмежу пастку, та спритно прилаштував до городнього опудала. Наче це не ступиця, а зуби, і не опудало, а син Ґаздин. Підвівся сам позаду опудала, та непомітно цім страховиськом ворушить, ніби це справжня людина йде.
– Привів я сина твого, Ґаздо. Ото ж лихо яке! Заходився я зубчик йому залізний класти, ет, щелепу зломив. Довелось залізну робити.
– Мені й залізна щелепа, байдуже, – гарчить Ведмедище, – давай, Ґаздо, підкову.
Приніс Ґазда підкову. Натиснув Веселий Коваль ззаду пружину, ступиця защепилася, та підкову не перекусила.
Засміявся Ведмідь:
– Чи тобі, малечо, зі мною позиватися!
Взяв Ведмідь та й з усієї сили підкову прикусив. Захрустіли Ведмедеві зуби та усі висипалися.
Заблагав Ведмедище:
– Врятуй мене, Веселий Ковалю, постав мені залізну щелепу! З голоду помру!
– Гаразд, допоможу вже. Але насамперед поверни господарство Ґаздине. А як ні…
– Поверну, поверну, тільки не зараз. Мені до лісу добу йти та все бігцем. І в лісі ще півдоби до лігва плентатися та все скоком. А там з худібкою ще півтори доби до села вертатися, щодуху мчати.
Побіг Ведмідь
А за три дні, коли зірочки на небі засяяли, прилетіла на Ґаздине подвір’я ластівочка та заспівала:
Добрий Вечір, Щедрий Вечір
Цьому Ґазді на Весь-Вечір!
Устань, Ґаздо, підведися,
У Кошару подивися!
Там Овечки покотились,
Баранчики народились.
Ці Баранці Круторогі.
А вам Ґаздо на здоров’я!
А Ведмідь до Ґазди не зайшов, соромно стало. Він одразу до Веселого Коваля попрямував. Зробив Веселий Коваль Ведмедеві залізну щелепу, та не просту а з потаємним замочком.
– Якщо здумаєш на худібку яку поласитися, тільки пащеку відкриєш, ураз замочок замкнеться. Так з роззявленим писком і ходитимеш.
Відтепер їстимеш тільки ягідки та мед.
На чужий Коровай очей не поривай, а рано вставай та собі учиняй.
Отак відучив Веселий Коваль Ведмедя на чуже добро зазіхати.

 Казочка про Сивого Дідуся
От таке ще було в нашому селі. Але так давно-давнісінько, що і мої бабуся з дідусем не народжені були, і їх бабуся з дідусем по світу ще не ходили. Часи давні, сиві, ще й  богам багатьом молилися, і Рода з Рожаницею шанували, і з природою лагідно жили.
Отож, каже якось Ґазда жінці:
– Роби жінко пироги, а я на Ярмарок поїду, городину продаватиму. Привезу тобі та діточкам дарунків-гостинців. Стіл накриємо, в «Чи ви бачите мене?» грати будемо.
А було так. В кожній хаті, після доброго врожаю, святкували люде. Жінки багато пирогів пекли, та й на таріль горою клали. За ту гору чоловік ховався, та з-за тої гори діточок питав:
– Чи ви бачите мене?
Якщо діти відповідали: «Ні, татку, не бачимо!», – то й добрий врожай-приплід в господарстві був.
Ось і прийшов час городину продавати та святкувати.
Поїхав чоловік зранку, а жінка опару причинила, тісто заквасила, в діжці накрила.
– Стежте діточки за опарою, бо прийде Сивий Дід та опару пошкодить.
Сама на двір пішла, по господарству, а діточки на печі лежать, спати ще хочуть, але стежити мусять. Не витримало найменшеньке, оченятка заплющило та й заснуло. Найстарші ще трималися, однак і вони позасинали. Тільки вони поснули, з-за грубки виліз Сивий Дід – та й до діжки з опарою.
– От же, зараз я усю опару з’їм!
А був він такий шкодник та лобуряка, що й світ таких не бачив. Тільки жінка відвернеться, він стрибне з-під печі, схопить черпак, яким вона борщ мішала, та на припічок покладе. Сам сидить під пічкою, в вуса посміхається.
– Агов, а де ж ополоник? Тільки-но страву колотила! Шукайте діточки! Куди ж його занесло?
– Та ондечки він, мамо, на припічку лежить.
А іноді в майстерню Ґаздову забіжить крадькома та й почне начиння з місця на місце перекладати.
Ґазда шукає:
– Де ж сокира, де ж лопата?
Пошукають, знайдуть та сміються. Ніколи не сваряться.
Злиться Сивий Дідо, думку гадає, як йому ще гіршу шкоду наробити. А вони все більше посміхаються та Сивого Дідуся згадують.
– Це все Сивий Дід бешкетує, – жартують.
Вирішив Дід всю опару з’їсти, три ложки проковтнув, але зітхнуло маля та злякало лобуряку. Сховався Сивий Дідусь за піч, а тут і мати повернулась.
– Прокидайтеся, діточки, скоро пироги пекти. Зараз нагодую вас та тісто замішу.
Проснулась малеча, одягнулась, носики, оченятка вмила та й за стіл сіла. Сидять снідають, Сивому Діду вийти не можна.
Отож, поснідали, та за тісто узялися. Всі разом мамуні помагають. Більші тісто місять, менші начинку кладуть, мама пироги ліпить. Багато пирогів напекли, до вечора готували.
Дістала мати велику миску та поклала пироги горою. Рушничком чистим, хрестиком вишитим, зверху накрила та пішла з діточками чоловіка зустрічати.
А Сивий Дід – осьдечки. Стрибнув з-за пічки та нумо пироги наминати. Враз десяток з’їв. За другий раз – ще десяток. Поменшало горисько, позбавилось пирогів багато, а Дід посміхається, жує, черевце погладжує.
Задзвеніло на дворі, загриміло, то Ґазда з Ярмарку повернувся. Діточки тата шанують, жінка обіймає.
– Заходьте, Ґаздо, будь ласка! Просимо до хати!
А у хаті прибрано, стіл білою скатеркою накрито. На столі страва-смакота здіймається.
– Тату, тату давайте гратися!
Радіють діточки-маляточка.
От же, сховався Ґазда за горисько з пирогами та й запитує:
– Чи ви бачите мене?
– Бачимо батьку, – говорять старші.
Прихилися Ґазда та й запитує знов:
– Чи ви бачите мене?
– Бачимо батьку! – мовлять середні.
Зовсім низенько присів Ґазда.
– Чи ви бачите мене?
– Бачимо, бачимо, татусю, – повторюють наймолодші.
Що за халепа така! 
Стягує жінка рушник з тарілки, а там тільки крихітка залишилась.
– А де ж пироги? – дивуються домашні.
Тільки-но чують – хтось за грубкою стогне. Зняв Ґазда зі стіни шаблю та в запічок поліз. І таки бачить: сидить там Сивий Дід. Малесенький, волохатий, з довжелезною, сивою бородою, та стогне-ридає.
– Що ж ти, Сивий Діду, квилиш?
– Животик болить! Наївся я ваших пирогів аж занадто!
– От хто наші пироги з’їв! Ану виходь, зараз лікуватимемо.
Виліз Сивий Дід, за живіт тримається, реве-завиває.
Напоїла жінка Діда ліками-зіллями та на піч поклала.
– Лежи, Дідугане, не ворушися, на ранок полегшає.
Зранку подало Діду, стрибнув він з грубки – та до Ґазди.
– Пробач мені, Ґаздо, більш не буду шкоду вам робити.
– От і гаразд! Краще з нами у хаті живи, Сивий Діду, ніж під піччю. Так воно веселіше буде.
На тому і згодилися. З тих пір Сивий Дід жив у хаті, спав на грубці. За діточками доглядав та пісеньки їм співав.
А жінка ще пирогів напекла гору.
– Чи ви бачите мене? – запитав Ґазда діточок.
– Ні, неню, не бачимо! Зовсім не бачимо!
От і добре!

Повернення
Пусто навколо, тихо. Занедбані хати поросли кропивою та бур’яном. Заледве проглядає щось сіре крізь зелену колючу масу. То облуплені стіни мазанок. Давно не гладили-лагодили їх жорстку шкіру жіночі руки.
Пусто навколо, тихо.
Не чути дитячих голосів та жіночих розмов. Не брязкоче по курній дорозі віз, не співають увечері пісень.
Залишене, покинуте село.
Однісінька хатинка тільки біліє.
З тої хатинки виходить стара жінка, одягнута в білу вишиванку, підперезана різнокольоровим поясом, з розпущеними, білими, зовсім вицвілими косами. У неї висока та худа статура. Вона тримається прямо та рівно, не схиляючи голови. Її погляд звернений в синій небосхил, наче щось шукає там, далеко, за білими весняними хмарами. Вона торує порослу травою стежку і міряє кроком неоране, давно вже залишене, занедбане поле.
…Величезне місто. Прибиті під сіре, каламутне, замучене небо височенні громадські споруди нависають одна понад одною, тісняться над мокрим асфальтом. Давлять своєю вагою на міську метушню і припиняють її у величезній пробці автомобілів. Тисячі, сотні тисяч автівок нервово пирхають в очікуванні змоги зробити декілька сантиметрів уперед, назустріч черговій загаті.
Автомобілі, автомобілі, чорна навала металу, заліплена брудом. Серед цієї маси, у самому центрі, безнадійному центрі, щільно застряг його легковик.
– Все, попал! Мать их, эти пробки!
Це був, такий же, як і всі, чоловік. Він нічим не відрізнявся від решти сірого юрмища людей, що складають фон типового великого міста. Його лексус, не першої моделі, «видал виды», праве переднє крило нещодавно було виправлено й заґрунтоване. Ще треба їхати в сервіс, наносити фарбу, шліфувати. Але це, був його лексус. А ще в нього була квартира, власна квартира. Шість років тому він, нарешті, зміг купити собі помешкання. А скільки йому доводилося працювати, скільки випито з нього крові, скільки страчено нервів. І все ж він назбирав грошей, він купив квартиру, в цьому місті, для своєї сім’ї. Жінка, двоє діток. Сину вже двадцять, він, практично, самостійна людина, донька в сьомому класі. Все в нього гаразд. Тільки останнім часом все частіше ниє серце. Голосить, сумує. Чого йому не вистачає? Работа приносить дохід. Вже четвертий рік відвозить родину до Єгипету.
– Алло! Да в пробке я! Стою плотно. Слушай, разберись там без меня. Неизвестно, когда я выберусь…. Ну, ты, что, первый год работаешь? Не можешь задержать клиентов! ..  Если ты потеряешь заказ…  Да не кричу я! Ладно, давай. Сам там решай.
– Мать ее! Скоро в четыре утра выезжать придётся, чтобы к восьми на работу попасть!
…Чотири ранку. Мама встає першою, йде до корів. За неї прокидається батько. Він працює на лісопилці. Треба їхати велосипедом десять кілометрів. Кожного дня життя минало в работі та навчанні.
Батьки ще мали город. Тому після школи, мої руки стискали граблі або лопату. Спогади дитинства яскраві й радісні. Кожне літо, проведене з товаришами біля річки, й досі щемко пахне сонячною водою та верболозами. Ловили раків, їздили на міський ринок продавати. Хто з нас не збирав копійчину на свою мрію?! Я мріяв купити коня. Друзі не розуміли.
– Нащо тобі кінь?  Хочеш скакати поряд з цьоткою Гражиною?  Збирай на мотоцикл.
Вони збирали на мотоцикли, а я хтів коня.
В нашому селі жила чудна жінка. Тьотка Гражина. Декілька років тому спустилась вона з гір та й залишилась у нашому селі. Люди подейкували, що дід її був мольфаром. Що, поки він був живий, онука мешкала з ним. А опісля його смерті Гражина прийшла до людей. Привела вона з собою лише коня та принесла кілька торбинок з речами. От і все майно. Поселилася в залишеній хаті, почала обживатися.
Люди спершу її сторонились. Тільки вона завжди була привітною, нікому поганого слова не казала, та й зайвого не базікала. Прийняло її село, заспокоїлось. Одягалась Гражина  у вишиванку та плахту, усе літо та півосені ходила босою. На її шиї яскравіло червоне намисто, три рази довкруж обкручене. Краса її постави вражала. Висока, струнка, завжди з піднятою головою. Чорне волосся, товстою косою викладене на голові. Обличчя виточене, наче з мармуру. Вона нагадувала олімпійську богиню, сильну, владну. Її погляд притягував і водночас лякав. Тому сільські чоловіки, незважаючи на її вроду, оминали її обійстя. Але це її не турбувало, принаймні, так здавалося мені.
Я був ще хлопчиком, біля дванадцяти років. І вона стала моєю першою, дитячою любов’ю. Любов та була таємна, чиста, і знав про неї лише я.
Весняного світанку Гражина ходила в поле, скуте ще деколи снігом та кригою. Я звично стежив за нею звіддалік. Ховався за тин чи самотній глід. Я бачив, як вона, боса, не вбрана, ставала навперейми сонцю, здіймала руки вгору й кланялась до самої землі. Потім досягала маленьку сопілку і починала грати. Мелодія лунала над полем, злітала у небо. І з тої мелодії народжувалося сонце. А наступного дня обов’язково повертались лелеки.
Це були наші лелеки, рідні. Вони завжди жили поряд з нами. Коли восени залишали село, ставало сумно, якось навіть неспокійно. Ці птахи ніби захищали людей, дарували втіху, давали благо. Але все це на відчувалося ніким.
Тільки Гражина відчувала це. Одного разу вона помітила, як я, нишком, стежу за нею. Всміхнулася привітно, підійшла. Я ладен був крізь землю провалитися. Став, наче приріс до землі, поворушитися не можу.
– Дивися, Олексо, лелеки повернулись… Усі, та ще й приплід буде. Обіцяють добрий рік.
– А навіщо ви на сопілці граєте? – вже хоробріше запитав я.
– Скликаю птахів додому. Вони мусять повертатися. Без них село вмре.
…Роки йшли. Я вже давно забув про своє таємне кохання. Готувався до інституту. Змінювалося життя, змінювалися люди. Багато старих вже померло, а молоді кидали село, виїжджаючи до великих міст. Я теж планував поїхати. От якраз сюди, де зараз щільно стою у пробці.
Змінювалося село, тільки Гражина залишалася все тією ж. Високою, вродливою, нестаріючою жінкою. Щовесни грала на своїй сопілці. Зазивала чорногузів додому. Але щороку поверталося їх усе менше.
Все менше й менше залишалося у селі живих хатинок.
Поїхав і я. Вступив до інституту, вчився, здобув фах. Зустрів майбутню дружину, оженився. Так ми й зачепилися у цьому місті. Затягнуло життя, робота.
За двадцять з гаком років навідувався до батьків лише п’ять чи шість разів. Їздили усією сім’єю.
Першим поховали батька, в останній приїзд відрядили в останню дорогу й матір.
Скільки там хат залишилося? Три чи, може, чотири. Жили в них лише старі. Гражина теж постаріла, ще більше схудла, але не зігнулася аніскілечки. Сусідка розповідала, що зовсім стара з розуму спала. Щоранку в поле ходить та на сопілці грає. Ні з ким не розмовляє, нікого не вітає. Все чорногузів чекає, але вони більше не повернуться, певно, перемерли всі.
– Алло! А, маленька моя! Ти вже в школі? …чому я українською говорю? Ой, прости, солнышко, задумался,… куда вы собираетесь? ...в театр. Хорошо, вечером еще поговорим. Целую тебя!
Донька в мене вдалася, розсудлива, розумничка моя. А от син… І в кого він такий? У 2004-му чкурнув у Київ, нікому нічого не кажучи. Що він там робив? Мабуть, по бочках дубасив. Він же в мене музикант. Свій гурт, довге волосся, завжди революційні думки. Я вже давно його не зупиняю. Останнім разом до Єгипту зібралися родиною, вже квитки купив. Таж він не поїхав!
– Пробачте батьки, Але в мене свої плани.
На відміну від доньки, вперто розмовляє українською. Це в теперішні часи. У Києві познайомився з дівчинкою. Гарна така, весела, приїжджала до нас, син знайомив. Мені дуже подобалась, а жінка нервує. Та матері усі такі.
Все в моєму житті гаразд, не можу скаржитися. Тільки оці пробки, як вони дратують. Але ж не через пробки так волає серце.
Ото весна починається. Змучене небо намагається розкритися, засвітити сонечком, заблискотіти білими хмаринками. Десь там, за білими хмаринками летять вже лелеки. Вони повертаються додому. До батьківщини. Вони повертаються, я чую спів Гражининої сопілки, яка скликає отих птахів.
А я, залишаюся у величезному місті, у самому епіцентрі безнадійної тисняви.
– …алло! Синку? …Де ти? …у селі? …у нашому селі? ...що ти там робиш?! Мажеш хату? ...що? ...погано чути! …ти оженився?! ...коли? ...що? …запрошуєш на весілля? Таж приїдемо! Обов’язково приїдемо, синку!
Переклад Людмили Хиль.

Я чую мову птахів…
На нашому поверсі померла сусідка. Піднімалася до себе на восьмий поверх – не витримало серце.
Мама виносила сміття і помітила її на сходах перед квартирою. Моя мама чутлива до чужого болю, а до цієї жінки у неї було особливе, тепле ставлення.
Викликали «швидку», кинулися розшукувати родичку померлої. Жила вона самотньо, проте молодша сестра часто заходила до неї.
Нарешті, приїхала «швидка». Майже не торкаючись тіла, бридливо, злегка нахилившись, лікар констатував смерть. Бригада не пробула й двох хвилин. Вони викликали міліцію і поїхали.
Весь цей час ми намагалися не йти додому. Якось не хотілося залишати її саму, лежачою на нижніх приступках сходової площадки.
За своє життя я вже встигла звикнути до вигляду смерті. Погодьтеся, страшне поєднання – звикнути до смерті. Проте й справді, не було ні містичного жаху перед мертвим тілом, ні огиди...
Я стояла біля вікна, на майданчику біля сміттєпроводу, і мої думки мимохіть поверталися до цієї теми. Теми смерті.
Де зараз її душа? Покинула вона вже бездиханне тіло? І куди полетіла? Може, досі тут, спостерігає за нами і, як завжди, тішить нас злегка сумною, беззахисною посмішкою.
Ця жінка відрізнялася від інших. Для сусідів вона була просто Люда. Хоча їй уже минуло 60 літ.
Люда не любила сидіти біля парадного серед бабів. Їй подобалося просто ходити. Велика, у сірому плащі й акуратній хустині, зчепивши за спиною руки, вона стрімко крокувала куди-будь від будинку. Часто я зустрічала її вже досить далеко, на трамвайній зупинці або у віддаленому сквері. Вона завжди широко посміхалася, побачивши мене, і голосно здоровкалася. Віталася й сміялася одночасно. Тому що вона любила людей. А люди, здебільшого, цуралися її. Це ж просто Люда – сусідка з восьмого поверху – розумово відстала жінка.
...Міліція не поспішала. Сестра їхала бозна-звідки. У тишу сходової клітки проникали звуки вулиці. У світі нічого не змінилося. Не здійнявся вітер, не вибухнула гроза. Дитячий сміх, як і раніше, звучав радісними живими нотками. Язики сусідок, що стовбичили біля під’їзду, навсібіч полоскали свіжу новину.
...Де її душа?
Куди відлітають наші душі після смерті?..
В цю мить з нижніх карнизів нижніх будинку пурхнула зграя голубів. Вони ніби осяянням увірвалися в мою свідомість. Вони підказали мені...
Голуби зробили кілька кіл під вікном. Поважно й неквапно, наче в уповільненій зйомці, кружляли вони. Потім коло розсипався віялом, і зграя плавно полетіла до дерев, що росли навпроти під’їзду.
«Її душа в одному з цих голубів» – подумалося мені.
Минуло більше місяця з тих пір. Одного разу я сиділа в сквері, щось розшукуючи в своєму телефоні .... Або роблячи вигляд, що розшукую? ... Адже треба бути чимось зайнятою, щоб хто-небудь що-небудь не подумав, мовляв, чого це вона сидить просто так, сама.
...Раптом до мене підлетіла зграя голубів. Стовпилися біля ніг, і найсміливіші смикали мене за джинси. Інші сіли поруч на лавочку. Вони з цікавістю дивилися на мене своїми розумними очима. Якби птахи були трохи сміливіші, напевно, сіли б і на голову, й на плечі.
Мені не було чого їм дати. Мабуть, вони очікували хлібних крихт або насіння.
Так вони й сиділи зі мною, щось розповідаючи своєю пташиною мовою. Що?..
Про душі наші? ...Про те, що вони, наші душі, не зникають безслідно, а переселяються в птахів, метеликів, бджіл, в усе живе... Про те, що життя триває. Життя наше безсмертне. Адже саме слово «життя» вже заперечує будь-яку смерть... Життя!
Перехожі косилися на мене і ковзали жалісливими поглядами. Вочевидь, це сумне видовище – самотня людська постать, що сидить серед зграї голубів.
Але нам було однаково, що думають люди. Ми спілкувалися особливою, пташиною говіркою. Голуби навчили мене їй. І ця мова значно багатша за нашу, людську. Я раптом згадала, що голуби часто з’являлися в моєму житті. Ці зустрічі були особливими. Адже не виняткові вони, коли бачимо голубів щодня, вони щось туркочуть і снують в своїх справах. А то були незвичайні зустрічі. Дивні знаки, що їх посилають з неба.
Мені виповнилося хіба десять років. Одного разу я гуляла біля під’їзду, і раптом, прямовисно, перед моїм носом, з тяжким глухим ударом розпластався на асфальті голуб. Якимось дивом він не впав мені на голову. Для мене це була трагедія. Я довго ще розповідала друзям про те, що трапилося, про те, як боляче бачити чужу смерть.
Навряд чи вони розуміли мене...
Багато років потому, вже дорослою, мені знову випало зустрітися з голубом.
Стояла виснажлива спека. Дощу не було, від посухи зжухли трава і листя на деревах. Якось увечері я поливала квіти на балконі. І знову, ледь не торкнувшись мого чола, в ящик з-під квітів упав голуб. Він був ще живий і знесилено розкривав дзьоба, страждаючи від спраги. Я напоїла його з долоні.
Перелякані й зневірені очі його приречено дивилися на мене. Він боявся людини, але у нього не було вибору. Безсилля не давало злетіти.
Я влаштувала його на лавочці у коробці, і голуб незабаром заснув. Він мешкав у мене кілька днів. Уранці я напувала його водою, давала хлібні крихти. Повертаючись з роботи, поспішала на балкон. Він вільний був полетіти, коли побажає. Але щоразу я знаходила його на старому місці.
Птаха, зміцнівши, вже спокійно чистила крила, без остраху лузала з моїх рук насіння.
Тут же, на сусідньому ослінчику, стояла клітка зі щигликом. У таку спеку я не забирала його в дім. Так вони й засусідували – голуб і щиглик.
Але одного разу я почула пташиний клекіт і галас. Поспішила на балкон і побачила, як зміцнілий голуб люто налітав на оселю щеглика, намагаючись дістати його кігтями. Клітка, звичайно, рятувала, але мені не хотілося бачити, як ображають мою пташину. Я взяла голуба, заспокоїла його, і, підкинувши догори, випустила з балкона. Він зробив кілька незграбних кіл, крила були ще слабкі, і опустився на карниз нижнього поверха. Голуб був явно наляканий. Він розпластав крила і важко дихав.
Я спостерігала за ним, подумки лаючи себе. Навіщо так вчинила? Адже він міг розбитися.
Голуб ще довго сидів, не наважуючись злетіти. І вже перед сутінками я побачила, як він похоробрішав і перелетів на березу. А звідти вже досить упевнено подався в своїх справах.
***
Пташина мова... Її зможе зрозуміти кожен. Варто лишень спинитися на мить серед власної суєти, відкласти «важливі» справи на часинку і присісти на лавочку в тихому сквері. Не метушіться, вони підлетять до вас. Прислухайтеся...
Чуєте?..
Я чую.
Переклад Ірини Мадриги.

Іра Шморгун
http://www.proza.ru/avtor/irash

Автор про себе
Наразі проживаю в Житомирі. Працюю менеджером проектів (сфера поліграфії). Обожнюю подорожі, джаз, книги, звучання саксофону та каву. Люблю Бога.
 Закінчила факультет іноземних мов. Пишу давно.

Упорядник про автора
Іра Шморгун вирізняється баченням надтонкого світу. Вона – мов поліська ворожіля, яка чаклує на травах, росах, зірках, довгих косах, виринувши з цими предковічними знаннями української жінки в умовах запаморочливого сучасного мегаполісу. Її письмо – афористичне й поетичне – нагадує старовинні замовляння.

Довговолоса
(Історія однієї квартири)
Хм…
Переїхала на нову квартиру.
Досить затишне кубло на п’ятому поверсі.
Мінімум ремонту та максимум затишку й доброї атмосфери.
Живу там вже котрий тиждень, регулярно роблячи при цьому вологі «генеральні» прибирання. Та незважаючи на це, постійно знаходжу в найнеочікуваніших місцях, – на підлозі, в ліжку, у ванній на поличці, на кухні – довге кучеряве волосся темного кольору.
Факт доволі цікавий, бо я маю світло-русу гіпер-коротку зачіску.
Кілька тижнів пояснювала собі наявність волосин відголосками попередніх жильців, проте із збільшенням кількості вологих прибирань така аргументація почала відпадати сама по собі, ніби стара штукатурка від бабциної хати.
Вівторок
Жахливо нудить, голову зривають два вулкани та неймовірна спека. Отож з роботи повертаюсь замість звичної «опісля сьомої» о пів на п’яту.
У ванній ллється вода.
В кухні пахне свіжозвареною кавою.
В кімнаті звучить тиха медитативна музика, проте не з моїх колонок, а наче зі старого магнітофону.
У ванній хтось є. Плескається і мугиче під ніс.
Відчиняю двері.
Під душем – жінка. Довговолоса шатенка,  котра ще не втратила молодечої стрункості.
Судячи з форми та розміру грудей – колишня породілля, із зморщок на обличчі – діти не дошкільного віку.
Довговолоса, відводячи душ:
– Що ви?
Моє збентежене обличчя змушує її вимкнути воду та повторити питання.
– Ви хто? – намагаюсь видавити з рота щось схоже на слова/речення із запитальною інтонацією.
– Я хто!? Цікаво… а ви?
Жінка, здається, аніскілечки не соромиться факту ню в моїй присутності.
– У мене у ванній… у моїй квартирі…  нічого не розумію, – вичавлюю з себе спантеличення та подив
– Чому у вашій?! У своїй, – жінка спокійнісінько робить рух до повторного ввімкнення крану з гарячою водою. – Будете виходити – зачиніть, прошу, двері так, щоб ручка була припіднята – аби протяг не відчинив дверей.
Мовчки починаю читати «Отче наш» та оглядати квартиру на предмет наявності власних речей, з яких єдино цінними є ноутбук та дві сувенірні фарфорові чашки для кави.
Зі здибленим волоссям, що починає потихеньку гарцювати на моїй голові, нашіптуючи вухам «топ-притоп», а також уточнюючи свою кількість, вилітаю в під’їзд. В голові колапс і пошуки невідкладної допомоги: «дзвонити мамі! Міліції! йому! УСІМ!».
Біжу якчимдуж до подруги.
– Галю, Сєнька вдома!? Терміново !!!!!!!!!
Летимо бригадою до мого нового лігва.
Тремтячими руками Сєня відмикає двері.
В квартирі, моїй квартирі, – повна тиша.
Світло у ванній вимкнено. Жодних випаровувань та ознак недавнього прийняття душу.
Вода перекрита. Колонка теж.
Тиша.
Лише запах кави…
Лише…
І довга кучерява волосина на цівці крану. Темна.
Після не вельми успішних виправдовувань перед Сєнею, що з докором у погляді мовчить про свої до мене претензії, повертаюся до звичного життя.
Пуск!
Спіраль буднів.
Спати – на роботу – повернення о котрійсь додому – спати.
Волосся так і продовжує з’являтися в неочікуваних місцях.
То вже не дивує, швидше, наводить на думку, що побачене в «той вівторок» – сигнал перевтоми та гострої потреби у відпустці, а волосся – ті самі залишки від попередніх мешканців, що ніяк не «виметуться».
Розпал місяця. Ніч.
Прокидаюся від дикого бажання чухатися всім тілом по стінах та підлозі – стоячи, лежачи, – та від моторошного скигління  комарів. Усе тіло в незрозумілих бурульках, котрі свідчать, що сьогодні в комарів свято вдалося і на належному рівні та що на бал  «домашніх» були запрошені ще й з вулиці..
Згадую, що у ванній є щось «антикомарне». Від бажання обдерти всю штукатурку зі стін, ладна перебрати геть усе не лишень у ванній кімнаті, але й по всій квартирі.
В темряві крадуся до ванної.
Коридор – роздоріжжя «ванна-кухня-кімната».
Пахне кавою та летким ароматом цигарок.
Кава? – зрозуміло. Можливо, спогад ранку та невимитої турки.
Цигарки? – хтось, певно, палить у під’їзді.
Крізь відчинені двері кухні помічаю блимання маленької вогняної кульки. Полуда від сну та ночі починає сповзати – і з тіла, і з очей. Дочовгую до кухні.
На стільці біля вікна в комбінації кольору какао сидить Вона – Довговолоса!
Палить.
Тонкі пальці аристократично тримають чоловічу цигарку. Рухи неквапні та врівноважені.
Очі напівзакриті – чи то від роздумів, чи від насолоди паління.
Мій шокований мозок і шоковане тіло не спроможні й до найменшого прояву подиву чи гостинності.
– Ви? – Довговолоса приємно дивується й усміхається. – Доброї ночі. Босі? Біля шафи є запасні капці , – візьміть. У вас пречудові плавки. Гарна якість, – не змінюючи виразу обличчя, що дихає спокоєм та якоюсь таємницею зсередини, каже мені Довговолоса.
Намагаюся згадати «Да воскреснет Бог..», але початок молитви починає путатися з кінцем.
– Чому в моїй квартирі ? – видавлюю з самісінького низу живота, де вже починає все скручуватись та пульсувати.
– Чому у «вашій»? У своїй.
– Ви що – нездорова? Квартира 105. Живу тут третій тиждень. Хазяйка – Свєта, двоє дітей в інституті в Ірпені… – про чоловіка не можу пригадати – чи Льоша , чи Саша… – волію промовчати.
– Так, саме 105, це моя квартира, –  Довговолоса нігтем починає ворушити попіл в попільничці і малює по ньому візерунки кінчиком обпаленого сірника.
Починаю її хрестити і швидко промовляти «Да воскреснет Бог..»
– Моя улюблена молитва – Довговолоса починає промовляти її в такт зі мною.
– Хто ви??! – моє збентеження й заціпеніння переходить в крик та обурення.
– Я тут живу, а кричати – вам не личить. Ви знімаєте на ніч сережки? – гарна звичка. Я часто забуваю… на жаль… то дратує мого чоловіка.
Певно, від виразу мого обличчя чи нервового відкриття-закриття рота:
– Запалите? – пропонує Довговолоса, простягаючи мені чоловічу цигарку, що якимсь чином опинилася в її делікатній та вишуканій руці. Довгі пальці. Бліда шкіра. Короткий манікюр.
– Не палю.
– Ви любите коньяк?
– Ліпше сухе червоне, якщо смакувати. Але при чім тут коньяк і те, що я люблю?
– А як щодо полуниць? В мене є шампанське.
– Шампанське серед  ночі? У мене в хаті? З незнайомою жінкою, котра вже вдруге вдирається в моє лігво, ніби в своє?.. Ви здорова?
– Чому ж… Гостинна господиня пропонує краще улюбленим гостям, – Довговолоса стріпує головою. Темне волосся. І – диво! – світло-зелені очі. Глибокі та з дитячою чистотою.
«Шахрайка, – нуртує в голові, – ще й високого ґатунку!.. на циганку не схожа! Що їй треба?!? Ноутбук?! Чому не взяла, коли мене не було вдома!??! Маніячка? Дивне поєднання – маніячка, що палить спокійнісінько в кухні жертви… Не схоже…  Хвора? Звідки ключі? Чому до МЕНЕ?». Вир в голові створювали тисячі питань, переплітених з молитвою.
Довговолоса спокійно палить, тихо посміхаючись комусь чи чомусь з напівзаплющеними очима.
– Давайте ваше шампанське. Полуниці можете залишити собі, – відчуваю: якщо негайно щось не зроблю, то завтра на роботі буду розмовляти з собою і отримувати від себе ж відповіді. Бігти по Сєню серед ночі досить не ввічливо, та й не певна, що зрозуміють такий «сюрприз» вдруге. – Цигарку для мене також залиште. У вас тільки одна?
– Вистачить, – з усмішкою Довговолоса ставить на стіл шампанське. – Вам з вершками чи просто з льодом?
Колапс!
Ранок.
Покидаюсь від страшного головного болю – стан чоловіка-бідолахи з реклами антипохмільних пігулок.
Горло дере від цигарок.
Між зубами – кісточки від полуниць…
«Полуничка?» – сакральне слово повністю струшує мозок та тіло!
Кадрами діафільму все, що відбувалося вночі під комариний супровід, починає  відтворюватись в пам’яті.
Залітаю до кухні.
Там тиша.
Тиша.
Лише запах кави.
Лише...
Та… на білій китайській скатертині довга темна волосина. Кучерява.
Цього разу день на роботі пройшов спокійніше, в порівнянні з попереднім, якщо не брати до уваги головний біль, який вигулькував бульбашками у скронях та на потилиці.
Хотілося, на диво, полуниць.
Трохи пошкрябувало горло.
Повертатися додому було трохи моторошно, хоча всередині снувала впевненість, що застану тільки тишу та, можливо, виткий аромат кави.
Відчиняю двері.
Тиша.
І запах кави.
Лягаю спати, вставити серед ночі не кортить, проте щоката налитість місяця іронічно вказує на інше.
«Цікаво, ця примара знову палитиме в мене на кухні?» – змигнуло перед відльотом в космічну обсерваторію. Боятися більше не хотілося, – андротуманність сну переважала.
До голови прийшло відкриття: лунатикам жити важко, вони забагато знають та бачать.
…Цього разу Довговолоса не пропонувала ні цигарок, ні полуниць, ні міцного.
Сиділа в кухні на підвіконні, смакуючи, принаймні, так здавалося, каву.
Лише з дитячою усмішкою в очах запитала, чи не зустрічала її чоловіка.
– Ви приходитиме відтепер щоночі? – хотілося трясти її за плечі та пирскати, ніби на білизну перед прасуванням
– Куди? – довідується Довговолоса.
– А ж ніби не знаєте, – до моєї квартири. І до чого тут чоловік? Має приходити сюди і він? На що натяк? Ви з дуба не впали? І взагалі, ви звідки?
– Я  вдома… – протягнула Довговолоса й усміхнулася у вікно. – І чоловік повинен бути вдома. Я чекаю на нього, – дивно, її обличчя стало неймовірно задумливим. Відтінок туги промайнув та сховався за дитячою посмішкою.
Пригощала м’ятою та полином.
Та довго дивилася у вікно.
Вона приходила ще двічі.
Точніше – її відвідини двома ночами, коли прокидалась від повного місяця, були помічені мною.
Завжди її очі світилися втіхою.
І дивною дитячою таємницею зсередини.
На мої тисячі повторів – «Що вам треба!? Чому приходите?!» – всякчас відповідала: «Я тут живу». Щоранку, опісля, в хаті пахло кавою та, іноді, на очі натрапляла довга кучерява волосина. Темна.
Відтак волосся вже не дивувало, а, швидше, викликало посмішку – як усміхається мати іграшкам, неприбраним малечею. Розповідати про те комусь було не варто, – хто міг повірити в гостювання віртуальної жінки, котра з’являлася в моїй квартирі серед ночі, палила, пропонувала пригостити кавою та полюбляла полуниці з шампанським?
Ліпше списати все на гіпервтому та гостру потребу у відпустці, або просто – на вибрики лунатизму.
Мабуть, так і є. Чи було…
Віє спокійним утаємниченням.
28 число
Чекаю на Свєту, – знаменний день поповнення її сімейного бюджету моїми грішми за квартплату!
Дзвінок у двері.
– Привіт, Іруню! Ну, як ти?! Все  норма? – від Свєти дмухнуло парфумами Avon та задухою вуличної спеки.
– Ніби так..
Розмова про роботу, настрій, тиск, кризу та плани на літо.
– Іруню, в тебе все гаразд? Точно?
– Точно, а до чого запитання?
– Просто ти жодного разу не дзвонила…
– Я повинна дзвонити? Навіщо?
– Просто запитала.
«Дивна, – промайнуло в голові. – І з якої радості маю дзвонити і цікавитися справами квартирної хазяйки…»
– Свєт?
– Ммммм?
– Звідки у вас ця квартира? Купили?
– Та ні… швидше дарунок від держави бабусі – позапланово та позачергово, її чоловік загинув під час зведення цього будинку. Вона в ньому теж майже не жила – затужила до смерті, розповідала мама.
– В тебе є її фото ?
– Тільки весільне. Була дуже стрункою та мала надзвичайно гарне волосся. Довге. Кучеряве.
Довговолоса…
Якось довелося чути від одного священика, що коли тугою не відпускають мертвих, у тих немає життя ні на небі, ні на землі.
Туга, що змушувала крізь роки горіти надії та пошуку.
Себе та його.
Після замовляння панахидної служби, Довговолоса більше не приходила.
Стрічка туги розв’язалась.
Відпустивши обох.
Якось дивно…
Двічі на тиждень продовжую робити «генеральне» прибирання.
Іноді по закутках знаходжу темну довгу волосину.
Залишок «невиметеності» – пам’яті чи пошуків туги?
А щоранку…
Щоранку на кухні зустрічає легкий аромат свіжозвареної кави.
Лише кави…
Лише…
Але про те – нікому…
Хіба хтось повірить?

З короною на троні
В неї була залежність від нього, як від наркотика. У нього від неї – як у гіпертоніка від пігулок, що знижують тиск. Коли вона не отримувала від нього звістки, її скручувало справді ніби наркозалежну – до блювоти в нічній тиші туалету та до оніміння лівої руки о першій ночі. Проте йому ніколи не зізнавалась. А щоразу, вже при випадковій, болісній для обох, зустрічі, жбурляла в нього холодний з викликом погляд то іронічно кривила стиснуті вуста. Натикаючись щоразу на її нову стіну, він залізав по розраду до пляшки пива, продаючи усі її стіни друзям та п’яній вуличній реготні і в дешевому «генделі».
Її кишені були забиті гординею. Його – самолюбством. Два однакові полюси, котрі не дозволяли злитися у суцільний магніт. Кожного вечора він мріяв запросити її на каву. Вона – нарешті – зізнатись, як скучила за посиденьками на каві удвох. Проте ні він, ні вона не озвучували таємниць, які випадково виявилися з однаковим присмаком. Вони продовжували мурувати стіни та рити нові окопи. Для чого? Вона – бо горда. Він – бо ж самолюбство. Її гординя мала корону. Його самолюбство сиділо на троні. Уже.
Її хвороби були всі від нього. Його страхи від неї. Щодня кулеметною зустріччю вони обпалювали один одного й щоночі заривали носи у подушки якнайглибше. Він у себе. А вона в свою.
 Вона мала народити йому дітей. Він – любити їх до нестями. Проте ні трон, ані корона не призводили до ейфорійного злиття сперматозоїду та яйцеклітини з метою нового життя.
Так проходили їх будні. В постійному підсолюванні і без того пересоленої каші. Та пошуку нових стовпів для зведення стін.
Перша ночі. Вона прокинулася від чергового нічного оніміння руки та від великого сигналу всередині. Сигналу від нього, без мурів та регалій. Він – від кошмару, де вона померла, та усвідомлення найстрашнішого – подих перекрито назавжди. Її ніби розбурхало його словами, котрі зносили всі стіни та перекреслювали незрозумілу, таку довготривалу мовчанку. Його – від жаху, який, ніби жаданий ключ, відчинив, утім, двері для вильоту чогось та кудись з нутра та прийняття такої ж гарячої кулі з назовні. З чіткої адреси відправника. Її.
Взявши телефон, написав велике повідомлення про ніщо. Ніщо прозвучало у відповідь. Два носи втикнулись ще глибше в подушку. Він до себе. Вона в свою. А потім нічне виверження блювотиння у туалеті та відлуння його кроків у під’їзді – за пляшкою пива до нічного кіоску. На різних полюсах  великого міста. І кожен знав, що вранці, вже при випадковій зустрічі, їх чекає нова порція кулеметної черги з високих стін, котрі за ніч стали ще вищими.
Так минали їх будні. Гординя зухвало поправляла корону. Щоночі та вдень.
Зручніше мостилося на троні самолюбство.
Королiвство без дверей
То було помешкання з тисячами дрібних вуличок, сотнями великих проспектів, десятками тисяч маленьких та не дуже провулочків та безліччю коридорів.
Люди – усміхнені, в пишному вбранні та прозорі, немов зі скла.
Просвічувались.
Всередині кожної окремої людини було видно кістки скелету, судини та внутрішні органи, поміж якими обов’язково, ніби наповнена повітрям, або ж поштовхом лазеру, мандрувала куля. Забарвлення кулі повторювались поміж людей, іноді відрізняючись, проте, відтінками.
Він – високий, чорноволосий, в пишному вбранні з яскраво-червоною блукаючою кулею всередині, котра моментами ставала ще більш яскравою та насиченою в кольорі, а час від часу – тьмяною та зморщеною, ніби старе червоне яблуко після зимівлі в теплому льосі.
Вона – тендітна середнього зросту дівчина в пишному вбранні, з прозорою кулею всередині, котра, за жодних обставин не змінювала ні кольору, ні відтінку.
Він:
– Коли я пишу тобі, враження – не читаєш… на жаль…
Червона куля зменшила об’єм до найменшого старого яблука найтеплішого підвалу.
Її прозора куля не набула жодного відтінку.
Він:
– І часто мовчиш… Швидше, знову мовчиш… То ранить…
Його кулька  ставала все зжурбленішою та меншою.
– Адже… коли пишу, то…
Куля насичилася кольором і почала пришвидшено й знервовано пульсувати.
Її прозора куля незмінно тримала колір «ненаповненості».
В одній із філософських книжок він якось прочитав, що любов від Бога має бути споглядальною, і зрозумів, що то про нього.
Свої квіти він любив поглядом, а не букетами за пазухою.
Він писав їй довжелезні листи, котрі завжди закінчувались трьома крапками, даючи  натяк на продовження. І ніколи не міг зрозуміти, чому словесні, на відміну від матеріальних, подарунки ніколи не викликали в неї реакції. Адже, здавалось би, від того всі кульки мають ставати червоними та пульсуючими.
Їх кулі не зливались.
Як різнокольорові.
Чи, швидше, кольорова та нейтральна.
Він тепло напував любов’ю та терпінням свою квітку. Мріяв бути сіячем, котрому вдалося б укинути до нейтрального зернину червоного та зростити її. Поглядом.
І ніколи не міг залізти їй в душу, щоб хоч трохи додати в нейтральне червоного, бо знав, що все має бути споглядальним та теплим, а не замацаним…
Чоловік. Його очі нагадували старий матрац, що використовувався роками та був витоптаний дітьми й одвічними посиденьками на ньому.
Погляд – постійна готовність до захисту та нападу у відповідь.
Зсередини йшов запах приховування чогось свого, що могло бути затоптане Нею, викрадене, осміяне й знебуте.
Його куля… (та хіба можна було назвати оте, що плавало всередині, «кулею»?) була зсудомленою, абсолютно асиметричною і дивного кольору, – в ній, здавалося, поєднувалися всі відтінки того, що кололо:
чорного, тьмяно-зеленого, рудого, багряного вишневого та шипшинового помаранчу.
Він часто розмовляв з собою. Любив роботу, де любили його. І боявся дому, де, однак, переконували, що його також люблять.
Дружина. Після перших і на той час останніх пологів, вона стала асиметричною, ніби його куля.
Невелика щілина між передніми зубами нагадувала про колишнє кокетство та популярність серед чоловіків, а кирпатий широкий ніс нагадував бульбу з поліського лану і видавав її національну приналежність. Її погляд називався: «знаю все, навіть те, чого не знаєш ти сам..».
Її руки завжди були напоготові в будь-який момент міцніше затягнути підпруги та змінити курс  – свій та Його – на «коректний».
Її куля була повним віддзеркаленням його, хіба що з перевагою частки рудого та зеленого.
Дружина:
– То сказала Я!
Чоловік:
– Але ж… – його куля конвульсійно стискалася. Стукалася об стіни тіла, ніби бажаючи вилетіти на волю, звільнитися від задухи. То відображалося й у втупленому в стіну, що навпроти, погляді.
Щось заважало говорити. Сказати, нарешті, все! Страх? Страх її чергового списку боргів та зобов’язань?! Чим винен?! Та що заборгував? За що не віддячив та змушений дякувати? Господи, а чи просив того, за що потрібна віддяка?!
Коли просив?! Чому той момент випав з пам’яті, ніби сміття до великого баку? Якщо він дійсно був, то КОЛИ?
Дружина:
– Невдячний! Все, що досяг і що маєш, – пам’ятай за що й від кого!
В її кулі мовби проростали маленькі гострі колючки рудого відтінку з зеленими шпичаками. Куля неймовірно швидко і хаотично бовталася в тілі, обпалюючи, ніби вогонь, усе зсередини, залишаючи пекучі опіки та роз’ятрені сліди.
Чоловік:
– Але ж…
 Її погляд, в якому немов у дзеркалі відображалась внутрішня куля, не дозволив навіть розпочати.
Колись хотілося сказати багато.
Зараз – просто втікати до свого лігва та чекати наступного робочого дня.
Його тисячі бажань та інтересів завжди викликали у неї іронію та саркастичну критику. І чому він мав жити нею, але у своєму тілі?! На два тіла одне життя?! Такого не буває!
На два тіла одна думка, Її?! На два тіла один шлях, і то – лише обраний нею?!
Якщо це так – ХТО прописав такі закони?! ВОНА?! На яких підставах!? Своєї реалізації через нього?! Але ж… хіба того просив? Коли?!
О ні… Всередині билася не одна куля. Здавалося, тисячі маленьких пекельних кульок розривають мозок, голову, нутро, вилазять через горло, здушують груди, буравлять очі та захльоскують рота. А пальці при цьому збиралися в п’ястук.

Коханець. В нього були гроші. Певно, якби зібрати їх у великих купюрах докупи гіркою, –  вона була б не меншою, аніж його живіт. А живіт сигналізував про любов до «кращої якості» та нерозуміння такої любові підшлунковою та нирками. Син збирався одружуватись. Дружина завжди гризла за «не те». Любив роботу. Ховав удома погляд. Бажав загасити мозок.
В Ній він шукав те, що, буцімто, за твердженням дружини, в нього вже було.
Їй показував вулиці своїх інтересів (під шоколад та «в’язочку» апельсинів Її дітям), розповідав про філософські польоти її Чоловіка, з котрим ділив один кабінет на роботі. Обіцяв допомогти фінансово з поїздкою на море. Та ніколи не цікавився кулею її внутрішності.
Коханка. Її куля ніколи не змінювала ні відтінку, ні кольору, завжди залишаючись нейтральною. Вона не любила листів та словесних солодощів, надаючи перевагу матеріальному підтвердженню та доказам. Її діти любили апельсини Вона – дітей.
Чоловік – її з дітьми. А Коханець обіцяв допомогти поїхати на море.
Вона часто міркувала, йдучи на роботу, чому ні в Чоловіка, ні в Коханця не ростуть роги, адже сидять в одному кабінеті напроти п’ять днів на тиждень, п’ють з однієї заварнички каву та позичають один одному ложечку для цукру.
Коханець не знав, що цього року Чоловік має їхати з нею на море.
Чоловік не знав, хто спонсорує поїздку.
Тому куля Чоловіка переважно лишалась червоною та пульсуючою. Коханця – звільнялася на мить від того, що кололо. А якби Її куля мала хоча б відтінок, не кажучи про колір, вона спалила б чи просто з’їла Її зсередини живцем.
Королівство без дверей.
З однією кімнатою, де вхід у кожного – свій.
Де безкоштовно можна брати теплі сяючі кулі.
Слід лише відмовитися від зайвих відтінків.

Квiтка
То, певно, ніч..
Бо вдень сови не літають. Не літають. Та зорі не падають.
Кажани віршів не складають та цвіркуни не моляться.
В світлі.
Спускаюся темрявою ніченьки тобі на повіки. І що тихо... так тихо...
Не прокидайся… Всім гроном нутра свічусь: не прокидайся!
Сови пісень не співають, нічого боятись. Я просто повітрям, якщо уві сні дозволиш, торкнуся твого життя, і, якби моя воля, воля моя... я б відкусила маленький шматочок твого подиху. Дозволь...
Якщо тільки то не зіб’є ритму та радісного супокою сну. Твого.
Багато сміху було, що в душі моїй поле квіткове.
А воно розцвіло.
Я принесла тобі свою найбільшу квітку.
Де залишити її: на вустах, чолі чи на грудях?
Бо три шляхи ніч плете – до ланів пристрасті, розуму та серця. Обирай, на якому полі квітку саджати...
Вночі.
Не прокидайся, бо мандрую місячно по твоєму обличчю, а воно сяє сонцем.
Я в заплющених очах твоїх грона калинові бачу, чую танець дощу на поверхні осінніх ставків.
Я була б парасолею в зливі. Колись. 
Зараз – просто повітря вночі.
Розплела ніч у затишку коси свої. Спускаюся ними тобі на повіки. І тихо... так тихо...
Моя квітка для тебе, моя квітка тобі. Від мене та з мене. Червона та тепла. Де квітку лишати? На чолі, на вустах, чи на серці?
Уночі.
Я танцюю місяцем  на твоїх вустах.
Сонцем на серці.
Подихом на чолі.
Як стукіт дощу. Як тепло сяйва. Як пісня в червоно-зелених барвах кружляння.
Уночі.
А вранці, біля сну, я залишу тобі світлої радості три оберемки. За подих та дотик.

Макiвка
Продавала червону маківку…
По закутках носила… з душі випльовувала…
Словом пестила та серцем дешевила...
Всередині маківок багато, на шляху – нові...
Викинеш стару квітку... увіткнеш носа в новий запах...
Почнеш пестити словом...
Продавала маківку…
А маківці боліло.
Носила квітку по всьому місту… в небо кидала…
Пестливі слова всім роздавала
                про маківку...
Ходила на ярмарок квітку міняти…
У кожного маківка своя…
                а твоя?..
Зірвеш оберемок квітів…
Увіткнеш носа в нові запахи…
та маківки не знайдеш…
Продавала маківку…
                продавала…

Ярослав Крицький (Гран Грани)
http://www.proza.ru/avtor/realgran

Автор про себе
Після школи вступив в Уманський державний аграрний університет, де
провчився рік, зрозумів що не моє, написав заяву, щоб відрахували з числа
студентів. Далі вступив в Уманський державний педагогічний університет
ім. П.Тичини, через рік забрали в армію, взяв академку й, відслуживши,
повернувся на навчання. Відтак побував у трьох різних групах.
Продовжую навчання, де ще з 2007 року почав відвідувати «Уманське
літературне об’єднання ім. Миколи Бажана». Іноді прогулював пари, щоб
потрапити на літературне зібрання. Там познайомився з багатьма талановитими
поетами (здебільшого початківцями) з університету, і не тільки з
університету. Також я – скромний учасник «Уманського літературного клубу».

Упорядник про автора
Ярослав – сором’язливий шибеник на сайті Проза.ру. Його оповідання, що переповнені ненормативною лексикою, можна б назвати несмаком, якби… Якби не інтуїтивне знання юнака про те, де слід розкладати наголоси, як вимальовувати фон, як зігравати на парадоксах. Ці властивості – хист, і нікуди від нього молодому авторові не подітися. Славко ще себе шукає, але хочеться вірити, що обов’язково знайде той оберег, який міцно триматиме його в українській сучасній літературі.

Немовля з палаючого будинку
Будинок загорівся раптово і без жодних видимих причин. Мабуть, ніхто й не подумав би виносити звідти якісь речі, бо полум’я було занадто сильним. Проте звідкілясь з’явився господар, зойкнув, схопився за голову й ледь не заплакав. А потім зробив зовсім неочікувану для свого похилого віку річ. Дідуган, скрикнувши два слова «Мій рукопис!», стрімко шугонув у вируючий вогнем будинок.
– Куди ж ти, діду?! – полетіли йому у спину чиїсь перестороги.
Натовп, що зібрався, зарання почав оплакувати смерть старого. Чоловіки познімали свої капелюхи з голів, а в жінок з’явилося навіть по кілька сльозин на очах. Жвавий чуйний хлопчик почав розповідати, яким добрим був дід за життя, і що якось дав йому цукерок: одну м’ятну й дві шоколадні. Жінки ще дужче заплакали. Три побожні бабці, запнуті хустками, молилися та хрестилися, щоб душа діда відійшла до раю. Червонощокий чоловік, похитуючись, вийняв звідкілясь пляшку з прозорою рідиною та два пластмасові стаканчики й захмелілим язиком запропонував пом’янути померлого. На це відразу пристав показний джентльмен, страшенно схожий на червонощокого. По проведених нашвидкуруч поминках обидва чоловіки просто-таки біля будинку обійнялись, як друзі дитинства,  й хриплими голосами затягнули жалібну-прежалібну пісню.
Повз будинок проходили мітингувальники-студенти. Їм за те, щоб вони галасували за якогось кандидата в депутати й тримали прапорці в руках, платили такі-сякі гроші. Поводир зі штабу майбутнього народного обранця, побачивши багато народу, відразу наказав студентській масі покрокувати задля високої мети на місці:
– Зупинимо пожежі! – зарепетував він натренованим голосом у мегафон, міцно притиснувши пристрій до рота, чи то дійсно для підсилення голосу, а чи, скоріше, для того, щоб сховати за ним своє обличчя, яке вже неодноразово горлало за зовсім різних депутатів.
–  Голосуємо за того, хто виконає свої обіцянки, за найчеснішого, за того, хто підвищить рівень пожежної безпеки і чия передвиборча програма єдина з усіх це враховує! Запам’ятаємо це ім’я, і проголосуємо за нього, за щиру людину та вмілого політика, віддамо свій голос за – Зупинимо пожежі! – ладно гиркнули юнаки, немов на репетиції академічного хору.
До студентів приєдналася енергійна бабця, яка безупинно вела малозрозуміле соло про совєтску власть.
Звідкись з’явився шикарний, чи то німецький, чи то американський автомобіль, який припаркувався біля мітингувальників. Розчахнулися всі чотири дверцята, й звідти водночас виринули чотири особи в чорних класичних костюмах, затемнених окулярах та з характерними для охоронців закрученими дротиками, що нишпорками крадуться до вуха. Відразу за тілооберегами, з осяйною посмішкою на широкому обличчі, з машини вийшов сам кандидат у депутати!
Тим часом будинок палав, мов сірниковий, і вогонь перекинувся на дерево, що росло поряд.
Червоний півень міг скочити й на сусідній будиночок, та враз стався такий вибух, що аж землею тріпнуло. Половину будівлі з дверима, в які забігав хазяїн, гепнуло й причавило дахом. Цурпалки дерева, цегли та уламки шиферу порозліталися по всій вулиці. Злякані люди швидко повідбігали.
– Ну, тепер вже точно дід помер! – вигукнув чийсь писклявий голос.   
Переляканий усмерть депутат в мент вибуху впав і вельми рухливо рачки заповз у густі кущі. Його сторожа стрімко повитягувала пістолети й, притискуючи до вух свої проводочки, заобертала навсібіч головами.
Раптом почувся звук розбитого скла. А потім з уцілілої половини палаючого будинку, із вікна виліз дід. В лівій руці він тримав рукопис, а в правій – згорток у ковдрі.
–  Дід живий! – зрадів той самий писклявий голос.   
Люди позбігалися назад до будинку. Всім було цікаво повитріщатися на дідугана та поглянути, що ж то за речі, заради яких він не побоявся забігти в палаючий дім.
Коли натовп підійшов ближче, то всі побачили, що згорток ворушиться, і в ньому є щось живе. Обличчя діда було перекошене від незрозумілого страху, а його губи сіпалися, намагаючись вимовити якісь слова.
– Я не знаю, звідкіля воно взялося… – пробурмотів він, бігаючи почервонілими очима по обличчях людей. – Я не знаю… Я побіг за рукописом… А там воно… Я не знаю, що воно таке…
І тут із ковдри почувся плач немовляти.
– Там же дитина! – гукнула жінка в зеленому капелюшку.
І підійшла ближче.
– Дайте її мені, діду, – попросила, підступаючи ще на крок.    
Та старий заціпеніло продовжував торочити своє – що не знає, звідки воно взялося.
– Віддайте мені дитину,  – повторила жінка. – Я її заспокою.
Коли та, що в зеленому капелюшку, підійшла зовсім вже близько та схилилася над немовлям, простягнувши руки, то спочатку заклякла, як дід. А потім немов озвіріла. Не слова, а ревіння стоголосило з її перекошеного рота. З неї вихоплювався страх у чистому вигляді. Від цього крику стало моторошно усім людям. Поважний чоловік у костюмі та окулярах з цікавості теж підійшов ближче.
– Жінко, заспокойтеся! – попросив він. – А ви, діду, покажіть немовля. Ну ж бо, покажіть, я вам сказав!
Дідуган обвів людей очима і показав. Дарма показав. Всі жінки заверещали так само, як жінка в зеленому капелюшку. Три бабці в хустках почали хреститися:
– Свят, свят, свят! – заторочили старі. – Нечиста сила. Це ж бо чорт!
– Чорт… – зашепотіли усі люди.
Й справді, дід правицею притискав до себе заповите чортенятко. Малесеньке, з носиком, як п’ятачок, мініатюрними ріжками на голівці та оченятами, як у козеняти. Оченята ті невинно кліпали.
– Я не знаю, звідки воно, – сказав дід.
З протилежного боку дороги від мітингувальників перебігла енергійна бабця, що раніш кричала там щось неясне про совєтску власть. Допетравши, що тут відбувається, вона негайно винесла вердикт:
– Вбити! Його треба вбити!
– Вбити! – підтримали стару три бабці у хустках, і знову почали хреститися.
Обличчя людей, що нещодавно оплакували діда, дивним чином позмінювалися. Тепер їхні фізії  корчилися в ненависті та люті.
Жінки почали гукати, що треба вбити чорта, бо той виросте і повбиває їхніх дітей. Чоловіки з цим погоджувалися. Виглядало на те, що рішення було одноголосним. Людей охопила паніка, і вони стали, як то кажуть, неконтрольованими.
От тільки дід був, здається, єдиною спокійною людиною.
– Що ви кажете, люди! – мовив совісливо. – Це ж немовля!
Та ніхто не хотів його слухати. Поважний чоловік у костюмі та окулярах разом з жінкою у зеленому капелюшку кинулися видирати чортеня з рук старого. Проте дідуган міцно тримав немовля і закривав його своїм тілом. Люди теж почали сіпати згорток, та старий не відпускав чортика, бо розумів, що зробить із маленьким шалена юрба, якщо він опиниться в її руках.
– Заспокойтеся! – благав дід. – Що ви дієте?! Вгамуйтеся! Прошу вас, люди!
Три бабці у хустках узялися бити діда палицями. Хлопчик жбурляв у діда каміння.
– У мене від його цукерок живіт потім болів! – й ображено кидав черговий камінець. – Особливо від шоколадних!
Червонощокий чоловік, побачивши чортика, подумав, що у нього червона гарячка від горілки, і, хоч йому важко було прицілитись, кинув у старого порожню пляшку. Та розбилась об дідову голову, і його чолом потекла чорна густа кров. Дідові в очах побіліло, проте немовля він і поготів не відпустив. А чортеня знай собі голосило, як звичайне людське дитя. Воно, хай і не людським, та все ж було дитям. То ж чому дивуватися?!
В мить, коли здавалося, що от вже дід не втримає маля, відпустить, він спромігся звільнитися з оточення оскаженілого натовпу. Врізавши комусь рукописом по довбешці, дід що було сили побіг куди очі бачать.
Охоронці кандидата в депутати відразу помітили підозрілу особу, що з невідомими намірами бігла в їх бік і тримала щось у руках. Що ж це? Пістолет? Бомба? А за цим бігуном ще й суне цілий натовп, і пики у всіх розлючені.
– Зупиніться! – вигукнув охоронець. – Негайно зупиніться, будемо стріляти!
Але дід не почув цих слів. Йому на п’яти наступали божевільні, які хочуть вбити чортика, – ось про що думав дід. А в чому винне мале? Воно ж просто немовля!
– Зупиніться! – гукнув охоронець вдруге.
Дід і далі біг… А потім пролунав постріл. Один, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий і, здається, ще й сьомий, що прозвучав майже в унісон з шостим. Охоронці припинили стріляти. Натовп зупинився. Дідуган повільно впав на коліна, не відпускаючи згорток, що просяк червоним кольором. І раптом той сповиток спалахнув, в мить перетворюючись на попіл, що швидко розвіявся в повітрі. Старий лежав мертвий, з рештками обгорілої ковдрочки в руці. Що тут сказати? Убили люди і чортеня, і діда.
Натовп людей мовчав, мітингувальники мовчали, тілоноші мовчали, кандидат у депутати теж мовчав собі в кущах. Усе, здається, замовкло.
А з повітрям почало відбуватися щось дивне. Воно задрижало. Засяяло яскравим кольором. Наступної секунди біля діда з’явилася темна тінь.
– Що ви зробили з моєю дитиною?! – запитала тінь.
Люди мовчали. Ніхто не знав, що відповісти на запитання тіні. Потім всі побачили, що це не тінь, а чортиця, і зрозуміли, що вона – матір немовляти.
– Ви кажете, що ми – зло?! – застогнала чортиця. – Ми зло?! Ви вбили мою дитину! Ви, люди, єдина нечиста сила в цьому світі! Ви вбили мою дитину!!! Здохніть, потвори!!!
З останніми словами чортиця змахнула рукою. Хвилі відчайдушного прокльону полетіли резонуючи від неї. Людям постискало горло так, що настала суцільна задуха. Чортиця змахнула рукою вдруге, і всім-всім, усьому натовпу – мітингувальникам, охоронцям, і кандидату в депутати – повідривало голови. Кров бризнула безліччю червоно-чорних фонтанів і полилася по вулиці.
Лише мертвий дід залишився з головою. Поруч зі старим лежав його рукопис, який випадково розкрився на останній сторонці. Ось що було там написано:
 « … доходимо висновку, що часово-просторові континууми перманентно пасивні, проте при переході матерії з одного в інший можливе небезпечне вивільнення аномальної енергії. Тобто, якщо у вас вдома з’явиться щось з іншого виміру, то не дивуйтесь, бо ваш будинок може загорітися раптово і без жодних видимих причин».
За кілька хвилин приїхали пожежники.

Людмила Половенко (Идущая)
http://www.proza.ru/avtor/polovenko

Автор про себе
Закінчила фізико-математичний факультет Вінницького державного педагогічного університету. Одинадцять років працювала вчителем математики й інформатики у середній школі. Нині викладаю у Вінницькому торговельно-економічному інституті. Із захоплень: література, бальні спортивні танці. Виховую сина, якому зараз 14 років.

Упорядник про автора
Людмила – стримана, розважлива і вразлива. Педантичне письмо видає в ній математика, грайливі, запашні образи – тонкого лірика, вибір сюжетів – резонатора світу духовності.
Іноді Людмила буває несподівано розкутою, і розкутість ця – в позитивному її значенні – найбільш виразно виявляється в творах, написаних російською мовою.

Незбагненність душі людської
Дорога прудкою ящіркою дряпалась угору. Праворуч непорушною вартою стояли сосни, ліворуч стрімка круча з чагарниками поміж скель шугала далеко донизу. Погляд розчинявся в тій прірві, так і не зачепившись бодай за яку опору. Автівка важко сапала, підіймаючись по крутому схилу.
Тетяна давно не була у селі і тепер завмерла від того дива, що постало перед її очей. Конкуруючи з небом у яскравості відтінків блакитного та золотого, ніби в нагороду за потрачені зусилля, величний храм зустрічав того, кому стало сил подолати важкий підйом. Тут можна було знайти відпочинок  втомленим ногам та прихисток суєтній душі.
З давніх давен для зведення храму вибиралась найвища точка на селі, щоб хрести й куполи було видно з усякого місця. Щоб у будь-яку мить нагадували вони людям про марноту марнот життя світського та час від часу пробуджували прагнення рухатися вгору.
Кілька років тому на руїнах фундаменту, що поріс високою травою, припинали худобу для паші, а молитись ходили до іншого села. І мало хто вірив, що молодому священикові, котрий приїхав на Поділля із Закарпаття, вдасться відновити храм за старим проектом. Але батюшка вперто досліджував архіви, оббивав пороги місцевої адміністрації, шукав спонсорів і відмовлявся будувати маленьку капличку, вважаючи справою честі відродити храм у первинному вигляді. Він віднаймав за власний кошт учителів музичної школи для занять з півчими, підтримував тісний зв’язок з місцевою молоддю (адже недарма в давнину школа і церква всякчас споруджувалися поруч), влаштовував недільні заняття для дітей, екскурсії до монастирів та святих місць.
Та якщо гориста місцевість чимось нагадувала отцю Ярославу його карпатський край, природу місцевих жителів так і не збагнув до кінця. Не раз терпів святотатства, здійснені священиками іншої конфесії. І не розумів, яким чином може віддалити людину від Бога молитва рідною мовою?
Постійні сварки прихожан, навіть на території храму, пересуди, жадібність та заздрісність, претензії щодо привласнення коштів людських – все це примусило його після завершення будівництва залишити прихід. Його справу продовжив інший священик.
А зведений храм дарує надію і допомагає віднаходити блукаючим над прірвою душам дорогу до Бога.

Сад дитинства
Автомобіль кривуляв знайомими з дитинства вуличками, весело підстрибуючи на бруківці. Залишилася ще одна гірка, котра звертала до маленького провулку на три обійстя. Тут починалися бабусині володіння.
Червона та біла черешня простягали важкі кетяги, рясно обліплені ягодами, просто на дорогу: «Пригощайтесь, люди добрі! Смакуйте на здоров’я!». Дідусь навмисне посадив кілька дерев при шляху. Перехожий закропиться, і подальша дорога значно легшою буде.
Сережки із ягідок-перлинок на з’єднаних підвісках слугували справжньою коштовною прикрасою маленькій Тетянці в дитинстві. Велика солодка шовковиця, виблискуючи рожево-рубіновими шишками, зустрічала біля воріт. Дівчинка любила, забравшись на дах льоху, просто ротом зривати з гілля налиті плоди. Ніжні пухирці лопались під натиском і густий сік розтікався по губах, напомаджуючи їх. Ця бордово-фіолетова краса не змивалась по кілька днів.
П’янкий аромат стиглих ягід малини спокушав, дурманив та манив у густі зарослі. Звідти Таня виходила з подертими руками, пожаленими кропивою ногами, але тут же забувала про неприємні відчуття, натикаючись на кущі аґрусу. Крізь прозорі кришталеві стінки смарагдових кульок просвічувались меридіани гладких чорних зернят. З хрускотом розкушуючи волохату діжечку, висмоктувала з неї терпко-солодкий нектар, поки не з’являвся кислуватий присмак у роті.
Бурштинові краплинки застиглих вишневих слізок – ще одні улюблені ласощі. Обережно відривала від стовбура клейкі ляпки дивовижних форм. Тягуче желе всередині твердої оболонки надзвичайно приємне на смак.
Грона винограду ніжились у прохолодному затінку, вбираючи енергію літнього сонечка.
Щедрі дари бабусиного саду дарували райську насолоду.
М’який медовий аромат кульбаби гармонійно переплітався з тонким запахом акації. Ноти жасмину додавали гостроти чарівній квітковій мелодії, а поетичний бузок доповнював її романтичними акордами, витончений дует розкішної троянди та чуттєвої м’яти заворожував, огортав дивовижною легкістю, наповнював радістю та безцінним відчуттям цілісності.
Висока трава лоскотала й пестила, ноги з насолодою пірнали у лагідні хвилі зеленого озера. Поки маленька модниця плела вінок із кульбаби, сонечко зручно влаштувалось на комірі плаття у вигляді живої брошки. Цвіркуни перегукувались між собою, пахучі квіти кликали до праці бджілок-трудівниць. Їхнє дзижчання нагадувало дівчинці, що пора і їй йти допомагати бабусі.
* * *
Молодий гусак галантно залицявся до гусочки. Розпустив пір’я на хвості, наджинжурив холку, вигинаючи довгу шию, грайливо пощипував, підіймав і розгладжував пружні пір’їнки, забираючись дзьобом у затишні впадини з м’яким пушком. Гуска у відповідь ніжно пригорталась і лестилась, турботливо причісуючи свого кавалера. Їх голови час від часу зустрічались, тремтливо насолоджуючись близькістю, млосно завмирали.
Звук мотора порушив пануючу ідилію, стривожив птахів, котрі мирно лежали в траві під шовковицею, перервав розмірений плин їх ситного безтурботного життя. Наполохані гуси голосно заґелґотіли, підхопилися, забили крильми, намагаючись з розбігу піднятися в повітря. Та вгодовані тільця тягли донизу, птахи смішно втелющувалися на широко розчепірені ласти і, за інерцією, ще деякий час незграбно бігли, перевалюючись, підлітали догори й падали, розчепіривши крила.
Бабуся, почувши гамір, вибігла до хвіртки:
– Гуси – то найкраща сторожа. Варто комусь чужому забратися на нашу гірку – вони такий ґвалт здіймають, що Султану й робити нічого.
– Воно й видно, як дременули врізнобіч ваші вартові, – посміхнувся Максим.
Султан радісно теліпав хвостом, підстрибуючи від нетерпіння.
– Нарешті вирвалися з чіпких лап міста. Погляньте, краса яка! Дай, хоч обійму тебе, Максиме. А виріс як! Уже й матір перегнав, – очі бабусі випромінювали щастя, розбризкуючи його навсібіч. – Переодягайтеся з дороги і хутчіш до столу. Пообідаємо швиденько та й у сад. Абрикоси вітер позривав – земля всипана.
У свої вісімдесят п’ять бабуся зберегла надзвичайну працездатність. Вона не дозволяла собі сидіти без діла, завжди щось робила. До цих пір бабуня самостійно порала півгектара землі, причому, все в неї –  в ідеальному порядку. Шкода, що після смерті дідуся пасіку довелось продати. Але плодові дерева щороку нагадують про нього щедрим урожаєм. Родом із півдня, дідусь навчився в центральному регіоні вирощувати дині й кавуни. У нього приживалися рідкісні сорти винограду. Жива огорожа з акації та вишняку, посаджена довкола ділянки, захищала від весняних заморозків тендітні абрикосові та персикові дерева.
Квадратні ділянки капусти, рівні акуратні прямокутники моркви, широкі смужки цибулі, стрічки часнику – цей дивовижний геометричний дизайн створила бабуся. З-поза пишних ялинок кропу виглядала задерикувата селера, неслухняні скуйовджені кучері петрушки стирчали в різні боки. Відвойовували право на територію листки шпинату та розложистий салат. Зелений горошок по-козацьки закрутив вуса та поскрипував наповненими стручками. Квасоля безсоромно плелась по кукурудзі, спаржа вперто дерлася на просо. Гарбузи, кабачки, помідори, перець, баклажани поки що однаково зелені. Та якими барвами замайорить, коли достигне, це яскраве різноманіття бабусиного городу!
І огірочки, й бурячки, і редис – кожна рослинка відчувала на собі тепло й турботу дбайливих рук господині.
Бабуся залишалася такою ж беручкою та жвавою. Прокидалася на світанні, ніколи не лягала вдень, примовляючи: «Старість мене в ліжку не застане. Нехай ще попобігає за мною». І все ж, роки брали своє. Вона стала швидше втомлюватись, і Таня вкотре порушила наболіле питання:
– Бабцю, навіщо ви себе так мордуєте? Не насаджуйте стільки картоплі. Вона ж нині копійки коштує, можна готової купити.
– Та як же, Танечко? А що люди казатимуть? Де ж це бачено, щоб бур’яни росли! Поки можу, буду біля землі ходити. А вона постійно рук потребує. Та й не зрівняється домашня городина з придбаною на базарі. Вечоріє вже. Беріть-но кошики і гайда в сад. Максиме, драбину не забудь, – спохопилася раптом.
Абрикоси насмішкуватим ластовинням виблискували в траві, радісно підставляючи сонцю рум’яні щічки. Великі плоди палахкотіли на деревах, наче святкова ілюмінація. Максим вправно наповнював корзини ліхтариками-світлячками. Таня проводила відбілюючу процедуру, очищаючи від вогняно-рудого цятковиння траву.
З трепетом доторкнулася до ніжної оксамитової шкірки, стулки оранжевої мушлі прочинились, звідти легко вискочив кістяничок – і пульсуючий дражливий аромат залоскотав ніздрі. Стигла соковита м’якоть танула в роті, пробуджуючи спогади про минуле, залишаючи присмак дитинства, бадьорила та наповнювала дивовижною енергією, сплітаючи миті теперішнього та тривку загадковість майбутнього.
І раптом, як колись, захотілося набрати повні груди чистого свіжого повітря і прокричати щодуху:
Iди, iди, дощику!
Зварю тобi борщику
В полив’янім горщику!
А потім – побігти босоніж по траві, підставляючи обличчя теплим краплям. Підняти руки до неба і закружляти так, щоб коротенька спідничка підлетіла, затріпотіла хвилями, задзеленчала срібними переливами лугових дзвіночків.
Дощику-дощику, лий, поливай, –
Наш золотий урожай умивай!!!

Гнилі абрикоси
– Бабцю, ви що робите? – збунтувався Максим, коли побачив як та, обрізаючи надгнилу частину, акуратно складала залишки у посуд для варення. – Цього не можна робити! В жодному разі! Гнилісні бактерії вражають усі клітини, і вже нічого, крім шкоди, заражений плід не приносить організму. Його краще викинути, не жалкуючи. Тим більше, он скільки цілих, неушкоджених абрикос.
Бабуся, продовжуючи обрізати підгнилі ділянки, спокійно промовила:
– Ти, присядь, Максиме і послухай одну історію. Адже користь можна отримати іноді і з малого, на перший погляд, непридатного.
У той рік ми ледве пережили зиму. Помер від голоду молодший брат, потім сестричка. Але навесні легше було знайти бодай яку їжу. Ми точили березовий сік, пекли млинці із лободи та кореня лопуха. Матері вдалось виміняти у євреїв на обручку мішок картоплі. Засадили город і вперше заснули з надією в серці.
Серед ночі мене розбудили здавлені схлипування. Мати стояла біля вікна, затиснувши рот рукою, щоб не закричати. Я кинулась до неї. Та вона у відчаї замотала головою і піднесла палець до рота.
Повний місяць яскраво освітлював тіні, що копирсалися на городі.
Я розуміла – нічого не вдієш. З дому не можна було висуватись. Уб’ють, не розбираючи, восьмирічна дитина перед ними чи багатодітна матір. Страшні то були часи.
До ранку мати злягла. На правах старшої я прийняла рішення ще раз перекопати город. Разом з шестирічною Надійкою та п’ятирічним Павликом, повзаючи на колінах, ми теребили землю руками, переминаючи кожну грудочку. І, о диво, таки знайшли кілька картоплин, не помічених вночі грабіжниками. Обережно обрізали шкірку, щоб не пошкодити паростки, ділили на частини і викладали у ямки вічками догори. Обід з очищених залишків врятував життя матері.
А такого урожаю картоплі, як у той рік,  я більше не бачила за весь свій вік, – завершила свою розповідь бабуся. І додала:
– Максиме, приглядай за варенням. А ми з матір’ю до церкви на вечірню підемо. А то, може, й ти  з нами? Нарешті зібрали кошти, і в акурат до Трійці отець Василь новий іконостас придбав, учора вже й приладнали все. Оздоблений сусальним золотом. А матушка ікону Хреста Спасителя власноруч вишила. Завтра на святкову службу з будинку культури звукооператора з апаратурою запросили. Адже дзвони ще не встановлені. Зазвичай паламар б’є у порожні газові балони, підвішені на вулиці догори дригом. Звук гучний, відлуння далеко по селу розходиться.
Дзвіницю зосталося облаштувати, і можна помирати спокійно. Благовіст церковного передзвону долетить до кожного дому, достукається до кожної душі, наповнюючи їх любов’ю.

Юлія Воронцова
http://www.proza.ru/avtor/julietta1

Автор про себе
Моя творчість не обмежується лишень дизайном інтер’єрів. Як фотохудожник стала відомою завдяки фото-проекту «100 освідчень у коханні». Сценарист кліпів, поетеса, дописую свій перший жіночий роман.
В 2007-2008 р.р. була ведучою авторскої рубрики з декорування в телепередачі «Корисна площа» («Новый канал», Україна). А зараз мої майстер-класи можна подивитися на провідних телеканалах України та в Інтернеті.
Нині для мене найголовнішим є авторський фотопроект – «Ангели між нами», в якому, окрім естетичної краси людей, що нас оточують, проповідується краса людської душі. Разом з фотовиставкою буде репрезентована і збірка моїх творів (вірші, новели, оповідання, есеї), ілюстрована знімками фотопроекту.

Упорядник про автора
Юлію Воронцову не варто представляти українському глядачеві, її обличчя вже пізнаване на багатьох провідних українських телеканалах. Але, вочевидь, вона залишається ще не відомою для українського читача. За недовгий час знайомства з молодою письменницею вдалося зрозуміти, що Юлію передовсім приваблює робота в жанрі легкої прози-антидепресанта. Та це в жодному разі не зменшує ціни її творів, навіть якщо йдеться про особисті щоденники, вони в неї вишукано елегантні, а дещо глянцева стилістика не засліплює прискіпливого погляду авторки в закапелки душі своїх персонажів. Вміле психологічне інтонування переживань героїв в оповіданнях та мініатюрах Юлії – це ознака справжності її творів.   

За мить до стрітення сяючих очей
«Я не вірю в щирість почуттів жодної жінки. Пiсля того, як вона вчинила зі мною так. Вона просто розчавила мене. Принизила й розчавила! Хай би вже просто у вічі сказала, що не кохає. Але зрада – це підло!» – він шаленів від гніву. Стрімголов крокував, хоча й не відав – куди саме. Думки його поглинали, образи склубочувалася в ненависть, аби відпарирувати удар долі. Він прямував, даючи собі слово, що ніколи жодній жінці в світі не розкриє більше свого серця. НІКОЛИ!
Минатимуть ще довгі місяці терзань, смутку, нудьги, самотності та літоргії…
Проминуть брезкла осінь, заколошкана й сонна зима…
Коли-небудь, з початком весни…
Якось, ясного сонячного дня…
Одного разу, за мить до стрітення наших поглядів, мої довгі вії стрепенуться. Ти побачиш великі зелені очі, до безтями закохані в життя, з темно-смарагдовим пружком…
І весь твій світ розчиниться в сяючому вирі! І не кохати вже буде просто неможливо.
Нізащо не кажи «ніколи». Тому що твої й мої Ангели-охоронці вже підшуковують місце на Землі, де стрінуться наші сяючі погляди…


Ти, головне, завваж!
Ні, тебе не може не бути! Я не могла знічев’я вигадати тебе. Якщо ти з’явився одного разу в моїх мріях – отже, тебе задовго до цього Всесвіт вже створив для мене. Відчуваєш, як зорі витинанково мережать нове сузір’я? В обумовлений день, у визначений час я постану в твоєму житті – і світ оживе.
Крізь хмару облич випадкових твоїх попутниць, брехні, фальшу, лицемір’я і мароноти марнот я вихоплюся сонячним грайликом. Ти, головне, завваж, озирнись! Торкнися руками… Не вагайся! Обійми! І поцілуй мої очі. І в тебе в душі оселяться тепло і спокій. Ти довідуватимешся про мене щодня більше. Будеш милуватися, вражатися, дивуватися… Не захочеш відпускати ні на день від себе… Ти помітиш, що заради мене прагнеш змінитися на краще. Навіть, якщо я прийму тебе таким, яким ти є.
…Якогось світанку ти спостерігатимеш, як мирно я сплю, притиснувши твою долоню двома руками до себе під щічку… ти будеш обережно гладити моє золоте волосся… трунок мого тіла п’янитиме тебе… посміхнуся ще до того, як розплющу очі після сну, солодко потягнуся… тремтливим голосом ти промовиш тихо, що саме мене чекав усе життя, не зраджуючи надії. Очі упевненого й дужого чоловіка раптом звологнуть. Ти розцілуєш моє лице і пригорнеш міцно, аби я не помітила твоїх сліз. А я… я також буду мовчки стримувати сльози. Від щастя.
І цієї миті ти зрозумієш, що нікого й ніколи так відчайдушно не любив. Та вже й не любитимеш…


Приречена щастям
…Щойно розпочався дощ. Цілюща щедра літня злива. Я стала у відчинених балконних дверях. Вдивляюся в темне нічне небо й слухаю дощ… Краплини вибивають ритм по карнизу, ніби азбукою Морзе передають зашифроване послання. Але дарма, як не стараюся – не розумію їхньої мови. Тому вслухаюся серцем. І від цієї води з небес вмивається й очищується душа. Набрала в жмені трохи дощової мікстури – купіль для обличчя. Вода, наче жива сутність, хоч і безсловесна, зняла напругу минаючого дня й наснажила. А мені раптом заманулося віддячити їй за це. Як у дитинстві мамі, яка обіймала свою маленьку дівчинку з кісками, від чого ставало затишно й хороше.
Місячне сяйво пробилося крізь хмари й торкнулося мого обличчя. Вдихаю на повні груди свіжий струмінь повітря, насолоджуюся вітром перемін, якого так давно дожидала. Хоча й переконувала себе, що чекати його вже зась. Але нині я точно знаю, що саме цих хвилюючих почувань мені бракувало в останні роки, що були сповнені не лишень яскравими злетами в творчості, але й важкими випробуваннями, стражданнями, втратами й публічною самотою.
-крап, цяп-крап, крап, крап, крап…
Тепер я приречена на нове й не збагненне досі щастя. Навіть якщо поки й не бажаю змінювати звичний спосіб життя. І нехай з роками ми стаємо мудрішими й розважливішими. Однак миті, коли з юнацьким максималізмом прагнемо довіритися почуттям, так прикрашають життя!
Тепер я знаю, що ти є. Ще не поруч, але ж ти живеш не просто в моїй уяві. І сотні кілометрів поміж нами вже не рахуються. Секундна стрілка на циферблаті неминуче пришвидшує нашу зустріч. І щемке очікування щастя – опинитися в твоїх обіймах – це вже власне і є щастям.
Переклад Ірини Мадриги.