Мантриця 1. Душа навирiст

МАНТРИЦЯ 1. ДУША НАВИРІСТ

Мукачево, "Карпатська вежа", 2010
© Мадрига І.
© Меркушев В.
©"Карпатська Вежа"

Переклади російської прози

Не мантра, а книга для прочитання власної душі

Ця книга є плодом понад річного перебування на одному з найбільших літературних сайтів Світового Павутиння – Проза.ру. Авторів, які публікують власні твори на цьому Інтернет-ресурсі, – кілька тисяч. Чимало з них пишуть ще й під псевдонімами, відкриваючи додаткові сторінки під вигадливими ніками. На момент роботи над цією передмовою на Проза.ру було зареєстровано понад 93 тисячі письменницьких міні-сайтів з кількістю творів, опублікованих на них, понад один мільйон 300 тисяч. Звісно, знайтися людям талановитим, схожим за душевною організацією, на Прозі не так і легко. Та, попри все, вони віднаходять одне одного. І, як у випадку з цією книгою, стають партнерами, однодумцями, а часто й співавторами нових, достойних читацької уваги, творів.
А загалом, серія перекладів «Мантриця 1» та «Мантриця 2» _ це колективна перекладацька праця цьогорічного лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка Галини Пагутяк, моя та ще кількох авторів, які пишуть російською, або ж російською та українською, але відгукнулися на нашу пропозицію і радо переклали власні твори на українську мову. Всього ж у двох книжках репрезентовано понад два десятка авторів _ різних національностей, з різних куточків України, Росії та решти світу.
Переклади, вміщені в збірниках, це ті літературні перли, які видобуті з океану російськомовної прози сайту. А пишуть на Прозі автори й іншими мовами, в тому числі й англійською, німецькою, білоруською і, звісно ж, українською. Доводилося чути думку, що в Інтернеті публікуються автори-невдахи, автори мало не «третього ешелону». Та це хибне мікування. Сучасні реалії такі, що талановиті літератори, які працюють з натхненням і цілковитою самовіддачею, не мають ні часу, ні можливостей, ані бажання дбати про зиск видавництв. Тут належить розуміти, що чимало з нашого пишучого брата заробляти на хліб насущний мусить іншою працею, а не літературною творчістю. Тож часто поети і прозаїки з Даром Божим навіть не намагаються достукатися до комерсантів, чий бізнес побудований на друкуванні традиційних паперових книжок. А крупні, відомі видавці, своєю чергою, не зацікавлені вкладати кошти в рекламування нових, хай і здібних, але маловідомих авторів. Та оцей круг тільки на перший погляд замкнений. Насправді вихід з нього є – в Інтернет. Саме в Інтернеті нині формується якісно нова і потрібна читачеві література . Але самостійно шукати її найкращі зразки надзвичайно важко. Тому ця книжка – один з вказівників у тому напрямку, куди читачеві таки варто навідатися для повноцінного знайомства з гарними авторами, а не графоманами чи ремеслярами від літератури.
Може видатися, що то не актуально здійснювати переклади з російської на українську. Хіба читаючі люди в Україні не володіють так само й мовою сусідньої держави? – хтось спитає. Так, багато хто залюбки читає російською. Та, на жаль, в останні десятиліття з об’єктивних і суб’єктивних причин з’явився прошарок читачів, які не від великого знання, але затято відхрещуються від російської мовної стихії. Шкода, але такої ж політики дотримується й чимало видавництв, відмовляючись друкувати твори талановитих російськомовних авторів, що опинилися внаслідок отаких національно-містечкових віянь фактично обабіч літературного процесу в Україні.
Тим часом «Мантриці» _ не про політику. Політику ми залишили поза плином часу і поза нашими творчими інтересами. Читач нині спраглий прози, яка має чутливу душу, не розбещений і не рафінований розум. Йому потрібна література, яка сумління ставить вище комерційного зиску від продажу словесного товару. Саме такі твори разом з Галиною Пагутяк ми й шукали впродовж року на величезному російському національному літературному порталі Проза.ру.
Сподіваємося, що ці книжки матимуть успіх у читача будь-якого віку, соціального статусу, їх читатиме інтелектуал і замріяне дівча середнього шкільного віку, їх вивчатиме психолог та зацікавлено розглядатиме професійний художник, їх покладе у валізу заклопотаний бізнесмен, вирушаючи на ділові перемовини, їх розгорне на власній кухні, поки кипітиме обід на плиті, звичайна безробітна домогосподарка.
В «Мантриці 1» представлені твори, які відбиралися мною інтуїтивно. Однак укладені вони в єдиний формат цілком свідомо. Це книга про те, як трудиться людська душа, як вона проходить етапи зростання, дорослішання, розвитку, творчого самопізнання від дитинства до зрілості й схилу літ. Це книга для допитливої юні, пристрасної молодості, золотого середсвіття, мудрої вершини віку, що заглядає в надра Всесвіту. Та, передовсім, це книга, сповнена доброго гумору – гумору як стану душі, який гартує і зцілює її, додає довголіття, залишаючи її при цьому молодою, вродливою, чуйною та лункою.
Найщирішу шану і захоплення адресую авторам, які погодилися на переклад їхніх творів українською мовою:
Віктору Меркушеву,  Флориду Булякову, Дмитру Тартаковському,   Олексію Котову, Марині Божія, Володимирові Клюшину, Ользі Алексовій (Феофановій), Володимиру Середі.
Водночас сердечно запрошую українських читачів дочекатися «Мантриці 2», яка вийде вслід за першою книгою перекладів, і познайомитися з іншими творами всіх віднайдених нами з Галиною Пагутяк письменників на сайті Проза.ру в оригіналі. Адже російська мова ніколи не була і не повинна бути перешкодою в спілкуванні та пізнанні гущавини і розмаїття світу прекрасного, доброго, вічного.
Ірина Мадрига
 


Віктор Меркушев
http://www.proza.ru/avtor/differ56

Автор про себе
Художник і видавець.
Закінчив Санкт-Петербурзьку державну художньо-промислову Академію (колишню «Мухінку).
Сфера творчих інтересів  – пейзаж та книжкова ілюстрація. Оформив понад 200 книг в різних видавництвах Москви (ИМА-пресс), С.-Петербурга («Знак», «Анима-пресс», видавництво Н. Купріянова, «Четверг») та Смоленська («Артбук», «Сфера»); виконав кілька суцільногравірованих книг. Автор проектів «Поэтический пенал» і першого в С.-Петербурзі мініатюрного альманаху «Абрис».
Автор понад двох тисяч пейзажів.
Темі живопису й природі присвячені чотири книжки есеїв, першу з яких видав у 2001 році у видавництві «Знак». Про цю книгу є численні публікації в інтернеті та друкованих ЗМІ, зокрема, в таких виданнях, як «World literature todey», «ПИТЕРbook», «Независимая газета», «Санкт-Петербургские ведомости», «Вечерний Петербург», «Московская правда», «Литературная газета» та інших.

Перекладач про автора
Дар Провідника
У Віктора Меркушева явний дар бути провідником у світ, який кожна творча особистість повинна не тільки відчувати в собі, але і відкрити його для інших людей. Мені здається, що покликання, подібне Вікторовому, здатне дуже болісно (а може, й зцілювально _ тут важко визначитися, що більше відповідає істині) відбиватися на самому Провіднику.
Якось я спитала Віктора: «Вам ніколи не здавалося, що ось, зараз, в цю мить Ви геть позбавлені підсвідомості, і тільки Ваша свідомість, а ще точніше _ знання всього  _ заповнюють Ваші думки? Чи не звідси беруть початок Ваші пошуки «яскравих плям», які необхідно якось пояснити для себе або оточуючих? Чи потрібно взагалі знову і знову терзати власну згладжену підсвідомість, щоб знайти нові враження? Адже і здобуті знання дарують нові, іноді дуже незвичайні і яскраві враження. І цей рух по колу, по «перламутровій дорозі», що веде в нікуди, _ чи це не дорога у вічність?» («Перламутрова дорога» _ назва повісті Віктора Меркушева, _ І.М.). 
А знань у Віктора Меркушева – багато, і вони дуже різнопланові й глибокі. Адже, крім художньої вищої освіти, Віктор здобув ще й диплом фізика. Його батьки – лікарі, а тому в сферу його інтересів входить і фізіологія та психологія людини. Однак у його текстах читач не знайде тієї фізіології в її примітивному розумінні, якою наповнені нині книжки сучасних популярних авторів.
Меркушев розповідає, що «дієслово «знайти» жорстко прив’язує нас до нашого розуму, який занадто слабкий для того, щоб осмислити все, що відбувається навколо», йому «подобається більше «почувати, чути себе», почувши себе, набагато легше налагодити з собою внутрішній діалог, зрештою, всі ми, завжди, розмовляємо тільки самі з собою, але не завжди розуміємо це».
 У текстах Віктора Меркушева, окрім ліричного героя чи головного персонажа твору, всякчас присутня ще одна особа. Її повинен побачити уважний читач. Ця особа _ дзеркальне відображення меркушевських героїв. Але й самого читача водночас.
На мою думку, настав час конструктивізму в літературі. Потрібен конструктивний погляд на життя, щоб включити в нові соціально-політичні реалії читача-об’єктивного критика-будівника власного благополуччя й успіху; потрібні нові стильові підходи у створенні текстів письменниками, бо деструктивізм і дисгармонія дисидентства у власних душах авторів абсолютно не сприймаються людьми діяльними і людьми мислячими, якими і є справжні читачі справжньої, а не ширвжиткової літератури. І така література вже твориться, в тому числі й на сайті Проза.ру.
А тексти Віктора Меркушева перебувають немовби трохи попереду цього конструктивістського процесу _ вони вже в неокласицизмі. В цього талановитого автора є мініатюра-притча під назвою «Шматочок глини». В ній прочитується тема кастовості в сучасному творчому середовищі. Але скільки думок викликають дев’ятнадцять коротких речень цього твору! На моє глибоке переконання, оце авторське нерівноправ’я створено в нашому суспільстві штучно і навмисно. Якщо раніше «шматочок глини», під яким я маю на увазі і творця-початківця будь-яких художніх цінностей, міг залишатися непоміченим через те, що талант його ще не розкрився в повній мірі, то тепер все частіше доводиться думати про те, що його навмисно «не помічають» ті, від кого в більшій чи меншій мірі залежить становлення творчої особистості. Бо, повертаючись до вже сказаного мною в передмові до цього видання, видавцям, арт-дилерам, продюсерам, літературним агентам тощо зручніше працювати з поступливими ремісниками, що творять «штампи під замовлення». Іноді, підозрюю, «шматочки глини» використовуються нечистоплотними ділками втемну _ з них видавлюють всі їхні творчі можливості: ідеї, сюжети, ескізи, начерки _ з тим, щоб згодом все це поставити на конвеєр так званої творчості, з якої сходять по суті своїй «шедевральні мерці». Ними вже і зараз заповнені прилавки книжкових магазинів і художніх салонів. Справжні ж художні цінності можна відшукати в забитому селі у шкільного вчителя, що пише на дозвіллі, в гаражі автослюсаря і, за сумісництвом, провінційного художника чи деінде, в найнесподіванішому місці.
Мені в цьому зв’язку пригадується історія, яка сталася зі мною. Місцевий начальник віддав у моїй присутності вказівку далекому родичеві, який у нього підробляв на господарстві, аби той виніс у сарай з будинку кілька полотен, писаних олією самодіяльним художником: «Прибери цю мазанину. І повісь те, що я вчора привіз». Те, що він привіз, було величезних розмірів фабричним гобеленом з сюжетом «Таємної вечері», мабуть, китайського виробництва, і глянцевий натюрморт відомого живописця-ремісника, що  має ім’я у вузьких колах. Начальник здивувався, коли я попросила передарувати мені роботи «забракованого» ним художника. Подумавши трохи, одну з них дозволив забрати. Про долю інших не знаю.
Віктор Меркушев – талановитий художник. Настільки талановитий, що до «Мухінки» приймати його не хотіли, вважаючи, що академічним навчанням він зіпсує власний стиль живопису. Та Віктор, виявивши дещицю хитрощів, усе ж вступив до цього вишу, вважаючи, що мусить навчитися основам основ. Нині він, фактично інкогніто, дає ненав’язливі кваліфіковані й мудрі поради молодим здібним художникам, які виставляють свої полотна на одному з художніх сайтів. Ці коментарі я надибала випадково за адресою: 
http://vgarde.artonline.ru/artist_gallery/differ
Є у Віктора Меркушева і персональний сайт _ 
http://vv-merkushev.narod.ru/ 
Але й цю адресу він не афішує на Проза.ру. Бо вважає, що надмірна  увага до його творчості лише відволікає його від праці, до якої він покликаний.
Композиція Віктора, якою проілюстрована ця книжка, нагадала мені наш Ужгород. Здалося, він у нас бував. Його башта схожа на одну з дзвіниць Кафедрального собору або Реформатської церкви – так,  ніби дивним чином сталося суміщення цих двох будинків. Димарі, витинанкові литі грати, водостічні труби, підсліпуваті вікна під горищами, дрібний архітектурний декор _ це все присутнє й у старому Ужгороді.  Та й згадка про бібліотеку в одному з його текстів додала для мене ефекту впізнавання закарпатського міста на його полотні _ поряд з Кафедральним собором багато років діяла університетська бібліотека, що була розташована в колишній єпископській резиденції.
Повернуся до есеїв Віктора Меркушева. Якщо читати їх по другому-третьому колу, починаєш чути в них не окремі звуки, не банально простенький мотив опису, а по-справжньому гармонійні акорди з найтоншим інтонуванням і смисловими відтінками, які відкривають у текстах зовсім відмінний від початкового зміст.
І, здається, не зроблю помилки, якщо висловлю припущення, що «Петербурзька сюїта» та два інші твори Меркушева, які читач знайде в цій книжці, є чимось на зразок квінтесенції, витягнутої Віктором з власного досвіду того, яким чином у його долі з’явилася творча домінанта.
Хто уважно прочитає тексти Віктора, не сумніваюся, обов’язково - і не важливо коли, раніше чи пізніше, - відкриє таку саму творчу домінанту в собі. І це, до речі, дуже заразно. Але це вже з мого особистого досвіду.
Ірина Мадрига

Кілька слів про творчість і про щастя
 
«Toй, хто нічого не чує, нічого не знає, і нічого не робить, належить до величезної родини байбаків, які ніколи й ні для чого не були потрібними».
       «Байбаки». Франсиско Гойя

Якщо довго й уважно роззирати яку-небудь річ, то завше можна віднайти в ній щось таке, що змусить по-новому глянути на неї. Слід лишень забути про функціональне призначення речі, відволіктися від типового, і перед нами певною мірою постане потаємна коренева сутність предмета, якщо і не безпосередньо «річ у собі», то хоча б одна з граней її зворотного боку, що не помітна зі звичайних точок зору. Застосовуючи це правило, розмірковуючи про живопис, про творчість, варто забути про всі ті високі слова, що вже мовлені, і про всі ті забобони, які загалом не висловлені, та залишаються з кожним із нас, якщо декому хоч би й одного разу довелося про це думати. Прислухаймося до шурхоту, вдивімося в слід вислизаючих почуттів і вражень, і, якщо й не сягнемо таїни творчості, то хоча б на крок наблизимося до розуміння того, що в ній так приваблює, кличе й манить, відбираючи час і сили, а іноді й власне життя.

Творчість, яка присутня в будь-якій діяльності, дозволяє пережити стан, де відсутні плин  часу і вплив зовнішнього світу, в якому відступають повсякденні турботи, не думається про майбутнє і не пам’ятається минуле – нескаламучений стан чистого спостереження вирви, яка дивує будь-кого, хто побачив її, своєю величчю і неспостижністю. Хто зазирнув у неї, втрачає свободу, не в тому змісті, що воля його підкоряється зовнішнім обставинам, а в тому, що віднині перебуває сповна під владою цілком неосвідомленої, неусвідомленої необхідності.

Можливо, це і є той заповітний «магічний кристал», роззираючи який завважуєш, що все довкіл сповнене якимсь незвичайним змістом і значенням: хай то трава, що росте, чи тополиний пух, що летить, вечірні тіні, що ковзають, чи кучові хмари, що пливуть.
Я завжди відчував, що такий ось погляд дає дещо суттєвіше, аніж просто більш глибоке  проникнення в зміст речей. Щось залишається в остачі, і це «дещо» можна було б назвати щастям, якби під цим словом не малося на увазі цілком визначене уявлення, що однозначно утвердилося в суспільній свідомості.

Скільки разів доводилося чути, що нещасливі всі по-різному, а щасливі – однаково. Та будь-яке знання має суб’єктивний характер, навіть якщо йде мова, здавалося б, про самовидні речі. Кожен бере на віру лише те, що якось співмірне з його досвідом і світоглядом.

Мій досвід підказує мені, що людина, яка має цілковиту свободу байдужого вибору, не може бути щасливою, а щастя якимось чином пов’язано саме з обмеженнями і самообмеженнями, які скеровують наші почуття і відчуття не шляхом імовірної реалізації бажань, а в бік їх упередження – вірогідної лінії, яка цілковито знаходиться в межах нашої уяви.

Щастя, яке здобувається в творчості, чудове своєю справжністю, відзначене сталістю і повнотою відчуттів і ніколи не отруєне каламутними імпульсами чуттєвості, а радість схожа на рівне м’яке світло, яке освітлює не так обличчя, як душу.

Працюючи над етюдом, так чи інакше вступаєш у діалог з усім, що тебе оточує. Світ довкола не просто живий – він вітає тебе! Зорові образи, які закарбовуються в пам’яті, дивують своєю довершеністю, враження від речей і предметів майже завжди вільне від випадковостей, вони постають перевтіленими в своїй урочистій величі і блиску. В захваті і з трепетом спостерігаєш, як ведуть танок тіні на лісовій галявині, як  виграють сонячні зайчики на стінах, заповнюючи все приміщення радісним іскрометним сяєвом, милуєшся вигадливим і загадковим візерунком гілля, що  переплітається, нависає над головою і поглинається в’язкою блакиттю неба.

Спостерігаючи, як люди мучаться від вигаданих проблем, скніють на самоті, обурюються з політиків, одержимі ненавистю до «ближніх», розумієш, що творче життя – один з можливих шляхів до щастя, доступного тією мірою, якою бажаєш його спізнати.

Зелене сонце

 Коли сонце котиться за горизонт, і гасне ясний і прозорий день, іноді трапляється рідкісне природне явище, яке має назву «зелений промінь». Обрій на мить сліпучо спалахує, освітлюючи все довкіл яскравим смарагдовим сяйвом. І дарма, що «зелене сонце» має зрозуміле і нескладне фізичне пояснення, люди, які його бачили, зазвичай нічого не бажають чути про дисперсію і рефракцію сонячного світла, завдяки яким і відбувається це феєричне видовище.

Існує прикмета, що люди, яких торкнеться «зелений промінь», будуть щасливими, або, за  іншою версією, їм буде даровано несподіване і взаємне кохання. Бо й що, власне, можна було вигадати, адже і те, й інше здатен принести виключно щасливий випадок, що трапляється так само нечасто, як ясний і чистий день з прозорим і нерухомим повітрям.

Один пітерський літератор розповідав, як враження від освітленого «зеленим сонцем» прибережного містечка цілковито витіснило решту вражень від півдня: залишились тільки зелені ліхтарі, сліпучо яскраві зелені стіни, зелене море і суціль заціпенілі люди, схожі на жителів смарагдового міста.

В Петербурзі майже всякчас дме вітер і над містом постійно висить смог з пилюки  і автомобільних викидів, та коли ми закохані і щасливі, нам завжди світить «зелене сонце».

Скільки непримітних і непоказних міських куточків було освітлено його світлом, які довіку зберігає наша память! Ось міська околиця, заколихана в травневу ніч, залита рідким олійним світлом ліхтарів, наповнена неквапним і вологим диханням світлофорів. Або вуличка Петроградської, з витинанковою  ліпниною і численними маскаронами на фасадах, чиї таємничі кам’яні обличчя вглядаються в наші долі, немов застиглі Парки. Це потім ми у всіх цих речах не знайдемо тих поетичних метафор і тих метафізичних значень, якими щедро наділило їх «зелене сонце», а побачимо просто або ж джерела світла, або ж примхливий архітектурний декор.

Ці враження йдуть за нами по життю і дивують раптовістю, нетривкістю і випадковістю. Вочевидь, не назбирується упродовж довгих років тих сто років щастя, про які писала відома поетеса. Занадто короткочасне і непевне життя в «зеленого променя», і так багато мусить співпасти випадкових чисел в часі й просторі і на циферблатах наших доль, аби норовистий бог щасливого випадку дозволив ухопити себе за бороду.

Час, з яким співпадає наше життя, рідко доходить згоди з часом зовні: деякі миттєвості розтягуються так, що ми встигаємо побачити і веселку в столітньому склі з порушеною аморфною структурою, і брунатну іржу старовинних карнізів, зарослі шовковистим  мохом слухові вікна й ажурне плетиво дротів над містом, і там, ген під дахами, завважити глянцеве листя герані на сьомому поверсі у вікні під дерев’яними перекриттями, назавжди зануреними у вічну тінь. Місто під світловим дощем, яке відображується в нашій  уяві багатоманітністю криволінійних поверхонь, постає живим і рухливим, таким, що  втратило свою прямокутну природу, якою вона й уявляється непосвяченим. Зміщуються вертикалі, розходяться кути, стискаються паралельні лінії, віднаходячи точку перетину. Таким постає місто, що подумки нас повертає туди, куди неможливо повернутися.

З чим, безумовно, погодились би суб’єктивні ідеалісти, так це з твердженням, що реальним є тільки те, що постає в нашій свідомості. Петербург може виявитися сонячним Зурбаганом, де блакитна морська хвиля, накочуючись з неохопного поглядом обрію, ховається в рожевому прибережному камінні, чи веселим Гель-Г’ю, що поринув у величний і таємничий карнавал, навіть присмерковим Макондо, з єдиного вікна якого видко тільки сірий дощ, що стікає долі білою стіною.
Такого міста ви не знайдете в путівниках по Санкт-Петербургу, як немає там і згадок про «зелене сонце», але саме таке місто живе в кожному, кому випало побачити його в світлі смарагдового променя, тобто в кожному з нас.

«Ми наш, ми світ новий збудуєм ...»

 Звісно, мав рацію архітектор І. Жолтовський, який уважав завданням зодчих не звичайну організацію простору, але й організацію людської психіки. Та правильно, мабуть, і те, що здатність утілити в життя ті чи інші ідеї багато в чім залежить від громадських настроїв, так само як і власне їх змісту. Суспільство, втомлене від езотеричних концепцій і містики межі XIX-XX століть, хитнулося в інший бік щодо очікуваних переваг, усе більше тяжіючи до ясності й простоти. За версією мистецтвознавця С. Хан-Магомедова, найзначніший інтерес у такій ситуації становлять «позавчорашні» цінності, і десяті роки минули під знаком пошуку стилю. А вже до середини двадцятих повсюдно утвердився функціоналізм, за яким у Росії закріпився більш зрозумілий термін _ конструктивізм.

І. Фомін, який хоч і не був прихильником цього напрямку, та все ж зазнав впливу конструктивізму, писав: «Архітектура наша повинна бути позбавлена зніженості, розкоші, містики і романтизму. Стиль наш має бути простим, здоровим, з суворими, чіткими лаконічними формами, але заразом бадьорим, яскравим і життєрадісним». Якою мірою конструктивізм спирався на попередній досвід? Адже, якщо взяти на віру твердження Хан-Магомедова, то стиль, що прийшов на зміну модерну, повинен бути принаймні споріднений з класицизмом. Але час неокласики настане пізніше _ до середини тридцятих, а поки ж усеохопно домінували раціоналістичні принципи побудови архітектурних форм.
Та й чи могло бути інакше?

У суспільній свідомості двадцятих років переважали зовсім інші цінності, ніж десятиріччя до того. Заразом неабиякого значення і впливу починає набувати наука і матеріалістичний світогляд. Навряд чи такий зміст здатний був знайти втілення в іншій формі.

Але навіть цей, безумовно, інтернаціональний стиль вирізнявся власною місцевою специфікою. Ленінградський варіант мав відмінності, що враховували ландшафт і довкілля, а також природно-кліматичні особливості, що, наприклад, виключало тотальне скління фасадів.
Час цілковито незбагненно відбивається в архітектурних формах, кажучи комп’ютерною мовою, прописується в реєстрі. Конструктивістські будови наскрізь пронизані передбаченням великого майбутнього, чогось великого, світлого, досі нечуваного. Незважаючи на зовнішню пересічність, вони все ж допускали можливість образного прочитання, особливо, якщо брати до уваги період їх створення. Як для них, так і для епохи, що їх породила, характерна певна двоякість: з одного боку _ спрямованість у майбутнє, безумовна наявність нового, незвичного, з іншого _ присутність відвертої архаїки, форм, стилістично співставних зі старожитностями далекого минулого.

Зміна статусу міста посприяла збереженню багатьох пам’яток від зникнення та руйнування _ дбайливе ставлення до культурної спадщини досі явище доволі рідкісне. Брак коштів і ресурсів став потужною перешкодою у збереженні історичного середовища. На додачу, особняки і палаци, а також будинки, які можна віднести до колишньої «полкової канцелярії» (А. Бенуа), були дуже потрібні класові-переможцю. В них на повні оберти йшла комунізація, встановлювалися і ламалися перестінки, знищувалися каміни, розбиралися вітражі. Будинки зводили тільки для нової еліти, наприклад, такі, як дім політкаторжан поряд з Троїцькою площею або житловий будинок Ленради на Карпівці. Але переважно радянські керівники мешкали в готелях в умовах, подібних до умов нового побуту, який стверджувався повсюдно. Будинки ці не мали приватних відокремлених зон, разом з кухнями чи підсобками, і були створені винятково для життя комуни.

Не можна стверджувати, що завдання «створити новий організм _ будинок, який формує нові виробничо-побутові взаємовідносини трудівників, втілює ідею колективізму» було спущено владою згори. Достатньо переглянути журнали і газети тих років, де тривала відкрита полеміка з читачами, щоб зрозуміти: теми щодо нових форм комунікації, організації відпочинку трудящих, завдання звільнення жінок від вимушеної громадської пасивності перебували в центрі суспільного інтересу. Архітектори-конструктивісти першими визначили мірилом цінності людину та її вигоди. Згодом, через десятиліття, за таким принципом, але вже без максималістських устремлінь і радикалізму першопрохідців, були забудовані всі міські околиці.

Цей історичний період можна порівняти з дитинством людства, але не в біологічному, а в соціальному сенсі, коли людина знайшла потребу зводити навколо себе світ за своїми законами, почасти такими, що суперечать природним витокам. І цей світ, що ледь позначив свої контури і був сповнений внутрішніх конфліктів, обрушився, тягнучи за собою споруди зі скла, фанери та решти бліц-матеріалів, що необмежено використовувалися проектувальниками в ті роки. І як би не намагалися нині нав’язати погляд про тогочасне важке і безпритульне дитинство, воно всякчас дражнитиме нас своєю пустотливою і щасливою посмішкою, вабитиме надіями, мріями і вірою в те, що і на землі можна збудувати Місто Сонця.
Роздуми після дощу

 Неможливо визначити, чим обернеться майбутній час. Напевно, Петро, влаштовуючи «російський Амстердам» на рівнинних берегах Неви, вбачав у ньому подібність з голандським взірцем, зрештою, в будь-яких характерних рисах образу _ наприклад, пануванні вертикалей: шпилів, башточок і гостроверхих дахівок понад спокійною водяною стихією.

Петро добре знав, що то є російська стихія в сенсі прямому і переносному. Можливо, з тієї причини роль випадку і довільного розвитку від самого початку була мізерною, місто будувалося, і формувалося його культурне середовище строго за людськими приписами. Та сталося так, що класицизм, який прийшов услід за бароко, давав допуск іншим засобам організації середовища _ і на зміну гостроверхим спорудам, з легкої руки Ж.-Б. Валлен-Деламот, у місті почали з’являтися арки.

Місто прийняло й увібрало в себе цей споконвічний архітектурний сюжет від монументальних, що дихають Стародавнім Римом, арок Валлен-Деламот, до оживлених, однак без Олімпійської величі, арок Сюзора. Арка трансформувалася, змінювала декор, пристосовувалася до запитів будь-якої епохи, виявляла стійкість у будь-якому архітектурному стилі, подорожувала в часі та переселялася в новобудови. Вигляд історичної частини міста всякчас формувався з урахуванням особливостей існуючого архітектурного довкілля. Тому в новозведених будинках з’являлися елементи сусідніх споруд, відроджувані в нових формах.

Дугоподібної структури набули чимало петербурзьких мостів, контури дверей та вікон, а нерідко й самих фасадів, _ варто згадати споруду Генерального Штабу або Перший житловий будинок Ленради. У підсумку місто отримало єдиний, ні з чим не порівнянний вигляд. І якщо Москва це _ складність і поліфонія неправильних форм і лише в останні десятиліття _ тяжіння до прямокутності, як і в більшості російських міст, то Петербург _ це торжество елементів кола: усміхнених і примружених півкіл, радіусів, секторів, сегментів ... Частка кола щонайкраще відповідає міському «genius urbo», _ у ньому, за усієї правильності, є дещиця хиткості та нерівноваги.

Природна довершеність арки, хоч і проста, таїть у собі чимало загадкового, такого, що змушує до прочування всіх смислових установок, закладених архітекторами. Ймовірно, це випливає з асоціативності людського сприйняття _ дуга, майже завжди, спонукає до абстрактного погляду, який ковзає по її поверхні, зупиняючись лише в зеніті, де зазвичай розташовано декоративний рельєф _ рослинний візерунок або маска. Насиченість петербурзької архітектури правильними криволінійними формами особливо помітна, коли над містом прогомонить злива _ лискучі від води бруківки дзеркалять півкруги, доокреслючи їх колами, мости відбивають у річках і каналах потемнілі вигини власних спин, а навстріч сонцю здіймається веселка _ найбільша міська семибарвна арка. І як же личить вона Петербургу!
Ліричний Політехнічний

 Існують споруди, що всотують сонячне світло. Коли перебуваєш усередині такої будівлі, то охоплює враження, що ти вже тут якось був. Давно. Може, у дитинстві. Особливо, якщо воно родом із сонячних щасливих шістдесятих. У цих будинках не знайдеш стін, холодно помальованих. У будь-якому випадку, їх не вдається пригадати. А найтемніша барва тут _ колір охри. В них багато мармурових сходів, якими плигають сонячні зайчики, і сила-силенна вікон, що визирають зі стін пейзажами з яскравим сонцем і жовтим небом на кожному.

Архітектор Вірріх не міг знати, в якому оточенні виявиться його творіння, але сталося так, що його політехнічний інститут _ єдина у місті будівля, цілком пофарбована у білий колір, сусідує зі спорудами, які акумулюють сонячне світло. І власне інститутський комплекс, в оточенні доглянутого парку, мабуть, виглядав би значно природніше, якби був зведений в Одесі, Євпаторії чи Севастополі. Так багато скрізь сонця і світла.
Втім, подібна будівля дійсно існувала в передмісті Берліна. В цьому сенсі архітектурна композиція політехнічного _ предтеча перших типових проектів, реалізованих у Росії. Незважаючи на обгрунтованість і велич конструкції, споруда сприймається, як наче вона цілком виклеєна з паперу та пап'є-маше, легкість, рухливість, плинність _ перші означення, які спадають на думку за спроби описати її зовнішній вигляд. Набухаючи донизу великим рустом, стіни змикаються з землею, що тут, як ніде, вкрита квітами, деревами і травами. Навесні парк сповнений пахощами бузку та черемхи, влітку квітне жасмин і барбарис.

Так, сюди пізно прийшло місто, до середини сімдесятих це була тиха міська окраїна, від якої до найближчої станції метрополітену дістатися можна було на трамваї десь за сорок хвилин. А побіля дерев’яних будиночків, натиканих тут і там, росли старі яблуні, вишні та великі помаранчеві жоржини. Проспекти Тихорєцький і Моріса Тореза були точнісінько подібні на такі ж вулиці невеликих міст, з яких приїжджала більшість студентів інституту. А Політехнічний, здіймаючись над деревами, білів примхливим декором і загадковими маскаронами антаблемента, як символ світлого майбутнього _ з часів його спорудження. До розквіту епохи модерну було ще років з десять, але виткі рослинні форми ліпки і кованої металевої пластики вже прикрасили його стіни, стелі, решітки та ліхтарі.

Стиль модерн, що виник як рефлексія естетичної свідомості на урбанізацію і промисловий бум, оформився завдяки потягу різних архітекторів до застосування природних форм у своїх конструкційних і декоративних рішеннях.

Не був винятком і Вірріх. Споглядаючи звіддалік гідровежу інституту, її легко прийняти за фантастичну рослину: тонке стебловидне тіло підтримує сіро-зелений бутон, увесь у червоних прожилках візерунчастого декору, пелюсткова крівля вивершується, наче розквітла маківка. Будь-де: в парку, в самих будинках можна побачити велику кількість елементів, відлитих з чавуну, кованих із заліза. Динамічні, як живі, композиції з металу не спонукають нас перенестися у світ буйної флори коштом копіювання і буквального наслідування рослинним формам, ретельний відбір виїмкував усе випадкове, залишаючи структури, близькі за красою та досконалістю до математичних формул, _ тому, напевно, їх зорові образи так довго зберігаються в пам’яті. Всупереч організуючому кольору головної будівлі і кольору її інтер’єрів, більшість споруд-супутників, включаючи церкву Покрови, _ червоного кольору. І дерево в них _ такий само повноправний матеріал, як і цегла мурів. Дуже виразними є системи балок, що підтримують дах. Дивишся на них, і пригадується інша будівля, розташована по сусідству, але вже остаточно втрачена на початку 2000-х років _ дача Бенуа.
Там це художньо-конструктивне рішення отримало своє геніальне втілення. Суттєво  перебудована, з утраченими частинами, ця унікальна дерев’яна споруда змогла переступити рубіж тисячоліття, але, як усьому ідеальному, їй не вдалося  пережити зіткнення з грубою реальністю нового часу _ вона була знищена чи недбалістю, чи безгосподарністю, чи усе-таки злим наміром. Політеху, мабуть же, не загрожує така доля, тисячі його випускників уважають його домівкою, а власний будинок належить утримувати належно, завжди дбаючи про нього і допомагаючи йому бути.

«Пісня кварталів запорошених, пісня бомжів і закоханих»
 Назва живописної композиції Василя Міліоті

Якою не була б звабливість «осяйного Санкт-Петербургу» з його величавістю, не менш цікавим є інший Петербург, місто, розташоване в тих самих межах, однак з цілковито не подібною історією та інакшою природою. Його архітектура, що суттєво відмінна від творінь великих зодчих, представлена більш різноманітно: від хирлявих позастанційних будиночків до вражаючих уяву індустріальних колосів. Нескінченні огорожі, стіни, щитові й споруди з дерев’яних колод, металеві конструкції з арматури і листового заліза, що розташовані без жодного плану, співіснуючи з похмурою міською флорою, стихійно заполонили всі клаптики вільної землі. Тут мимоволі пригадується Данило Андрєєв з його вірою в живу природу країн і міст: тільки живим організмам притаманно так пристосовуватися до свого оточення, яким тут є Петербург блискучий.

Дивно, як тісно переплетені ці два міста _ варто збочити з центральних вулиць одного, і ви вже на території іншого: іржаві огорожі, трансформаторні будки, лавочки з непотребу, непоказні будинки, потворні чорні труби на прив’язі металевих тросів ...

Хоча по праву все це належить людині, її роль тут усе ж варто вважати другорядною _ не головною. Ірраціональні витоки, підпорядкувавши собі ці території, мало придатні для природного перебігу життя, _ випадковість, непередбачуваність, багатозначність неявно проступають на перший план, залишаючи вузький простір для людських жадань. Однак саме цей метафізичний ґрунт, притаманний зображуваній частині міського середовища, є провокативним для фантазії, що плодить ще химерніші видіння. Ймовірно, через це в жоден з незліченних закапелків міста неможливо потрапити двічі _ щоразу виявляєте там щось інше, не схоже на бачене досі. Подібне можна сказати і про міські маршрути  _ повторення певного, раніше подоланого, шляху завжди утруднене через різноманітні перепони: чи то забиті двері, чи несподівана з’ява непрохідної твані, чи просто перетворення на прах тих чи інших об’єктів, що колись були завважені вами як орієнтири.

Безумовно, своєрідним Невським проспектом цього міста запилених кварталів є найвужча вулиця Санкт-Петербурга _ вулиця Рєпіна, осердя мешкання художників з перших років Академії. Це одна з небагатьох збережених вулиць, вимощена бруківкою, що, немов доісторична риба, тьмяно мерехкотить заскорузлою синюватою лускою, намагається все глибше і глибше занурити своє грубе тіло, ризикуючи цілковито зникнути, зоставивши нагорі тільки сколочену коловерть з пилу. Споруди, що крутосхилами нависають над всихаючим руслом, теж пориваються щезнути, принаймні, у такому вигляді, в якому нидіють нині: облупані стіни, закуті споконвічною брунатною бляхою, настовбурчені димарями дахи ... Невеликі вікна, майже суціль без фіранок, беручи початок просто від землі, прагнуть дістатися якомога ближче до верхівок будівель, під самі крокви. В надвечір’я вони спалахують розрідженим хворобливим жовтавим світлом і, зазвичай, згасають до ночі, викриваючи мешканців цих будинків як переважно ранкових жителів. Слухові віконця, припадаючи до ринв, чують небо: крики птахів, що не долинають до землі, шум вітру поміж дротів, які обплутують місто на рівні дахів, і деренчання антен, що немов гриби обсіли почорнілу покрівельну бляху. Під’їзди, що ніколи не зачиняються, нуртують протягами, зазвичай слугують пішаками на сусідню вулицю: задушливий цементний коридор скерує вас до ще одних дверей, з яких ви потрапите в класичний петербурзький двір-колодязь, пофарбований темною охрою.

Цьому місту загалом властива невизначеність: тут чорні східці почасти не відрізняються від передпокою, і найбільш залюдненою місциною може виявитися цілковито закинута територія. Як і в будь-якому мегаполісі, тут є і власні оази, і майдани запустіння, кажуть, що Лос-Анжелес _ це конгломерат із сорока несхожих міст, _ наш Петербург репрезентований ще пістрявіше: від несподіваних квазіміст _ до відчуженої від решти промзони. Зараз, коли під нове будівництво відводиться будь-який клаптик землі, здатний вмістити багатоквартирний будинок, _ доля «міста кварталів запорошених» визначена заздалегідь: новітнє місто на відвойованих площах вже міниться байдужим глянцевим полиском _ і в цьому городищі не знайдеться місця не тільки для безхатченків, а й для пісень закоханих.

Мойка, 12

 Якщо, перебуваючи в центрі міста, серед задухи та спеки, якими нерідко у нас позначений початок літа, вам захочеться відпочити, то вдієте щонайкраще, пішовши до Пушкіна, на вулицю Мойка, 12. Навпрямки на його чергову річницю. Тут усе по-домашньому невибагливо _ за прикладом величі й простоти російського генія. Стоять білі чисті лавки, цвіте бузок, зелений, мощений бруківкою, двір наповнений зграями голубів, джмелями і бабками _ все так, ніби й не минуло двох століть і завжди існувало тільки це пронизливе небо над головою, сонячні іскри на склі, рівний скрекіт коників і голоси птахів. Сюди, на це подвір’я, не заходить натовп гультяїв, і тиша над будівлями, зведеними каре, розфарбована незворушною бірюзою супокою. Горішні поверхи залиті сонцем, а внизу, немов у величезному кам’яному басейні, плюскочуть тіні: сині, фіолетові, рожеві, блакитні. Якщо вірити Наполеону, який вважав, що дух людини, за певних умов, містичним чином втілюється в його оточення, то чисте відлуння вібрації буття, що торкнулося вас біля стін згаданого  будинку, несе в собі «це легке ім’я _ Пушкін».

А може бути й так, що хвилююче відчуття зумовлене причетністю до безкінечного «прекрасного союзу», членство в якому сповна віднаходиться лише тут. Хоча, хтозна, скільки слідів зберігають ці камені і чиї душі ковзають над світлим паркетом кімнат. Але це знання для нас закрите, та й завітали ми, власне, до Пушкіна.

У позбавленому на перший погляд будь-якого сенсу сьогоднішньому часові, в якому необхідність невіддільна від випадковості, прозирає прекрасна визначеність, вже майже не пов’язана з тим, що виявляється одразу ж, варто тільки проминути глибоку кам’яну арку на набережній. Серцю притаманне прагнення до далекого, до нездійсненних здобутків, бажання вмістити в собі втрачене. Всі ми підсвідомо тягнемося до Пушкіна, його образ, перетворений часом і фантазією, не втрачаючи реальних обрисів, набув рис казкового героя – а отже, властивості всякчас бути присутнім у кращих проявах нашого «я». Над ним не тяжіє ні ідеологія, ні інші забобони, що розводять урізнобіч людей.
Він наш. Він у всіх, і в кожному зокрема.

Тут, на вулиці Мойка, мабуть, одне з небагатьох місць у Петербурзі, яке зберігає сліди невідворотно зниклого пушкінського міста, що, на відміну від Петербурга Достоєвського, зосталося тільки на старовинних гравюрах і картинах того часу. Якщо вийти на набережну, осягнути поглядом міський краєвид з обох боків від Пєвчеського моста, то крім двох, що постали тут, творінь Монферрана, Петербург не змінився з тієї, пушкінської пори. Хоча, коли місто поринає в білі ночі, і світлоносним стає величезний повітряний простір, що притискає будинки, зведені каре, до землі, налягаючи на них своїм важким прозорим тілом, змішуючи таким чином з небом і метал, і асфальт, і каміння будівель, які тепер здаються зваженими частками в цій фантастичній суміші з променів, гарячого повітря та вологої вибіленої тіні, Петербург опиняється поза часом, виокреслюючись найбільш виразно у безсмертних пушкінських рядках:
«…И ясны спящие громады
Пустынных улиц, и светла
Адмиралтейская игла».
Пушкінський Петербург, з властивими йому шляхетністю та вишуканістю, повертається до нас саме в цю пору білих ночей, незважаючи на те, що місто не потопає в барвистій  містерії вогнів і не ховається за портьєрами оксамитової тіні, а навпаки _ жорстке денне світло, всупереч усьому, струмує звідусіль, як на полотнах Боттічеллі. Біла ніч _ це рококо природи: хвороблива тендітність, непевні форми, що застигли в невагомості, абсолютна закритість для непосвячених. Таким, передовсім, є наше місто, сучасне Пушкіну, яке зросло, всупереч стихії, на коричневих туманних болотах і покликане до життя загостреним сприйняттям, до якого призводить нескінченність і неперервність світла. Пушкінські дні, білі ночі, місто, що змінює личини, марить минулим і породжує ілюзії. Особливо це відчуваєш, коли, дістаючись мосту, ковзаєш поглядом від будинку, в якому жив Пушкін, по нових будівлях уздовж набережної _ і не вбачаєш відмінностей.

Літній сад

 Думка щодо того, яке місце слід умовно вважати центром Петербурга, не є аж такою виразною, як у випадку, якби подібне питання виникало стосовно Москви; дехто міркуватиме за краще осердям Петербурга позначити Двірцеву площу, хтось _ Петропавловку, а інший скерує до Літнього саду з резиденцією Петра Першого.

На відміну від перших двох визначних пам’яток, що збереглися до наших днів з невеликими змінами, обличчя Літнього саду значно залежало від епохи. Від парадної пишноти петровського часу до скромного тінистого парку сьогодення.

План повоєнної реконструкції Літнього саду відновив деякі елементи його минулого вигляду, але, швидше за все, Літній сад назавжди втратив те, що його вирізняло в дні проведення «славних урочистостей» і помпезних асамблей. Від штучних водойм зберігся один лише Карпіїв ставок, і нічого не залишилося від вигадливих паркових будівель і декоративних композицій з кущів і дерев.

Розташовану тут з петровських часів скульптуру, на відміну від сучасних паркових її зразків, слід оглядати з певного сектора. «Мертва зона» статуй і бюстів, які є практично необробленим мармуром, за задумом проектувальників, мала бути прихованою за зеленим рослинним тлом, на якому вони повинні виглядати найбільш ефектно; та й власне ідея формування рекреаційної зони біля палацу втратила своє первісне значення, однак магія місця та історії все-таки змушує нас вважати Літній сад видатною пам’яткою ландшафтної архітектури.

Жителів міста завжди вабили його алеї. Спочатку, з 1755 року, сюди пускали городян у визначені дні, до початку дев’ятнадцятого століття сад став улюбленим місцем зустрічей і відпочинку петербуржців. «Літній сад _ мій город», _ писав Пушкін. Так відрекомендувати куточок міста, який, по суті, належить усім, можна лише за умови, якщо трапиться знайти там щось співзвучне власній душі, щось дуже зрозуміле і близьке. Ті, кому пощастило відвідати Літній сад, завжди зберігатимуть у собі враження про нього. Дійсно, без цієї пам’ятки Петербург не уявляється. Без прозорої, невагомої, як біла ніч, Фельтенівскої решітки, «медуз» Шарлеманя, малої архітектури Россі і Трезіні. Де, як не тут, вдається зупинити мить і відчути її наповненість і велич, побачити, як росте трава, як сріблиться лист тополі по своїх нерівних краєчках, яка примхлива і вишукана щонайдрібніша квітка резеди і виблискує різнобарвним атласом пелюстка касії. Тут навіть втрати зголошуються, нависаючи якоюсь задумливою фігурою недомовок. Напевно, тільки так і може спілкуватися з нами історія, власною складною мовою _ багатозначною і невимовною в тому сенсі, що зміст вгадується лише деінде, для якого і ми _ тільки частина мови.

«Ленінградська музика»
 Назва цитованого вірша Л. Кукліна

Ніщо так не збурює душу, як несподіване відчуття новизни власного «я», коли змінені обставини аж так перевертають усе, здавалося б, досі непорушне, що виглядає природно припасувати до себе статус інкогніто, статус анонімності. Такі метаморфози перевтілення ніколи не вимиваються з пам’яті, хоч би й тому, що це, як правило, явища яскраві і незвичайні, і завжди стоять осібно з-поміж інших життєвих вражень. В пам’яті закарбовуються найдрібніші деталі, пов’язані з такими переживаннями; звісно, віддається належне й тому середовищу, з яким, прямо чи опосередковано, поєднано те, що відбувалося.

Архітектурні враження дивовижно подібні на враженнями від музики: ті й інші базуються на відсторонених абстракціях, що містять лише образи, будь-яка випадковість такою не визнається і будь-якій дрібниці надається значення, ймовірно, з цієї причини _ ані повторно побачений архітектурний мотив, ані знову почута мелодія ніколи не співпадуть за силою з першим уявленням, оскільки їх вже неможливо сприйняти в тому ж асоціативному напрямку.

Можна зрозуміти композитора Тартіні, який безуспішно намагався відтворити несподівано явлену йому уві сні мелодію сонати «Диявольських трелів», чиї звуки, трапивши в межі  реальності, перетворювалися на звичайні. Простір замкнутої свідомості _ набагато більш відповідне місце для побутування ідеального, ніж дійсність, з її вічними проблемами й клопотами про насущне.

Архітектурні фантазії, породжені уявою на основі зорових вражень, також несуть в собі відбиток ідеалу, в тому сенсі, що, як і твори мистецтва, позначені неповторністю, і будь-яка спроба пережити їх знову, приречена на невдачу. Недарма Шагал ніколи не бажав повернення до Вітебська, оспівуючи у власних творах місто свого дитинства, якого вже давно нема. Ленінград, Петербург відкривається кожному індивідуально, та існує і дещо спільне, що так або інакше проявляє себе незалежно від уяви, освіти і культури. Якщо зазирнути в російське колективне підсвідоме, то можна припустити, що крізь каламутний осад  часу ми побачимо ледь помітні темні склепіння палат середньовічної Московії, її тісні каплиці, похмурі масивні стіни монастирів, важкі, споруджені з колод, будівлі, наповнені запахом стайні і диму ... Та ні храмів із «застиглої Азією на куполах», ані приземкуватих купецьких особняків, що такі характерні для старих російських міст, ні «ізб», ані стародавніх «мостових» немає в Петербурзі, натомість є хвороблива крихкість домінантних башточок, ажурність скляних ліфтів, що здійнялися понад дахи, витонченість голландських шпилів, що тануть у похмурому небі. Все наче окреслене зникаючими лініями дротів ... І ніде, ні в чому не знайдеться й сліду похмурого Московського царства. Незважаючи на геніальність і самобутність зодчих, повсюдно панує якась безлика відстороненість, анонімність, подих відчуження ... Вперше опинившись у Петербурзі, відчуваєш у собі щось нове, досі незнане. Долучення до міста неабияк змінює нас, проникаючи так глибоко, що торкається неусвідомлюваного. Тому так і приваблює це місто, таке хитке, незрівноважене, майже примарне, значно більш схоже на своє відображення в художній літературі, ніж у холодних рядках путівників. Воно проростає в нас безбарвністю аморфного асфальту, відреченістю пронизаних вітровіями площ, невиразністю силуетів вечірніх вулиць, які простираються на тлі фіолетового неба. І не варто дивуватися, якщо незнайомець у вашій особі буде трохи подібний до Кая з крижинкою у серці від чарівного дзеркала тролів.

Музика ідеальної гармонії відволікає від невибагливих життєвих радощів, однак прилучає до піднесеного, прекрасного _ завжди невідомого і непередбачуваного. Місто, що увібрало в себе стільки талантів, доль, ідей і вчинків, не може не впливати на будь-кого, хто в ньому опинився. І, мабуть, більше відчувають на собі цю його властивість ті, хто приїхав сюди від яскравого сонця, теплого моря ...

Якщо погодитися з твердженням Гете про те, що архітектура _ це застигла музика, то у Петербурга є одна, скрізь повторювана тема _ дзвінкий і вигадливий рефрен білих ночей. Мотив білих ночей продовжує звучати й тоді, коли хвороблива, вічно тліюча зоря перестане накладати рідкі, прозорі білила на місто, і сонце не буде нескінченно множитися в шибках горішніх поверхів будівель.

Навіть у пору, коли невських берегів намагається сягнути дрімотна полярна ніч, розчинене у кожній часточці міста світло прозирає в тривожній зажурі виснаженої збудливості, неспокої, що прагне стрімголов пірнути в безсоння. Ніби підвішені в порожнечі, між водою і небом, бліді будинки й палаци щонайменше нагадують своїх вмурованих в ґрунт побратимів з центральної Росії. Можливо, відчуття безтілесності, нематеріальності посилюється великою кількістю вертикалей в архітектурних рішеннях зодчих і прямизною петербурзьких вулиць, спрямованих до горизонту і злегка розмитих напівпрозорою тінню повітряної перспективи. У симфонію міста вплетено стільки різноманітних звучань, всіляких вібрацій і на перший погляд випадкових акордів, що, аби не був Петербург облаштований між двома організуючими стихіями _ чуйним північним небом і повільною спокійною водою, не було б такої стрункої величної музики дахів, ліхтарів, огорож ...

У творчості будь-якого з петербурзьких поетів, що писали про своє місто (а таких переважна більшість), ми легко виявимо поетичні порівняння і образи, навіяні музикою. Мабуть, як ілюстрацію достатньо навести кілька рядків з вірша відомого петербурзького поета Льва Кукліна:

... Так збудоване це місто
в м’яко-сонному осонні,
Що співає густо й чисто
дивовижним камертоном.
Ти прислухайся, як вранці,
випроставшись в повен зріст,
Загуде віолончеллю
Олександро-Невський міст.
І виводить вітер фуги
на органах колонад,
І двигтить, немов на арфі,
на решітці Літній сад ...

Згідно з однією з міських байок, якщо рухатися від Театральної площі в бік каналу, таким чином, щоб пам’ятник Глінці залишався позаду, то, нахилившись над парапетом, можна почути звуки «Патріотичної пісні». Дійсно, а чому б і ні!

Забутий Петербург

 Є в художника Шиллінговского цікавий графічний цикл: «Петербург. Руїни і Відродження». Місто, важко впізнаване, майже незнайоме, яке пережило війну і соціальну революцію _ місто на рубежі нової епохи. Руїни часто сприймалися художниками і архітекторами різних епох як певний романтичний символ. У Шиллінговского цей зміст не настільки очевидний; незважаючи на назву, образи майбутнього невловимі, а якщо й присутні, то лише небо і якась особлива ранкова прозорість вказують на можливість змін і подальшого відродження.

Минуле, на відміну від сьогодення, не може сприйматися з документальною точністю: покликаючись до минулого часу, ми завжди маємо справу лише з тим чи іншим його трактуванням, яке залежить від системи цінностей, особистого досвіду і світогляду людини, що відкрила ту чи іншу його сторінку.

Події минувшини не можуть обійтися без внутрішнього коментаря: їх причинно-наслідкові зв’язки вже визначені, всьому, що відбулося, дана моральна оцінка, стереотипи сприйняття сформувалися і постали. Згаданий графічний цикл можна розглядати як реакцію художньої свідомості на неминучі зміни культурно-історичного ландшафту _ свідчення очевидця сучасного йому міського середовища, яке втрачає одні смисли, і набуває інших. Лише цей досвід і дозволяє скоригувати наше уявлення про загублене, те, що відійшло, позбулося  значення, яке воно мало для сучасників.

Таке осмислення за допомогою художнього образу дає можливість приміряти на себе досвід чужого життя, зробивши його своїм. Для міста, на яке нашаровується інший історичний пласт, це єдина можливість вціліти. Що сьогоднішньому городянину промовляють, приміром, кам’яні та чавунні статуї обабіч проїзних арок, почасти схожі на ідолів половецьких степів? А раніше вони виконували приблизно ті ж функції, які нині покладаються на «лежачих поліцейських», _ захищали стіни будинків від транспортних засобів, яким кортіло не вписатися у відведений простір. Або що кажуть городянам дивні споруди на дахах будівель, які чимось нагадують оглядові вежі? Колись ці башточки увінчував позолочений купол із хрестом, і це було частиною домових церков, яких існувало аж ніяк не менше, ніж парафій.

У кожної епохи своє місто, воно трансформується не тільки зовні, але багато в чому зазнає змін його природа і його метафізика. Кожен петербуржець, якому випало жити ще в Ленінграді, може це підтвердити. Особливо впадає таке у вічі, коли місто набуває іншого вигляду, зберігаючи при цьому елементи старого.

А старе місто вабить саме своїми втратами, напівпрочитанням, марністю тих складових, що були колись утилітарними частинами нині загубленого цілого, а сьогодні надають міському центру романтичного звучання.

Взагалі романтичне сприйняття припускає внутрішню добудову маловивченого об’єкта з поміччю верхнього регістру нашої душі. Повнота інформації нерідко вбиває подібний стан, залишаючи єдину можливість для незгодних: зростання й поглиблення обширів пізнання.

Усе це й про місто. Неможливо жити в ньому і ставитися до нього нейтрально; чи то пак можна, але цим _ позбавляти себе повноти буття. Значно краще _ свідомо підтримувати інтерес до міського довкілля, міської історії, всякчас піднімаючи інтелектуальну рейку такого зацікавлення, аби не позбавляти себе задоволення відчувати зачарування таємницею.

Слід зауважити, що досі не існує визначеної думки щодо того, яким чином правильно здійснювати неминучі зміни у міському середовищі, в Москві віднедавна склалася практика розбирання архітектурних пам’яток і зведення на їх місці схожих об’єктів; в нашому місті ще з 80-х років нове будівництво проводилося з урахуванням стилістичних особливостей оточення, архітектори прагнули тактовно вписатися в існуючу забудову, однак тепер, напевно, цього дотримуватимуться не настільки суворо, достатньо поглянути на реконструкцію, що втілюється в районі площі Повстання.

Роззираючи старі світлини, можна спіймати себе на думці, що відчуття часу не так різко впадає в очі, як на тогочасних картинах, _ художник неминуче, навіть підсвідомо, зміщує акценти у бік типового; тим часом як на фотографіях безпристрасно фіксується все випадкове, вся строкатість і різноманітність, що розмивають уявлення про єдине ціле.
Та аби скільки було міських портретів, виконаних усілякими художниками з неоднаковим хистом й у різні часи, в них незнищенно живе щось упізнаване, мабуть, тому, що ми, його жителі, є невід’ємною складовою Санкт-Петербурга, і, розглядаючи ці гравюри, картини і малюнки, в якомусь сенсі дивимося в люстро.

Петропавлівська фортеця

Коли розглядаєш листівки з міськими старожитностями, Петропавлівська фортеця мимохіть привертає увагу незвичним для такого роду зображень вечірнім освітленням і неосяжним небесним простором, що застиг над лаконічним загостреним силуетом. Підхід фотохудожників до цього архітектурного пам’ятника зрозумілий, але, на перший погляд, щось в такій подачі суперечить її образу похмурого бастіону самодержавства, яким вона неодмінно постає в будь-якому путівнику або довідковому виданні.

Безумовно, фортеця будувалася як фортифікаційна споруда і за задумом творців мала бути надійним прикриттям молодої російської столиці. Але майже всякчас трапляється так, що початкове призначення спотворює час, перевтілюючи загадану справу на свою протилежність. Тавро політичної в’язниці, стіни якої, за словами князя Кропоткіна, мовлять про вбивства, тортури, про живцем похованих, засуджених на повільну смерть або ж доведених до божевілля, тяжіє над цим пам’ятником міської архітектури. А долю Петропавлівки, яка так жодного разу й не зустрілася віч-на-віч з ворогом, вирішив випадок _ поміщення царевича Олексія в її Трубецькой бастіон. За «літописом цього камінного громаддя, яке вивищується з Неви, навпроти Зимового палацу» можна відтворити не лише історію заколотів і російського визвольного руху, але й історію всієї російської культури. Ув’язненими фортеці в різні часи були Радіщев і Чернишевський, Писарєв і Сєрно-Солов’євич, Достоєвський та Горький і тисячі інших літераторів, істориків, публіцистів, філософів ... За свідченнями багатьох в’язнів, «страшніше за страту» були одиночні каземати _ соціокультурний тип інтелігента тієї, не надто й далекої епохи, суттєво відрізняється від сьогоднішнього. Добре відоме висловлювання про трудність перебування в самотності декабриста А. Бєляєва: «Куди подітися без жодного заняття зі своїми думками. Уява працює страшно. Які лишень лякаючі, жахливі помисли й образи вона не створювала! Куди лишень не неслися думки, про що не передумав розум, але й поготів залишалася ціла безодня, яку треба було чимось наповнити!». Стіни, покриті повстяним ізолятором, м’яке нечутне взуття наглядачів, неможливість побачень та листування створювали для арештанта паралельний, населений світ , _ ту безодню, куди було жахко заглядати. Найбільш точним зоровим втіленням стану ув’язненого могли бути, мабуть, фантазії Піранезі з циклу «Темниці», що відображають внутрішнє відчуття людини, яка позбавлена зовнішнього світу і поміщена в зону відчуження. Перше, що привертає погляд на цих офортах _ це величезний, складно організований простір в’язниць, де легко й безперешкодно можна загубитися, але неможливо його покинути. Будь-який куточок темниці матеріалізує собою якісь вічні, неминущі витоки, супутні людині, споріднені з її природою, але з нею не співвідносні _ майже за відомою з філософії формулою єдності та боротьби протилежностей. Під химерним переплетенням планів доречно припускати всю систему суспільних лаштунків, що існувала, мабуть, вселенського світоустрою, де людина ставала дійовою особою у випадку протиставлення себе похмурим важезним стінам і склепінням.

Образотворчому мистецтву притаманна мовчазність. Неможливо озвучити навіть «волаючі» гравюри Гойї чи Мазереля _ у візуального свої засоби вираження, власні закони. Але мовчання «темниць» _ мовчання особливе, воно надміру емоційно забарвлене. Про вплив тиші, тюремної непроникності одна з ув’язнених Петропавлівської фортеці Віра Фігнер писала: «... вічне мовчання ... Через бездію голосові зв’язки слабшали, атрофувалися; голос ламався, зникав; з грудного контральто він ставав тонким, лунким, вібруючим, як після тяжкої хвороби, слова погано злітали з язика, переривалися. Поряд з цим фізичним розладом органу мовлення змінювалася психіка. Поставав настрій мовчати ... »

Фортеця мала кілька видів охорони. Найбільш старанною, невтомною на вигадки і відданою справі була варта присяжних, що складалася з відставних унтер-офіцерів, які приймали особливу присягу. Вони у двориках дбайливо висаджували дерева, бузок, декоративний чагарник, облаштовували клумби  _ всіляко облагороджували територію, аби щонайкріпче і щонайпевніше читався контраст з волею. Дійсно, інтер’єр та екстер’єр фортеці суттєво відрізнялися один від одного. Якщо першого зміни торкалися незначно, хоча новації часу все ж потрапляли й сюди, то з усім, що належало до території Петропавловки, починаючи від ландшафтної складової до архітектурної композиції всього ансамблю, _ тут було по-інакшому.

Ще з петровських часів, а Петро I вважав фортецю найважливішою міською спорудою, Петропавлівська фортеця набувала зовнішнього вигляду, який відповідав її пріоритетному статусу. Так само було і після Петра. Парадно оформлялися в’їзди до фортеці, дерев’яні будівлі змінювалися на кам’яні, з’являлися нові, вбиралися в граніт стіни.
При створенні ансамблю, що формувався понад дві сотні років, беззастережно враховувалися стильові особливості домінантної споруди фортеці  _ Петропавлівського собору. Він будувався за проектом архітектора Трезіні як головний кафедральний собор нової столиці. Силует собору не дарма в ужитку як, мабуть, найпоширеніший міський символ. З петровських часів, незважаючи на вимушені реконструкції, він не змінює свого зовнішнього вигляду. Перша перебудова кам’яної будівлі сталася у другій третині XVIII століття після зруйнування собору від удару блискавки, друга _ в середині XIX століття, коли було вирішено замінити дерев’яні елементи конструкції шпилю на металеві. А в середині віку XX-го була проведена наукова реставрація інтер’єрів собору, що повернула йому первісний вигляд, включно з поновленням унікального дерев’яного іконостасу, вцілілого в численних пожежах з двадцятих років XVIII століття.
Згадавши тепер про яскраво-червону сувенірну листівку з фіолетовими стінами фортеці і чорним силуетом собору, в уяві можуть сплинути й інші плани сприйняття, пов’язані і з нашою особистою історією, і з історією міста, а погляд фотохудожника на зображення видасться нам глибшим, аніж він був насправді.

Ісаакіївський собор

Коли у місті починається період дощів, і хмари висять над ним так низько, що торкаються дахів, а вже за квартал будинки занурюються в сріблястий напівпрозорий серпанок, _ тоді незбагненно щезає віддалений план, що всякчас неявно тут присутній, жорстко вибудовуючи простір за допомогою зміщення масштабів на користь нескінченної первозданної заболоченої рівнини. Вогкі стіни, які вже не здатні вбирати вологу, повзуть угору, прикипаючи оцинкованою бляхою до свинцевої стелі неба. Труби _ заводські, пічні, водостічні та вентиляційні, _ безумовно, зверхники, це їхній час: вони не розчиняються в курному мареві спеки і не ховаються сором’язливо в сонячній величі фасадів, а урочисто чорніють на тлі матової білизни хмар і розбовтаних на каламутній зелені жовтих брандмауерів, що виповзають з сонних дворів навпрошки на асфальт тротуарів. Голоси, звуки, мелодії майже нечутні, та вони зараз і не потрібні. Тільки-но зринувши, вони тонуть у поліфонії шумів, які заповнили все: від площ _ до сходових майданчиків. Дощ приходить у місто перлинним феєрверком, що струмує з неба. Це свято тиші, торжество грізайлі над буянням барв, якийсь неминаючий стан свіжості, чистоти та звільнення. Дощ проникає повсюдно: в думки, почуття, пробуджує до життя найфантастичніші мрії та ілюзії. Через неясні обриси, неозначені контури і розмиті горизонти виникає якесь немов видіння, в якому місто постає майже безлюдним островом, землею, що вабить, чий поклик завжди чутний у суєті й гаморі байдикуючих і бентежних вулиць. Однак про це потім, а зараз дощ легкими і швидкими рухами накладає мазки вологим пензлем на будинки, собори, огорожі й ліхтарі, наділяючи їх хиткою, вислизаючою красою їхніх же власних відображень на мокрому полотнищі асфальту. Навіть така важка і монументальна споруда, як Ісаакіївський собор, постає плинною, мінливою плоттю, сипкою матерією, віхтиком непевних темних променів з перекинутого долілиць позолоченого купола, наполовину зануреного в білий небесний газ. Якщо стати в портику храму між його велетенськими колонами, обличчям до Неви, оглядаючи міський краєвид, що розкинувся перед тобою, то зроджується дивовижне відчуття заглиблення в позачасове середовище, коли ти бачиш, як місто епохи Петра, що збереглося майже недоторканим на іншому березі річки, проростає в класицизм Ніколаєвського Петербурга, множиться прикметами дня нинішнього, і все це тремтить і мерехтить у прозорих дощових струменях, для яких не існує ні епох, ані стилів, ані будь-яких інших втілень часу.  Тут, поміж мінливих тіней і завислого біля самих капітелей темного мороку, цілковито підкоряєшся гнітючій ірраціональній неспівмірності між людиною і застиглими у вишуканих формах брилами з каменю і бронзи. Багатотонне громаддя, яке нависло над головою, скидається на химерне втілення споконвічного протистояння людини та стихії. Понуро задкуючи з місця першої забудови на Адміралтейському лузі, собор приростав міццю та величчю, поки вчетверте не вріс остаточно своїм корінням у непевний петербурзький ґрунт, звільнивши місце бронзовому імператору, на ознаменування уродин якого і був закладений.
Елліни обов’язково яким-небудь чином позначали першу сходинку своїх храмів, зазвичай пофарбувавши її в чорний колір, _ людина, яка переступила її, потрапляла в обмежене в просторі поле, з притаманними тільки йому внутрішніми законами. В Ісаакія такою своєрідною межею слугує огорожа, за якою майже відразу в безвітряну погоду можна відчути запах ладану, що, за легендою, ніколи з храму не зникає. Минаючи колони і масивні металеві двері, опиняєшся всередині собору,  де направду відсутнє відчуття замкнутого обширу, тому, якщо поглянути вгору, на плафон роботи Карла Брюллова, мимохіть спадають на думку його слова про бажання розписати небо.

Як істинні небожителі, фігури ковзають по небесній тверді, сповнені власною незбагненною місією, яка не піддається ні вивченню, ні запам’ятовуванню. Їх невловимість і невагомість накладається і на саму споруду, надаючи їй непояснюваної легкості. Крізь величезні вікна барабану в храм проникає багато світла, яке насичує увесь горішній ярус, де оживають розташовані тут живописні твори. Їх різноманітні сюжети, зливаючись в один нерозривний ряд, становлять піднесений і недоступний суремний світ, завмерлий аж ген на обрії рукотворного неба. Численні мозаїки, розташовані нижче, ліпше освітлені, здебільшого різноколірні клаптики смальти запалює електрика, до них додаються всілякі відблиски, що застигли на вигинаних і полірованих поверхнях, вони накопичують промені, немов вогненну вологу, і будь-якої хвилини готові, наче зірки, яскраво спалахнути або згаснути, тільки-но ледь зміститься погляд.

Святкова пишнота оздоблення собору, царська велич його інтер’єру, як не дивно, не створюють відчуття матеріальності _ навпаки, реальність, з її тьмяною повсякденністю, викреслюється з часу. Здається, що тут, на відміну від аскетичних храмів російського середньовіччя, не потрібен труд молитви _ небо поряд.

Нерідко трапляється, що за багаторазових відвідин певного місця воно суб’єктивується _ різні люди починають пов’язувати з ним різні уявлення. На передній план виходить випадкове, змінне, одиничне, асоціативне. Нічого подібного не трапляється з Ісаакіївським собором _ усе це витісняється потужною організуючою ірраціональною ідеєю, що домінує над храмом, перебуває за межею збагненного. В багатьох художніх творах Ісаакій постає своєрідним знаменням, містичним символом фатуму. Зринаючи в перспективах вулиць, підносячись над будинками, прозираючи крізь густе гілля Александровського саду, собор заворожує, він притягує зір, змушує вас знову і знову вдивлятися в його обриси. На його прикладі щонайкраще може бути проілюстрована відома думка філософа про те, що ціле завжди є більшим за суму його складових. Народжена людським генієм ідея, втілюючись, здобуває акценти, створює власне поле впливу, нерідко руйнуючи весь початковий задум. Такий він, собор святого Ісаакія Далматського, найбільш монументальний і загадковий пам’ятник архітектури з відомих старожитностей Санкт-Петербурга.


Марина Божія
http://www.proza.ru/avtor/ginauri

Автор про себе
Народилася в 1955 році в Баку. Школу закінчила в Києві. За освітою – російський філолог.  Доводилося працювати кресляркою, телефоністкою, шкільним учителем, прес-секретарем міжнародного фонду, окрім того, редагувала книги, в тому числі «99 великих киян», допомагала  в підготовці до видання Англо-українского словника джазової термінології. Зараз _ літредактор в одному из київских журналів та в телепрограмі, даю уроки російської та англійскої мов іноземцям.
Початок творчості датується 2005 роком, тоді ж написала повість «Ошибка Пигмалиона» і започаткувала цикл оповідань «Человек и его смерть». «Пасха» – це розділ з незавершеного роману «Рондо», герої якого – кияни вимираючої породи, веселі й освічені  люди.

Перекладач про автора
Марина Божія – киянка, яка любить і знає Київ, яка закохана в його золотоголовість й розпізнає пошерхлість в його справжності.
Проза Марини – це особлива музика й особливі почуття, де романтика обережно пробує здолати меркантильність  і таки перемагає її.
Марина – освічений автор і досвідчена людина, яка багато пережила в житті,втративши сина. Триматися тверді їй допомагають доньки-близнючки.
Тонке відчуття слова, вміння віднайти для нього саме те місце, якого воно гідне, сформована життєва позиція – це ті ознаки справжнього письменника, який вже відбувся, хоч загал і може вважати його початківцем. 
Марина знає, що творче життя в ніколи не буває змарнованим. Марнота марнот – це не її стиль, не її спосіб втриматися на плаву. Вона працює ґрунтовно й цілеспрямовано. Й кожен її твір – розумне й усвідомлене одкровення, яке читачі насамперед шукають в літературі.

Пасха
Уривок з роману «Рондо»
– Ірочко, ти мені поясни, хіба обов’язково тягнути їжу до церкви? Це підвищує її калорійність і поживність? Я й без того здатен все це спожити. У мене в барі і винце не найгірше знайдеться. Арі, скажи їй, – промовив Філіп і вийшов з кухні.
Артур стояв, склавши руки на грудях, і висловлював власне ставлення до подій скептичним поглядом та цитатою:
– «Як лишаєм лепри обростають марновірством слабкі мізки».
Не зрозумівши жодного з промовленого ним слова, Ірина мовчки вкладала в спеціально куплений для такого випадку великий лакований кошик фарбовані яйця в кількості, достатній для завороту кишок, пантагрюельний шмат копченого м’яса, дараб сала, якого стачило б полярникам, аби пережити зиму, грудку сиру завбільшки, як голова немовляти, і незліченну кількість великодньої випічки. Все в кошик не вмістилося. Вона взяла звичайний пакет і вкладала туди ярусами все, що залишилося на столі.
– Ти зібралася нагодувати якийсь конкретний військовий підрозділ чи маєш намір пригощати всіх голодувальників поспіль? – запитав Артур.
– Так належить після посту, – суворим голосом повідомила Ірина.
– Ти постила? Довго? Щось я не помітив.
– Не витребенькуйся, Артурчику. Традицій слід дотримуватися, – поважно повторила вона фразу з радіоефіру.
– Якось хитро ти їх дотримуєшся: частково, я б навіть сказав, вибірково. Може, всеношну відстоїш? Заразом поголодуєш з дванадцять годин для очищення совісті. Тоді ми за тобою вранці приїдемо, заберемо те, що від тебе зостанеться.
– Філіпе, чого він наїжджає? – звернулася вона до Філа, який увійшов до кухні.
– На кого? – не зрозумів Філ.
– На мене, б ...
– Ти мені краще скажи, куди ми їдемо, бо я маршруту ніяк не втямлю. Штурман потрібен.
- Якщо ми не вийдемо за 15 хвилин, то особисто я вже нікуди не поїду, – заявив Артур і вийшов з кухні.
– Філіпчику, я зараз швидко одягнуся, а ти чекай в машині, – скомандувала жінка.
Філіп пішов до брата:
– Ти чого сердишся? Не хочеш, то й не їдь.
– Я хочу чогось іншого. А до церкви – звільни від цього. Купатися, чи що, гайнути?
– За жодні принади, – скорчив пику Філіп, – краще смерть, ніж така ганьба.
– Сибарит1 нещасний. Подивися на себе, чахлику. Як ця жінка могла взагалі глянути в твій бік, не те що ...
– Яка жінка? Ірина?
– Тьху ти! Він ще й тупий. Напруж звивини.
– Регіна?
– Допетрав.
– По-перше, я відмінно задрапірувався французьким костюмчиком, а по-друге, вона свята: прощає людям дрібні недоліки.
– Це ти називаєш дрібним недоліком? – Артур щипнув брата за живіт.
– Не чіпай, залишиться синець, відтак не матиму змоги з’явитися в пристойному товаристві .
– У товаристві нудистів чи що?
– Базіка. В сауні.
– Ти митися туди ходиш чи тіло демонструвати біле розсипчасте?
– Я піду до машини, а ти випий валеріани, рушаючи до виходу.
Філіп не став підганяти машину до парадного, не встиг: зустрів сусіда-однокласника Серьогу, барабанщика. Поки палили цигарки й теревенили, Ірина вийшла з дому. Артур збирав валізку на випадок купання в Дніпрі і вийшов  після неї. Від того, що він побачив, і розвеселився, і впав у відчай. Він мав своє уявлення про вигляд жінки в церкві. Воно беркицьнулось.
Власні розкішні тілеса дівчина увіпхнула в джинси на два розміри менші, від цього вони (тілеса) вилізли над паском, імітуючи начеплене на талію рятувальне коло, яке відстовбурчувало трикотажний джемпер вульгарного рожевого кольору з фантастичним декольте і нашийником. З декольте на кожному кроці хизувався потужний бюст, прикрашений замість хреста мобілкою на шнурку. Вся фігура була нахилена вперед через шльопки на високій платформі, важкий кошик та торби з їжею. Вся ця маскарадна розмаїтість була довершена бойовим розфарбуванням на обличчі та свіжопофарбованим в три або й чотири кольори волосся, що стирчало в усі боки, нагадуючи  чи то гриву лева, чи то клоччя.
Артур не знав, що діяти – сміятися й гукати: «Я не з нею», або розплакатися й утекти з сорому. Вона раптом зупинилася, кинула сумки на асфальт і з криком «Блін!», кинулася назад до будинку.
– Я забула плащ.
– Не метушися. Я принесу, – заспокоїв її Артур.
Вона повернулася до своєї непідйомної ноші, а він пішов нагору за плащем.
У машині він сів попереду, щоб його не причавило харчами, з якими Ірина не розлучалася ані на хвильку. Обійнявши кошик, немов улюбленого цуцика, вона впродовж усього шляху щасливо посміхалася, почуваючи релігійний екстаз.
Маршрут виявився складним: Успенський собор, Володимирський собор, Андріївський собор і, нарешті, в Михайлівський – до півночі. Саме тут вона мала намір перевтілити харчі в якісно новий стан. Сюди Ставиські повинні були повернутися по неї після купання. Довкіл було повно люду. Здавалося, все місто рейдує з одномісячним запасом їжі по святих місцях. Артур констатував – пасхально-гастрономічний туризм.

За весь час, що вони кидалися по місту, він ані разу навіть не відкрив дверцята автомобіля. Вона входила до церкви, зустрічалася, нібито випадково, з такими ж яскравими, збудженими майбутнім застіллям, знайомими. Він споглядав цей натовп, піднятий з диванів, відірваний від телевізорів їдацькою силою, що стократно могутнішала до Великодня, і згадував свою двоюрідну бабусю, Варвару Семенівну, яка померла у великий піст натщесерце. Від неї завжди пахло ладаном. Щонеділі вона стояла дві служби у Володимирському соборі, дістаючись туди у свої майже вісімдесят років з лівого берега без метро, з численними пересадками. Ця богобійна бабця вірила, що голодувати треба по-чесному, по-справжньому, і не витримала, померла цілковито знесиленою. Її напівпрозоре тіло з тонким обличчям святої, виснаженої голодом, відспівував гучним ситим голосом товстий червонопикий піп.
А тепер цей пасхальний атракціон заполонив старі, намолені істинними вірниками, храми й увесь цей незчисленний дешевий церковний новобуд, стіни якого ніколи не побачать жодного християнина. Самі погани зі своєю випічкою влаштовують стовпотворіння, як на дискотеці, не запнувши ні голови, ні навіть оголених грудей, – сердився Артур, але мовчав, щоб не псувати собі настрій.
Залишивши Ірину на території Михайлівського новобуду, брати, сидячи в машині, міркували, яким чином під’їхати ближче до річки, аби поплавати. Навіть Філіп прагнув тиші після поміжцерковних кидань.
– Артуре, сиди і не ворушись, – раптом сказав Філіп.
– Що сталося?
– Тсс!
– Не морочи голови, Філе. Навколо і так повно ...
Брат мовчки вказав йому у вітрове скло на тротуар:
– Дивись! Невже вона також до церкви подалася?
Повз них пройшла Регіна.
– Навряд, торби не ті.
Артур виплигнув з машини.
– Ваша Величносте!
Вона зупинилася, озирнулася і розцвіла:
– Король Артур власною персоною! Що ви тут робите?
– На вас чекали, – він показав на автівку, біля якої стояв Філіп.
Вона підійшла до нього:
– Авжеж, танк та екіпаж машини бойової. Тільки не кажіть, що вам знадобився третій.
– От бачиш, королево моя, – промовляв Філ, цілуючи її в щічку, – Київ не таке велике село, як здається приїжджим.
– А мене можна не цілувати при зустрічі, тому що Христос ще не воскрес? – підійшов упритул до неї Артур. – Я можу й півночі дочекатися.
– Не варто, – відповіла вона, підставивши йому, за всіма світськими правилами, праву щоку.
– Припини розпусту на церковній площі, – звернувся Філіп до брата, який надто чуттєво поглядав на Регіну і намагався її обійняти. – Краще згадай, якщо зможеш, куди ти йшла, ми тебе відвеземо.
– Я не їжджу в автомобілях, тим паче з малознайомими чоловіками.
– Знову!
–Я йду до костьолу.
– Ти католичка! Мені доведеться змінювати віру, інакше Папа Римський не дозволить тобі вийти за мене заміж, – «засмучений» Філіп у відчаї припадав до грудей брата.
– Філ, вгамуйся, – приструнив його Артур, – може, вона змінить віру заради тебе.
– Жарт вдався, – констатувала Регіна і зиркнула на годинник. – Через 15 хвилин там розпочнеться концерт. Я пішла.
– А з вами можна чи там to the happy few2?
–  Можна. Куди металобрухт подінемо?
– «Ягуар» чатуватиме в чагарниках.
– Тоді я рушаю, а «Ягуар» нехай шукає кущі навпроти церкви.
Вона пішла й Артур з нею.
– Що за концерт? Яке ви маєте до нього відношення?
– Мої діти в хорі співають.
– А чому вони не з вами?
– Їх морквасили зранку й відтак забрали за дві години до концерту.
– До церкви ви потім не йдете «паски святити»?
– Я їх не їм, ані холостими, ані нашпигованими «божественною силою».
– Можна я тебе поцілую? _ несподівано мовив він, взявши її попід руку і нахилившись до неї.
Вона змінилася на обличчі і хутко відповіла:
– Артуре, ви обіцяли Філіпу не ображати мене і не впадати за мною, або навпаки. Я не пам’ятаю.
– Змія, _ коротко сказав він і відпустив її лікоть.
– Спасибі на доброму слові, – промовила вона з посмішкою і повернула до костьолу.
– Квитки не потрібні? – спитав Філіп, який вже встиг покласти машину.
– Сідайте, де завгодно. Я зніматиму камерою, отож, сяду там, де мені зручно, – відповіла вона.

Нічого подібного брати ніколи не бачили й не чули.
У діючому костьолі після вечірньої служби виступали дитячі хори, останній з них співав з оркестром. У залі сиділи батьки, інші родичі та друзі співаків. Багато записували на відео, фотографували. Побачивши скільки народу в залі, Ставиські з радістю зрозуміли, що в Києві є ще кияни.
Оскільки їхні діти там не співали, а де саме в цих величезних колективах діти Регіни, їм не було відомо, то влаштувалися так, аби добре бачити її і чути всіх виступаючих. Вона вмостилася збоку, близько до «сцени». Поруч з нею сиділо кілька людей, з якими вона поцілувалася, коли прийшла, поручкалася. З кимось її знайомили, хтось явно просив зробити відеозапис.
Ефект був надзвичайний. Просвітлені музикою і білими сорочками діти поставали досягненням, вінцем педагогічних зусиль, що їх було докладено до талановитих гультяїв, а не проваллям і глухим кутом виховного процесу. Диригент оркестру був так піднесений до музичних вершин, що спроможний був, здавалося, злетіти, навіть не піднімаючи рук, одним зусиллям естетичної волі, надлишкової внутрішньої сили, яка відчувалася усіма: і виконавцями, і слухачами, і, напевно, самим Господом Богом. Звуки дитячих голосів, мандруючи поміж домініканськими стінами, піднімалися під купол і, зупинені ним, не потрапляли до мети – Богові у вуха, а падали на розм’яклі душі людей, зміцнюючи віру в існування катарсису, що міг бути здобутий смертними тут і зараз.
Було світло й радісно. Артур заплющив очі і переживав потрясіння сильніше, ніж занурення в холодну темну воду. До кінця концерту в голові все змішалося: «Laudate Dominum» і «Лакримоза» Моцарта, бог знає, що ще, чого ніколи не чув. Він не йняв віри своїм вухам, коли почув:
«Regina, Regina angelorum, Regina, Regina angelorum, ora, ora, pronobis», – розплющив очі і зашепотів, _ боже мій, це знак.
Філіп теж вочевидячки був у захваті, він дивився на Регіну. Вона посміхнулася з першими звуками свого імені і спокійно слухала.
«Regina apostolorum, ora pronobis, Regina martirum, ora pronobis».
Артур із заплющеними очима насичувася музикою, співами та ім’ям,  яке повторювалося на всі мислимі голоси нескінченну кількість разів. І подумав він, що це добре. Коли хор грянув «Аллилуя» Генделя, він міг вже підхопитися і гукнути «Аллилуя» разом з усіма.

Концерт закінчився. Брати вийшли з костьолу в числі перших. На вулиці була прекрасна ніч, внизу на Хрещатику – гамір, ілюмінація та броунівський рух, нагорі в Михайлівському – зосереджене стояння і моління, а тут – просто справжнє свято.
Філіп затягнувся цигаркою.
– Клас! Тобі сподобалося?
– Я щасливий. Тепер можна і не купатися. В потрясіння я вже занурився, не обов’язково переохолоджуватися.
– Слава богу, мені полегшало. Це не вона там на сходах?
Регіна вийшла в гурті дорослих і дітей. Вони всі попрямували до іншого кінця стоянки. Частина людей відсіялася, йдучи донизу у бік Майдану, натовп сідав у джип, в тому числі і парочка однакових дівчаток. Машина поїхала, пішоходи помахали вслід й рушили долі вулицею. Регіна зосталася сама, але й кроку не зробила в бік братів. Філіп кинув сигарету і пішов до неї, поцілував їй руку:
– Спасибі, Regina angelorum. Ти розумниця. Такий концерт! «Именины сердца, майский день».
– Швидше, травнева ніч.
– Куди тебе відвезти?
– Артуру не сподобалося?
– Навпаки, він навіть пірнати передумав від естетичного потрясіння. Від ранку прагнув чогось «іншого» і отримав так несподівано. Мабуть, ніколи в житті нічого подібного не чув. Куди тебе везти?
– Нікуди. Я автомобілями не їжджу ...
– Знаю, закінчення я знаю. Котра година? _ він подивився на годинник. – Нам, напевно, ще можна погуляти хвилин 30. Я зараз з’ясую, що до чого.
 Діставши з кишені телефон, він увімкнув його і почав читати повідомлення від Ірини, яка закидала їх SMS-ками. Вона чекала Ставиських біля Михайлівського собору.
Як тільки Філіп відійшов від Регіни, вона попрямувала по скверику в протилежному напрямку.
– Залишає нас, – констатував Артур, коли брат підійшов до нього.
– Хто? Боже мій! Ваша Величносте! – ховаючи телефон до кишені, кричав Філ.
Вона зникала за спуском вулиці.
– Чому ти не підійшов до неї? Вона образилася. Наздожени її. Я буду тут. Ірися нас чекає.
Артур швидко і легко побіг вниз по вулиці, наздогнав і став просто перед нею. Вона змушена була зупинитися.
– Характер демонструємо, Ваша Величносте?
У церквах закалатали дзвони. Була північ.
– Сталося! Христос воскрес! – він схопив її в обійми і почав цілувати, вона видавала якісь звуки, які повинні були висловити її ставлення до того,  що відбувалося, намагалася відштовхнути його, все марно.
– Теж мені християнин, – обурювалася вона, коли він відпустив її. – Онук диявола, – бурчала вона, обсмикуючи вбрання. – Ведмідь, бурбон, монстр! Аби тільки привід був. – Вона повернулася й пішла назад до костьолу.
– Ви змінили напрямок думок від мого поцілунку, королево моя?
– Так собі цілуночок, сумнівний.
– Що?! – він спробував спіймати її руку, але не зміг. Вона, не відповідаючи, швидко простувала до машини.
– Філіпе, – покликала вона, – тут мені твій брат страшну новину повідомив, щось містичне!
Розгублений Філ стояв біля дверцят автівки і запитально дивився на неї.
– Каже, Христос воскрес.
– Не може бути, – полегшено і весело озвався той, обійняв і поцілував її.
Артур підійшов до машини з іншого боку, сів на переднє сидіння і зауважив їм звідти:
– Припиніть розпусту на церковній площі, ще не всі віолончелі винесли. Ганьба!
– До чого тут віолончелі? – тієї ж миті запитав Філіп і залишив жінку в спокої. У нього вчергове задзеленьчав телефон. Він не відповів, бо знав, що почує.
Вона нахилилася так, щоб бачити Артура, який сидів у авто, промовила:
– На добраніч, – і пішла в бік вулиці.
– Регіно, куди ж ти? – спробував зупинити її Філіп.
Вона помахала їм рукою, віддаляючись у бік Європейської площі.
– Облиш її, – жорстко сказав Артур, – ти ж не відаєш, куди вона йде і з ким.
– А вона знає, куди і з ким ми йдемо? – риторично перепитав Філіп. – Може, здогадується, тому не поїхала з нами. А шкода, правда?
Артур промовчав, згадуючи «сумнівний цілуночок».
– Зараз би у воду!
– Не вигадуй, вже за вечерею рушаємо.
– Я їсти не хочу, – буркотів брат.
– Знаю, чого ти хочеш. Тільки не заспівуй своєї при Ірисі.

У величезному натовпі віруючих у силу скропленої святою водою традиційної їжі вони з труднощами відшукали виснажену тривалим стоянням Ірину.
– Де ви були? – почала обурюватися вона. – У мене вже батарейки розрядилися, стільки вам дзвоню.
Артур підняв з землі кошик і відповів:
– Ангелів слухали. Очищали душу від скверни.
– Що він несе, б ... Ви напилися? – намагалася з’ясувати у Філіпа Ірина, пробираючись поміж людьми вслід за чоловіками. – Ти ж за кермом!
– Артур має правду: тут неподалік співали ангели, – відповів він.
– Ще один шизик.
– На тебе, мабуть, не зійшла благодать Божа, _ скептично зауважив Артур, завантажуючи продукти в автомобіль. – Даремно по церквах всю ніч бігала. Їдьмо, я спати хочу.
– Боже мій, – раптом згадала Ірина, – Христос воскрес!
– Та що ти кажеш! – Артур сів у машину і зачинив дверцята. – Колумб відкрив Америку, – промимрив він собі під носа.
Філіп стояв ближче до неї, вона потяглася до нього.
– Взагалі-то нам вже повідомили, втім, – він поцілувався з нею тричі. – Їдьмо.
В салоні вона спробувала з’ясувати, чому вони такі безбожники.
– Ти впевнена, що зрозумієш відповідь, коли запитуєш, дитинко? – злостиво огризнувся Артур.
– Яка муха тебе вкусила? – цілком мирно запитав Філіп.
– Зупини, будь ласка, і висади мене де-будь. Більше не можу.
– Артуре, ти чого, справді?
– Філе, я прошу тебе. Вибачте. Бувайте.
Він вийшов, акуратно закрив дверцята і покрокував вулицею, начебто навмання, однак точно знав, де опиниться зрештою.
– Яких це ангелів ви слухали? – вирішила з’ясувати Ірина, коли вони поїхали далі.
– На концерт до костьолу потрапили.
– У який костел?
– Ти хіба не знаєш, що там, зовсім поруч, Олександрівський костьол?
– Ні.
– Шевченко його малював. Я тобі покажу вдома, у мене є репродукції в альбомі.
– Навіщо він мені? – не могла зрозуміти дівчина.
– Щоб знати. Ми там слухали дитячий спів. Моцарт, Бах, Гендель. Така краса! – із задоволенням перераховував Філіп, пригадуючи звуки і власні чуття.
– Таку муру! До чого тут ангели?
Він важко зітхнув і сказав спересердя:
– Знаєш, люба, якщо я вийду з машини, то навряд чи ти потрапиш додому до сніданку, а якщо я висаджу тебе, буде дуже важко нести їжу, схвалену церквою. Давай доїдемо тихенько, трохи залишилося.
Вона впівголоса вилаялася і змовкла до кінця поїздки.

Артур дійшов пішки під вікна Регіни за годину. З двору все видавалося темним, але з протилежного боку в одному вікні світилася настільна лампа, що стояла на підвіконні, її зблиск ледь-ледь пробивався крізь жалюзі. На вулиці майже нікого не було. Дім темнів мертвим громаддям, нормальні люди спали. Чергове світло з магазинів осяяло тротуар. Артур пройшовся туди-сюди. Пильний охоронець щонайкраще розгледів його через вітрину і дематеріалізувався. Що робити, було незрозуміло, втома від прогулянки врівноважила емоції. Слід було дістатися додому. Розмірковуючи про це, він машинально почав насвистувати Regina angelorum. Смужка жалюзі піднялася, і він побачив її постать  у шибці. Обличчя неможливо було роздивитися, світло падало позаду. Вона не рухалася, не махала йому рукою.
Він зненацька зірвався с місця, гайнув у кінець будинку, заліз збоку на дашок, що тягнувся вздовж другого поверху, тихенько подбіг до її вікна і постав перед нею. Вона не сподівалася його побачити, сахнулася злякано, потім відчинила віконну раму. Між ними залишилися тільки віконні ґрати.
– Королево моя, – наполягав він пошепки, – дозволь я виламаю їх, – узявся рукою за метал і спробував потягнути на себе. Регіна поклала руку на його пальці, зупиняючи його запал:
– Артуре, ви в костьолі вчаділи. Вам слід було прийняти холодну купіль.
– Я був щасливим у костьолі, особливо, коли співали про тебе.
Вона тихенько засміялася:
– Які нісенітниці ви мелете!
– Ти сама? – спитав він пошепки.
– А що?
– Я хочу до тебе, – промовив він таким тоном, что решітка не виглядала їй архітектурною надмірністю.
– А ще чогось хочете? – стиха задала запитання вона.
– Хочу тебе, – він взяв її долоньку, приклав до свого обличчя, і відтак прикипів до неї поцілунком.
Внизу з-під навісу вийшов охоронник і, піднявши голову, мирно проказав:
– Гей, Ромео, злізай, бо міліцію викличу.
– Я кохаю тебе, моя королево.
– Ви дивовижний фантазер, Артуре. Привіт Філіпові!
– І не подумаю! – відповів він, повертаючись по дашку від неї, в кінці будинку сплигнув донизу, продефілював під її вікном, вона помахала йому і опустила жалюзі, як завісу в театрі.
Артур приїхав додому на таксі. Філіп, наївшись, спав у нього на дивані, отже, чекав на нього. Ірися зникла з більшою частиною їжі. Як вона її понесла? Втім, свій тягар неважкий. Наталка давила хробака на розкладачці в кухні. На столі лежала пожива, та він не хотів тамувати черв’ячка пасками, він хотів співати Regina angelorum.


1 Розніжена людина, любитель розкошів та неробства (грец.)
2 Небагатьом вибраним (англ.)

Дмитро Тартаковський
http://www.proza.ru/avtor/metrika

Автор про себе
Ленінградець. Народився, навчався, працював, лікувався.
Велика актриса Фаїна Раневська, якось зауважила, що життя людини _ це затяжний стрибок з утроби матері в могилу. Я дозволив собі дещо пом’якшити її афоризм, аби не бентежити  цнотливого читача. Й ось уже близько 80 літ здійснюю свій карколомний стрибок в життєвому  просторі й невмолимо наближаюсь до кінцевої мети мандрів з атрибутами доктора наук, професора, заслуженого діяча науки і техники. І навіть недавно сподобився бути занесеним до Енциклопедії «Кращі люди Росії».
Якось потягло розповісти про дитинство, школу, роботу, хороших і цікавих людей, з якими разом бігали підтюпцем. Так народив невеличкі оповідання, які створюють своєрідний штрих-пунктир, що прокреслює звивисту лінію життя звичайної людини від трьох до семидесяти п’яти літ.
Зараз викладаю у виші й для душі трохи пишу вірші.

Перекладач про автора
Дмитро Тартаковський своєю творчістю підтверджує правило: чим освіченіша людина, тим більше в неї снаги до життя. В переддень особистого 80-ліття писати гуморески про сучасну російську політику здатна, мабуть, тільки дуже життєлюбна людина. Однак політика політикою, вона приходить і відходить, а гуморески Дмитра Федоровича живучі й живі.
Дмитро Тартаковський застав ще той час на Західній Україні, коли тут за кілька копійок туристам зі сходу колись неосяжного Союзу місцевий дядько пропонував сфотографуватися на пам’ять з дерев’яним ровером, який і в ті віддалені від нас часи був раритетом, – про це Дмитро Федорович мені написав якось. А мені тоді прийшла думка, що йому подобаються такі люди – кмітливі й беручкі заробити гріш на марнославстві інших. І якось ніби випадково зринуло порівняння його героя Никодимовича з гашеківським Швейком.
 ВВП звалився на душу населення
      
 Другий лист графомана Никодимовича вченому сусіду

Сусідоньку, здоровенькі були! Це знову я, Никодимович. Й досі в лікарні. Хоч і лікували  мені вуха електрикою – зі слухом не поліпшилося. Зараз ось пробують класти п’явки на голову задля покращення кровообігу в мізках. Склероз замучив. Спасибі, що просвітили щодо «Осетрини другої свіжості». Я, сусідоньку, нині чого ж оце пишу? Слухали ми в палаті днями по «Эху Москвы» передачу про В.В.П. – ну, Ви зрозуміли, знаєте такого? Ось прізвище оглядача не пам’ятаю, забув. Виявляється, каже він, В.В.П.,  захворів –  увесь час падає. Ноги, ймовірно, не тримають. Як Ви гадаєте – це правда?
Адже яким він раніше прудким та життєрадісним був. Скакав заввиграшки цілорічно: то догори підстрибне, то назад, аби суперників перемагати в боротьбі. Але ж не падав. А тепер чомусь падати почав. Причім, каже оглядач, по-різному, трапляється, падає. Іноді прямовисно – геп, й упав. Майже як яйце – ляп, і пляцок!  Буває, помалу осідае, похилиться трохи й аж відтак падає, але ж однаково неприємно. Що з ним? Інфекція якась, чи що? Чи недоїдає? Може, через це у нього і з ногами клопіт, і голова обертом.
І як його лишень не лікують, прогресу, кажуть, катма: обстежили його фахівці і прогноз дали песимістичний – падає швидше, ніж одужує. А днями й узагалі жахіття: почули по «Эху» – спробував він скочити вище, та не зміг і завалився прямо на душу когось із населення. Це ж якого ступеню виснаження слід сягнути, щоб гепнутися! На щастя, душу з населення назовсім не вибило, спричинило йому лишень незначне ушкодження здоров’я. Та не бай, населення якось вже потерпить, самотужки підлікується, а ось В.В.П. дуже жалко. Дуже! Треба щось робити. Порадьте, сусідоньку. А ще краще – надішліть мені адресу міністра охорони здоров’я. Ми в палаті вирішили листа йому направити з рекомендаціями, як лікувати В.В.П. народними засобами. Обіцяємо, що до 2012 року він у нас підведеться. 

     Графоману Никодимовичу від вченого сусіда
Ну, Никодимовичу, ти й утнув! Либонь і справді з кровообігом у твоїх мізках не все гаразд. У вас, мабуть, й уся палата така. Жодні п’явки не допоможуть. А якщо раптом  допоможуть, то не плутай надалі божий дар з яєшнею. Оно, скільки крапок понакладав –  В.В.П., В.В.П.! Розтлумачую: В.В.П.  – це божий дар, а «Эхо Москвы» мовило про яєшню, тобто про ВВП – Внутрішній Валовий Продукт. Невже ж не чув про такий?
І не посором ти, Никодимовичу, власної графоманскої гідності, не компрометуй російську медицину своїм мозковим кровообігом. Бодай щось тямити варто. Бо загримиш в іншу «палату».  Одужуй. Будемо разом графоманити – «Анну Кареніну» на комікс перелицюємо. Таку яєшню з неї зробимо!

Флорид Буляков
http://www.proza.ru/avtor/buljakov

Автор про себе
Народився 23 лютого 1948 року в Башкирії. Автор понад двадцати п’єс, постановки яких були здійснені на сотні сцен в театрах Росії, України, Казахстану, Білорусі, Литви й інших країн. Зокрема,  в театрах Уфи, Владимира, Іркутська, Єкатеринбурга, Хабаровська, Кірова, Пензи, Казані, Махачкали, Черкеська, Якутська, Улан-Уде, Алмати, Астани, Бреста, Чернігова, Тамбова и т.д. Публікувався в журналі «Современная драматургия», багатьох журналах та збірниках. В доробку _ три кіноромани. Лауреат багатьох премій. Найвища премія – онука – за любов до життя.
«Справа свята» – це зворушлива історія подружжя похилого віку, що згадує спливаюче життя, сповнене і світлих споминів, і непоправних помилок.

Перекладач про автора
Флорид Буляков не потребує жодних презентаційних зусиль перекладача. Його п’єси й оповідання мовлять самі за себе. Досі драматургія Флорида Булякова не оволоділа підмостками МХАТу. Однак той час – не за горами. Втім, і нині п’єси талановитого башкирського автора з успіхом йдуть на театральних сценах російської глибинки і, можливо, збирають навіть ширшу глядацьку аудиторію, ніж деякі відомі класичні постановки в столицях.
«Святу справу» прочитала на одному подиху. Впевнена, що ця драматична історія не залишить байдужим і українського читача. Попри зовнішню невибагливість, простоту, твір є філософським, глибоко психологічним і заразом пронизаний тонким народним гумором. Це справжній зразок справжньої драматургії. Перекласти п’єсу хотілося так, аби в ній оселилася й українська душа. Здається, вона там прижилася, і мені хотілось би, аби це помітили й українські театральні режисери.
 
Справа свята               

(ЛЮБИШ, НЕ ЛЮБИШ)

Трагікомедія в двох частинах

Стара старенькому кричить по телефону.
Про що вона кричить? Вона кричить про те,
Аби не смів гулять, хіба лиш по балкону,
Та й то, щоб загорнувсь у драпове пальто.
«Та як належить двері зачиняй!» –
Гука, вкладаючи в слова буремну силу,
Мені ж бо чується всякчас: «Не помирай!
Живи, будь ласка, ладо любий, милий…»
(Б. Слуцький)


Дійові особи:

СТАРИЙ.
СТАРА.
ГРИГОРІЙ.
ВАСИЛИСА.

                ЧАСТИНА ПЕРША

Старий лежить у ліжку. Заходить Стара зі старою шапкою в руках.
В шапці – курча. Живе.

СТАРА. Осьо він, господар наш. Лежи-ить. Зара, зара, познайомлю. Дивись, дідусю, хто прибув до нас. Глянь, який наполоханий. (Не дочекавшись відповіді, сумно). Не чу-ує. Не чує дідусик наш. Тиждень лежить без їжі, без руху! Господи… (Відходить в закуток, де на ливиці кошик, оселя курчаті). Йди-но до кошарки, походи, поки сестрички не вилупляться… (Забудькується на півслові, присідає на лавку, раптово знесилена.)

Вона й надалі буде час від часу «забуватися», наче відходити, а відтак трудно повертатися до дійсності, притомності.
Старий тим часом підводиться, ошаліло озираючись довкіл себе.

СТАРИЙ. (скорботно). Стара…
Вона не чує.

( тим же скорботним тоном). Ста-ара…
СТАРА. Га?.. Господи, сиджу! Очуняв! А я й не бачу! Це ж треба, який день – і вилупок, і дід воскрес…
СТАРИЙ. (так само). Вилупок…
СТАРА. Зара, зара! Чайчику тобі. М’якенького, з молочком. (Біжить до самовару). Слава тобі, Господи, встав! А я вже і так, і сяк. І ворожила, і молилась, і водицею святою ж борідку... А ти якось лишень і матюкнувся. Це ж за цілий тиждень! Тож, думаю…
СТАРИЙ. Стара, це ти чи хто ти?
СТАРА. Я…
СТАРИЙ. Ти?
СТАРА. Та ж я це, я, бог з тобою! Не лякай, еге ж!
СТАРИЙ. Та-ак… Справи ж мої, диви-но, куди повернули!
СТАРА. Господи! Болить що? Де?
СТАРИЙ. Здається, відболіло все!..
СТАРА. Та скажи, що ж трапилося?
СТАРИЙ. До мене, знаєш, хто приходила?
СТАРА. (злякано). Хто?
СТАРИЙ. (Здригнувся голос). Смерть…
СТАРА. Яка смерть?
СТАРИЙ. Молоденька. (Не одразу) Манюня така…
СТАРА. З косою, чи що?
СТАРИЙ. Ні… без коси… вірніше, з косою, але до перебачниці… Приліг покемарити – і ось тобі, маєш! (Ледь не плаче, дивлячись на стару).
СТАРА. Ти не сплутав?
СТАРИЙ. Та хіба сплутаеш, якщо розмовляв я з нею! Чекали її! Їй би, ондечки, до Петра, який вже рік лежить, догукатися її годі. А вона – до мене!
СТАРА. То, може, до нього і йшла, та хатою помилилась?
СТАРИЙ. Ага, помилилась, якщо вона до мене по-батькові.
СТАРА. Як?
СТАРИЙ. Григоровичу, каже, скінчився твій вік. (Замовкає, так само розгублено дивлячись на стару – з усього відчувається, сновидіння не на жарт злякало його.)
СТАРА. Так ти ж осьдечки, сидиш, живий. Мамо рідна, чи не ти? Ну-ж бо поплюю я на тебе, на чорта…
СТАРИЙ. Та я це, я, осліпла!.. Плюєшся!.. Відпустила вона мене!
СТАРА. Слава тобі, Господи!
СТАРИЙ. На три години.
СТАРА. Лишень на три?
СТАРИЙ. На три! Та й ті з особливих резервів відкраяла, для потрібних людей! Хотіла всі шість відвалити, таж натуру мою знаєш.
СТАРА. Ти що, Бог з тобою, невже й з нею полаявся?
СТАРИЙ. А що мені, дітей з нею хрестити? Приліг подрімати – аж гульк! Наявилася! І ще й торгується! А я як понісся на неї, як понісся! Кашляти, кажу, на життя ваше! Ти, кажу, прийди та поживи сама! Спробуй, кажу, на пенсію оцю!
СТАРА. Ай, чи!
СТАРИЙ. Показуй, кричу, де ворота до раю! Піду до дідька лисого!
СТАРА. Показала?
СТАРИЙ. (скрушено). Показала!.. Світлий такий путівець, йду, немов по ваті, плину навіть, і музика світла, й ангели довкіл, конвой супроводу, і раптом – ферма!
СТАРА. Яка ферма? Що це ти мелеш?
СТАРИЙ. Та не ферма, а ворота, як на фермі! У них там автоматика, розчахнулися самі по собі, залишилося тільки крок туди зробити…
СТАРА. Не впустили?
СТАРИЙ. Сам зупинився! Посмалити! Стою, значить, цигарку смокчу! Аж тут блискавиця в мозку! Прозріння! Тебе раптом згадав.
СТАРА. Мене? Навіщо?
СТАРИЙ. Просто згадав! Стою та й міркую, але ж помре стара без господаря! Словом, розчавив недопалок і назад рушив. Вони ще гукали: дивись, мовляв, Григоровичу, вдруге прийдеш, не пустимо!.. Віриш, ні?
СТАРА. Вірю. (Не одразу). Господи, адже ж як приспіла! Правду кажуть: від життя до смерті – хитнутися.
СТАРИЙ. Як це хитнутися?
СТАРА. Та хитнешся в бік і – здоровенькі були! – ось вона я… Свят-свят!
СТАРИЙ. Та-ак… Спав, спав та й наспав!
СТАРА. А я курку насадила було, рябеньку, яєць підклала три десятка…
СТАРИЙ. Яйця їй в голові! Відпустили ж не просто так, з умовою! За ці три години я повинен – кров з носу! – звершити святе діяння!
СТАРА. Яке?
СТАРИЙ. Ну це, Богу… угуго… угодне!
СТАРА. Богу угодне?.. Доручили тобі?
СТАРИЙ. (здригнувся голос). Мені. (Дивиться на неї розгублено й знічено, знову ледь не плаче.)
В його рухах і надалі не буде метушливості. Він, наче пришиблений страхом, буде несподівано завмирати і, як дитина, дивитися на стару, прохаючи захисту й допомоги.
СТАРИЙ. Так і мовила: якщо, каже, зумієш ти, Григоровичу, за ці три години звершити угодне богу діяння, то отримаєш десять років додаткового життя!
СТАРА. Деся-ять?
СТАРИЙ. Десять!.. А якщо, каже, за цей час два діяння звершиш, що Богу милі, то матимеш двадцать додаткових років життя! Якщо зметикуєш звершити три – то тридцать три роки! І так далі, аж до тьми!
СТАРА. До якої тьми?
СТАРИЙ. До нескінченності! Еге ж! Так і сказала – житимеш до того часу, аж допоки не втомишся сіяти…
СТАРА. Що сіяти?
СТАРИЙ. Ну, там усіляке _ добре, розумне, і оце _  богоугого… гого… угодне… дідько, галушкою можна вдавитися!
СТАРА. Та-ак… І як це житимемо аж стільки на таку пенсію?
СТАРИЙ. Та якось були б і пожили, коли б це та якби росли в роті боби… Дістав, як то мовиться, випробувальний термін! Вона прямо сказала: «Та запам’ятай, Григоровичу, якщо ти за цей час жодного святого діяння не спроможешся звершити, то прощайся з бабою, з криком помреш!»
СТАРА. З криком?
СТАРИЙ. З криком!.. Ну, чисто тобі прокурор! А сама… манюня така, і коса до стегна, пружна, світла, а стегна в цих ось місцях, якщо взяти подумки макітерку, то зо три макітри таких ось опуклостей…
СТАРА. Та ти чи не Вірку бачив з крамниці?
СТАРИЙ. Еге ж, Вірку! Вірка твоя поперед неї блоха з вухами!.. (Знову розгублено, тремтячим голосом). Що ж будемо чинити, стара?
СТАРА. (з готовністю). Та чи мало що? Зара, миттю наробимо тобі літ зі сто життя! Звикати, чи що! Зара… (Кинулася було, та заціпеніла).
СТАРИЙ. То й що?
СТАРА. Та ось хоч би… (Розгубилася). Яке ж діяння?
СТАРИЙ. Святе.
СТАРА. Святе… А що ж святе?
СТАРИЙ. А дідько його знає!.. Година котра?
СТАРА. Година? (Пішла до годинника.) Годинник ще з минулих верб стоїть. Казала ж тобі, начепи гирку трикляту, аж ні, діждався!
Годинник раптом заскрипів, застукотів, почав бомкати.
СТАРА. Святий Боже!
СТАРИЙ. (рахує). Три… чотири… п’ять… П’ять! О восьмій причвалає! І вже кінцево по душу!.. Покрутила б ти клепку, придумала б щось, стара. Таж раніше знаходила, хвилини спокою не давала! А тепер? Невже не знайдеш?
СТАРА. Та знайдемо, знайдемо… Так… Ага! Ось! Йди-но до хлівця, та дай йому ладу. Цап твій, ірод, поки ти болячками нудився, гною там наклав на три суботники!
СТАРИЙ. Що ти верзеш, стара! Святе ж діяння, богоугодне вимагають! Розум втратила? Голова під сокирою, а вона – цап! Цапи і без святого обійдуться!.. (Не одразу). Краще б налила сотинку – найсвятіше діяння!
СТАРА. Таж помреш! Стільки не їв!
СТАРИЙ. Померти вчасно – також, наче, святе... Еге ж. Ось же, а сиди тепер, думай!.. Бамбук, чи що, посадити?
СТАРА. Що?
СТАРИЙ. Ну, дерево належить посадити за життя. Березу серед літа не посадиш, а бамбук… (Не одразу) Їм, папуасам, добре, у них цілорічно _ літо. А в нас півроку зима! Я кажу, кліматичні умови у нас не ті, щоб святе творити!
СТАРА. Знайшла! І як це одразу на гадку не спало! Щонайпевніше святе діяння! Слід дати, Григоровичу!
СТАРИЙ. Хабара?
СТАРА. Милостиню!
СТАРИЙ. Точно! Ну, голова з кіскою, зметикувала-таки!.. Так! А що дати? І кому? Господи, дай мені тямки… Ага! Тягни, давай, самовар ось цей до дідькової баби вдови Тетяни!
СТАРА. Самовар… Тетяні?
СТАРИЙ. (усвідомивши, що бовкнув зайве). А що у нас, окрім самовару. Хіба що гармошка стоїть на шафі?
СТАРА. Який зиск Тетяні з твоєї гармошки! Та й не Тетяні, сирітці якій-небудь дати слід, вбогій, забутій та Богом ображеній…
СТАРИЙ. Ображену знайдемо. А чим втішимо?
СТАРА. Гроші в скрині!
СТАРИЙ. (винувато закліпав очима). Ну, все! Віщим було сновидіння! (Відвернувся).
СТАРА. (нахилилася до скрині). Мамцю, а де ж замок? Замка ж немає, господарю! Ти не чіпав?
СТАРИЙ. Я ж лежав тиждень.
СТАРА. (гарячковито порпається в скрині) . Хто ліз? Ну ж бо, а гроші? На місці? (Витягла згорток з денця скрині). Наче, тут. (Розгорнула). Боже миленький!
СТАРИЙ. (здивовано). Що там? Невже гроші?
СТАРА. Труха! Куди поділись? Прусаки зжерли? Чи взяв хтось! (З підозрою дивиться на старого).
СТАРИЙ. Чого витрішки продаєш!?

СТАРА. (з гіркотою). Григоровичу, ми ж домовлялися, це на чорний день!
СТАРИЙ. А коли у нас дні білими були? Це замолоду вони різнобарвні. А в старості… все одного кольору, чорного!
СТАРА. Отже, ти, іроде, ліз? Потягав крадьки Вірці в крамницю за горілку!
СТАРИЙ. Не я!
СТАРА. А хто? Святий дух?


СТАРИЙ. Це вона пустує, бешкетниця!
СТАРА. Хто?
СТАРИЙ. Смертонька! Манюня така, зі стегнами… Тихо! Чуєш, скрипнуло щось…
СТАРА. (налякано) Де?
СТАРИЙ. (підвівся, зачинив щільно двері, перейшов на шепіт). Вона мені так і сказала: дивись, старий, не забудь по умову, поряд буду ходити, нагадуватиму…
СТАРА. Боженьку!
Пауза.
СТАРИЙ. Зачини ти цю скриню кляту! Не шукай, чого не було! Грошима від смерті не відкупишся. Якби ж можна було, багаті вічність жили б. Теж мруть пачками. Тільки й різниці, що з піснями. Інше треба думати, інше…
СТАРА. (забула про скриню). Що ж то _ інше? В голову не йде… Ти, головне, не стій. Рухайся, ніби робиш щось. Може, надуримо. Та не стовбич, кажу!
СТАРИЙ. То що мені, вихилясами тепер перед нею ходити? Хай би ще на масниці, а то ж на похоронах своїх!
СТАРА. Та не ховай ти себе живцем! Знайдемо…
СТАРИЙ. Може, Петра заманити та покласти на моє місце… Помилково й заберуть. Чи їм не однаково, чи що, кого?
СТАРА. Як заманиш, він паралізований лежить.
СТАРИЙ. Посадовимо тебе біля віконечка, як наживку… Приповзе!
СТАРА. Господи!
Пауза.
СТАРИЙ. Самовару пошкодувала. Діркастого. Вдові. А у нас же це вважається за найсвятіше діяння. Такою ця справа одвіку вважалася…
СТАРА. Яка справа?
СТАРИЙ. Удовицю втішити.
СТАРА. (не одразу). Як?
СТАРИЙ. Та це вже як спроможешся… Від величини залежить… душі…
СТАРА. То піди, потіш, якщо вже так. Твоя ж душа, відомо, якого розміру. Потішник удовиць! Йди. Чи мені звикати? Кого любив, до того й потягло в смертну годину!
СТАРИЙ. (вбік). Починаєтся! Усе життя – одна пісня!
СТАРА. Йди. Чого сидиш!
СТАРИЙ. Не піду.
СТАРА. (чи то в’їдливо, чи то серйозно). Та йди, навідайся. Воно ж і насправді таким вважається. Святе діяння. Мо’ й зарахується!
СТАРИЙ. Та годі тобі! Заладила! Навіщо їй мій самовар? У неї таких завалящих самоварів… Давай що інше думати. Треба добряче мізками помакітрити! Тут з гоп не перескочиш, це тобі не млинець засмажити. Тут в корінь зазирнути треба, з’ясувати слід, що ж в цьому житті найсвятішим вважається. Відтак вже братися, підгорнувши рукави… Чуєш? Ти що, спиш, чи що?
СТАРА. (не одразу). Не сплю.
СТАРИЙ. Я кажу, воруши мізками. Чого сидиш?
СТАРА. Сиджу… ворушу…
СТАРИЙ. Ворушить вона! Спиш сидиш!
СТАРА. Ворушу сижу.
СТАРИЙ. Та ж чим ти ворушиш? Мізками, кажу, воруши. Ось згадай-но, може, оця, як її, коцюба стара, щось казала з цього приводу.
СТАРА. Яка коцюба? Тітка Паша?
СТАРИЙ. Ну?
СТАРА. Та вона казала, але ж… Гай-гай, та куди там!..
СТАРИЙ. Кажи, що? Зара зробимо!
СТАРА. Сумніваюсь, чи зробиш…
СТАРИЙ. Та кажи вже, смола гірка, час спливає!
СТАРА. (не одразу, як про давній смуток). В цьому житті, казала вона, єдине лишень і є святе діяння…

СТАРИЙ. Ну?
СТАРА. Справа відома – дитя народити.
СТАРИЙ. Дитя народити?
СТАРА. Дитя.
СТАРИЙ. За три години? (Щиро сміється). Але ж я дурень _ «може, Паша що казала»! Паша скаже! Вона скаже! Її спитай! Глянь, аж сльозами вмився! (Сміючись, втирає сорочкою обличчя.) Ну, й потіха! Ну й бовкнула, голова з кіскою!..
Стара мовчки втупилася в стіну.

Сад. Квітуча яблуня, під нею – ліжко, на якому сидить насуплений молодий Григорій.

ГРИГОРІЙ. Васьо-о-нушко, та годі тобі, га? Виходь!
ВАСЬОНА. (з-під постелі). Як же ж, вийшла! Зара!
ГРИГОРІЙ. Та нема сили довше терпіти! Виходь!
ВАСЬОНА. А лякати не будеш знов?
ГРИГОРІЙ. Та хіба ж я тебе лякав?
ВАСЬОНА. Таж роздягнувся!
ГРИГОРІЙ. Першої шлюбної ночі що належиться?
ВАСЬОНА. Гроші рахувати!
ГРИГОРІЙ. Порахували! А далі?.. (Не дочекавшись відгуку.) Чого мовчиш? Тремтиш зі страху? Виходь, не бійся, я вбрався!
ВАСЬОНА. Ич, вже й убратися встиг! Жених!
ГРИГОРІЙ. Знов зі своїми кпинами? Що я тобі, матрьошка – «раздягнися, вдягнися, раздягнися, вдягнися…». Виходь одразу ж, до справи візьмемося!
ВАСЬОНА. Не вийду! Тут хороше, ветерець!
ГРИГОРІЙ. (нахилившись). А дитя тобі хто, вітерець надме?
ВАСЬОНА. Нічого, надме кому слід, коли на теє час прийде.
ГРИГОРІЙ. А, хай тебе, дзигу!.. Як хочеш!.. Моя справа запропонувати, твоя… Десь-но у мене тут… (Встає, йде в куток, де обладнана невеличка столярна майстерня, починає довбати вулик: їх в лісових краях роблять з суцільного шматка дерева, так і називають – довбанками; потім вішають на дерева, де оселяється рій диких бджіл).
ВАСЬОНА. (вилізає). Ти що це робиш?
ГРИГОРІЙ. Довбаю.

ВАСЬОНА. Ти що, цілісінький місяць сидітимеш і… довбатимеш?
ГРИГОРІЙ. Сидітиму й довбатиму. А що?
ВАСЬОНА. Та так, нічого… Тільки ж місяць _ медовий…
ГРИГОРІЙ. Таж і я про це. Візьмемося до меду, бджілок. Їх у мене двадцять сімей. Маю мрію дивакувату, Василисо, хочу медом гірським, лісовим сина зустріти, коли народиться.
ВАСЬОНА. Таж ти не сина довбаєш, а колоду!
ГРИГОРІЙ. Стривай-но! Дай-но дорозповідаю! Надовбаємо, і дитя надовбаємо! А стріну я його зі своїм медом. Ось налаштую житло і переселю новий рій у щонайвіддаленіші урочища. Там такі липняки, там тонни нектару. Приймаєш мрію? Га?
ВАСЬОНА. Гришо, ось ти спитав, що належиться шлюбної ночі…

ГРИГОРІЙ. Ну.
ВАСЬОНА. Слід же казати одне одному про інші солодощі…
ГРИГОРІЙ. Про які ще?
ВАСЬОНА. Про кохання.
ГРИГОРІЙ. Тьху, спало їй на гадку!
ВАСЬОНА. Еге ж, Гришенько, про кохання. Ти жодного разу не сказав мені про це, ти божився, що скажеш це нашої першої ночі, а навзамін сидиш, довбаєш…
ГРИГОРІЙ. Та скажу.
ВАСЬОНА. Зараз кажи!
ГРИГОРІЙ. Встигнеться! Попереду _ ціла вічність! Натомишся слухати!
ВАСЬОНА. Плювати мені на вічність! Я зараз хочу почути – кохаєш? Чи не кохаєш? Га? Гришо! Скажи!
ГРИГОРІЙ. Прийде час – скажу!
ВАСЬОНА. Хіба ж подружня ніч – не час? Таж найсвятіше цієї ночі, та й у житті _ кохання! (Лягає на ліжко, змовкає.)
Чутно музику, сповнену ліричними порухами до мрії, надії, любові та вічності. Цей лейтмотив щоразу виникатиме перед завершенням сцени молодих й переноситиме дію в теперішній час.

ВАСЬОНА. (несподівано зіскочила). Дитя, дитя! Наче дитя вітер принесе! (З розмаху падає назад.)
Григорій працює. Відтак, ніби знехотя, йде до ліжка, починає стягувати сорочку.

Музика триває, поступово стихаючи. Старі довго не наважуються порухом чи словом перервати її плин.

СТАРИЙ. Мед…
СТАРА. Що?
СТАРИЙ. Мед… Ми врятовані, стара! Ми врятовані!...
СТАРА. Та поясни до пуття!
СТАРИЙ. Баняк з медом в коморі! Забула?
СТАРА. Та. Єдине, що…
СТАРИЙ. Саме воно! Боже, як це одразу на гадку не спало! Це ж і є наше багатство! Наша милостиня! Вручимо страдницькій душі – шляхетнішого діяння не знайдеш! Бог прийме!
СТАРА. Мо’ й справді! Кому?
СТАРИЙ. Чи нема кому…
СТАРА. Давай навпростець через вулицю Петру на ліки… (Осіклася, завваживши погляд старого).
СТАРИЙ. Чого Петру? Ти гадаєш, мене задля того лиш і відпустили з раю, аби я мед свій, тяжко надбаний, злодію відніс? Що ти все цапів згадуєш, то одного, то іншого…
СТАРА. Та я ж ненавмисно …
СТАРИЙ. Ненавмисно!.. Біжи-но, до Івана Богатирьова, довідайся, чи на ходу автівка його! Чи не підкине до селища!
СТАРА. В лікарню, чи що?
СТАРИЙ. Та на дідька мені тепер лікарня! Там дитбудинок розташований. Мед я сиротам відвезу! Хай їдять ложками! Лишень би встигнути!
СТАРА. Встигнемо!
СТАРИЙ. То чого очі вилупила! Мерщій біжи!
СТАРА. Біжу!.. (Кинулась до дверей, і одразу ж безсило присіла на лавку.)
СТАРИЙ. Ну, чого ти?
СТАРА. Та ось курча… Ні, ти поглянь, який малесенький вилупок…
СТАРИЙ. Та біжи вже, «вилупок»!
СТАРА. (важко підводиться). Біжу, біжу!.. (йде.)
СТАРИЙ. З ким жив! (Очі сповнюються тривогою; озирається, завмирає, різко озирається і знову ціпеніє, вловлюючи в тиші найменше шурхотіння; перелякано поглядає в той бік, де почулися звуки, затим рвучко обертається в інший бік; нетерпляче). Де ходить?
(встає, йде обережно до дерев’яної бочечки на лавці, чиряє воду, п’є, завмирає, прислухаючись.) Хто ходить? (Повертається знову до постелі.) Дерев’яний черпачок, залишений на краю лавки, падає. Старий, здригнувшись, ціпеніє. Рухається далі, шпортається на рівному, нарешті, сідає. Знову підводиться, заглядає під ліжко, навіщось лізе туди, зачіпає ніжку, і постіль повільно осідає, злегка причавивши його.
СТАРИЙ. (затравлено). Ста-ара…
Заходить Стара. Йде до ліжка, сідає.
СТАРА. (розгублено). Диви-но, що діється! Адже сусіди, і маєш!.. Де ти, Григоровичу? Григоровичу!
СТАРИЙ. (слабо стогне). Ти сіла на мене!
СТАРА. Господи! І чого поліз? Скільки товкла, заміни ніжку на постелі. Все на шмарклях! (З натугою піднімає покрайницю ліжка).
СТАРИЙ. (виповзає, тягнучи за собою валізу.) Це все вона, шибениця, засилає вітання! Казала, помреш з криком! Що вона вигадала, яку смерть – це ще належить скуштувати! Прокурор з косою до перебачниці!
СТАРА. Полагодив би всі меблі, ось і було б святе!
СТАРИЙ. (не зважаючи на неї, відчиняє валізу, досягає медалі, починає перебирати). Варшава, Відень, Кенігсберг, Будапешт, Берлін… Та осьдечки! «За відвагу». (Чіпляє її собі на груди.)
СТАРА. І навіщо тобі це?
СТАРИЙ. Багато ти тямиш! Адже справу беремося чинити не буденну, богоугодну! При параді треба бути.

СТАРА. І те вірно.

СТАРИЙ. (сідає на ліжко, мстиво поглядаючи туди, де йому почулося шурхотіння). Ось. Тепер хай спробують!.. Тут є ще й знак «Гвардія»» (Старій). Ну, що там, доповідай! Підкине мене Івашко Богатирьов до селища?
СТАРА. (махнула рукою). Та!
СТАРИЙ. Невже відмовив?
СТАРА. На ремонті, каже. А сам вранці їхав…
СТАРИЙ. Зрозуміло, бензин економить!.. Далі побігла б, до Семена…
СТАРА. Була я і в Семена.
СТАРИЙ. Теж на ремонті?
СТАРА. У Семена колеса спущені…
Відбиває час годинник.
Господи! Як куранти! Ледь не впала!
СТАРИЙ. Стривай… Чотири, п’ять, шість… Вже шість! Якщо такими темпами, вважай пропало!
СТАРА. Головне, не йде, а бухає! І не прослідкуєш _ може, брешуть вони!
СТАРИЙ. Може, й брешуть! Тільки з цією конторою не позиватимешся! У них свій рахунок!
СТАРА. Не сиди, Григоровичу, не сиди. Не вдалося одне, за інше берімося! Чи ж мало справ!
СТАРИЙ. На городі садовити бамбук?.. А я ж просив його, Боженька, аби він хоча б смерть відрядив легку. А він – ось яку! Святе їм відшукай, бого.. угого…годне подай! Це з нашими сусідами!
СТАРА. Та хіба ж буває вона, легка смерть? (Йде до курчати, напуває його.)
СТАРИЙ. Ні, ти уявляєш, скільки я за життя зробив всілякого такого, а тепер, виходить, не рахується, все напусто?
СТАРА. Скільки?
СТАРИЙ. Чого скільки?
СТАРА. Ну скільки зробив всілякого такого?
СТАРИЙ. Ти чого кепкуєш? Хто ж рахував? Якби знав, що ось так ось вийде, я, звісно ж, записував би! Але ж і комірної книжки не стачило б!
СТАРА. А кажуть, ангели записують. Праведні справи записує ангел над правим раменом. А ліві справи – той, який над лівим плечем. Оце ж бо в тебе ліве плече звисає, наче лантух гною начепили!
СТАРИЙ. Де? (Зазирнув у люстро) Це тому, що праведні діяння невагомі! Тому праве плече й тягнеться до неба… наче поривається…
СТАРА. Багато їх у тебе було.
СТАРИЙ. Мільйон!
СТАРА. Так, давай, облікуємо усі! Сядемо і гукатимемо, вони вчують і відчепляться! З цього, мовляв, більше й не візьмеш!
СТАРИЙ. Що, ось так і перерахувати?
СТАРА. Перераховуй.
СТАРИЙ. Ну, наприклад… (Намагається згадати). Які ж перераховувати?
СТАРА. Святі.
СТАРИЙ. Святі… Та ось, хоча б… цілуватися навчив тебе…
СТАРА. Що-що?
СТАРИЙ. Цілуватися навчив тебе.
СТАРА. Ти при розумі? Що це ти верзеш?
СТАРИЙ. А що! З найпростішого довелося навчати. Козулю дику… неціловану…
СТАРА. Не зарахують тобі це.
СТАРИЙ. Чому? Щонайсвятіша справа.
СТАРА. Та воно, може, й свята. Та тільки була я вже поцілованою.
СТАРИЙ. Це ж як? До мене, чи як?
СТАРА. Чи як до тебе. Лишень одного разу, щоправда.
СТАРИЙ. З Петром?
СТАРА. Та годі вже, Григоровичу! Кинь! Хіба ж час длубатися! Тобі яке дали завдання? З’ясовувати, хто з ким цілувався, прости Господи! Що, окрім поцілуночків нема чого й згадати, нічого іншого в житті і не було святого?
СТАРИЙ. Було.
СТАРА. Ось і згадай! Адже час іде!
СТАРИЙ. І згадувати нічого! Стільки я у своєму житті перенаобертав… (Посувався, підвівся, пройшовся: осяяло.) Вітчизну захистив – мало тобі?
СТАРА. Та вітчизну ти захистив…
СТАРИЙ. А тебе, отже, не захистив? Тебе, отже, дозволив образити? Скажи, що мовчиш, хто тебе образив? Хто хоча б словом зачепив, хоча б криво зиркнув на тебе? Хто? Я просто зараз піду та й вріжу йому межи очі! Ось і буде святе діяння!
Стара мовчить: в забутті.

СТАРИЙ. (за інерцією, згасаючи). Отож-то! І мовити нема чого! А справ був мільйон! Німця гнав усією Європою! В океанах коні напував! Мрію здійснював! Ріки повертав до витоків! У пустелі зводив сади! Відроджував, підкорював, освоював! А ти в мене під крилом жила! За моєю спиною ти була, як за кам’яною стіною! (Показав на стіну).

Галявина. З лісу виходять Васьона і Григорій. Він несе на собі довбанку.
Сідають. Васьона розв’язує клунок, дає чоловікові пляшку з молоком, хліб. Григорій відламує, дає Васьоні, сам п’є з пляшки. Васьона довго жує шматок, вдавилася, закашляла. Григорій суворо дивиться на неї, б’є по спині, простягає пляшку з залишками молока на денцяти. Не дочекавши, поки вона поїсть, підводиться.

ГРИГОРІЙ. Пішли!
ВАСЬОНА. Стривай, Гришо, посидимо.
ГРИГОРІЙ. Посидимо, як постаріємо.
ВАСЬОНА. Трішечки, Гришо, не підганяй…
ГРИГОРІЙ. До вечера треба встигнути розчистити ділянку. Наряд он який видали! Нічого, розчистимо! А ввечері вулики перетягнути подалі в ліс. Тут, як бачиш, бджолі вже немає місця. І обжитися не встигла бджола. І все твій Петько! Щоб помститися мені!
ВАСЬОНА. Та хіба він винен?
ГРИГОРІЙ. Він! Тільки оберу урочище під пасіку, він тут одразу ж – осьдечки будемо рубати!
ВАСЬОНА. Але ж сам і рубаєш! Сам береш наряди, подвійні! Все не вгомонишся, розбагатіти, чи що, хочеш? Хто ж тобі дозволить заможним стати? І затію цю з пасікою вже кинув би! Стільки мук заради крапельки меду…
ГРИГОРІЙ. Ти святе не чіпай! Людина я, не курка! Мусить бути і у мене своя турбота! Мед власний!
ВАСЬОНА. А як на мене… Одне мене хвилює, одне-єдине радує – дитинка під серцем. Твоя дитинка. Вона вже навіть рухається… Хочеш послухати? Га? Гришо… Ходи ж… Послухай. Не бійся, послухай…
ГРИГОРІЙ. Господи… (Слухає, приклавши вухо до живота дружини).
ВАСЬОНА. Чуєш?
ГРИГОРІЙ. Молоко, чи що, булькає? Щойно випила, ось і булькає… Хм…
ВАСЬОНА. (тоскно). Молоко! Ой… (Підіймає очі до неба).
ГРИГОРІЙ. Та хай тобі! Підводься давай…
ВАСЬОНА. Стривай-но, прохання у мене є до тебе, Гришо.
ГРИГОРІЙ. Ну.
ВАСЬОНА. Відпусти мене в лікарню в селище.
ГРИГОРІЙ. Це навіщо ж?
ВАСЬОНА. (винувато). Фельдшерка загадала, лягти мені треба на якийсь час.
ГРИГОРІЙ. Чого це раптом? Ти ж не жалілася. Навіщо ж лягати?
ВАСЬОНА. На збереження. Тітка Паша також радить, треба лягти. Адже скільки викиднів вже було.
ГРИГОРІЙ. Та! У всіх трапляється. Це, розповідали, худібний плід викидується. Здоровий плід він і родиться здоровим, його не викинеш, він назло всім родиться, а нездоровий викинеться! Природа так розпоряджається. Он у Таньки також два викидні було, а третій богатир народився.
ВАСЬОНА. Не кохаєш ти мене! (По паузі, з прихованою надією). Чи кохаєш?
ГРИГОРІЙ. Та годі тобі! У тебе одне на гадці! Вставай!
ВАСЬОНА. Посиджу я ще, еге ж, Гришо?
ГРИГОРІЙ. Посиди. Та гляди ж, не розсиджуйся! А я тим часом, відтягну-но довбанку в лісок. (Намагається звалити собі вулик на спину.)
ВАСЬОНА. Зараз, допоможу…
ГРИГОРІЙ. Підсоби!
Вона с готовністю скочила, забуваючи про все, підсаджує і кладе йому на плече важку довбанку. Григорій рухається в бік лісу. Васьона повертається на своє місце, але раптово хапається за живіт, осідає.
ВАСЬОНА. Гришо…
ГРИГОРІЙ. Що? Що знову?
ВАСЬОНА. Живіт… Господи, за що мені ці муки!
ГРИГОРІЙ. (скидає ношу, піднімає дружину на руки). Потерпи, потерпи. Зараз до баби Паші! Потерпи… Гей, люди, люди-и-и!

Стара сидить, не в змозі прийти до себе. Старий мовчки лізе на постіль, стає навкарачки впоперек неї, втикнувшись головою в подушку.

СТАРА. (отямилася). Ой, сиджу! А час минає! Де ти, Григоровичу?.. (Побачила Старого). Чого це ти?
СТАРИЙ. Чого-чого, помирати ліг, ось чого! В цьому житті найсвятіше – Богу вчасно віддати душу!
СТАРА. Та хто ж так помирає…
СТАРИЙ. Як?
СТАРА. Розкорячиною… Хто так лягає помирати?
СТАРИЙ. Я.
СТАРА. Ти що, окремішній?
СТАРИЙ. Окремішній. До вподоби мені так помирати, навик я так коцюбнути! Ось ви всі поздовж, а я _ впоперек! Святе їм подавай! Богу догоджай!.. Де ж воно святе, де богоугодне, де взяти його, де знайти?
СТАРА. Знайдемо…
СТАРИЙ. Знайдеш!
СТАРА. (терпляче). Знайдемо, Григоровичу, знайдемо! Ти тільки ж не лежи!
СТАРИЙ. Аякже, знайшла одна!
СТАРА. Знайдемо, хіба ж не знайти! Все зробимо, руки – не ліві! Та й часу ще є. Коня, може, попрохати в когось.
СТАРИЙ. Навіщо тобі кінь?
СТАРА. Конем би й відвіз мед свій у сиротинець.
СТАРИЙ. Господи, з ким жив!
СТАРА. (походивши по кімнаті, раптом рішуче). Ні, так справа не піде! Як не крути, одне залишилося! Йти на поклон до самого!
СТАРИЙ. (миттєво встав). Це ж до кого ще?
СТАРА. До Петра! До кого ще! Він і сам смерті дожидає, тож я синів його попрошу, хай би підкинули тебе до селища! У них у кожного по машині!
СТАРИЙ. По машині! А то ж! Грабували народ!
СТАРА. Жити вміли!
СТАРИЙ. А ми не вміли!?
СТАРА. А ми не вміли! Піду!
СТАРИЙ. Я тобі ноги поперебиваю!
СТАРА. Ой-ой, перебив один!
СТАРИЙ. Ти ще мені побазікай!
СТАРА. А ти не лякай! Чого лякаєш? Ич, помирати один зібрався! В інших чоловіки щодня помирають, і всі по-доброму, сумирно, лягають і мруть, ніхто на бабу не рикає. А ти рикаєш!.. Підводься, збирайся, поки я туди навідаюся. Он, медаль свою шукай, герой! (Рішуче пішла до дверей, але зупинилася, повернулася, сіла на лавицю біля кошика.)
Старий залишається на ліжку в тій самій позі.

Єгора стріла в провулку. Його треба було спитати. Вчитель, освічений, може б, що підказав.
СТАРИЙ. (насторожено). Якого Єгора?
СТАРА. Вчителя. Сина Тетяниного, на гульках знайденого. На неділю до матері, видко, приїхав.
СТАРИЙ. Що він сказав?
СТАРА. Нічого. Я прохопилася повз, а він просто мене не помітив.
СТАРИЙ. Тягни його сюди.
СТАРА. Не піду я.
СТАРИЙ. Та піди ж. Адже цей Єгор Тетянин саме в тому дитбудинку й працює, куди ми їхати намірилися! Змалку жив безбатченком неборак, тому й вирішив присвятити себе дітям сиротам. Він там, якщо не найголовніший директор, то вчитель хімії  _ точно! Сам з’явився! І їхати не потрібно! Усього й залишилося – запросити та вручити флягу з медом! І нехай розпишеться, що прийняв святе діяння! Йди, хутчіш, притягни його живого чи мертвого!
СТАРА. Гаразд, якщо так, збігаю! (Швидко йде; майже тієї ж миті чутно її зойк).
СТАРИЙ. Ну, що знову? Впала? Що там, стара? (Біжить за двері, повертається, ведучи під руки Стару.) Завше ти так – носишся, не глядючи під ноги! Невже забула, переступок там!
СТАРА. Та ж не спіткнулася я…. Не перечепилася… Бігла, й наче хто підніжку мені… Ой, лишенько, болить…
СТАРИЙ. Зараз… зараз…. Приляжеш, перепочинеш, і далі побіжиш…
СТАРА. Що ж трапилося, Григоровичу? Наче увесь світ повстав проти нас! Нічого не можемо вдіяти, тільки візьмемося й одразу ж підніжку нам! Меду свого надбаного і того віддати не можемо! Диви-но, і йти не в змозі…
СТАРИЙ. Ну ж бо, я тебе на руках понесу…
СТАРА. Ой, та що ти…
СТАРИЙ. (підіймає її). Потерпи… (Застиг, не спроможний зрушити з місця).
СТАРА. Пусти, не зможеш!
СТАРИЙ. Зможу!
СТАРА. Не зможеш.
СТАРИЙ. Зможу! (Робить з нею кілька кроків).
СТАРА. Ой, куди це ти мене…

Яблуневий сад. Старий дбайливо вкладає Стару на ліжко.
СТАРИЙ. Лежи.
СТАРА (підводячись). Час…
СТАРИЙ. Час стоїть… Лежи… А я присяду… Біля ніг твоїх…


                ЧАСТИНА ДРУГА


Старий сидить на своєму ліжку. До медалі на його грудях додався знак «Гвардія» старого зразка.
Вбігає Стара.

СТАРА. Ну, Григоровичу, молися на бабу свою! Вмовила Єгора! Вони там горілочкою бавляться, на честь приїзду. Доп’ю, каже, й прибіжу.
СТАРИЙ. (ображено). Міг би й почекати з оковитою…
СТАРА. Хто ж горілку залишить… Слава Богу! А я, грішна, вже гадала – каюк старому!.. Так, треба собі ладу дати.
СТАРИЙ. Та що ж не до ладу?
СТАРА. Ти скільки днів не вмивався. Чи дійдеш до вмивальника сполоскатися?
СТАРИЙ. Дійду, чого це не дійти…
СТАРА. Ні, сиди, я сама. (Несе миску з водою, рушник). Зараз, зараз, ти в мене помідорчиком сидітимеш, дай-но обличчя повтираю… (Обтирає вологим обрусом).
СТАРИЙ. І що б ти зробила, якби я пішов на ту ферму?
СТАРА. На яку ферму?
СТАРИЙ. Та у ворота в рай якби увійшов, і не повернувся. Що б ти діяла без мене?
СТАРА. Знайшла б що…

СТАРИЙ. Що, приміром?
СТАРА. Померла б… скажімо… Навіщо ж мені жити без тебе?
СТАРИЙ. Руки в тебе порепані, й уся ти якась порепана стала. По телевізору мастилко якесь показували… Продам меду, і крем куплю, і пудру. Ось і буде святе діяння. Га?
СТАРА. Як же ти продаш його, якщо подарувати зібрався сиротам.
СТАРИЙ. Нового накачаємо! Надовбаємо нову пасіку і накачаємо!
СТАРА. Накачаєш. (Відклала втирач). Ось. Давай-но тепер зачешемо тебе… А тепер шкарпетки змінимо, свіжі я наготувала… З козячим пухом, м’якенькі… Зараз, зараз, лишень ноги освіжимо… (споліскує йому ноги).
СТАРИЙ. І волосся в тебе не таке! Аж було, як смола!
СТАРА. Бог з тобою, Григоровичу, що це ти верзеш? Коли це у мене волосся було, як смола?
СТАРИЙ. Та ж у молодості.
СТАРА. (втирає його ноги). В молодості воно в мене світлим було… Ну ж бо, тепер шкарпетки надягнемо… С кізячим пухом… Вона, коза, з ранку десь бігає… І часу немає глянути, чи прийшла… Що це ти? (Докірливо.) Григоровичу… Плачеш хіба?

Васьона сидить на постелі, втупившись в одну точку на дверях. Чекає. Чутно вимогливий стук на вході. Вона кидається відчиняти. Входить Григорій. Він п’яний.

ВАСЬОНА. Господи, як цуцик! Де тобою носило?
ГРИГОРІЙ. Мед продав!
ВАСЬОНА. І що, пропив усе?
ГРИГОРІЙ. Своє, не чуже! Сам нажив, сам і пропив!
ВАСЬОНА. Сядь, роззую тебе… (Допомагає Григорію сісти на ліжко, стягує з нього чоботи). Що це?
ГРИГОРІЙ. Шкарпетки!.. Точніше, шкарпеток… один… чи одна…
ВАСЬОНА. Чия шкарпетка?
ГРИГОРІЙ. Моя.
ВАСЬОНА. Та ж це чужа!
ГРИГОРІЙ. Що ти верзеш, дурепо, нога моя, а шкарпетка чужа?
ВАСЬОНА. Чужа!
ГРИГОРІЙ. Може, й нога не моя?
ВАСЬОНА. Нога твоя.
ГРИГОРІЙ. А шкарпетка?
ВАСЬОНА. А шкарпетка… жіноча! Танька в таких вранці світилася! Ти що ж це, іроде, усенький день з нею пив? І шкарпетки її начепив…
ГРИГОРІЙ. Та випадково, чого галас здійняла? Висіли на огорожі, я й узяв! Чи босим ходити! Репетуєш!
ВАСЬОНА. Не репетую… Йди, спи в своїй довбанці! Аби й близько до мне не підходив!
Григорій підводиться і снопом падає на підлогу. Намагається щось заспівати. Васьона відречено дивиться на нього, відтак вибігає і повертається з берданкою.
ВАСЬОНА. Пристрелю! Щоб за раз усього позбутися!..
ГРИГОРІЙ. Що це ти, здуріла!
ВАСЬОНА. (стогне). Уб’ю!
ГРИГОРІЙ. Прибери пушку, божевільна! Вона ж стрелити може!
ВАСЬОНА. І стрілить!.. (Приклала цівку до його грудей.) Кажи, скотино, любиш? Чи не любиш?
ГРИГОРІЙ. Та вбий, чи що!
ВАСЬОНА. Вб’ю! Або себе порішу! Аніж так збиткувати себе!
ГРИГОРІЙ. Усіх не перестріляєш!
ВАСЬОНА. Перебила б! Поставила б до стіни рядами й усіх би перебила одним махом!
ГРИГОРІЙ. Та за що?
ВАСЬОНА. За те, що любити не можете, не вмієте! Щоб ви щезли!
(Кидає рушницю вбік).
Лунає постріл.
ГРИГОРІЙ. (відкидається на підлогу). Гопочки!
ВАСЬОНА. (кидається до нього, налякана всмерть). Гришо… ти живий?.. Та озвися… Ну чого ти, га? Гришо, Гришенько! Не лякай…
ГРИГОРІЙ. Рана!
ВАСЬОНА. Де?
ГРИГОРІЙ. Осьдечки…
Вона нахиляється, Григорій хапає її.
ВАСЬОНА. Відпусти, бовдуре! Розірвеш! Тобі що, Тетяни не стачило!
ГРИГОРІЙ. (здирає сукню з її плеча). Мені й тебе не вистачить, дурненька!

Знову чутно ту музику, яка постає ліричним містком між спогадами й дійсністю.

СТАРА. Ось… Тепер ти, справді, при параді. І медалі твої доречні…
СТАРИЙ. (поправив медалі). Не косо?
СТАРА. Герой!
СТАРИЙ. Ошелешимо вчителя!.. Е, та ж у нас ще десь одна така цяцька валялася! Тобі давали, «За ударну працю». Нумо і її сюди!
СТАРА. Ой, та кинь, ні разу не чіпляла!
СТАРИЙ. Ось і начепимо! Неси, де вона в тебе?
СТАРА. Та все там, в загальній купі. (Схилилась до чемодану). Ой, глянь, що я знайшла?
СТАРИЙ. Що знову? Замок від скрині. І ключ стирчить! А дужка зламана… Виходить, ти все-таки гроші тягав.
СТАРИЙ. (по паузі). Слухай, стара… Потрібні тобі ці гроші зараз?
СТАРА. І то вірно.
СТАРИЙ. Медаль шукай.

СТАРА. Та ось вона.
СТАРИЙ. Давай, я її тобі…
СТАРА. Ой, аби ж не засміяли…
СТАРИЙ. Хто? Не засміють! Ну ж бо… (Чіпляє їй медаль). Ось! Хай не думають, що ми цілком простаки, не такі вже й простакуваті!
СТАРА. Незручно якось. Аби чогось не подумали…

СТАРИЙ. (ставить посередині кімнати два ослінчика поряд). Сядь.
СТАРА. Сядемо…
СТАРИЙ. Постривай… (Несе подушечку, кладе її на табуретку, попередньо змахнув з неї пилюку). Ось, тепер сідай.
Сідають, дивляться кудись в далечінь, крізь час.
СТАРА. Наче, фіртка ляснула…
СТАРИЙ. Почулося…
СТАРА. Вітерець бавиться…
Пауза.
СТАРИЙ. Де ж він, Єгор твій?
СТАРА. Прийде. Момент, сказав, прискачу! Як же не прискаче, таж учитель!
Пауза.
СТАРИЙ. Стривай-но, ти чого це, плачеш?
СТАРА. Не плачу я, звідки ти взяв?
СТАРИЙ. Та бачу, плачеш. Он, сльоза руда.
СТАРА. Та де ти бачиш сльозу, борони Боже!
СТАРИЙ. Та ондечки, на щоці колотиться.
СТАРА. Це?
СТАРИЙ. Еге ж.
СТАРА. Та ж це родимка.
СТАРИЙ. Яка родимка?
СТАРА. Родима цятка. І не руда вона взагалі.
СТАРИЙ. Звідки взялася? Її ж не було!
СТАРА. Як же це не було, якщо зроду цятка. Від народження вона в мене.
СТАРИЙ. На іншому місці, мабуть, була. Переповзла.
СТАРА. Як це так на іншому, на щоці й була. Вона на одному місці й сидить від народження до смерті.
СТАРИЙ. Ти хочеш сказати, я сліпий? Вік прожили поряд – і не побачив?
СТАРА. (не одразу). Не ти сліпий… Життя сліпе…
СТАРИЙ. Це ж треба! А я й не помічав…
СТАРА. Ти просто забув…
СТАРИЙ. Прикра-ашає… (Нерішуче потягнувся до її щоки). Ну ж бо…
СТАРА. Цур тобі! Побачать! Скажуть, замість Богу догодити, он вони чим зайнялися.
СТАРИЙ. Хіба не догодити… Ану… дай торкнути…
СТАРА. Вчадів! Кажу тобі – побачать! Хорони, Господи!
Пауза.
СТАРИЙ. Та де ж він! (Скочив, рушив по хаті колами). Ось так ось і протряслися віку свого! «Цур, помітять! Цур, почують! Цур, побачать! Ой-ой, хоронь Боже!» Схоронить, дідька йому!
СТАРА. Сядь, Григоровичу, сядь. Сиділи ж як гарно!
СТАРИЙ. Вчений я нині, стара! Тепер я знаю, як жити! Якщо основне життя не сам жив, то додаткове сам буду жити! Сам!
СТАРА. Ти що це базікаєш, старий? То хто жив твоє життя, якщо не ти сам?
СТАРИЙ. А грець знає хто, та тільки не я!
СТАРА. І де ти був, якщо не сам жив?
СТАРИЙ. На горі сидів!
СТАРА. На горі він сидів!
СТАРИЙ. Так. І спостерігав. Хтось жив, а я сидів, спостерігав. І плював на нього!
СТАРА. На кого?
СТАРИЙ. На того, хто тілом моїм був!
СТАРА. Та хто ж був тілом твоїм, прости Господи!
СТАРИЙ. Коняка!
СТАРА. Оце скаже!
СТАРИЙ. Коняка замордована! Її, худобину безсловесну, і ганяли по спільному двору! А я сидів на горі і плювався. Та я, якщо хочеш знати…
СТАРА. Цур!
Чутно приглушений стукіт.
СТАРИЙ. Стукає хтось… Єгор, напевно! Нумо, перевір!
СТАРА. (визирає за двері). Немає нікого.
СТАРИЙ. А хто стукає? Курча?
СТАРА. Та ніхто не стукає! Причулося тобі!
СТАРИЙ. А де ж він, Єгор твій?
СТАРА. Прийде, потерпи. Адже вчитель, прийде.
СТАРИЙ. Але ж якого дідька досі не йде!
СТАРА. Прийде.
СТАРИЙ. Ти бачила його?
СТАРА. Побійся Бога, Григоровичу!
СТАРИЙ. Ти розтлумачила йому?
СТАРА. Потерпи, Григоровичу, потерпи. На гостині чоловік, всяке бува, загуляв. Він пам’ятає, все пам’ятає, і п’яний не забуде, прийде.
СТАРИЙ. Ти сказала йому, що я при смерті, помираю! Що мені зосталася всього одна година! Що я ось-ось…
СТАРА. Сказала.
СТАРИЙ. И він не побіг?
Стара знітилася, не знаючи, що казати.
(з надією). Може, збрехала ти мені!
СТАРА. (з докором). Григоровичу!
СТАРИЙ. Як же це! (обм’як, знесилено пішов до свого ліжка, опустився на нього).
Чути стукіт.
СТАРИЙ. (підводячись). Нумо перевір!
СТАРА. (знову виглядає за двері). Е, та це коза прийшла! Йди-но, йди собі, пізніше напуватиму тебе! Не до тебе нам!
СТАРИЙ. Не Єгор?
СТАРА. Заспокойся, Григоровичу, заспокойся. Що це ти обм’як раптом?
СТАРИЙ. Образливо мені. (Не відразу). Якийсь я надурений…
СТАРА. Ким?
СТАРИЙ. Та всіма… (Над силу всміхнувся.) Ось і ти цілувалася з якимось тюхтяєм!
СТАРА. Ти це про кого?
СТАРИЙ. Та все про нього, про Петра.
СТАРА. Та хіба ж він тоді був тюхтяєм?
СТАРИЙ. Тюхтяй _ він і є тюхтяй. Як твоя родимка – від народження. Як ти могла з таким, попри живого чоловіка!
СТАРА. Та не була я тоді заміжньою, що ти! І не цілувалася я з ним. Йшли зі школи, а він пирх сюди ось, в щоку, і з переляку навтьоки! Ой, знайшов що згадати! Дріб’язок якийсь.
СТАРИЙ. Та який це дріб’язок? Усеньке життя вони на кпини мене брали! Все життя знущалися! Ганяли, грабували, в душу плювали! Тепер, насамкінець, і до дружини моєї дісталися! До вінчаної, законної!
СТАРА. Ех, Григоровичу, Григоровичу! Адже ти за це до-овге _ довге життя цій законній своїй дружині так жодного разу і не знайшовся погадати.
СТАРИЙ. Як це?
СТАРА. На ромашці білій. Любиш… не любиш…
СТАРИЙ. (по паузі). Ось і знайшли ми з тобою святе діло – ромашку смикати, любиш, не любиш! (пауза). Що це з серцем у мене? Глянь-но, стара, чи не зупинилося взагалі?
СТАРА. Та що ти? Ну ж бо… (Прихилилася головою до його грудей.) Тьо -охкає…
СТАРИЙ. (обійняв її, притиснув до себе). Отже, поживемо ще, га, голівко з кіскою?
СТАРА. Поживемо…
Обоє завмерли.
СТАРИЙ. У мене є до тебе крихітне прохання, стара.
СТАРА. Слухаю тебе, Григоровичу.
СТАРИЙ. Якщо щось, ти ж, заради Бога, не йди за нього.
СТАРА. Та він же лежить, уже п’ять літ лежить!
СТАРИЙ. Встане. Він зумисно лежить. Дожидає. Манера така – затаївся. Я помру, миттю встане й прискаче!
СТАРА. У нього своя стара. Навіщо йому ще…
СТАРИЙ. Свою він уб’є.
СТАРА. Таке скажеш! Та ж у нього п’ятеро синів.
СТАРИЙ. І синів повбиває. Всіх п’ятьох. Ти не викручуйся ящіркою, ти прямо скажи _ підеш, коли що, за нього?
СТАРА. Не піду. Ніхто мені більше не потрібний…
СТАРИЙ. (намагається жартувати). Крім мене?
Стара не реагує, скорботно дивиться вперед, в іншу далечінь, куди, вочевидь, одна лишень і заглядала.

З лісу виходить Васьона. Її руки вимащені землею.
ВАСЬОНА. (опускається навколішки). Господи, за що ти прирік мене на такі муки? Що я страшного, жахливого такого вчинила, що ти позбавив мене радості материнства? За що ти зневажив мене, за що сиротиною залишаєш? За які такі гріхи ти загнав мене знову на цю трикляту роботу, змусив корчі обертати? Адже знову я позбулася довгоочікуваного плоду, дитинки моєї, останньої надії своєї! За що? Чим згрішила я перед тобою? Чим не догодила? Чи я не зговірлива, чи я не терпляча, не робітна? Ти на руки тільки глянь мої, господи! Глянь!..
З’являється Стара. Вона підхоплює здійняті до неба руки Васьоны, притискає їх до своїх грудей, затим _ до очей, зволожених сльозами.
СТАРА. Заспокойся, заспокойся, серденько моє юне. Не побивайся так, не карай душу молоду – від страждань твоїх я старію…
ВАСЬОНА. Що зі мною? Плакати хочу, але й сліз немає!
СТАРА. Наплачешся ще, серденько моє, наплачешся. Не квапся.
ВАСЬОНА. Дитинка йому потрібна. Сина просить, сина чекає! Кину, лякає, якщо не народиш! А я знову… Скажи мені, старосте моя сива, що там попереду? Чи варто чекати, надіятися, чи варто каратися, мучитися? Чи є там щастя? Чи не ліпше зараз на скелю да сторч головою, щоб світа білого не бачити!
СТАРА. Ні-ні, серденько моє юне, тільки не це! Забудь! І вір! І терпи. Все буде попереду, все, нічим Господь не обійде. Нічим!..

Чутно іржання коняки.
ГОЛОС ГРИГОРІЯ. Тпру-у, скотино!
СТАРА. Підводься, серденько моє, підводься! Стрінь мужа, як належить, з ясним обличчям, з доброю усмішкою… (повертається в дім, йде до іконниці, стає навколішки, до молитви.
Входить Григорій.
ГРИГОРІЙ. Ось де вона! Ти що надумала, дурепо? Ти чого з работи зірвалася? Ти що, піонерка, з ділянки в кущі бігати? (Вказав батогом на її живіт). Чи знову що трапилося?
ВАСЬОНА. (наполохано). Ні, ні…
ГРИГОРІЙ. То якого дідька роботу кинула? Зроду такого за тобою не було! Пішки прийшла?
ВАСЬОНА. Пішки…
ГРИГОРІЙ. Ну, це добре. За таких справ, кажуть, ходити багато _ корисно. Ну ж бо, як у нас там нині… (Приклав вухо до її живота). Чому мовчить?
ВАСЬОНА. Зарано ще, мабуть.
ГРИГОРІЙ. Ич! З гонірних! І звука не подасть батькові! Та-а… Так ось і живемо, сину. Гроші зашибаємо! Денно ліс валимо, нощно _ мед качаємо! Так і минає воно, життя. Нічого, синку, нічого. До твого явлення все тут налагодится, все облаштується. Грошей накопичимо, флягу медом наповнимо! Ти знай зростай, не поспішай, ґрунтовно. Чекамо тебе… чекаємо…. (Підводиться, здивовано дивиться на Васьону). Ти чого рюмсаєш, голівко з кіскою?
ВАСЬОНА (припадає до його грудей, осідае додолу). Тяжко мені, Гришенько, тяжко! Невже не бачиш?
ГРИГОРІЙ. Ну годі, годі тобі… Що ти, насправді? Йдімо… робота не чекає!
ВАСЬОНА. Йду… (Піднімається, хитаючись, йде за ним, спиняється, аби пересилити біль).
ГРИГОРІЙ. (йде, не озираючись, гукає). Кроку-уй!..
Чутно іржання коняки. Григорій і Васьона віддаляються у лісову хащу.
 
Стара підводиться з колін, підходить до стіни, прихиляється до неї обличчям і завмирає. Старий бере з лавиці кошик, підходить до столу, випускає курча, напуває його водою з чашечки. Стара відходить від стіни, безцільно бреде по кімнаті в один бік, потім в інший.

СТАРА. Григоровичу… Податися знову до Єгора?
СТАРИЙ. Сядь.
СТАРА. Та ні, піду.
СТАРИЙ. Сядь.
СТАРА. Сяду… (Сідає; пауза.) Ну, гаразд, мене не пускаєш, то сам би пішов, Григоровичу? Га? Він чекає, напевно, що ти сам прийдеш, народ нині гордий. Га?.. Якщо немає здоров’я, я б і сама тебе відвела. Я, якщо треба, й силоміць би тебе дотягла. Адже нам головне побачити його, сказати встигнути – ось, мовляв, я, ось мед наш. Солодкий він чи гіркий, прийміть як є, від щирого серця даруємо сиротам. Тільки встигнути сказати, а Господь би й почув. Адже він усе чує, все бачить. Га, Григоровичу? Адже життя обіцяли нове дати. Спробували б… пожити. Га?.. Йдімо… (Не дочевшись відповіді, встала, пройшла хатою, знову підійшла до старого, присіла на лавицю.) Озвися, хоч якось!..

СТАРИЙ. Прости мене, стара. Прости за все. Винен я перед тобою. Адже цього ти чекала від мене сьогодні?
СТАРА. Не цього…
СТАРИЙ. Що ж?
СТАРА. Щось нога свербить… Днями гепнулася я нею добряче… Приляжу… На хвильку… Потім вже… побіжу далі…
СТАРИЙ. Лягай. Стривай, допоможу я тобі… (Веде її до постелі, вкладає; підбив подушку, підмощує їй під спину).
СТАРА. Треба ж, як невчасно… Ниє нога, сил нема!..
СТАРИЙ. Дай-но я розітру її…
СТАРА. Помираю я, начебто, Григоровичу.
СТАРИЙ. Та ти що! Хто ж від ноги помирає! Та й ця, с косою до стегна, по мене приходила, не по тебе. Ти тут ні до чого.
СТАРА. Все ти переплутав у житті, Григоровичу, навіть сни…
СТАРИЙ. Вбити мене замало!
СТАРА. Та за що? Хіба ти винен…
СТАРИЙ. Ох, Васьоно, Васьоно!
СТАРА. (припіднялася). Ти до кого це так?
СТАРИЙ. Що?
СТАРА. Ти кого щойно назвав так…
СТАРИЙ. (невпевнено). Тебе… Хіба ти не Василисою звешся? Чи я знову все плутаю? Ти що, забула ймення своє? Тебе ж Василисою звати!.. Га? Чи ні?.. Іди ото, склероз у мене?
СТАРА. Голова з кіскою…
СТАРИЙ. Та хай тебе! Лякаєш! Ім’я своє не пам’ятаєш!
СТАРА. Жінка моє ім’я. А називають Василисою.
СТАРИЙ. Я люблю тебе, Василисо, кохаю.
СТАРА. І давно закохався?
СТАРИЙ. Сьогодні!.. Не залишай мене, заради Христа прошу, не залишай!

Годинниковий бій. Рука Старої повільно здіймається, опускається на голову Старого, помалу гладить її. В світлі, що поволі меркне, прозирає тільки жовтенька грудочка на голій столішниці.
Завіса


Олексій Котов
http://www.proza.ru/avtor/kotovalnik

Автор про себе
Мешкаю у Воронежі. Почав друкуватися в 1993 році у місцевих виданнях «Авось», «Антенна», «Веста», «Сударыня».
З 1996 року співпрацюю с пітерским часописом «Вокруг смеха», а  з 2001 року – зі ставропольскими «Нескучной газетой» та «Флиртом».
Оповідання друкувалися також  в смоленській «Веселухе», новосибірській «Развлекательной газете», казанському «Чаяне», московській газеті «Вокруг смеха», а також «Петрович» (Нижній Новгород), «Семейные кроссворды» (Іжевськ), московській «Чертовой дюжине», московському видавничому домі «Шварц и к0» (газети «Частная жизнь», Очная ставка», Тайная власть», «Поле чудес» та ін.).
Дещо з творчого доробку опубліковано в «Магазине  Жванецкого», часописах «АиФ», «Крестьянка» . 
В Україні тривалий час співпрацював з  «Игрой» (Горлівка), «КВН-газета» (Хмельницький). Чимало прозових творів було надруковано також  у кіровоградській періодиці.
З 2000 року є автором одеського журналу «Фонтан».

Перекладач про автора
Олексій Котов –  світлий автор і відкрита для спілкування людина. Та заразом він той, хто спростував незаперечну, здавалось би, істину про те, що кожна сім’я нещаслива по-своєму, а щасливі – всі однакові.  Принаймні в його творах, присвячених життю звичайнісіньких родин, які наче з твого під’їзду, твого двору, вони всі цілковито не подібні й, разом з тим, упізнавані.
В Олексія величезний доробок короткої прози, яка, окрім періодики, ніде не друкувалася. А я переконана, що цього талановитого гумориста видавці ще просто не розгледіли. Його оповідання з циклу «Шпіонські історії», анекдоти та  твори, присвячені коханню,  мали б бути видані гарними книжками, багатотомними виданнями. Зізнаюся щиро: коли в мене «не було настрою», на сайті Проза.ру передовсім читала написане Олексієм Котовим. Його м’який ненав’язливий гумор має здатність повертати до притомності звихнуту душу.
А ще Олексій – неперевершений майстер сюжету. Він знаходить колізії, варті відображення в літературній творчості, навіть там, де ніхто їх не наважиться шукати – на зарослих бур’янами грядках, наприклад.


В ангела боліли зуби...

1.
На столі лежав розгорнутий зошит. До авторучки підповзав сонячний зайчик ...
Людочка бродила по кімнаті, заклавши руки за спину, і з відчаєм, ба, навіть, зі злістю косилася на чистий аркуш. Серце здавалося пружним, гарячим і переповненим ... Але перші, такі необхідні, що вже витали у повітрі, віршовані рядки, все одно не приходили.
«Я не можу сказати «прощай »... Я не можу повірити в Лету ... _ рій думок у голові був схожий на ураганчик. _ Слова незламного поета .. Ні-ні, сонета ... Та ж ні! .. Моя важка карета .... ».
Людочка нервово прикусила губку.
«До чого тут Лета?! _ вона на мить зупинилася. _ Нісенітниця!..»
Людочка на мить уявила себе сумною принцесою. Образ здавався доволі милим і привабливим. Але внутрішній настрій, занадто різкий, такий, що породжує особливо стрімкі почуття і слова, мало гармоніював з трагічно-меланхолійним личком вінценосної особи.
Молода жінка підійшла до вікна.
Чоловік Льонька полов город. Дачна ділянка, освітлена веселим вранішнім сонцем, сяяла, як сцена напередодні прем’єри. Але в принадах прийдешнього дня не було нічого бутафорського і штучного. Світ був свіжий, простий і чистий.
«А сказати «прощай» – кому? .. –  Людочка потерла щоку. – Льоньці, чи що?!»
У Льоньки була широка спина борця. Опуклі м’язи ледь здригалися під засмаглою шкірою в такт ударам сапи.
«Слон нещасний! ..» – не без докору подумала Людочка і повернулася до столу.

2
– Ти що? ..
– Я це, як його ... Я води попити.
Під вагою Льоньчиних кроків трохи поскрипували мостини.
– Добре, тільки не заважай мені.
Людочка щось швидко писала. Вона розмовляла з чоловіком, не піднімаючи голови.
Льонька, не відриваючись від кухля з водою, перевів очі на годинник. Стрілки показували пів на дванадцяту.
– Пече вже ... – ніби знічев’я сказав Льонька.
– Що? – сухо перепитала Людочка.
– Пече, кажу.
– Так.
– До вечора закінчу з городом ... А потім дах на сараї полагодити слід.
– Так.
– А ще ... Це ... Ну, загалом ...
– Так! – різко відрубала Людочка.
Льонька потупцяв на місці.
– Що, «так»?.. – не зовсім упевнено перепитав він.
– Не заважай мені, будь ласка!
Обличчя дружини, що схилилося над зошитом, було дивовижно вродливим і заразом непроникним, як у лікаря.
– Та я нічого ... Пишеш, отже, еге ж? – Льонька зніяковів. – Гаразд, із городом я сам упораюся.
В голосі Льоньки раптом почулися нотки провини. Він тихо причинив за собою двері...

3
     «А в ангела боліли зуби,
     Ні Бог, ні чорт, ніхто, ніщо
     Йому – шкода – не прияло…
     Ба, дошкуляло навіть гірше...
     А чи потрібен хворий в раю?
     І за скандал, урешті-решт,
     Був ангел скинутий із хмари.
     Вигнанець раю!..
     Та що образа, як про долю йдеться!..
     Не вилицю лама зубовний біль,
     А серце, душу, шкіру, крильця!..
     Від болю ангел аж курився
     І раптом він на дух печальний
     (Чужий, можливо, нелегальний)
     Щокою зболеною настромився...

Людочка відкинулася на спинку стільця і вдоволено посміхнулась.
Рядки народжувалися вже самі собою і майже не вимагали зусиль... Вони приходили нізвідки. Яким буде наступний, Людочка щиро не відала.
 
     Такого реву не чували ні рай, ні пекло, ані небеса:
     «Молися, проклятуща душе!! .. Молись і знай,
     Що всіх мук пекла, яко спокути чи як призу,
     Ти не побачиш до зарізу!.. »
     Біль вже вщуха...
     І ангел мовив: «Ти чия?!..»

Пауза вийшла хоча і легкою, але досить тривалою.

     О, стрепенись, жалобна душко!
     А чи тебе труснуть за вушко,
     Труснуть, та так, що станеш діркою,
     А не божественною зіркою.

Авторучка знову завмерла... Та лишень на кілька хвильок.

     І перелякана усмерть
     Двигтінням крил – і ледь жива –
     Белькоче щось собі душа:
     «Поетова я, пане...»

«Ха-ха-ха-ха!..» – мало не сказала вголос Людочка.

     Бевзь – він не може бути сам!
     Він завжди десь, собачий потрух,
     Рида собі над панським мозолем...
     І хай же доля вбереже
     Від фіміамів того трунку...

4
Нінка Федорова полола город у купальнику. У неї було велике сильне тіло і гарні груди. Груди ледве вміщалася під вузькою смужкою ліфчика.
«І як він тільки не трісне, ліфчик цей?», – подумав Льонька.
Особливо гостро подібні думки турбували Льоньку, коли сусідка нахилялася до землі.
– Льонько, чуєш!..
Півроку тому Нінка розлучилася з чоловіком. Жіноча самотність зробила її сміливою і простодушною. Особливо в спілкуванні з Льонькою.
– Льонько!..
– Ну?
– Дружина твоя де? Знову вірші пише?..
Нінка стояла, спираючись на мотику, і пильно дивилася на Льоньку.
Льоньчин погляд знову втупився в смужку тканини на жіночих грудей.
– Обід вона готує, – збрехав Льонька.
– Смачний, мабуть?..
– Хто?
– Не хто, а що. Обід.
Льонька промовчав.
– Льонько, скажи чесно, жерти хочеш? А то ходімо, нагодую.
Напівгола Нінка, що вже встигла спітніти від роботи, блискала на нього булочкою з маслом. Льонька раптом відчув, як його «чоловічий гаплик» вогнем обпік низ живота.
– Ні, спасибі ...
Льонька відвернувся. Він силоміць, майже не з’ясовуючи, де бур’ян, а де картопля, завзято гамселив сапкою по ділянці.
– Дурний ти, Льонько!..
Льонька зціпив зуби і ледь не згідливо махнув головою у відповідь.

5
Людочка тріумфувала... Вона підскакувала на стільці і боялася не встигнути за квапливими рядками, що раптом дременули, наче баскі коні.

     ...Та де ж той ангел?
     Ось!
     Але у гніві почорнів.
     Жахке обличчя –
     Всеспопеляюче, величне,
     Як блискавки в розгніваному небі.
     І хто ж це римок ще не скуштував?!
     Нудне і кисле це вино –
     Слова, народжені неробством,
     Та біль зубний – оце воно!! 

Думки випереджали можливості їх викладу. Рядки «...Не щелепа – а серце вже конає. А рима? Ба, вже рильцем спотикає!..» не знаходили собі місця.
Льонька увійшов до кімнати важким, командорським ходом.
Широка долоню лягла на плече Людочки.
– Льоня, ти що?!..
Владні руки потягли її до спальні.
– Отетерів, чи що?!
Льоня пристрасно сопів і мовчав. Людочка відчайдушно відбивалася, не випускаючи з рук зошита і ручки. Невдовзі обличчя чоловіка стало схожим на розфарбовану фізіономію індіанського вождя, що вирішив оголосити війну всім сусідам.
– Іди геть, ідіоте, бо вб’ю!
Людочка вкусила чоловіка за пальця.
Льонька тихо охнув. Він залишив у спокої жінку і тицьнув палець до рота.
– Знайшов час!..  – Людочка заплакала. – Йди собі!
Льонька стояв посеред кімнати – величезний і незграбний.
– Ну, чого витріщився?!
– Я це, як його ... – у голосі чоловіка чулося відверте роздратування. – Я їсти хочу!
–  То йди на кухню!
Погляд Льоньки зашпортався на розгніваному обличчі молодої жінки. Сльози робили його зчужілим. Людочка подовжено схлипнула і по-дитячому витерла ніс долонею.
Льонька трохи засоромився – спокусливий і напівоголений образ сусідки Нінки відразу ж потьмянів. Інстинкт поступився місцем сумніву.
На кухні Льонька знайшов хліб, ковбасу і склянку охололої кави. Льонька їв, не відчуваючи смаку, і дивився у вікно. Коли сусідка Нінка, нарешті, рушила в бік свого будинку, Льонька полегшено зітхнув. Він навшпиньках пройшовся по вітальні. Людочка сховалася в спальні, але Льонька навіть не глянув у бік зачинених дверей.
У напівтемному коридорчику Льонька налетів на кинуту сапу. Та, очевидно згадавши своє близьке споріднення з граблями, залюбки й уміло розбила йому носа держалом...

6
       ...І на біду,
       Гуляла шкапа там, внизу.

Віршований рядок застиг, як кінокадр. Грізний ангел з опухлою щокою висів у повітрі, тримаючи перед собою зіщулену від страху душу поета. Внизу прогулювалася стара коняка. Вона ліниво жувала траву і зовсім не цікавилася тим, що відбувається в неї над головою.
Людочка достеменно знала, що повинно було статися далі. Та слів – простих і зрозумілих –  таких, які народжувалися в серці лишень десять хвилин тому, вже не було.
–  Льонька... Дурень! –  голосно сказала Людочка.
Стало трохи легше, але ангел «в кадрі» не рухався.
Людочка підвелась і подивилася у вікно. Льонька знову полов город. Його могутня спина здавалася по старечому згорбленою і втомленою.
«Кадр»-картина  –  ангел плюс ошелешена душа поета і шкапа внизу – танула просто на очах.
«Ні-ні!.. Не можна!.. Так не можна!»
Людочка не розуміла, що не можна і чому не можна. Ручка квапливо ковзнула по паперу, нотуючи те останнє, що настирливо вислизало з пам’яті.
Ангел ожив...

     ...Він шкуру з коняки зриває,
     Їй душу втискає у груди.
     О душе, про радість – забути!
     Оголений коник злітає
     Й ховається в далечині...
     Зі шкуркою – руки з мани –
     Стоїть і турбується ангел...
     Браво!

У серці щось тихо клацнуло. Авторучка одразу продовжила:

     Поет – кому слова не трудні,
     Хто може спалахнути враз і раптом,
     Усім, що рве чужії груди,
     Чужі серця гризе з азартом...
     Коли душа моя без шкіри,
     Слова випалюють і мозок.
     І я кажу, мій добрий Боже!..
     Мій милосердний, добрий Боже,
     За що караєш ти мене?..
     За що мені, шкапі, на вушко
     Слова підказуєш про смужки?..
     За що від слів конаю я?..
     Я бачу світ, і світ без дна,
     На що мені зіпертись, Боже,
     Та ж я...

Людочка завмерла після «я»... Як такого її власного «я» майже не було. Був тільки аркуш і ледь тремтливий кінчик авторучки над ним.
Час спливав зовсім непомітно. Людочка вже не пам’ятала ні про що: ні про Льоньку, ні про недавню сварку з ним. Колишнє поетичне натхнення повернулося непомітно, наче крадьки. Але з недавнього  –  трохи глузливого і лукавого, –  воно раптом перетворилося у щось пронизливо гостре. Власне «я» тануло, як сніг на гарячій долоні.
А рядки обірвалися... Почуття в грудях стало таким величезним і нетерплячим, що Людочка задихалася. Вона підхопилася і, не знаючи, що їй чинити далі, обійшла довкруг столу.
Руки дрижали... Вона перегорнула аркуш у зошиті. Лист був злякано чистим, як сніг.

7
–  Льонько, ти свою благовірну товкти пробував?
–  Ні.
–  Навіть жодного разу?!..
–  Ні.
–  Даремно!.. Он того салату скуштуй, Льоньчику.
Нінка все-таки вдягла халатик. Правда, він був застебнутий не на всі гудзики. Така недбалість тільки підкреслювала стрункість жіночої фігури.
На простеленій просто на грядках ковдрі стояли тарілки зі смаколиками. Пляшка спотикачу стирчала поруч з ліктем Льоньки, чи не на чвертку вгрузши в м’яку землю.
Льонька їв квапливо, але не пожадливо.
–  Може, хильнеш?
Не чекаючи відповіді, Нінка потяглася до пляшки. Черговий гудзик на її халатику легко вислизнув з петлі.
«Старий халатик, напевно... –  вирішив Льонька. –  Купувала його давно».
–  А мій колишній випити любив, –  легковажно базікала Нінка. –  А як вип’є, то, значить, –  товктися. Дурень, словом...
–  Знаю, –  Льонька кивнув.
Одного разу худий і злий, як чорт, Толік накинувся на Льоньку. Але тому навіть не довелося докладати рук. Толік налетів на гіганта-сусіда, як на залізобетонний стовп, і звалився на землю.
–  Убити обіцяв, –  Льонька посміхнувся.
Він підняв склянку. Наповнена по вінця склянка з самогоном пахла не сивухою, а чи не сорока травами, на яких настоювалася.
–  Пий, Льонько, пий, бо вихлюпнеться...
Нінка чекала. Вона посміхнулася і не опускала очей.
«А купальник, отже, той, як це... переросла вона його, значить». –  Льонька втягував у себе пахучу рідину, не відводячи очей від смужки ліфчика.
Він раптом упіймав себе на думці, що Людочка напевно дивиться у вікно – приготування до пікніка на городі вийшло доволі гучним.
Льонька мало не вдавився самогоном.
–  Дідько!.. Цигарки вдома забув.
Льонька залишив недопиту склянку і швидко встав.
–  Повернешся?..
В очах у Нінки було стільки тоскного й жадібного очікування, що Льонька відвернувся.
–  Я швидко, – пообіцяв він.
–  А з Толіком у мене –  все!.. –  раптом палко загомоніла Нінка. –  Розумієш, Льоньчику?.. Востаннє із його граблями зустрілася. Не можу я з ним більше... Нудить.
Льонька вже йшов до будинку. Не озираючись, він махнув головою. Перечепившись на борозні, Льонька недоречно вилаявся і вирішив, що з його особистим життям, мабуть, теж покінчено...

8
Пачка сигарет лежала на столі, у вітальні.
–  Чуєш, поетесо!.. –  Льонька гупнув кулаком в замкнені двері спальні. –  Виходь, побалакати треба.
За дверима ледь чутно схлипнуло.
–  Ну, це я до кого?!
Льонька здивувався тому, як злісно й гучно звучить його голос.
За дверима мовчали.
Льонька вже не сумнівався, що Людочка бачила «частування» чоловіка з гарною сусідкою на городі. Але всі неприємності, а цю особливо, Людочка переносила мовчки.
–  Коза недодерта! .. Всю душу ти з мене витрясла! –  раптом зарепетував Льонька. – Ходи давай, шкуру зніматиму!
Глибоко ображене чоловіче єство, неабияк підтруєне напівголою Нінкою і притлумлене самогоном, вимагало виходу. Але самих слів було мало...
Льонька дав копняка стільцеві. Той упав ниць. Льонька штовхнув його ще раз. Стілець з гуркотом, зачіпаючи на шляху все, що тільки було, шарпнувся і ліг обабіч.
–  Письменниця!.. Творча особистість, трясця тобі! – бушував Льонька. –  А в будинку жерти нема чого! .. Огірками з грядки харчуюся, як заєць приблудний! Я тобі що, бик, щоб і вдома, і на роботі за двох плуга перти?!..
Двері в спальню під величезним кулаком зацьковано пискнули і трохи подалися досередини.
–  Ти хоч копійку додому принесла, га?!..
Взагалі-то, Людочка працювала вчителькою початкових класів. Але її зарплата становила лише десяту частину Льоньчиної. Про неї частенько забували, сплановуючи найнагальніші потреби.
–  А народжувати за тебе хто буде, теж я?!.. Дурепо нікчемна!!.. Виходь!
Кулак знову гаратнув по дверях. Ті стали нижчими і перехнябилися на один бік.
Льонька раптом зрозумів: ще одне зусилля – і двері розлетяться на друзки.
Він завмер і повільно опустив п’ястук.
–  Виходь... –  голос Льоньки лунав так само грізно, та наразі став значно глухішим. –  Все одно бити буду!
Тоненька й тендітна Людочка була тільки на рік молодшою за Нінку. Але поруч з нею вона здавалася підлітком. У Людочки були величезні блакитні очі й тоненька шия.
–  Симулянтка!.. Упирка нещасна!..
Двері самі, без найменшого зусилля з боку Льоньки, зачеплені лише легким протягом, несподівано почали відкриватися.
Льонька притягнув їх до себе за клямку мізинцем.
–  Виходь, кому кажу!
У спальні знову гірко схлипнули... Потім ще і ще раз.
Льонька засунув у щілину між одвірком рушник, що нагодився під руки, і притис двері...
–  Останній раз по-доброму кажу, виходь!
Тихий плач Людочки почався з дитячого «Ой, мамочко!..».
–  Коза збісна!..
Льонька позадкував від дверей. Він спіткнувся об перекинутий стілець і, ледь не втративши рівноваги, гепнувся на диван.
–  Стули пельку!
Льонька пошпурив у стіну подушкою.
Плач у спальні став дещо голоснішим і значно відчайдушнішим.
–  Та писок закрий!.. –  Льонька стис руками голову, щоб не чути його. –  У мене зараз дах від тебе поїде!
Вуха під широкими долонями полум’яніли пекучим вогнем. Льонька завалився на бік. Він наосліп намацав другу подушку і накрив нею голову.
–  Господи, чого це я з такою дурепою зв’язався?!.. –  на мить перед його уявним поглядом знову промайнуло пишне тіло Нінки. –  Всі баби, як баби, а ця... Ну, неможливо... Господи, та за що ти мене так, га?!
Крик Льоньки з-під подушки звучав не менш трагічно, ніж тихий жіночий плач в спальні.
–  Все одно піду, блін!.. Я що, псих, що б з дурепою жити?!
Льонька підібгав під себе ноги і вмостився зручніше.
–  Цих бабів... –  він на мить зашпортався. –  Море!.. А може, і два моря. Океан, в цілому... А я тут з цією... поетесою! Три вірші надрукували, а вона... –  паузи поміж лихослів’ям ставали все довшими і довшими. –  А вона від щастя з глузду з’їхала. Та кому ти потрібна, зі своїми віршами?!.. Ненормальна! Хто їх зараз читає?!
Дихати під подушкою було важко й парко. Хміль ширяв думками і шукав простору. А може, просто ковток свіжого повітря.
Льонька скинув подушку і поклав її під голову.
–  Чуєш, Людко!.. –  він помовчав, очікуючи відповіді. Але відповіді, окрім короткого, послізного, схлипування, не було.  –  Днями з хлопцями після роботи випивали... А закуску на газеті розклали. Зирк, а там, в газеті, вірші!.. Півгодини реготали. Ох, мовляв, ти мене покинув і таке інше... Ну, смішно ж, зрозумій! Якого біса, питається, зі своїми переживаннями на люди лізти? .. Як на сцені, їй Богу. «Порожнє серце, мов поштова скринька...»  –  Льонька всміхнувся. –  А чому, наприклад, не як гробівець, га?.. Чи як відро. Ха-ха!.. –  сміх вдався не зовсім природнім. Льонька засовався на дивані і гаркнув.  –  Людко-о-о!!..
–  Що?  –  стиха почулося з-за дверей.
–  Моє серце порожнє, мов наш холодильник.
Відповіді не було.
–  Поетеса, а в гуморі не тямиш. –  Льонька презирливо скривився. – Чуєш, ходімо до лазні, га?.. Спинки одне одному почухаємо...
«Не піде!» –  підказав Льоньці внутрішній голос.
«Знаю!» –  відразу ж огризнувся сам Льонька.
Але злість вже минала. Хміль помалу домагався свого – Льоньку зморило на сон і він позіхнув. Спалах роздратування, жахливого і всемогутнього, виявився схожим на мильну бульку.
–  А завтра я до Нінки піду, –  пообіцяв він дружині. –  Сама жити будеш, на свою дитячу зарплату. З порожнім серцем і холодильником. Затямила?.. Чого мовчиш?
У спальні трохи рипнув стілець.
«Сіла, напевно...» –  здогадався Льонька.
Якщо Людочка плакала, вона завжди по-дитячому забивалася в куток кімнати. Іноді вона присідала навпочіпки і ховала обличчя в долоні. Потім, після сліз, Людочка сідала за стіл і довго-довго, відчужено дивилася в одну точку. У неї були відсутні, але чомусь дивовижно прекрасні очі, а на тонкій шиї пульсувала ледь помітна блакитна жилка.
Стілець скрипнув ще раз.
Чергове позіхання Льоньки було гучним і тривалим.
Льонька поклав подушку зручніше, перевернувся на черево і увіткнувся в неї носом.
– А Нінка баба що треба... Така за доброго хлопа обома руками вчепиться. Навчена вже... Зі своїм алкашем Толіком вдосталь всякого ковтнула. І дітей немає... лафа!
Льонька розліпив одне око.
– Людко!..
З-за дверей вже не долинало ні найменшого звуку.
– Не плачеш, так?..
Мовчання.
– А дарма!.. Покаталася ти на моїй шиї – і годі. Баста!..
Через пару хвилин Льонька заснув. Він заснув так швидко і непомітно для самого себе, що його остання фраза: «Придумали, розумієш, любов у помідорах для...», так і зосталася незавершеною.
Йому снилася гола Нінка. Вони лежали в ліжку, але нічого такого між ними не відбувалося. Або вже відбулося... Всередині, під серцем було порожньо, як у старій діжці.
«Чужа ти...» – раптом переконано повідомив Льонька сусідці і відвернувся до стіни.

9
...Була друга, а може, що й третя години ночі.
Людочка лежала горілиць і розглядала стелю, картато покреслену місяцем сіткою від штори. Іноді вона морщила чоло і кусала губи, – деталі давнього і кумедного випадку ніби огорнув туман.
Скільки їй було тоді?.. Навряд чи більше трьох років.
Гучне свято Нового Року в дитячому садку відзначали разом з батьками. Людочка майже не пам’ятала облич і багато, якщо не все, поверталося до неї як невиразні, темні плями у великому, яскраво освітленому залі.
Зала жила очікуванням Діда Мороза. Це Людочка затямила дуже чітко. Середина зали, біля мерехтливої ялинки, була лякаюче величезною і порожньою.
Людочка не пам’ятала, як прийшов Дід Мороз. Напевно, він пройшов крізь натовп і попрямував до ялинки. Він щось голосно промовляв поряд з нею... Звісно ж, він повинен був щось говорити... Мабуть, вітав. Свідомість зберегла тільки мікрофонний тембр його голосу, геть чисто позбавлений слів.
А ще був страх... Саме тоді крихітна Людочка раптом ясно зрозуміла, що не тільки вона, але і всі діти бояться підступитися до Діда Мороза. Страх був живим і справжнім – відстань до казкового, білобородого гостя здавалося занадто величезною. Занадто! .. Сяюча зала відбивався на підлозі, і власне підлога була схожа на тонкий шар льоду.
Людочка добре запам’ятала паузу, коли Дід Мороз перестав говорити... Він сів... Він чекав, але ніхто з дітей до нього не йшов. Страх став подібним на стіну.
І тоді маленька Людочка кинулася до дідуся під ялинкою так, ніби шуганула в безодню... Це було схоже на політ. Вона з розгону увіткнулася Діду Морозові в коліна і... Що вона випалила?.. «Дідусь» чи просто «Мороз»?.. Або ж вона нічого не сказала, а просто дивилася повними жахкого захвату широко розкритими очима на лукавий прищур за пишною бородою?
Сильні руки підняли дівчинку і посадовили її на коліна. Людочка ладна була заплакати зі страху і закричати від чаруючого переможного захоплення. Двояке, дивовижне і майже казкове чуття настільки переповнювало її, що вона заплакала. Вона відчувала на собі сотні жадібних і схвальних, заздрісних і співчутливих поглядів... І тоді вона сховалася, саме сховалася за величезну, білу бороду Діда Мороза.
Людочка посміхнулася. Смішно!.. Смішно, але саме там, за бородою, їй було чомусь зовсім не страшно. Вона на мить відчула почуття величезного, як небо, спокою... А зал засміявся. Зал ожив, і до Діда Мороза кинулися всі. Дуже скоро Людочку відтіснили – охочих опинитися на її місці було чимало... Її грубо штовхнули, і вона мало не впала, перечепившись за ногу метушливого фотографа. Втім, вона не відчувала тоді ні образи, ні збентеження, ні розгубленості... Та й чи так важливо, що було і що відчувала вона потім?
Людочка швидко встала і підійшла до вікна. На підвіконні лежав зшиток...
Готових до рими слів не було. Але на папір швидко лягли най-найостанніші рядки:

       ...І хай без бороди я жити зможу,
       Та добрий Бог, мені він допоможе!

10
Льонька прокинувся пізно – о пів на дев’яту. Щокою повз теплий сонячний зайчик.
Льонька потер щоку, позіхнув і потягнувся.
Двері в спальню були широко розкриті. Льонька посміхнувся, сам не знаючи чого, і витягнув шию...  Дружини в спальні не було.
«Втекла!!..»
Льонька кинувся було до вхідних дверей, але перш ніж голосно вилетіти назовні, він все-таки здогадався зазирнути у вікно.
Людочка полола город.
На мить у серці Льоньки спалахнуло щось велике і торжествуюче...
«Та куди ж їй подітися?!..»
На Людочці був старенький, відкритий купальник. Той самий, в якому три роки тому Льонька вперше побачив Людочку на пляжі... Правда, тоді Людочка виглядала аж геть худорлявим дівчиськом.
Льонька досить довго витріщався на фігурку дружини.
Людочка зупинилася і підняла ногу, роздивляючись щось на її підошві.
«Босоніж вийшла... Ото дурненька!»
Торжество луснуло, і Льонька посміхнувся.
Він подався на кухню і повернувся звідти з півлітровою банкою молока і шматком булки.
Льонька їв за столом, роззираючи обкладинку «поетичного» зошита Людочки. Віршів він не любив. І в нього стачило терпцю прочитати тільки перший рядок: «В ангела боліли зуби...»
Льонька жував і міркував.
«Молоко незгірше... – подумав він і непомітно власне для себе потягнувся до авторучки. – Ще б слід нині купити у Дар’ї Петрівни... »

         В ангела боліли зуби...
_ на самій обкладинці зошита великими літерами вицифрував Льонька. На хвильку він замислився і швидко додав до них ще три рядки.
«Чудово! – вирішив він, оцінюючи вповні завершений вірш. – Правда, коротко, зате усе зрозуміло... Не те що в Людки».
Льонька відставив спорожнілу банку і встав. Шльопанці Людочки він знайшов поряд з ліжком. Прихопивши їх із собою, Льонька рушив на город...

11
– Ну, що ти так поспішаєш?.. – терпляче навчав Льонька. – Гепаєш прямо по картоплі. І сапу правильно тримай.
– Як правильно? – здивувалася Людочка.
На її думку, сапу можна було тримати як завгодно.
Льонька показав, як правильно.
Людочка вдячно кивнула.
– Я це... Я вчора зайвого хильнув... – Льонька говорив збайдужіло і навіть холодно. – Накотовасив щось, так?
Людочка знову кивнула.
– Не звертай уваги... Зачекай! Знову ти сапу, наче швабру, тримаєш.
Людочка мургала очима і покірно дивилася на чоловіка.
– Кажу ж тобі, ось так!..
Сильні руки Льоньки переклали жіночі долоньки на держало мотики.
– Зрозуміла?
– Так...
Льонька засумнівався.
– Що ти зрозуміла?
– Не слід звертати уваги...
– Це ти про Нінку, чи що?
Людочка мовчала.
Льонька широко посміхнувся.
– Людко, от скажи чесно, ти мене любиш?
Очі молодої жінки раптом стали величезними і винуватими.
– Вірші ти свої любиш, а не мене... – сказав Льонька. – І знову шльопанці загубила, поетеса нещасна!
Він нахилився.
– Ні, я тебе люблю... – ледь чутно відповіла Людочка.
– Брешеш ти все, – просто сказав Льонька.
Він взув дружину, як взувають дитину.
– Гаразд, досить язиками плескати. Працювати час.
Картопляні рядки здавалися нескінченними... Сонце прудко дерлося в зеніт. Ставало все гарячіше.
– Втомилася?
– Ні...
– Може, відпочинемо?
– Потім, Льонечко!..
Льонька кинув погляд на сусідню ділянку. Нінки не було видно.
«Шкода її, – подумав він. – Хороша баба... Тобто людина».
Думка пробилася через рядки, що непогамовно лунали в голові Льоньки:

     В ангела боліли зуби...
     До  стоматолога ж бо час,
     А лікар був той хворий, навіть грубий ...
     Та янгол ескулапа зцілив враз! 

«Прив’язався ж, дідько! – не без невдоволення, однак і без значно більшого почуття самовдоволення, подумав Льонька. Його початковий досвід у поезії здавався йому все більш і більш вдалим. – Як це там кажуть?.. З ким поведешся, від того й наберешся?.. »
Льонька на мить уявив собі, як вражена Людочка прочитає його вірші.
«Позаздрить, звісно!..» – вирішив Льонька.
Його ангел був на диво добрим малим...

Справжнє море любові

1.
На вигляд адвокату Олені Михайлівні було не більше двадцяти п’яти років. Очі молодої жінки _ величезні й уважні, але десь там, у їх прозорій глибині, таїлися іскорки аж до зухвалого веселого азарту.
«Вона дивиться на мене так, – подумав Сашко, – наче збирається дограти шахову партію, яку я здав через власну дурість».
Він стиснув долоні і поклав їх на стіл.
– Коротше кажучи, коли справа вже йшла до розлучення з дружиною, я несподівано отримав повідомлення про спадщину, – продовжив свою розповідь Сашко. – Мова йшла про дуже значну суму... Близько трьох мільйонів доларів. Судячи з документів, мій двоюрідний дід Петро вижив у полоні і після сорок п’ятого року залишився на Заході.
– Через цей заповіт ви стали поспішати з розлученням?
– Так, – Сашко скривився. – Наші фінансові відносини з дружиною були досить заплутаними, і я впевнений, що вона не знехтувала б таким трафунком. Я залишив їй практично все, що мав... Але заповіт виявився простою фальшивкою.
Олена Михайлівна відкинулася на спинку крісла.
– Нам буде важко домогтися перегляду справи, – мовила вона. – Але я візьмуся за неї. Мені потрібно підтримувати репутацію адвоката, що не програв жодного процесу. Я чекаю на вас сьогодні ввечері в ресторані «Схід» о восьмій вечора.
«До чого тут ресторан?!..» – здивувався Сашко.
Вже біля дверей до нього долинув веселий жіночий голос.
– Сашо!
Він озирнувся... Олена Михайлівна сміялася.
– Послухай, Сашенько, а ти ж неабиякий скнара, еге ж?..
2.
– Ви можете називати мене просто Лєночка і на «ти», – Олена Михайлівна перебувала в доброму  гуморі. – Тобі тут подобається?
Сашко зацьковано озирнувся. Кричуща розкіш ресторану навіювала сумні думки. У кишені Сашка лежало всього шістсот карбованців.
– А тепер їж! – суворо наказала Лєночка, з апетитом куштуючи салат. – І не сиди йолопом.
Сашко налив у келих для шампанського коньяк і залпом випив. Стало трохи легше.
– У ресторані коньяк рукавами не занюхують, – з іронією зауважила Лєночка. – Тепер про твою справу. Ясно, що фальшивий заповіт тобі підсунули не без участі дружини. У неї є помічник, і я вже знаю хто. На щастя, цей тип не викликає довіри і в неї. Тепер поцілуй мене в щоку і намагайся зробити щасливе обличчя.
Сашко ледь не вдавився котлетою.
– Що-що?! – тихо перепитав він.
– По-ці-луй!.. – по складах з посмішкою повторила Лєночка. – За нами вже спостерігають.
– Хто і навіщо?!
– Потім поясню.
Шия жінки пахтіла дорогими парфумами. Сережка з діамантом мінилася всіма кольорами веселки і сліпила Сашкові очі.
– Переплутати щоку і шию можна тільки сп’яну, – зауважила Лєночка. – Ти вже нацюцькався, милий, і ми скоро поїдемо додому.
– У мене немає дому, – нагадав Сашко.
– Поки поживеш у мене. І не пий багато, інакше мені доведеться тягти тебе до машини за ноги! ..
3.
Будинок був по-голлівудськи красивий і величезний. Сашко важко спирався на плече Лєночки і жалібно розповідав про своє минуле життя.
– Годі базікати, любий! – Лєночка грубо рвонула Сашка. – Краще сядь, ти висиш на мені, як алкаш на стовпі.
Сашко обняв жінку і потягнувся губами до її обличчя. Сильні руки штовхнули його в груди. Сашко п’яно хитнувся і вперся спиною в стіну. Ляпас вдався дуже дзвінким.
Обличчя Лєночки було холодним і злостивим.
– А тепер на добраніч, моя любове... – вона криво всміхнулась і зачинила двері спальні перед самим носом розгубленого Сашка.
4.
– Найбільше мені подобається ось ця картина. Ти любиш дорогу?.. Я дуже! – Лєночка лагідно припала до плеча Сашка і, м’яко посміхнувшись, заглянула йому в очі. – Чому ти мовчиш?
– Тому що не хочу, аби ти знову мене вдарила, – сухо відказав Сашко. – Будь ласка, поясни мені, що відбувається?
– А що відбувається? – з робленим здивуванням запитала Лєночка.
– Уже тиждень швендяємо з тобою по ресторанах, презентаціях і модних виставках. На людях ти вішаєшся мені на шию, а коли ми зостаємося самі, ти готова зі злості роздерти мене на шматки.
– Пробач, учора ввечері у мене розболілася голова, – Лєночка спробувала посміхнутися.
– Позавчора теж?
– Так ... – Лєночка похнюпилася. – Я багато працюю з твоєю справою.
– Працюєш?! .. Та ти ще й пальцем не поворухнула! – вибухнув Сашко. – Але мені вже начхати на це! .. Я здоровий, роботящий мужик, і дідько з ним, що якась погань обібрала мене до нитки. Я можу почати все спочатку. Але я... Я не можу... – Сашко вдарив кулаком по долоні і відвернувся. – Запам’ятай, я тобі не дурний пацан, з котрого можна знущатися...
Відвідувачі в залі з цікавістю дивилися на дивну парочку біля вікна.
– Сашенько, пробач мені, будь ласка... – Лєночка торкнула Сашка за плече. – Я більше не буду. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся.
– Як?!..
– Ближчого й дорожчого за тебе у мене нікого немає. Не квапся, будь ласка. Я поясню тобі все потім...
– Коли?
Лєночка знову глянула на картину.
– Ти знаєш, Сашо, я все-таки дуже люблю дорогу... – тихо сказала вона.

...............................
24 липня 1998 року. Траса «Воронєж – Ростов».
У дівчини були величезні, веселі очі, трохи кирпатий ніс і ластовиння на щоках. Теплий вітер ворушив її ситцеве платтячко, і вона раз у раз поправляла його рукою.
– Ви, часом, не в Дубки їдете? – посміхаючись, запитала вона.
– Ні, але можу підвезти до повороту, – Сашко залюбки посміхнувся у відповідь.
Дівча радісно пискнуло і заплескало в долоні.
«Жигулі» жваво рушили.
– Коли-небудь я стану багатою і куплю собі машину, – сказала весела пасажирка, оглядаючи салон. – Я люблю подорожувати, а ви?..
Дівча обережно торкнуло пальцем кермо.
– Не знаю ... – Сашка знизав плечима. – Не думав про це. Тебе як звати, Ластовиннячко?
– Я не Ластовиннячко, я Лєночка! .. – розсміялася дівчинка.
................................

5.
Двері в спальню Лєночки були прочинені. Вона лежала на постелі і читала журнал у яскравій обкладинці.
Сашко сів на краєчок ліжка і раптом зрозумів, що йому нічого сказати.
– Я цей... – зніяковіло почав він. – Ну, загалом...
– Іди спати у свою кімнату, коханий, – холодно перебила Лєна. – Завтра у нас важкий день.
З-під ковдри виглядали кінчики рожевих пальців. Сашко обережно торкнувся їх. Лєна посміхнулась і перегорнула сторінку.
– Рагдай! – стисло покликала вона.
У спальню увійшов здоровенний бультер’єр. Він сів і запитально подивився на господиню присмерковими очима пугача.
– Проведи, будь ласка, громадянина, до ліжка, – Лєночка усміхнулася. – Можеш заколошкати його ковдрою, якщо він не проти.
Сашкові здалося, що пес погодився. Він неохоче підвівся.
– Завтра у тебе інтерв’ю газеті «Ділові відомості», – холодно продовжила Лєночка. – Я написала тобі текст.
– Яке, до біса, інтерв’ю?! – здивувався Сашко, не відводячи погляду з псячого писка.
– Ти один з найуспішніших бізнесменів міста. Хіба ти забув про це?
– Я цього й не знав...
Сашко поплентався до дверей.
– Сашенько, затям, – кинула йому навздогін Лєна, – коли я розгніваюся на тебе, ти  пошкодуєш, що зв’язався зі мною, а не з Рагдаєм! ..
6.
Недільний ранок був сонячним і радісним.
– Ти кидаєш мене? – Лєночка пила каву і допитливо поглядала на Сашка.
Сашко мовчки збирав речі.
– Дарма! Завтра нас викликають до суду. Можеш вважати, що ти виграв свою справу.
– Який ще суд? – не озираючись, буркнув Сашко.
– Твоя колишня дружина подала заяву про те, що незадоволена попереднім розподілом майна. Вона фактично ліквідувала вашу угоду. Розумієш?.. Вона зробила це сама, що й слід було довести!
– То й що?
– А те, що я добре знаю суддю. Рік тому вона пішла від чоловіка, забравши лише двох дітей. Я не заздрю твоїй колишній дружині.
Сашко подивився на Рагдая. Пес лежав на підлозі, притиснувши передніми лапами його черевики, і не зводив очей з господині.
Сашко сів на стілець і намацав у кишені цигарки.
– Навіщо вона це зробила?
– Подала повторну заяву? – Лєночка не могла приховати переможної усмішки. – Все дуже просто, як інтрига Мадридського двору!.. Хай не прямо, однак опосередковано я змогла переконати твою колишню дружину, що заповіт був справжнім. А ти змовився з її приятелем, і ви обвели довкіл пальця довірливу жінку. До речі, в це було легко повірити, тому що після розлучення ти провадив виклично шикарне життя з не менш шикарною жінкою...

................................
24 липня 1998. Траса «Воронєж – Ростов»
...Сашко сміявся чи не до сліз.
– Добре, Ластовиннячко, вмовила! Дядя Саша відвезе тебе прямо в Дубки, тільки не чіпай кермо. Інакше ми вріжемося.
– Дядьсашо, ви просто чудо! – Лєночка підстрибнула на сидінні. – До речі, чому ви називаєте себе дядьком? Ви ж іще геть не старий.
– Мені осьдечки двадцять п’ять. А тобі?
– Вісімнадцять! – злукавила Лєночка.
Сашко звернув у бік турбази на вузьку лінію асфальту. Азартно прикусивши губку, Лєночка поклала на кермо долоню і стиснула його...
Зустрічний «КАМАЗ» вигулькнув з-за рогу настільки несподівано, що Лєночка встигла лишень зойкнути і сіпнути кермо вбік...
................................

7.
Сашко та Лєна стояли в коридорі суду. Лєна сумовито споглядала Сашкове обличчя. Вона погладила його по щоці і втомлено посміхнулася.
– Тепер насправді все... Ти виграв свою справу. Однак ти так і не впізнав мене, Дядьсашо.
Сашко здивовано зиркнув на молоду жінку.
– Ти?!.. – його хитнуло. – Ти Ластовиннячко?!..
.................................

24 липня 1998. Траса «Воронєж - Ростов»
...Розбиті «Жигулі» палали, зчепившись з сосною.
– Сиди тихо, ти заважаєш! – Сашко вовтузився з намертво затиснутими ногами дівчини.
Лєночка стискала руками закривавлене обличчя і плакала.
– Дядьсашо!.. Дядьсашо! – з жахом примовляла вона.
– Ну що, Дядьсашо? – не підводячи голови, пробурмотів Сашко.
– Дядьсашо!..
Водій «КАМАЗу» пожбурив обабіч вогнегасник, що так і не запрацював, і кинувся вбік.
– Йди геть, йолопе!.. – гукнув він. – Бак горить!
Дим в автівці заважав дихати. Сашко випростався і, посміхнувшись, витер кров з обличчя Лєночки п’ястю.
– Я зараз спробую ключем... – сказав він. – Тобі буде трішки боляче. Ти терпи, гаразд?
Лєночка швидко-швидко помахала головою.
– Дядьсашо, тільки не кидайте мене!
– А куди я, до дідька, подінуся? – Сашко знову нахилився до ніг дівчини. – Не журись, Ластовиннячко, впораємося! ..
..................................

8.
Обідня пора скінчилася, і в маленькому кафе майже не було відвідувачів.
– ...Я чекала тебе в лікарні, – глухо проказувала Лєна, намагаючись не дивитися на Сашка. – Мені злегка «підрихтували» фізіономію, і я страшно переживала, що можу бути тобі не до вподоби. Знаєш, що я найчастіше згадувала після аварії? Твою мокру від поту сорочку, коли ти переймався моїми ногами. І тоді я зрозуміла, що справжній чоловік той, хто не кидає... Нехай світ летить шкереберть, але він утре тобі зашморганого носа, посміхнеться і знову візьметься за свою страшну і важку роботу... Я чекала тебе дуже довго... Навіть коли вийшла з лікарні. Так я навчилася прощати. Я прощала тебе тисячі і тисячі разів. Напевно, це було схоже на божевілля – навчитися прощати за єдиний вчинок – щоденний і майже нестерпний біль чекання. Через три роки я спробувала вийти заміж і не могла... Ти подарував мені життя, але й ти ж відбрав у мене найголовніше в ньому – саму себе. Господи!.. – Лєна закрила обличчя руками. – Я розуміла все, але я ніяк не могла зрозуміти одного, чому ти не прийшов?!.. Ти залишився зі мною там, у палаючій машині, але чому ти не повернувся потім, хоч би просто так?
Сашко винувато посміхнувся і почухав щоку.
– Загалом, як це?.. Розумієш, зайнятий я був. «Жигулі» свої ремонтував.
Він остаточно зніяковів і замовк.
– То ти що, машину свою пошкодував, а не мене?! – Лєна дивилася здивованими, широко розкритими очима на обличчя Сашка. – Ти що, через неї на мене образився?!
Сашко, не підводячи голови, кивнув.
– А навіщо ти за кермо вчепилася?
Лєна гірко засміялася.
– Знаєш, Сашо, одна людина сказала: всі люди зустрічаються на Землі двічі. Вперше – для того, щоб полюбити один одного, а вдруге – щоб пробачити образи. Але коли ти прийшов до мене два тижні тому, я вже не могла прощати тебе. Я поставила тебе на місце... І правильно зробила. А тепер прощавай, жмикруте!
Вона підхопилася і швидко пішла до виходу.
Перетинаючи вулицю, Лєна майже не роззиралася. Вона злостиво рвонула дверцята сріблястого «Вольво» і впала на сидіння...
У машині пахло квітами. Лєна озирнулася... Квіти були довкіл: на сидіннях, на спинках, під  заднім склом і навіть на підлозі.
«Сашко...» – здогадалася Оленка.
– А щоб тобі трясця!
Вона осхилила голову на кермо і заплакала...
9.
Ранок був світлим, але за вікном накрапав легкий дощик.
– Лєнко, це ж справжнє море любові! – Сашко ніжився в ліжку і простягав руки попід стелю. – Я мало не втопився!.. Точніше, мало не захлинувся у ньому, – він засміявся. – Лєночко, ходи-но!..
Лена одягалася, стоячи спиною до постелі.
– Чому ти мовчиш? – здивувався Сашко.
– Я поспішаю – сухо відповіла Лєна. – Сьогодні в мене багато справ.
Вона вийшла з кімнати й повернулася з підносом.
– Це твій сніданок... Їж.
Лєна примостила тацю на столик і присіла поруч. На Сашка глянули спокійні і дивовижно холодні блакитні очі.
Сашкова усмішка безслідно розтанула.
– А я гадав... – почав, було, він.
– Мало що ти думав!.. – Олена різко встала і підійшла до люстра. – Поїж й вимий посуд!
Сашко майже з острахом дивився на жіночу спину.
– Лєно, що це з тобою?..
– Нічого!
– Ти схожа на Снігурку. Тебе що, знову заморозили?
Йдучи з кімнати, Лєна грюкнула дверима.
Сашко оцінив піднос: сніданок був просто блискучий.
«І коли тільки вона встигла? – подумав він, наминаючи смачну фаршировану шийку. – Ми ж загалом і не спали...».
Сашко згадав холодні очі Лєни і похитав головою. Потім він помізкував над тим, що справжній чоловік ніколи не кидає... Аби що сталося. Тому що в нього завжди знайдеться чимало многотрудної роботи і справжнє море теплої любові.


«І У Д А»
1.
Весь тиждень Толіку снилися запахи. Запахи були найрізноманітнішими, починаючи від п’янкого фіміаму запеченого пацятка і завершуючи трунком найчистішого самогону, наснаженого сорокома травами.
– Я готовий! – Толік пригладив долонькою упертий чубчик на голові і відійшов від дзеркала.
Люся плела в кріслі.
– Ну, чого ти?.. – Толік подивився на дружину. – Запізнимося!
– Ми нікуди не підемо, – не піднімаючи голови, сказала Люся. – Я посварилася з Наташкою.
Толік поволі опустився на диван.
– Як це посварилася?! – його голос трагічно здригнувся.
– Дуже просто – на все життя.
Суботні вечірки у Петрових тривали весь жовтень. Річницю весілля змінила ціла серія днів народжень. Рожевощока теща Петрових з регулярною настирливістю курсувала між містом і селом. Коли жінка з запахущими торбами йшла від зупинки автобуса до під’їзду дочки, дільничний міліціонер не переставав дивуватися великій кількості бездомних собак у своєму районі.
Толік проковтнув слину. Веселе свято хмільного застілля розтануло, як дим.
– А може, залагодиться, га?.. – Толік благально дивився на дружину. – Ходімо!
Люся підняла очі. У Толіка було жалюгідне, розгублене обличчя.
– Ні! – коротко кинула Люся.
Толік цілу хвилину тупо розглядав телевізор у кутку.
– Мені в гараж потрібно, – нарешті вичавив натужно він. – Я, загалом... Я піду...
Люся нічого не відповіла. Намагаючись не дивитися на дружину, Толік вийшов з кімнати. У передпокої стиха гупнули вхідні двері.
Люся раптом зрозуміла, що зараз заплаче.
«Втік, бісове насіння! – думка була пекучою, як кропива. – До Петрових пішов, іуда!!..»
Люся кинула плетиво і затулила обличчя долонями...
2.
Петрови жили двома поверхами нижче. Двері відчинила сама господиня.
– А Люся де? – з обличчя Наташки визирало непідробне здивування.
– Вона того... – Толік засоромлено розглядав свої черевики. – Вона захворіла, отже! А я так... Я до вас ненадовго.
По лицю Наташки майнула легка тінь.
– Проходь, будь ласка, Толю, – вона посміхнулася.
У вітальні Толіка зустріли радісні вигуки гостей. Наташа посадовила його за стіл. Царство ароматних пахощів розчахнуло свої двері до безмежжя.
– Штрафну йому!.. – весело рикнув чоловік Наташки Сергій.
Оковита пахла луговими квітами та бджолиним медом. Перші сто грамів вогнем пройшли по горлу і затишно влаштувалися в шлунку Толіка.
– Ну, як, братику? – Сергій змовницьки підморгнув.
Толік блаженно усміхнувся. Кавалки м’яса танули в роті, а поруч ліктя вже стояв другий, повний до країв, погарчик...
3.
Спочатку Люся не звернула уваги на дзвінок. Потім вона залишила у спокої вже добряче покусаний кулачок і попленталася до передпокою.
За дверима стояла усміхнена Наташка. Вона тримала перед собою тацю, прикриту згори великою серветкою.
– А я до тебе! – Наташка примружилася. – Пустиш у гості?
Люся розгублено посміхнулася у відповідь і відхилила двері.
– А хай їх, цих хлопів, – весело щебетала Наташка, розставляючи на столі тарілки. – Я за тобою скучила. Люсенько, люба, пробач мені, будь ласка, еге?.. Іноді я таке бовкну, що потім сама віри не йму.
Люся радо кивнула.
– Таж і я погарячкувала... – вона несміливо всміхнулася. – Правда?
– Правда. Тільки дурна все-таки я, а не ти.
Люсьці раптом закортіло розреготатися від полегшення.
– Так, за що вип’ємо? – Наташка хвацько потерла долоньки. – До речі, ти чого стоїш? Сідай! За чоловіків пити не будемо, їм поки що і без нас весело. Давай за тебе?
– І за тебе!..
4.
– Хлопці, анекдот! – Серьога розмахував руками, як диригент. – Приходить, значить, хохол до лікаря. Той йому каже: «Вам потрібна сувора дієта. Ви не повинні їсти нічого зайвого». Хохол: «Як це, лікарю?!» Лікар: «Дуже просто. Ви повинні їсти тільки найнеобхідніше». Хохол здивовано: «Тільки найнеобхідніше?..» – «Так!» – «Лікарю, але ж я за місяць від цього сала зарохкаю!».
Толік совався на стільці і поглядав на годинник. Стрілки показували вже половину дев’ятого. Толік тужливо розмірковував про своє повернення додому і відкладав його з хвилини на хвилину...
5.
...Люська сміялася до сліз.
– Або ось ще, – Наташка спробувала бодай на мить стати серйозною. – П’яний чолов’яга приходить додому. Він мовчки протиснувся повз дружину, але перечепився об триколісний велосипед сина і гепнувся на підлогу. Дружина, зловтішаючись, каже: «Ага!.. Бачиш, а я ж тебе попереджала!». Чоловік бурмоче собі під ніс: «Точно!.. І навіщо я тільки купив цей чортів велосипед?!» .
Наташка досягла сигарети і відійшла до вікна.
– Наташ, розкажи ще що-небудь! – Люська захоплено дивилася на подругу. – Будь ласка!
– Почекай, – Наташка тикнула сигаретою в шибку. – Подивися, ондечки Толік сидить, як гриб під дощем. Напевно, додому боїться повертатися.
Люська хутко встала.
– Де?
Толік сидів на лавочці біля під’їзду, піднявши комір легкого плаща. Він сильно горбився і трохи хилився на бік.
– Правильно робить, що боїться, – твердо сказала Люся. – Зрадник!
– Ти знаєш, так не можна, – Наташка м’яко посміхнулася. – Врешті-решт, можна зрозуміти і пробачити будь-яку людину.
– Навіть цього Юду?!
– Юду?.. – Наташка похитала головою. – Може, я й не надто добрий адвокат, Люсько, але твого Толіка я змогла б виправдати навіть перед середньовічною інквізицією!..
6.
Холод пронизував до кісток і тепло трималося тільки в шлунку.
«У гараж піти ночувати, чи що? – Толік сунув до рота цигарку і намацав у кишені сірники. – Задубієш тут...»
Він озирнувся і жалісливо подивився на вікна своєї квартири. На мить йому здалося, що за шторою майнула чиясь тінь. Толік зіщулився.
Сірники були мокрими. Толік надзусиллям запалив одного і завважив, що у нього зрадницьки тремтять руки...
7.
– Гаразд, давай усе спокійно з’ясуємо. Скажи, твій Толік був винуватцем нашої сварки?
– Ні, – Люся здвигнула плечима.
– Тобто, він дізнався про неї перед самим відходом? Скажи, коли Толік йшов, ти знала, що він взяв напрям до нас?
– Так.
– Ти намагалася утримати його?
– Ні. Він же доросла людина!
– Дорослий?.. – Наташка засміялася і плеснула кулачком по долоні. – Дуже добре! Тепер давай поставимо самих себе на місце твого чоловіка.
Люся скривилася і подивилася у вікно... З висоти третього поверху фігура на лавці під дощем здавалася маленькою і вбогою.
«Кашкета не надягнув, – механічно подумала Люся. – Застудиться ще...».
– Значить, звинувачення не заперечує? – розпашіле обличчя Наташки світилося від азарту. – Отже, по-перше, я абсолютно впевнена в тому, що Толік дуже чекав цієї суботи. Дуже, розумієш?..
– Все одно він юда, – перебила Люся. – Продав дружину за шматок поросяти і склянку спотикача.
– ...По-друге, коли продають, то вже не сподіваються отримати назад продане, – миттєво  парирувала Наташка. – Вчинок Толіка був імпульсивний і схожий на вчинок дитини. Маленький хлопчик раптом дізнався, що йому не можна йти на подвір’я, щоб побавитися з іншими дітьми. Але він так очікував цього дня!..  Даруй, Люсько, але йому було дуже боляче.
– А мені хіба не було боляче?! – обурилася Люся.
– Тоді чому не попередила його заздалегідь про нашу сварку? – Наташка уважно подивилася на подругу. – Хочеш, я скажу чому? Ти впивалася власною образою на мене, і тобі була цікава тільки вона. А ще тебе дратувала радість Толіка з приводу майбутньої вечірки. Ти дуже холоднокровно і заздалегідь розрахувала свій вчинок.
– Який вчинок?!
– Ти свідомо поставила Толіка перед важким вибором без підготовки.
– Нісенітниця! – Люся не витримала погляду подруги і відвернулася.
– Хіба? Ти коли-небудь бачила, як малюк тягне свою матір у магазин за плюшевим ведмедиком, а вона шарпає малюка за руку так, щоб свідомо заподіяти йому біль? Ти вчинила так само.
– По-твоєму, Толік дитина?!
– Ні. Але він був готовий до радості і тому був схожий на дитину. Ти думаєш, він утік від тебе?.. Ні! Він дременув від твоєї образи, тому що не розумів її, як не розуміє свідомого зла малюк. А тепер дай відповідь мені, хто з вас двох іуда: він, який скоїв нехай і поганий, але несвідомий вчинок, і тепер сидить під дощем, звинувачуючи себе в усіх гріхах, або ти, яка все розрахувала заздалегідь і тепер тут, у теплі, втішаєшся моральною перемогою?
Люся схилила голову.
– Я нічого не розраховувала... – глухо мовила вона.
– Ти знаєш, – Наташка без поспіху витягла з пачки сигарету. – По суті, страшна не твоя брехня, а те, що зараз у тебе немає виходу.
Пауза вийшла дуже довгою.
Люська обережно визирнула у вікно.
– Чому? – тихо запитала вона.
– Тому що зараз Толік і справді почуває себе останнім «іудою». Навіть якщо ти відмовишся від своєї брехні, вийдеш до нього і попросиш вибачення, він тебе не зрозуміє.
– Чому?..
– Та тому, що він уже взяв всю провину на себе! – закричала Наташка. – Він буде дивитися на тебе величезними, змученими очима і не ро-зу-мі-ти-ме тебе!!.. Ти холоднокровно чекала, як би зрадити його, і ти зробила це. Тепер він – «іуда», ти – переможниця, а переможець ніколи не стане перед переможеним навколішки!.. Але подумай... Подумай, і тоді ти зрозумієш, що іуда – не Толік, а ти!..
Люська схлипнула.
– Кашкет... – тихо і насилу видавила вона з себе.
– Що?
– Толік без кашкета... Там, на вулиці, – Люся зашарілася. – Ти кажеш, що він не зрозуміє ...Наталочко, миленька, будь ласка, ну придумай що-небудь!
Наташка ледь помітно посміхнулася.
– Прямо зараз?
– А коли ж?!.. Він же змерзне!
8.
На балконі розчахнулися двері, і до Толіка долинув роздратований і гучний голос Люськи. Йому відповідав різкий голос Наташки.
«Скандал, чи що?!..» – Толік підхопився.
Не думаючи ні про що більше, він кинувся до під’їзду...
Двері в квартиру були відчинені.
– Вона, бачте, мене вчити прийшла!.. – червона від гніву Люська стояла в центрі вітальні і грізно махала руками. – Теж мені, розумна знайшлася!..
Крім Люськи в квартирі нікого не було.
Толік мало не спіткнувся на порозі.
– Та що ж трапилося?! – відсапуючись, запитав він.
– Нічого, – Люська відмахнулася від чоловіка і знову скерувала свій полум’яний погляд до відкритих дверей. – Прийшла тут, розумієш!.. Якщо я чоловіка до вас пустила, то нема чого мене за дурну мати!
Важко сопучи, Люська оглянула Толіка з ніг до голови.
– Толіку, я тебе до Петрових сама відпустила, правда?
Толік почервонів до кінчиків волосся і опустив очі.
– Ну, правда...
– Тоді чого вона тут?!..
– Та хто ж, вона?
– Наташка! – погляд Люськи спинився на обличчі чоловіка. – До речі, Толіку, ти, чому такий мокрий і синій?
– Я це... У гараж ходив, – Толік по-візницьки поплескав себе руками по мокрих боках. – Змерз, коротше кажучи...
– Навіщо в гараж?
– А що там, у Петрових, робити?.. Ну, випив склянку і пішов. Мені кардан на машині міняти треба...
– Лишенько ти моє! – Люська підійшла до чоловіка і почала стягувати з нього плащ. – Роздягайся негайно, адже застудишся, дурнику!.. Волів би в Петрових сидіти!
9.
Наташка зателефонувала о пів на першу ночі.
– Ну, як наш «концерт»? – весело запитала вона. – А моя промова на захист Толіка?! Так тобі й треба, не будеш зв’язуватися з професійним адвокатом. Я й не таке вигадати можу!..
Люська схлипнула.
– Наташ, у Толіка гарячка під сорок!
– Застудився, все-таки?
– Перехолов. Я йому ліки вколола. Легені послухала – хрипів начебто нема. Може «швидку» викликати?
– Люсь, ти ж сама медсестра...
– А що я можу?! – підвищила голос Люська. – Раптом я помиляюся?!
– Ну, я не знаю... – розгублено почала було Наташка.
– Нічого ти не знаєш! – роздратовано перебила Люська. – Толік на лавочці чи не дві години сидів, а ти тут теревені правила!
– А чому ти на мене кричиш? – здивувалася Наташка.
– Ось хочу і буду кричати!
Люська шпурнула слухавку і обхопила голову руками. Голова горіла вогнем.
«Божечку мій, та що ж робити?! – з відчаєм подумала Люська. – А раптом Толік помре?!.. І на Наташку я нагримала... А навіщо? Господи, що зі мною?!.. Завтра потрібно пиріжків напекти і до Наташки зайти ... Помиримось, мабуть. А ось Толік...»
Люська поглянула на чоловіка. Той важко дихав і неспокійно сував руками по ковдрі. По обличчю Люськи побігли сльози.
– То-о-Оліч-ко-о-о, ти мій!.. – тоненько і по-бабськи заголосила вона. – Чи про-о-остиш ти ме-не коли-небудь таку-у-у дур-ну-у-у?!..
Люська впала на ліжко і обхопила чоловіка за шию. Сльози струменіли нестримним потоком... Вони були гарячими і пекучими до болю.
На столі знову задзвонив телефон, але Люська його не чула...


Любов Скорик
http://www.proza.ru/avtor/kukuschka

Перекладач про автора
Оповідання Любові Скорик було першим, яке мені випало перекласти на сайті Проза.ру. Однак усі мої звернення до авторки залишилися без відповіді. Тому я нічого не можу про неї повідомити. Єдине, що вказано на сторінці письменниці, це те, що фах у неї журналістський і що довелося їй попоїздити по світу.
 Хотілось би, аби проза талановитої авторки жила і дійшла до читача.

Лялька

Мудрець мовив: «Людина, що не мала щасливого дитинства, неповноцінна».  Задля того вони й мудреці, щоб виголошувати істину. Вони ж непомильні. Звідси випливає, що ось я – особа воістину неповноцінна. Бути збитошною мені суджено долею змалку, безстроково і без суперечок. Позаяк у мене взагалі дитинства як такого не було. Тобто відтинок віку, що позначається цим словом, я, звісно ж, прожила. Але якось не насправді, наче несамохіть. Не було в ньому головного, того, що й відрізняє дитинство від будь-якого іншого життєвого періоду: легковажної безпечності, навіжених забав, любих дурничок, неоковирних непутящих цяцьок. Та що там – у мене, дівчинки, ніколи не було навіть хоч якоїсь ляльки... Втім, щодо цього не вірте мені остаточно. Була у мене лялька, була. Якось. Кілька хвилин. Та це – справжня історія...

Вже ближче до завершення війни в нашому напханому вщерть, багатоликому, різноголосому комунальному будинку раптом звільнилася кімната. Велика, наріжна, світла, недавно густо залюднена. Мобілізований на фронт учорашній десятикласник Колька загинув ще в дорозі. Його мати – тітка Сіма, яка вже отримала похоронки на чоловіка й молодшого братика, що мешкав з ними, залишатися самітницею на світі не бажала й швиденько подалася навздогін.
У звільнену кімнату вселили евакуйованих: трійко дорослих сестер з одним дівчам – Валькою. Спочатку сестер було лишень двоє: старша – тітка Марина, мати Вальки, і середня – Віра. Молодша ж – Лєна на шляху в евакуацію десь припізнилася і прибула згодом, щось за півроку.

Понад усе новим мешканцям раділа я. Валька виявилася моєю одноліткою. Надбати собі рівню в сусідстві – неабиякий талан. Віднині мамині нічні чергування в шпиталі я здебільшого збувала у нових сусідів, і щоразу це було для мене справжнім святом. Сама ж Валька виявилася подружкою зовсім нецікавою. Неусміхнена, мовчазна, вічно в щось занурена, вона, здавалося, постійно готувалася промовити щось важливе, підшуковувала слова, та так і не знаходила. І поглядає на всіх жалібно, наче вибачливо. Ні, з нею було геть нудно, і зовсім не вона приваблювала мене. Ось мама її – інша річ. Балакучою  вона також не була й надміром веселощів не вирізнялася, в цьому вони з дочкою – безсумнівно рідня. Але вміла вона інше. Коли ми лягали, Валька незмінно наказувала: «Ну ж бо, мамо, розповідай!». І тітка Марина зачинала якусь зі своїх казок.
   
Дивні то були казки. Під час частих ночівель по різних оселях я наслухалася їх усіляких. Тітки-Маринині були найбільш чудернацькі. Хоча власне чудернацького  якраз в них і не було: ні чарівників і чаклунів, ні відьом і лісовиків, ні королів і принцес. Були там ніби звичайні люди, навіть дівчатка й хлопчики – такі, як я, Валька, наші сусіди. Але ж як вони відрізнялися від нас! І справа зовсім не в тім, що переважно інакше були вбрані – в якісь невідомі для нас сюртуки, камзоли, криноліни, прикрашені таємничими галунами, фестонами, шлейфами. Ні, не в цьому річ. А в тому, що навіть голі чи у незмінних лахах, вони не співпадали з нами категорично. Такі собі графи, дворецькі, мандрівники, вигнанці, знедолені – вони, кожний на свій штиб, але всі і все робили по-іншому: виступали, куштували, прорікали, вдивлялися – чи скорботно, чи в захваті. Та головне – в них, на відміну від нас, нуртувало, попри звичайне, видиме, ще якесь потаємне, невидиме життя. У них постійно відбувалося щось величне й чудове. Вони віддавалися мріям, марили, захоплювалися, гнівалися, зневажали, страждали, любили – ніжно, пристрастно й навік.

Чимало з цих слів я чула вперше й здебільшого їх не розуміла. Але вони причаровували мене й нездоланно вабили. Як подарунка я чекала наступного маминого нічного чергування і жадібно слухала казки тітки Марини. Вона брала їх з книжок, які приносила з роботи – з бібліотеки. Що таке бібліотека, я не знала. Та це точно був якийсь інший світ, населений цілком особливими людьми. Навіть якщо вони були на вигляд схожі на нас, то часто чинили дивно, всупереч усіляким правилам, дивуючи та бентежачи.

Що, питається, змусило хоровитого, знесиленого, до того ж недужого Тьому йти в нічних потемках повз кладовище, де – він знав – тиняються покійники, а потім лізти в глибокий смердючий зігнилий колодязь, аби витягнути кимось скинуту туди безпородну нічийну псяюру Жучку? Задля чого йому це було потрібно?
Заради чого веселий пияка-хохол кидається в бурхливе море, щоб урятувати маленького потопельця-негреня Максимка? А потім віддає тому все: назбирані в довгому плаванні гроші, свою безцінну безмежну свободу і любов, в яку до того зовсім не вірив. І навіть пиячити кидає, аби стати для Максимка справжнім батьком.
Навіщо сліпий маленький Петрусь, який має усе і якого люблять усі, – навіщо він виснажує себе аж до непритомності, сидячи за роялем, намагаючись примусити музику розповісти йому про світ, якого не бачить? А після тієї ж таки музики оповідає людям про те, чого вони, видячі, в цьому світі не розгледіли.

Як міг син судді Вальок подружитися з дітьми того, кого його батько колись засудив? Навіщо він таємно ходить до старої каплиці, в руїнах якої живуть його друзі? І як насмілився принести туди маленькій Марусі, що помирає, ляльку своєї сестри? А головне – чому суворий батько-суддя не покарав сина за це, а приголубив, чого він ніколи до того не чинив?

Утім з лялькою яскравіше й міцніше у мене була пов’язана інша тітки-Маринина казка. Її Вальчина мама брала з грубої потріпаної книги – не бібліотечної, а власної. Я навіть раділа, коли чергової бібліотечної  чомусь не виявлялося і тітка Марина брала до рук ту – важезну, розхристану, без малюнків. Книга вже сама знала, чого ми від неї очікуємо, і зазвичай  одразу розчахувалася на потрібній сторінці. Я підтягувала колінцята до самого підборіддя, глибоко вдихала, міцно заплющувалася і завмирала. Історію маленької дівчинки з дивним ім’ям Козетта я знала майже напам’ять. І все ж щоразу слухала її,  жахаючись на початку і захоплено – наприкінці.

Заплющеними очима я виразно бачила бідну, погано вдягнену, всіма ображену сироту. Як шутрує вона засмальцьовані підлоги, миє брудні черевики хазяїв і постояльців, носить з далекого струмка воду і напуває коні. А потім їсть недоїдки й, не роздягаючись, лягає спати на лахміття в студеному темному передпокої, під сходами. І засинаючи, знову бачить диво, повз яке проходить щодня: сяйливу вітрину з величезною лялькою в рожевій сукні, зі скляними очима і справжніми золотистими кучерями. Мушу зізнатися, я потайки заздрила Козетті: вона хоч бачила оту казкову дивовижу, мені ж не пощастило й у цьому. Щоразу я тихенько плакала – водночас від жалю до Козетти і до себе.
 
Однак сльози мої швидко висихали. В той момент, коли в жахітливий сніжно-холодний і безпросвітно-темний вечір відро з водою в змерзлих руках Козетти раптом ставало невагомим, – його підхоплювала дужа й добра рука незнайомця. А потім, потім наставала хвилина торжества й захвату. Розчинялися навстіж двері, і Козетта, що сховалася від злих хазяїв, бачила, як входить незнайомець з лялькою (тією самою лялькою!) в руках. Він простягав це диво в рожевій сукні їй і казав: «Візьми, вона твоя!». Не ймучи віри, що це не сон, Козетта боязко випрошкувала з-під столу свої худі забрьохані рученята, нерішуче приймала ляльку й міцно притискала до себе. А таємничий незнайомець брав дівчинку за руку и відводив назавжди з жахіття. В якесь незнане, нове й обов’язково щасливе життя...

 …Ні, в нашому містечку такої ляльки не було. В іншому випадку ми про це знали б безсумнівно. Та була про неї легенда, яка блукала по хатах і дивним чином змінювала свої витоки, сплескуючи то там, то тут. Змінюваними в ній були імена та місце дії. А суть залишалася незмінною. Отже, Іван з Річкової (чи Степан з Набережної, чи Єгор з Партизанської) повертався додому з фронту з причини поранення в ногу (чи руку, чи голову). Віз він додому з далеких нерідних країв своїй доні (чи сестричці, чи, траплялося, навіть юній нареченій) дивовижну ляльку (з описів – близнючку тієї, Козеттиної). А в тому ж вагоні їхала з матір’ю (чи бабусею, чи старшою сестрою) незряча дівчинка. Імена й адреси були різними, а ось сліпа дівчинка неодмінно була присутньою. Не витримував солдат (чи сержант, чи лейтенант) і віддавав чудо-ляльку тій нещасній.

Так жодна з казкових дів до нашого, далекого від фронту, маленького сибірського містечка й не доїхала. Жила тільки легенда про неї. Але нас вона влаштовувала і неабияк зігрівала. Це, виходить, ось аж доки дійшли наші доблесні земляки – аж до тих незнаних земель, де існують такі ось небачені цяцьки! А позаяк дійшли, значить все – скоро і війні кінець. І поїдуть вони додому всі-всі, а не тільки ті, що списані через поранення. А що не довіз Іван (чи Степан, чи Єгор) цю красуньку до дому – то й нехай, чого ж. Ми ж бо до таких не навчені, і без них проживемо, а ось дівчинці тій сліпій хоч яка-небудь потіха. Загалом, правильно вчинив наш земляк, справедливо, по-доброму!
   
...Тітка Марина і Валька жили власне удвох. Лєна все не їхала, нагадувала про себе тільки листами. Віра ж навідувалася зрідка. Була вона геологом і більшу частину життя проводила в якихось невідомих нам експедиціях. Відсутньою була довго, так що дома вже починали її забувати. Відтак, траплялося, вирине раптом – обвітрена, засмагла, в незвичних тоді для жінки штанях, чоботах, фуражці. «Гаврош наш явився!» – любовно казала тітка Марина й наказувала нам з Валькою не зчиняти гармидеру, пока Віра спить. А спати вона могла добу і навіть довше. Потім вставала, йшла в лазню, переодягалася в сукню й чекала своїх «блукачів». Коли ті завалювали гамірливим гуртом, Віра зустрічала їх так, наче не бачила сто літ, не блукала разом місяцями і не з ними розійшлася лишень  позавчора. Вони всідалися в кутку на хіднику і починали свій черговий «сабантуйчик». Трішки пили (звично ділили на всіх пляшку), багато розмовляли, сміялися і співали під гітару. Найкраще грала тітка Марина. Вони з Вірою були й головними співаками. Та щоразу неабияк дратувался, що немає з ними третьої їхньої сестри, й обіцяли, що справжній спів буде, коли та приїде.

Лєна приїхала за півроку, і зовсім не так, як мені уявлялося. Не було ні радісної зустрічі, ні шумного веселого свята з цього приводу, ні навіть обіцяних пісень утрьох перед «блукачами». З її появою їхні «сабантуйчики» взагалі припинилися. У великій сонячно-усміхненій кімнаті сусідів зависла тривога. Вона невідворотно згущувалася й загрожувала близькою бідою. Тітка Марина ходила, увібравши голову в плечі, наче в очікуванні удару. Кілька разів я бачила, як вона потайки плаче. Якось чула важко й боляче кинуту нею в бік Лєни незнайому мені лайку: «Травіата!»

Виявилася молодша сестра зовсім не з породи своїх старших. Ті – кріпкі, широковиді, смагляві, трохи схожі на мешканців цієї місцини – хакасів. А ця – тонка, ляльково-тендітна, блідолиця. Що у неї було великим, то це очі, нестримна грива смоляних, ледь хвилястих кіс та ще – живіт, який щотижня грубшав. З моїх міркувань, вона була справжньою красунею, як кіноартистки з листівок, що ми з Валькою їх збирали. Аби ж не цей неоковирний живіт та не лютий нещадний кашель, який доводив до нестями і її, і довколишніх. Валька казала, що ще зовсім недавно у Лєни взагалі його не було. Та в це не вірилося. Так намертво вкорінений у ній, такий пожадливо зажерливий до неї, він мусив бути одвічним. Звідкись виринуло і невідступно пристало до неї нерідкісне в ті часи і страшне слово «туберкульоз».

По весні випадковим залітним пташком явився у світ крихтяний, ніби іграшковий Славік – син Лєни. Сама вона, вже стрункіша, зблідла й ще більш погарніла, тепер з ліжка вставала, тільки щоб піти в лікарню на якісь там «піддування». Безсила, щоб підняти Славіка на руки, вона невідривно, наче з подивом і страхом розглядала його, намагаючись щось зрозуміти. А він, замислений, зажурений, схожий на маленького дідуся, тримався молодцем – плачем-криком нікого не діймав. Тільки дуже скоро, ніби передражнюючи матір, узявся неголосно, геть по-старечому бугикати. Потім аж розійшовся, всмакувався, стараючись від матері не відставати. І якось в розпал літа, перестаравшись, вочевидь, надірвався і змовк. Назовсім. Його віднесли на кладовище в скрині від сірників, яку принесла з крамниці, де працювала прибиральницею, сусідка з нижнього поверху Анна Миколаївна. Лєна ж відтак перестала вставати взагалі і на самому початку осені  врешт-решт переселилася до свого Славіка.

За всіма цими подіями якось проґавили момент, коли почала кашляти Валька. Спохопилися, перестали випускати її на вулицю і вклали в постіль. У неї весь час трималася гарячка, і її постійно морозило. На неї поверх ковдри навалювали всілякі зимові речі. На додачу до всього щодня з поліклініки приходила медсестра і робила сердешній Вальці болючі-преболючі штричаки. Коли тітка Марина була на работі, аби Валька не знудилася на самоті, до неї навідувалася я і розповідала тітки-Маринині казки. Найчастіше – про Козетту та її чудо-ляльку. Саме вона, ця казка, стала першопричиною іншої казкової історії, вже моєї, особистої.
…Іноді по неділях з села приходила до нас Марфа – мачуха мого вітчима. І хоч з дідом – батьком дядька Миті вони давно вже не жили, мама приймала її як рідню, пригощала й старалася всіляко ублажити. І вона, і дід топтали пішки більше десяти кілометрів, зрозуміло, не з тим, щоб навідати нас. Поспішали вони на міську нашу торговицю – щось там продати, а щось і прикупити. А до нас ішли опісля, віддихатися перед зворотною дорогою й попоїсти. З якогось часу мачуха вітчима стала для мене мало не головною моєю ріднею. Кожної неділі я дожидала, як Нового року, бо ж може прийти Марфа.

Не маючи власних детей, але зростивши четвірко чужих, вона, мабуть, не вичерпала до останку закладений у ній запас материнства і повсюдно шукала, на кого б його вилляти. В перші свої відвідини до нас вона витягла з якогось заповітного закапелка голку з ниткою, уважно огледіла мою одежину і, не завваживши на ній дірок, які можна було б зашити, здається, залишилася незадоволеною.
– Гаразд, неси свою ляльку! – наказала мені Марфа.
– А в мене немає, – чесно зізналася я.
– Зовсім? – не повірила вона.
– Зовсім-зовсім, – поклялася я.
– Куди поділа?
– Нікуди не поділа. У мене її і не було.
– Ніколи, чи що? – не йняла віри гостя.
– Нє-а, ніколи.
– Лялька повинна бути! – постановила Марфа і спересердя кинула фразу, яка розбудила в моїй душі вулкан: – Гаразд, я тобі зістьобаю ляльку. – Та услід додала: – Іншим разом якось.
З того часу я дожидала Марфу як бога. Але вона, мабуть, обіцянку свою одразу ж викинула з пам’яті як дрібну, невартісну. Я ж лишень поглядала на неї очікувально, не сміючи нагадати. Однак історія Козетти та її чудесної ляльки, вочевидь, щось здвигнула в моєму серці, а заразом і в поняттях, що добре, що погано. Кілька разів я, завмираючи від власного нахабства, крадьки, щоб ніхто інший не чув, настирливо напосідала на гостю: «А коли ти пошиєш мені ляльку?».

І нарешті – сталося! Якось Марфа діловито попорпалася в своїй торбі і витягла звідти згорнуту в рулу, добряче поруділу від віку, колись білу полотняну скатертину. Зі слів Марфи, це – частина її посагу, ще від матері. Була скатерка парадною, святковою. А оскільки в останні, воєнні, роки всі свята відкладалися на потім, то зберігалася вона в скрині, де й була, як виявилося недавно, майже вщент з’їдена мишами. Марфа розповідала це, ледь стримуючи сльози, шумно зітхаючи і трагедійно змахуючи короткими пухлими ручками. Попереживавши, вона розстелила те, что залишилося від мишей, на долівці, озброїлася ножицями і, повзаючи навколішки, взялася викраювати тулуб майбутньої ляльки. Мені ж наказала бігти за тирсою. Я вмить підхопила відро і не побігла – полетіла навстріч невщухному дзижчанню пил на березі нашої протоки.

Як не старалися ненажери-миші, але будівельного матеріалу для створення красуні зосталося ще достатньо. Зроблена Марфою викрійка була бездоганна, фігура новонародженої вгадувалася ідеальною. Заповнена ж тирсою, вона відразу помітно схудла. Частина ширини пішла на об’єм, і лялька грозилася нащадитися чахликом. Аби не допустити цього, ми з Марфою погодили голову їй не пришивати, а витворити з тулубу. Справа ця виявилася не з легких. Довелося довго і трудно затягувати петлю з міцної нитки в місці, де ми назначили шию. Нарешті верхівка тулубу злегка зосібнилася, перевтілившись на голову. Щоправда, вдалася вона неспівмірно довгастою, але ми вже не переробляли. Зате тулуб, утративши частину своєї довжини, одразу перестав бути таким худющим.
Ноги й руки обійшлися без тирси – на їхню товщину стачило тужаво скатаних мишачих  недогризків від скатертини. Очі й ніс Марфа намалювала хімічним олівцем. А губи підфарбувала буряком, ним нарум’янила щоки. Явно бракувало волосся, але цей недолік приховала пов’язана хустина. Найслабкішим місцем безперечно були рівні, як палиці, ноги без ступнів. Та їх цілком приховала довга, до підлоги, спідниця. Її зшили з фіранки, яку пожертвувала мама і якою, скільки себе тямлю, запинали відро під вмивальником і яка добряче вже підгнила.

Лялька була готова. За розміром вона могла посперечатися з тією, казковою. Правда, у неї не було справжніх золотавих кіс і скляних блакитних очей. Та це були дрібниці в порівнянні з головним. Це була моя! особиста! лялька! Перша (як виявилося, і єдина) в житті. Якось я не надто вірила, що диво сталося. Понад усе боялася прокинутися і виявити, що все це – лише солодке сновидіння. Я конче потребувала термінового доказу того, що ця казка трапилася зі мною насправді.
Дорослі для цього не підходили. Вхопивши ляльку, я кинулася до Вальки. Довгий темний коридор на шляху до неї став для мене воістину шляхом щастя. Моя лялька незрадливо припала до мене. Свою лису недоладно витянуту голову вона довірливо підіпхнула мені в підборіддя. А обидві ручки, жалібні, тонюні, с намальованими хімічною церузою пальчиками, закинула на мої плечі. Всім своїм худібним тільцем лялька тримала в моїх грудях тріпотливе з радості серце, що поривалося на свободу. Вона з готовністю приймала його удари, і воно у нас в ту мить було спільним. Чим ближе було до Вальчиних дверей, тим оглухливіше і шаленіше гримотіло в грудях, скронях, голові. Ось зараз, зараз Валька побачить, першою побачить, що у мене! є! своя! власна лялька!!! Ось зараз, ось…
Я смикнула на себе клямку і наштрикнулася на Вальчин погляд, на вістря болю в ньому. Вона давилася нападом кашлю і, видно було, ніяк не могла крізь нього продихнути. І ріденький чубчик на її голові, і зіжмакане, в зморшках чоло були мокрими від виснажуючого поту. Ще більш загострені вилиці і провалені щоки здавалися підмальованими буряковим соком. Як у моєї ляльки. Її Валька завважила швидше, ніж мене, і обімліла. Туман, який щойно клубочився в її очах, умить розсіявся. Нещадний кашель, здивовано схлипнувши, притьмом випорхнув з її грудей. Бузкові губи враз розкрилила давно і, здавалося, навік щезла з них усмішка. Валька невпевнено, але очікувально простерла руки навстріч явленому чуду. Ось так, мабуть, усміхалася і простирала руки з-під столу Козетта, коли неочікувано виник перед нею таємничий незнайомець з казковою лялькою в руках. І я, раптово відчувши себе таким само, як він, багатієм і чарівником, випустила з обіймів свою ляльку і переклала в руки Вальці. І навіть повторила його слова: «Візьми, вона твоя!».

...Незабаром наші сусіди від’їжджали до себе додому, в якийсь невідомий мені Ярославль. До далекої від нашого містечка залізниці їх відвозила вантажівка, виділена Вірі на її роботі. В кузові їхала сама Віра, дехто з її «блукачів» і тітка Марина. В кабіні, поряд з водієм, сиділи Валька і лялька. Вулиця у нас пряма, довга, до самого звороту до мосту. І я довго бачила, як з відкритого вікна машини обидві вони прощально махають мені.

...Отож, коли я, ображена на своє дитинство, кажу, що у мене ніколи навіть ляльки не було, ви не конче вірте мені. Та була вона, була! Якось. Кілька хвилин. Благодатних  хвилин, по-справжньому щасливих…

Клянуся, я жодного разу не пошкодувала, що віддала свою ляльку Вальці. Як я розумію нині, то був мій перший (а може, і єдиний?) в житті справді шляхетний вчинок. Принаймні, ніколи вже я не відчувала себе такою казково багатою і беззастережно щедрою.

Володимир Клюшин
http://www.proza.ru/avtor/vklushin77

Автор про себе
Мені 40 років. Народився в Твері.
 І живу в Твері (це між Санкт-Петербургом та Москвою).
 Освіта театрально-режисерська. Більше
 театральна. Працюю в страховій компанії начальником відділу.
 Маю педагогічний досвід. Не публікувався. В шкільному театрі
 ставив спектаклі. В 4-ому класі, який цьогоріч закінчила моя дочка Евеліна, на випускному здійснив постановку своєї п’єси «Готель».
Моя дружина Татьяна – з Західної України, їй 33 роки.
Про дочку.  Евеліні 10 років, вона захоплюється музикою, театром.

Перекладач про автора
Варлоки і вентрал Володимира Клюшина
Про казки Володимира Клюшина, що увійшли до циклу «Границя» з підзаголовком «Казки для Евеліни» мені вперше довелося написати на сайті Проза.ру. Тоді з великим задоволенням разом з Галиною Пагутяк анонсували цей подарунок для наших дітей на започаткованій нами сторінці «Українська географія сайту». І не тільки для дітей, але і для всіх, хто родом з дитинства.
«Границя» Володимира Клюшина – це не звичайний переспів старих сюжетів на новий лад, а оригінальний синтез кількох відомих сюжетів. І завдяки цьому не з’являється відчуття, що подібне ти вже десь читав. Ні, звичайно ж, не читав. Це нове й оригінальне. Хоча й присутні деякі казкові герої-символи у вигляді старих дитячих іграшок. Але від цього казка набуває особливої м’якості і принади. І не тільки для дітей, як вже було відзначено.
В «Границі 1» читача зустріне Веселий Моряк на Червоному Драконі – це і вдала трансформація стилістики Гріна, і разом з тим – образ доброзичливого приборкання страшненького персонажа. Особисто мене в «Границі 1» трішки дріт дряпнув. І в рецензії тоді запропонувала автору повідець з бісеру. Що з того вийшло, – вдячний і захоплений читач дізнається в «Границі 2», «Границі 3» і «Границі 4».
Те, що у Володимира Клюшина «можна не читати», захочеться прочитати і зрозуміти підліткам. Наприклад, моя 13-річна дочка цілком правильно тлумачить ці алегоричні післямови автора. Молодшенькі можуть і не зрозуміти. Але їх теж поманить таїна. А ті, які вже призвичаїлися до спілкуванням в Інтернеті на сайтах знайомств, ті, звичайно, зрозуміють все і відразу. Хоча тлумачення уривків, які «можна не читати», передбачаються й іншими. Все залежить від того, хто читає і що він намагається зрозуміти про життя.
Володимир Клюшин, безумовно, дуже талановитий казкар. І нашим дітям особисто  запропонувала б читати не «Гаррі Поттера» Роулінг, а саме казки, притчі і фентезі Віктора Клюшина. Тому що персонажі його творів м’якші, домашні та впізнавані.
Його варлоки з трьома руками написані настільки жваво, що сприймається цей образ як порада задуматися, чи не краде у тебе хтось твої почуття, нічого не пропонуючи натомість.
Взагалі «Границі» – це відтворення якоїсь заплутаної ситуації з реального життя, про відносини, які не складаються через непорозуміння, наявність всіляких психологічних комплексів у героїв. Але, врешті-решт, фінал казки такий, що змусить дитину замислитися про власне призначення в життя.
Навіть безліч персонажів у казці не ускладнює її сприйняття. Тому що в реальному житті будь-якій сучасній дитині доводиться спілкуватися з такою кількістю знайомих і незнайомих людей, що невелика головоломка зі створеної автором «безликої юрби» тільки допоможе налаштуватися йому на різноманіття зовнішнього світу. І тоді його не злякають ні вентрал, ні Долина Смертної Тіні, ні скопище купців біля Межі Вічного Світла.
Дочитавши «Границі», перше, що спало мені на думку, – це просити дозволу у Володимира Клюшина перекласти всі чотири казки українською мовою.
І оскільки в казці присутня Чарівниця Ігра, мені, наприклад, теж захотілося пограти. Тому я звернула увагу на одне із посилань, яке з’являлося в браузерному рядку під час відкриття сторінки з однією з «Границь», і виявила в ньому цікавий алгоритм із цифр, промовляючий до мене і надихаючий мене.
А читач обов’язково знайде в казках Володимира Клюшина те, що виявиться близьким саме для нього. І не варто боятися варлоків і вентрала.
І насамкінець, невеличке пояснення для колег-перекладачів. Працюючи над перекладом казок Володимира Клюшина, намагалася дослухатися до його прохань щодо збереження деяких слів саме в тій фонетиці й лексиці, як того хотів автор. Тому цикл казок має назву не «Кордон», а «Границя», тому й чарівниця у нього не Гра, а Ігра, з наголосом на першому складі. Ігру, до речі, придумала Евелінка. Тож авторське право на цю героїню залишається за нею.

Границя

(Казка для Евеліни)

Все почалося за добу до дня народження Юри. Цьогоріч  йому виповнюється 12 років, і він вважає себе майже дорослим. Стоячи біля прилавка магазину з татом, він вибирав подарунок. Тепер його не зацікавив конструктор, або набір солдатиків, його погляд прикипів до яскраво-червоного лютого  Дракона, якого він і придбав.

Минав час, Юра навчався в школі, і, здавалося, все йде своєю чергою, але щось-таки відбувалося... Одна за одною почали зникати його колись улюблені іграшки. Білий Песик, з яким він любив бавитися, Веселий Моряк, у якого згиналися руки і ноги, Офіцер кінної армії, Чорний Кінь з гривою, кумедна Мавпочка, яка вміла крутити сальто, – всі вони кудись поділися. У школі теж відбувалися зміни. Одного разу на перерві він сильно штовхнув свою однокласницю. Просто так, ні за що. Вона добряче забилася і плакала, але не знала, хто це зробив, а Юра вирішив не зізнаватися, а вже щоб попросити вибачення –нізащо. Повернувшись зі школи, він побачив записку від мами, вона просила його піти в крамницю, дещо купити і трохи попоратися в будинку. Навіть не дочитавши записку, Юра поклав її на місце, кинув портфель і втік на вулицю. Повернувшись пізно, Юра сказав, що записку не бачив, зробив домашні завдання і пішов спати.

Прокинувся Юра від дивного звуку. Було схоже на потріскування бенгальського вогника. Розплющивши очі, він побачив, що кімната наповнена бузковим м’яким світлом. «Це сон» – подумав Юра і підвівся. Стіни кімнати зникли, потріскування вчувалося ближче й ближче. Юра придивився. До нього повітрям, немов би звіддаля, линула ФІГУРА. Юра сів на ліжко, і постать примостилася поруч.

Це було не ліжко. Юра сидів поряд з фігурою на зручному гарному ослінчику, який гойдався в повітрі. Хлопчик заглянув ЇЙ в обличчя. Воно було і молоде, і дитинне одночасно, не дуже красиве, однак вродливе.

– Ви чаклунка? – запитав Юра.
– Так. Мене звати Ігра. Я до тебе в справі.
– А вас не цікавить моє ім’я?
– Тебе кличуть Юрою, ти мій друг.
– Ого! Та я вас уперше бачу!
– Тихо, не галасуй.
– А що у вас за справа до мене?
– Дивись, – сказала Ігра і махнула рукою. Внизу, далеко під ногами з’явилася підлога, та це була не підлога, це була мальовнича  долина, вкрита пагорбами, квітами і дивовижними деревами. Юрі закортіло стрибнути туди, але було зависоко, а висоти він боявся.
– Гарно.
– Звісно. Це ж твоя країна.
– Моя?!
– Дивись уважно.

Чи то лавочка опустилася нижче, чи то долина піднялася, але Юра став бачити ясніше все, що відбувалося в низині. Він помітив чоту своїх солдатів і командира, а з ними і інші іграшки. Вони тулилися до землі, так, ніби від когось ховалися.

– Що вони роблять? У що граються? – запитав Юра.
– Граються!? Ні! Вони налякані. Їм страшно. Дивися.

Хлопчик почав озиратися, ослінчик повернувся, і Юра побачив великого Червоного Дракона. Той прямував  на солдатів. Нічого доброго це не віщувало. Ігра змахнула рукою, долину поглинув туман, стало тихо.

– Допоможи мені, Юро!
– Ви, чародійка, прохаєте допомоги у мене? В казках усе навпаки, чарівники допомагають людям, – я читав.
– Приборкай Дракона! – мовила чаклунка і почала повільно розчинятися в бузковому сяйві.

«Якийсь дивний сон», – подумав Юра, встаючи з ліжка. Зиркнув на підлогу і побачив розкиданих на підлозі  солдатів. «Гаразд, потім приберу» – сказав він комусь, штурхаючи іграшки ногами під постіль. У кутку на тумбочці стояв Червоний Дракон. Юра дуже поспішав, тому вдягнувся, жуючи бутерброд, і побіг до школи.

У голові кружляв тільки бузковий туман і лунав голос, що промовляв: «приборкай  Дракона». Жоден предмет у мізках не тримався. Математика, географія, історія... – все було вкрито бузковим туманом. Уроки тяглися довго й нудно.

Додому Юра повернувся натомлений і з хворою головою.  Апетиту не було, прогулянок і забав не кортіло.  Він сів на ліжко і почав згадувати сон. У скронях били барабани, у вухах лунали горни, Юра стулив очі. Стукіт барабану став тихішим, ніби віддалявся, і серед цього грюкання хлопчик почув звук флейти. Спершу тихо, потім голосніше і потужніше. Музика була дивовижною і до болю знайомою. Юра відкрив очі.

Кімнати не було, замість ліжка знову з’явилася гарна лавочка, яка линула понад землею. Поряд  сиділа Чарівниця Ігра, з її очей скрапували сльози. Вони навіть не текли, і це не надто було схоже на сльози, але Юра зрозумів –  Ігра тихо плакала. З її очей, як сльози, вилітали іскорки, тільки вони не лилися по щоках і не цяпали з носа, як в інших людей. Сльози Ігри розліталися врізнобіч і були подібні на зблиски бенгальського вогню, тільки горіли довше. Одна сльоза враз долетіла до Юркового ока. Хлопчикові не боліло, тільки раптом його серце охопило дивне відчуття. Воно було подібне і на самотність, і на тугу водночас. Таке враження Юра вже переживав. У дитинстві, коли він був малим. Батьки, залишивши його самого вдома, кудись пішли. Він довго плакав, а потім, коли сліз вже не стачило, ліг на підлогу під двері і тихенько скімлив, як покинуте цуценя. Батьки прийшли пізно і лаяли його, що він не в ліжку, а він дивився на них і...

–  Юро, мені надзвичайно потрібна твоя допомога, –  тихо сказала Чарівниця.
–  Мені було тоді дуже боляче...
–  Мені також.
–  Вам? Та ж ви просто живете в моєму сні.
–  Не тільки.
–  То й чим я вам допоможу? У мене немає чарівної палички, я не знаю замовлянь…
–  Цього тобі не потрібно. Поглянь, що відбувається в моєму царстві.

Чародійниця зворухнула рукою, і оддалік засяяла зоря. «Десь на стіні», –  зметикував Юра. Вони летіли на чудернацькому ослоні. Сліз було менше, але вони бризкали у Ігри з очей. Як не намагався Юра, та не зміг від них ухилитися. Ще одна сльоза потрапила йому на щоку. Знову відчуття самотності охопило його. Хлопчик пригадав обличчя літнього дідуся, який мешкав у селі. Вони часто в нього гостювали влітку. Дід був радий, коли вони навідувалися, наче молодшав поруч з онуком. А потім,  коли від’їжджали, дідусь залишався наодинці. З печаллю самотньої людини він визирав з вікна і махав рукою, а Юра нічого ліпшого не вигадав, як показати язика старому...

–  Тобі подобалося в селі...
–  Це була остання поїздка туди. Взимку дідусь помер... будинок продали... А куди ми летимо?
 –  У моє царство.
–  А що це за зірка?
–  Це не зірка, це двері, вхід у моє царство. Скоро дістанемось.

І ще одна іскорка злетіла у Ігри з вій. Вона торкнулася руки Юри і обпекла холодом.
Світлана проплакала пів-уроку. Їй було дуже боляче. Її батьки приходили до школи, розмовляли з учителем, однак винуватця не знайшли. Не дивно. Юра на перерві підкрався до неї ззаду, коли вона дивилася у підручник. Удар був такий, що окуляри розбилися, а сама вона сильно вдарилася головою об стінку...
–  Їй було дуже боляче...
–  А окуляри дорогі?
–  Річ не в окулярах, Юро. Ми вже прилетіли.

Тепер Юра бачив, що це не зірка, а ніби отвір у стіні. Юра знав, що за цією стіною –  спальня тата й мами. Пролетівши  крізь стіну, вони опинилися у великій залі, але це була не спальня. А щось цілком  незвичайне. Світлі стіни, високі стелі, гарні вікна з різнобарвних скелець. Лавиця почала  знижуватися, і Юрі здалося, що зала схожа на лікарню, чи якийсь притулок.

–  Ти маєш рацію, –  зауважила Ігра, –  це щось на зразок вашої лікарні. Дивися.

Ослін сів, і Юра побачив дещо впізнаване. До нього простував Веселий Моряк, він приязно всміхався, наче побачив старого друга, тільки рука в нього була на перев’язі. Його наздоганяв Білий Песик, у нього було відірване вухо, але він радісно тріпав хвостиком, Чорний Кінь, накульгував поруч, в сідлі сидів безногий Офіцер. Зусібіч до Юри наближалися його старі іграшки, які він вважав втраченими.

–  Ходімо, навідаємо ще декого, –  покликала чарівниця. Вона відсунула фіраночку в закутку. Те, що побачив Юра, неабияк вразило його. На маленькому ліжечку його кумедна Мавпочка лежала  без рук, без ніг, без вух і без одного ока. Мавпочка все ж повернула голову і посміхнулася своєму господареві.

–  Бачиш, Юро, у них інший біль. Не такий,  як у людей. Їм боляче, що вони не в змозі побавитися з тобою як колись, подарувати тобі краплю втіхи.  Додати золотого світла в твоє дитинство.
–  Але я не розумію...
–  Хто їх позбавив радості? Хочеш довідатися?
–  Здається, знаю. Червоний Дракон.
–  На щастя, вхід сюди для нього зачинений. Тут зі мною можуть перебувати лише ті, кого я хочу бачити. Але він і далі руйнує твоє царство. І він усякчас нападає на твоїх друзів. Їх залишається все менше. Приборкай Дракона!


–  Виглядає на те, що сьогодні йому краще до школи не йти. Схоже, у нього температура.
–  Так, вигляд кепський. Нехай сидить удома.

Це були мама з татом. Вони сиділи на ліжку і дивилися на нього. В кімнаті все було, як зазвичай: стіни, стеля, на килимі – іграшковий розгардіяш.

–  Доброго ранку.
–  Ти вклався спати навіть не роздягнувшись, –  сказала мама.
–  Перевоював на шкільному фронті, –  підморгнув синові батько.
–  Не вставай, я принесу сніданок тобі до кімнати, –  сказала мама і пішла на кухню.

Тато допоміг синові роздягнутися і вкрив його ковдрою. –  Нічого, –  сказав він, –  один день поледарюєш, тим паче, що нині п'ятниця. Ми з мамою йдемо на роботу, а ти сьогодні відпочинь.
–  Тату, а ти бачиш сновидіння?
–  Сни приходять до всіх, але не все запам’ятовується. А в дитинстві всни яскравіші, справжніші.
–  А ти пригадуєш що-небудь з дитинства? Що тобі в дитинстві наснилося?
–  Мало. Але, здається, якісь уривки... затямив, що уві сні дружив з якоюсь дівчинкою... або дівчиною... дивна... раніше пам’ятав її ім’я, а тепер  забув. Вчуваю голос її – як музика, бачу сьози –  як іскорки... ну мені вже час, будь молодчиною, не журися.
–  Сльози як іскорки... –  це увійшла мама, –  у мене в дитинстві була подруга, вона розповідала, що до неї уві сні така прилітала, вони навіть листувалися...
–  Мамо, а сни збуваються?
–  Усіляко буває. А чому це тебе цікавить?
–  А де зараз дідусь?
–  Ти його пам’ятаєш? Це ж треба! Як це давно було... ну, гаразд, мушу бігти. Ввечері зустрінемося.
–  Мамо!
–  Що, любий?
–  Я читав ту записку. Пробач.
–  Я знаю, синку.  Я тебе люблю. До побачення.

Мама пішла, а Юра надовго втупився в стелю. Йому раптом здалося, що час зупинився. В кімнаті напосіла така відлунююча тиша, що хлопчикові стало і страшно, й цікаво. Ні сусідів не чутно, ні того, що відбувалося на вулиці, нічого. Думки роїлися в його голові. Як йому випрохати прощення у дівчинки, як попросити вибачення у мами... і, врешті-решт, –  як присмирити ДРАКОНА???

–  Ігро, ти тут?

Ніхто не відгукнувся. Юра озирнувся і поглянув на Дракона. Червоний з пластмаси на шарнірах, з ногами та хвостом. Як його скорити? Зламати, викинути, спалити? По обличчю покотилася гаряча сльоза. Серце стискалося від болю. Ситуація здавалася безвихідною. Він розумів, що йому слід поспілкуватися з чаклункою, він дуже хотів з нею поговорити. Юра обвів очима кімнату з надією побачити її бузковий плащ, але Ігри не було видно ніде. Не було музики, не було потріскування іскор, жодних ознак чарівниці. Юра вирішив випити чаю, що його принесла мама, але тут в його голові сяйнула ідея. Щоб побачити Ігру, –  треба заснути...

–  Не треба, –  тихо пролунало над вухом.

Юра обернувся і побачив Ігру. Вона була не більша за горошину і сиділа на тій самій ошатній лавочці, якою вони літали разом в її володіння.

–  Привіт, Ігро, я хочу тобі допомогти, –  сказав хлопчик.

Обличчя чарівниці засяяло від щастя. Нарешті вона почула голос серця, щирі теплі слова без примх і забаганок. Вона підросла (чи Юра зменшився), і хлопчик побачив її посмішку. Йому відразу стало затишно.

–  Я рада, що ти погодився стати мені в пригоді, але це буде непросто для тебе. Мене поряд не буде. І ще... тобі доведеться стати таким, як і твої іграшки. Ти згоден?
–  Мені здається, вам відома відповідь. Згоден.
–  Добре! Рушай! Але пам’ятай – головний  Дракон живе у твоєму серці!

Ігра змахнула рукою і щезла. Бузковий серпанок на мить огорнув хлопчика, а коли він зник, Юра побачив, що стоїть у тій чудовій долині з пагорбами, квітами, і було схоже, що просвіталося. Ось-ось зійде сонце. Озирнувшись, хлопчик помітив якийсь рух. Придивився, і побачив своїх солдатів, тільки зростом вони були, як його тато.

–  Здоровенькі були, мій друже, –  взяв під кашкета командир, накульгуючи, підійшов до Юри, і палко потиснув йому руку. Він посміхався. Хлопчик теж посміхнувся йому у відповідь, і мимохіть засоромився через те, що ногами копав його під ліжко. Глянувши  на солдатів, Юра завважив, що їх стало менше.
–  Що тут відбувається?
–  Червоний Дракон, мій друже. Ця тварюка нападає на нас і спустошує цю країну. Чимало залишили її зі страху. Ми вирішили не відступатися.
Юра подумав: солдат, виготовлений з м’якої пластмаси, супроти Дракона, який зроблений з надміцного пластика і легкого металлу, –  це не чесно.
–  Командире, нас атакують! –  гукнув один з солдатів.
–  Рядовий! –  наказав командир, –  прикрий нашого друга, щоб цей звір його не поранив, або не вбив.
У хлопчика затьохкало сердечко. Він не вважав себе боягузом, але тепер, коли навіть рядовий на зріст, як дорослий чоловік... а ще, цікаво, якщо я загину в цьому світі, то помру там, вдома, чи просто зникну? Ці думки перервав диким ревінням Дракон. Рядовий пригорнув Юру до плеча, підморгнув (еге ж,  як мій тато – подумав Юра).
–  Не бійся, –  сказав солдат, –  ти під моїм захистом.
–  А що я повинен робити?
–  Те, що повинен, те й роби.

Розпочалася битва. Юра і солдат перебували на чималій відстані від місця герцю, але все бачили. Хоробрі солдати нападали на дракона, кололи його своєю зброєю, але для Дракона це було штричками комарика-дзюбарика. Дракон хвостом калатав по солдатах, клацав зубами. Ось він схопив одного з солдатів за ногу. Солдат скрикнув, Дракон відкинув його убік. Хоробрий солдат впав на траву, але одразу ж підхопився, і, кульгаючи, знову кинувся в бій. Юра дивився на це Чудовисько і думав про те, що сказала Ігра. Її слова дзигою крутилися в голові. Може це якась загадка? Чому він тут? Що він взагалі повинен робити? Де йому слід бути? І наразі думка збудила його душу. Юра випростався і пішов у бік Дракона. Рядовий також крокував поруч і, що було приємно для Юри, не задавав жодних запитань. А Юра і не мав відповідей, ним зараз керувала Думка.
Дракон помітив рух і, широко ступаючи, почав насуватися на Юру. Він лякав диким ревищем і щербатими іклами.

– Я – твій госпо... – Юра не встиг промовити, сильним ударом хвоста Дракон збив хлопчика з ніг. Біль був якимсь дивним, але Юра знову звівся і підняв правицю  вгору.

– Я – твій господар! – щодуху гукнув Юра, аж земля задвигтіла під ногами. Дракон зупинився і подивився на Хлопчика. Люті і дурні очі зустрілися з добрим, розумним і проникливо люблячим поглядом дитини. Дракон відсахнувся і заревів. Від його рику земля почала тріскатися, Юра втратив рівновагу і кудись провалився.

Коли Юра розплющив очі, він побачив, що стоїть НІДЕ. Навколо було темно, і темрява ця здавалася живою. Під ногами тяглася кудись у нескінченність бузкова вузька смужка. Вона мінилася рівним мерехтливим теплим світлом. Уздовж смужкою, як стежкою, прямувала Чарівниця Ігра. Юра тепер упізнав би її з-поміж тисяч людей.

– Де ми? – спитав хлопчик.
– Я тут живу, – тихо сказала Ігра.
– Що це за смуга?
– Це межа. Тут – країна дитинства людей, а з того боку – дорослість людей. А я живу на кордоні, належу і до того, й іншого світу. Спершу всі люди живуть в дитинстві, а потім кожен, коли сам вирішить, переступає границю. Чимало занадто рано переходять її. Потім, коли дорослим стає важко або ж боляче, золоте світло країни дитинства надає їм сили і радості. Ти теж захотів занадто рано перейти кордон. Навіть не знаючи того, що занадто мало золота власної країни взяв собі. Воно швидко вичерпалося б, і ти всякчас відчував би те, що відчував від моїх сліз. А  в усьому винні – ті два дракони.
– Як два? Я ж одного придбав.
– Купив одного, а другий знайшовся в твоєму серці незадовго до покупки. Один руйнував твій зримий світ, а інший – руйнував твоє внутрішнє Царство. Мої сльози марні для першого і є смертельною отрутою для другого дракона. Я допомогла тобі, а ти допоміг мені. Дякую тобі від щирого серця. Дам тобі пораду. Не поспішай перетинати кордон! А коли подолаєш – не забувай мене.
– А ми побачимося?

******
Юра лежав на постелі, втупившись у стелю. За вікном був уже вечір, але батьків поки що не повернулися. Юра вирішив підвестися з ліжка. Нога боліла, ніби її вдарили. На підлозі лежали іграшки. Але їх було значно більше, ніж уранці. Щось м’яке потрапило під руку. Це був його улюблений Песик. Він був як новенький. Кумедна Мавпочка теж була цілою. Але найдивовижнішим з усього, що побачив Юра, був його Червоний Дракон. Закинувши ногу за ногу, на Драконі  верхи сидів Веселий Моряк і тримав у руках маленький повідець зі скручених дротиків, який обвивав шию Дракона.


(Це можна не читати. Втім, якщо цікаво ..)
У школі відбулася важка розмова з учителем і Світланою. На подив Юри, Свєта пробачила його і навіть потисла йому руку на знак дружби, а класний керівник на виховній годині на прикладі Юри пояснив, що визнати власну провину – подвиг сміливого серця. Але Юра сумував. Повернувшись зі школи, він мало бавився з іграшками. На денці власного серця він шукав Її. Іноді він розмовляв з нею, так, як ніби вона була поряд.
Одного разу урок розпочався пізніше, ніж зазвичай. Учителя довго не було, а коли він увійшов у клас, то оголосив, що в них нова учениця, її звати Інна. У цей момент в клас впурхнула миловида дівчинка з бузковою стрічкою в світлих косах. Учитель щось говорив про інше місто, батьків Інни, та Юра цього не чув. Його погляд пірнув у прекрасні очі нової дівчинки. Звичайно ж, вона сіла з ним поруч за парту.
– Я радий, що ти приїхала в наше місто, – несміливо сказав Юра.
– А може, ми завжди були знайомі...

Границя 2
Грабіжники
(Казка для Евеліни)

Довгі зимові вечори Юра та Інна проводили разом. Після того, як всі домашні завдання були пороблені, діти бавилися. Юра навчив Інну грати в «Морський Бій», а Інна вчила Юру плести з кольорового дроту різні речі: браслети, ремені і навіть кашпо для квітів. За словами дівчинки, йому непогано вдавалося.
– Ось, поглянь, я покажу тобі мій улюблений візерунок. Він дуже складний у плетінні, але якщо натренуватися, то виходить гарно.
Інна взяла білу, фіолетову, бузкову, блакитну і малинову дротинки, склала їх разом і почала спритно перебирати пучками. Юрі здалося, що він бачить прискорену зйомку. Коли він побачив малюнок готового ремінця, у нього тьохнуло серце. Саме таким плетінням і візерунком був зроблений повідець для червоного дракона, але порівняти було ніяк. Після осінніх канікул до класу прийшли люди з великими коробками і оголосили про збір іграшок для дітей-сиріт. Юра, звичайно ж, приніс разом з іншими іграшками червоного дракона. Хлопці намагалися відмовити його віддавати таку дорогу іграшку, але Юра був непохитний. Так і віддав дракона з повідцем.
– У мене було  сновидіння, – тихо промовила Інна, – я бачила тебе в золотих обладунках і з золотим мечем у руці.
– Мене? – здивувався Юра.
– Ну, спочатку я не знала, що це ти, тільки, коли заговорила з тобою. По голосу впізнала.
Інна продовжувала плести, а Юра не знав, що й сказати. Він теж узяв дріт і спробував почати нове плетиво. Сьогодні Інна була якась замислена.
– Знаєш, мені скоро доведеться поїхати, – додала вона, не відволікаючись від роботи.
– Угу, – відповів Юра. У нього теж почало вдаватися.
Він навіть не зрозумів, що вона сказала. Це тільки потім, коли вона зникне, він згадає цю розмову і ще багато іншого, що зараз йому навіть на гадку не спадає. Вони дружать вже півроку, але він ніколи не був у неї вдома, він ніколи не бачив її батьків. Інна вміла жартувати, а її поради були дуже мудрі і дохідливі. Це потім його серце стиснеться від болю і відчуття самотності. Це потім він буде по кілька разів на день зазирати в поштову скриньку, сподіваючись побачити там записку або листа. Інна просто не прийде завтра до школи, а у вікні будинку, де вона жила, з’явиться стара жінка, яка ретельно поливатиме герань. Але це сіре і примарне ЗАВТРА. А сьогодні вони сидять у його кімнаті і просто спілкуються.
*********
Зазвичай казки закінчуються фразою: «... жили вони довго і щасливо». Моя казка не про це. Іди за мною, дорогий читачу, і ти довідаєшся, чого варті оці дорогоцінні ДОВГО і ЩАСЛИВО. Отож:
*********
Інна з’явилася в класі майже перед літніми канікулами і, отже, не встигла ні з ким подружитися, крім Юри. А він був приємно здивований, коли дізнався, що вона живе в будинку навпроти, і щовечора вони могли махати одне одному рукою. Юркові друзі роз’їхалися хто куди на вакації, і він усеньке літо спілкувався з Інною. Тому не варто дивуватися з того, що, коли настав новий навчальний рік, вони опинилися в класі напрочуд  добрими друзями. Хлопці трохи підсміювалися з Юри, а дівчатка прозвали Інну (позаочі), «дивачкою». І не дивно.
Дівчата 7-Б класу вже давно поділилися на два угруповання, та  Інна не змогла стати частиною жодного з них. У класі було двоє дівчаток-лідерів, які ще в 5-му класі домовилися не заважати одна одній. Вони не дружили, а поблажливо терпіли одна одну.
Одним таким поводирем була дівчинка спортивної статури, яку (крадькома) прозвали Ікс-Файл леді. Почасти за серйозний розум, частково  – за певну схожість з актрисою, яка знімалася в серіалі «Секретні матеріали», «Х-файл». Її улюбленими предметами були фізика, хімія, біологія та фізкультура. Навколо неї зібралися дівчатка, які хотіли відчувати себе захищеними. Х-файл відмінно справлялася з цією відповідальною місією. Якось, коли вона довідалася, що її подругу образив старшокласник, їй ніщо не завадило вийти з классу посеред уроку, знайти кривдника і.., власне, дівчата зрозуміли, з ким варто дружити.
Інша дівчинка-очільниця була цілковитою протилежністю. З першого классу вчителі самі дали їй прізвисько «Мальована Барбі». Висока, струнка, з великими очима і волоссям незрозумілого кольору. Коси Барбі були рудувато-сіро-попелясті. Спочатку навіть підозрювали, що вона поекспериментувала з фарбами для волосся, потім зрозуміли, що це природа постаралася, але було запізно, слово «мальована» приросло до дівчинки назавжди. В голові Барбі математика, фізика та інші точні дисципліни не змогли знайти притулку. Єдиним предметом, до якого  вона ставилася поблажливо, була іноземна мова, та й то, тільки тому, що її тато винайняв дорогого репетитора. Зате Барбі все знала про моду. Її тато був заможний і купував донечці все наймодніше і найкраще. Єдине, чим вона утримувала дівчаток у своєму почті, були її регулярні благодійні акції. Час від часу вона роздавала свої старі модні штучки приятелькам. Черговий напад щедрості міг статися будь-якої миті, тому дівчатка з удаваним захопленням повсякчас оточували її, готові виконати будь-який її наказ. Вчителі давно махнули рукою на капризування Барбі. Вона могла, наприклад, заявитися до школи не у формі, а в костюмі з блискітками від фірми Гучі. А на пояснення, кліпаючи довгими віями, зі сльозинкою в голосі сказати, що форма сьогодні їй не до лиця. Дівчата з угрупувань підтримували рівні стосунки, але не перебігали від одної лідерки до іншої. Крім однієї Лєни, яку всі називали «Шмарклею». Вона намагалася належати і тим, і іншим. Низенька, худа, з двома такими ж худобливими косичками, величезним ротом і маленькими очима. Вона носила поношений шкільний костюм своєї старшої сестри і викликала жалість. Тому Х-файл вирішила «наглядати» за нею, а Барбі, одного разу подарувала їй маленьку сумочку від Дольче-Габана, чим викликала в Лєни дикий захват.
Інна була новим, сильним лідером. Це було зрозуміло з першого погляду. І хоча з нею ніхто особливо не дружив, кожна дівчинка десь у потаємному куточку свого серця мріяла про таку подругу, як вона. Адже та була симпатична, прямодушна і нелукава. (Барбі просто мріяла про таку подругу). Одразу було ясно, що Інна не дружить з плітками і чутками, а довірену їй таємницю забере з собою в могилу.
Хлопчики 7-Б класу були простакуватішими. У них не було угруповань. Вони дружили між собою, до того ж підтримували приятельські стосунки з усіма дівчатами. Все зрозуміло: прийшов грати у футбол – грай, хочеш піти – йди, є ідея – пропонуй. Над Юрою вони трохи підсміювалися, але Інна їм теж подобалася як людина. Про неї хлопці також казали, що вона якась химерна, але їм було приємно захоплюватися дівчинкою, яка не зациклена на «дівочих прибамбасах». Думка хлопчиків про неї змінилося, коли вона м’яча, що вилетів з поля,  одним ударом забила у ворота, і при цьому навіть не напружилася. Юрі подобалося грати у футбол. За будинком на пустирі були старі ворота. Саме туди сходилися хлопці різного віку поганяти м’яча. На цій толоці все й почалося.
Наприкінці вересня хлопці грали у футбол. У перерві один зі старшокласників витягнув пачку цигарок і запропонував усім. Юра спочатку зніяковів, але його приятелі закурили, і він теж узяв сигарету та затягнувся.
Гострий біль пронизав його груди. Було відчуття, що тіло розрізали навпіл. Юра скрикнув і зігнувся, випустивши сигарету.
– Слабак, – сказав старшокласник.
– Ну, спочатку завжди так буває. Він звикне, – сказав інший.
Юра пішов додому. У вухах дзвеніло, в очах – іскри. Інні він того дня нічого не сказав. Увечері, роздягаючись до сну, він виявив на грудях рівний червонуватий слід. Той злегка поболював. Юра губився в здогадах про причини його появи, а остання його думка в цей день була про те, що палити він ніколи не буде. На ранок болю не було, а слід лише трохи було видно. І все б забулося, якби не ще одна подія. Вона трапилася незадовго до зимових канікул. Фізкультура була останнім уроком. Рівно за п’ять хвилин до кінця занять Барбі зі своїми фаворитками пішла в роздягальню. Група Х-леді та хлопчики залишилися в залі. Наприкінці уроку діти побачили, як дівчатка вивели з роздягальні бліду заплакану Барбі.
– Що сталося? – запитала Інна.
– Не твоя справа! – промимрила Барбі і попленталася до виходу.
Юра швидко перевдягнувся і вискочив на вулицю. Йому вдалося наздогнати Лєну («Шмарклю»). Та повільно, явно про щось думаючи, йшла по дорозі.
– Скажи, що з Мальованою сталося?
– Що тобі до того? Вона наказала нікому не говорити.
– Лєн, та годі тобі, ти ж знаєш, – я нікому не скажу.
– Нікому?
– Нікому.
– А Інці своїй? Їй також не скажеш?
– Чим вона вам не подобається? Інна – нормальна дівчина.
– Нормальна!? – закричала Лєна, – Інка - класна дівчина!
Юра сторопів. Лише те, що «Шмаркля» кричить, вже було чудом, а те, що він почув з уст Лєни думку всіх дівчаток, а не тільки її, здивувало його ще більше.
– Юро, послухай, ти – хороший хлопець, я тобі розповім. Барбі спить і бачить, як би подружитися з Інною, а та навіть подарунки від неї не приймає. Сьогодні вона запропонувала Інні тайську шпильку для волосся, то Інна її не взяла, відмовилася. Барбі розлютилася.
– Та ні, ти розкажи мені, що у неї в роздягалці сталося. Може, вона вдарилася?
– А, в роздягалці… Ні, не забилася, а її неначе щось в груди вдарило. Слід такий залишився червонуватий.
– А що було?
– Ну, ми одягалися, а Барбі почала про Інну говорити всіляку гидоту. Нам сказала, якщо когось з нею побачить, – перестане дружити і на Новий Рік не запросить.
– А що саме говорити почала?
– Та так, просто обзивала, ...а от як дівчаткам пригрозила, то зойкнула і схопилася за груди. Мало не впала.
– А знак, той червонуватий слід, який він?
– Такий тоненький і рівний біля серця.., а ти що, лікар? Взагалі, що тобі до того?
Лена усміхнулася і пішла від Юри. Хлопчик замислився. У нього тоді, восени, був такий само знак. Ніякого логічного пояснення цьому не знаходилося. Але й це ще не все з того, що відбувалося в класі.
Юрків приятель Пашка, з сусіднього під’їзду, захворів. Хлопчики давно дружили, і Юра вирішив відвідати його, а заразом віднести домашнє завдання, щоб Павло не надто відстав. Коли Юра зайшов до кімнати приятеля, він не впізнав її. З кімнати зникли всі іграшки, машинки, танки і літаки, які так подобалися хлопцям. Замість цього на столі стояв комп’ютер, і Пашка грав на ньому в якісь стрілялки.
– Добре, що ти зайшов, – мовив Пашка, навіть не озирнувшись на Юру, – мені ще довго хворіти.
– А де всі твої машинки? – запитав Юра.
– А, набридли. Викинув. Що я, маленький, іграшками бавитися.
Юра роззирнувся в кімнаті. Вона виглядала не те, щоб порожньою, але якоюсь неживою. Ще у Павла був великий пластмасовий палац. Хлопчики часто гралися з ним. Вони уявляли себе лицарями, що охороняють короля від лиходіїв. Цього гарного палацу теж ніде не було видно.
– А де твій палац?
– О, знайшов що спитати. Викинув. Навіщо він мені?
Юра був розгублений. Він пам’ятав, що в нього теж пропадали іграшки, але в цій кімнаті відбувалося щось інше. Він ще раз подивився на Пашу. Той захоплено «бігав» по віртуальному світові і вбивав монстрів, і, схоже, не занадто й прагнув спілкуватися зі старим другом. Юра вже хотів піти, але щось його зупинило.
– Пашо, а що в тебе за хвороба?
– Я не знаю, – той відірвався від комп’ютера і повернувся до Юри. – Лікар каже, що це якась алергія.
Тут Павло розстебнув верхній гудзик сорочки, і Юра побачив червонуватий рівний слід.
– Спершу я думав, мене розірвало навпіл. Скрутило так, що іскри з очей. А лікарка все питає: що їв, що пив... думає алергія. Та ще пару днів температура була висока. Спав погано, жахи снилися суцільні. А ти що, вже йдеш?
– Так. Ти, це, не занадто біля комп’ютера сиди. Може, всі кошмари від нього?
– Ой, скажеш таке.
– Ну, бувай.
– Привіт там усім.
Юра вийшов від приятеля замислений. Він вже вирішив поговорити з Інною про ці червонуваті сліди, але вона його випередила.
– Як справи у Павла? – запитала вона.
– Він ще планує похворіти. А ти не змерзла тут?
– Трохи. Слухай, з хлопцями і дівчатами відбувається щось дивне. Минулого тижня – Барбі, вчора – Х-файл.
– Х-леді?
– Вона як побита ходить.
– А що з нею?
– Не каже. Я у дівчаток намагалася випитати, але вони тільки плечима знизують.
– Деякі лікарі вважають це алергією...
– Чому ти так сказав?
– Не я, а лікар, який Пашку оглядав.
– Та звісно, ти ж був у нього. А що з ним?
– Він теж як побитий. А ще у нього червонуватий слід на грудях. Наче тонка рівна смужка. Чимось на опік схожий, тільки болить зсередини.
– А ти звідки знаєш?
– У мене теж був. Восени. Біль такий ...
– ...Як ніби тебе на частини перерізало... – Інна зблідла, – ВАРЛОКИ...
– Що?
Інна прийшла до пам’яті, наче від сну, і серйозно подивилася на Юру.
– Вибач, мені час додому. Завтра здибаємося.
Вона швидким кроком перетнула двір і зникла в під’їзді. Юра ще постояв на вулиці, подивився на танець перших сніжинок і також пішов додому.
Темрява навколо Юри була якоюсь дивною. Було незрозуміло: бачать очі чи заплющені. Не було ані краплини світла. Хлопчик відчував чиюсь присутність, але не розумів, де він і що відбувається. Наскільки це було можливим, почав вдивлятися в далечінь. За спиною Юра відчув тепло. Він обернувся. Перед ним стояв, виблискуючи золотом, Лицар. Його обладунки були з дивного сяючого золота, від якого струменіло тепло, а в руці Лицар тримав сяючий меч. Юра застиг у подиві, а Лицар підняв меча і вдарив ним хлопчика прямо в серце. Юру кинуло в жар і...
...Він прокинувся. За вікном була ще глибока ніч. По тілу розтікалося приємне тепло. Юра виявив, що його ноги на подушці, а ковдра лежить на підлозі. Хлопчик сів на ліжку і почав думати про сон.
– Лицар був золотий, – міркував Юра, – напевно, він добрий. Але якщо добрий, чому лицар вдарив мене мечем? Що я зробив йому поганого? Хто він взагалі такий?
З цими думками Юра поклав голову на подушку і поринув у сон.
...Тонка бузкова смужка тягнулася вдалину під його ногами. Юра зрозумів – це межа. Поруч з ним, виблискуючи золотими обладунками, стояв Лицар. Меч, який він стискав у руці, був опущений. Лицар дивився вбік, і Юра теж повернув голову. Сіра суха долина тягнулася ліворуч від хлопчика. Вона здавалася млявою, а кам’янисті валуни різних форм і тріщини лишень додавали цьому пейзажу гнітючого вигляду. Та все ж у цій низовині було життя. Спочатку Юркові здалося, що деякі камені трохи зрушили з місця. Він придивився. Це були не камені.
Сірі істоти з великими, як у лемурів, очима, повільно переповзали з місця на місце, кидаючи криві погляди в бік Лицаря. Вони були не більшими за кішку, але подобою були схожі на мавп. Хутра у них не було. Тіло було вкрите сіро-брудною зморшкуватою шкірою. Але диво дивовижне – у цих істот було по три руки.
– Це варлоки – мешканці цієї країни, – стиха промовив  Лицар.
Досі Юра думав, що спить і бачить сон. Він не чекав, що хтось з ним буде розмовляти. Тому хлопчик не був переконаний, що спить.
– Хто вони?
– Грабіжники. Жалюгідні потворні тварюки, готові на що завгодно задля болю і страждань людей.
– А чому ти їх не виженеш? У тебе є меч.
– Границя.
– Ну так. Вона відділяє країну дитинства від країни дорослості.
– Я не можу туди йти. Я – захисник.
Юра ще раз подивився на варлоків. Їх було небагато. Вони завмерли і майже зливалися з землею. У їхніх очах хлопчик помітив злобний переляк чи, навіть, жах. Видно було, що Лицаря вони боялися, а присутність на межі дитини здивувала їх. Ще Юра завважив варлоків, які ховалися в тріщинах. «Напевно, вони там живуть», – подумав він.
– А чому їх називають грабіжниками? Що їм треба?
– Вони харчуються болем і відчаєм людей. Вони готові на все, щоб влаштувати собі бенкет.
– А може, їм спробувати перейти на іншу дієту? – Юра намагався пожартувати, але цей жарт просто стиснув горло хлопчика холодом.
– Варлоки – не люди. Їхні тіла виткані з мороку. Є усього один засіб, який руйнує їхні плани. Золото Країни Дитинства. Своєю чистотою воно не дозволяє грабіжникам впливати на людей. Світло і тепло цього золота знімає тягар і біль в серцях людей, а варлокам обпікає руки. Іноді, трапляється, спалює дотла. Каліка потім у щілину забивається і вмирає з голоду.
– Отже, їх можна перемогти.
 – Перемогти можна, тільки якщо є гарний запас золота. Чимало хто назбирує жменю і зберігає крихти. У таких людей швидко настає розчарування і довга депресія. Життя не дає радості. А варлокам тільки це й потрібно. Вони такого не відпустять. Ця людина для них стає вічним готовим обідом. Так і живе людина все життя з болем без радості і надії. А перед смертю варлоки взагалі всі сили вип’ють. Он, дивись.
Лицар показав рукою кудись у далечінь. Юра придивився. Вдалині він побачив дивну фігуру. Було зрозуміло, що це людина. Вона була повністю обліплена варлоками. Вони скуліли, як цуценята, тільки дуже гидко, а нещасний плакав. З його рук маленькими краплинами на суху землю спадало золото...
Юра прокинувся весь мокрий від поту. Серце калатало, як загнана в клітку пташка. Вже був ранок.
****
Хтось може подумати, що у Юри немає батьків. Це не так. У хлопчика були і тато, і мама. Вони по-своєму любили сина і дбали про нього. Це була звичайна сім’я. Вони разом їздили у відпустку на відпочинок. Ходили в кіно і до театру. Раділи його успіхам, карали, шкодували, коли це було потрібно. Батьки Юри були прихильниками такого погляду, що «хлопець має зростати самостійним». Хай вас не знічує та обставина, що в моїй казці немає батьків Юри. Просто моя казка не про них, а про вас. Так-так, це саме за вами стежать пильні очі варлоків.
****
Інна сьогодні була заглиблена в собі, тиха і задумана. Цей стан якимось чином передався всьому класу настільки, що навіть вчителі не наважувалися викликати будь-кого до дошки. Клас був тихий, і здавалося, що кожну дитину ввели в стан заціпеніння. Юра намагався кілька разів побесідувати з Інною, але розмова не вдавалася. Вона (як сказала Барбі на перерві) «залягла на дно».
– Що нового в Паші? – запитала Інна дорогою додому. Вона спробувала поговорити, але тінь задуми так і не покинула її обличчя.
– Не знаю. Я вчора з ним мало розмовляв. Може, сьогодні навідаю.
Юра глянув на Інну, та замислено і трохи відчужено дивилася просто себе. Було зрозуміло, що розмови не вийде. Юра зробив було спробу переказати їй свій сон, але Інна з такою тугою зиркнула йому в очі, що продовжувати розмову перехотілося. А може, вона просто про все знала.
Вечір минав тихо і спокійно. Юра готувався до контрольної роботи з математики. Раптом Юрко зупинився і вийняв із шухляди коробку. Це була свого роду заповітна коробка. У ній Юра зберігав своїх пластмасових солдатиків. Тих самих, які захищали його світ і його самого від Червоного Дракона. Іноді Юра по вечорах діставав їх з коробки, розставляв перед себе на столі і вдивлявся в обличчя. Може, він сподівався знову побачити їх посмішки. Але дива не відбувалося, і Юра знову прибирав солдатиків у сховок. Ось і зараз він вишикував їх у шеренгу перед собою і просто дивився на них.

Він знову був на ГРАНИЦІ. Вона тягнулася за обрій під його ногами. Перед хлопчиком знову стояв Золотий Лицар.
– Дивись! – сказав він і підняв меча.
Тієї ж миті праворуч від Юри начебто розчахнулася завіса. Він вперше побачив країну дитинства. Хлопчик не просто міг дивитися на неї, але навіть ходити по ній. Це було щось неймовірне. Таке відчуття, що всі найпрекрасніші мрії, кольори і звуки гармонійно лилися довкіл. Все мінилося й грало. Здавалося, що саме тут живе радість, щастя і все найпрекрасніше. Здавалося, що саме тут втілені всі найдобріші і прекрасні фантазії, ідеї та мрії. І від кожного деревця, квітки, травинки і маленького метелика линуло золоте тепле світло. Юра залишив границю і, відкривши від подиву рота, став походжати долиною цієї країни. Лицар йшов поруч. Під великим деревом з золотими листям Юра побачив дітей, які бавилися з великим синім жуком. Дивно, що жук усякчас на щось перетворювався. То на м’ячик, то на кубик, то на літаюче кільце. Діти сміялися, а Юра відчув таку радість у душі, наче він став власником незліченних скарбів. Жук підлетів до Юри, сів на його долоню і став червоним. Потім злетів ракетою вгору, і розсипався різнобарвним феєрверком.
Юра пішов далі. Лицар простував за ним. Доріжка йшла повз красиве озеро, де гордовито плавали великі лебеді. На спинах цих лебедів каталися дівчатка. Вони весело сміялися, про щось розмовляли і плели вінки з лілій. Одна дівчинка побачила Юру і кинула йому квітку. Лілія повільно пролетіла в повітрі, видаючи при цьому мелодійний дзвін, і приземлилася до ніг хлопчика. Юра підняв квітку і здивувався не тільки її аромату, але й тому, якою була сама квітка. Вона була білосніжною і гарною. Юра йшов далі. Його увагу раптом привернула одна дівчинка. Вона була поряд з границею. Вона підійшла дуже близько до цієї межі. Придивившись, Юра впізнав у дівчинці свою однокласницю – Мальовану Барбі. Тільки з нею коїлося щось не те. Хлопчик підійшов ближче і помітив, що Барбі горбата. Лицар йшов поруч. Придивившись, Юра побачив, що це був не горб. На спині дівчинки сидів варлок. Своїми гидкими, довгими руками грабіжник закривав її очі. Барбі не бачила, куди йде, але при цьому посміхалася на весь рот, і навіть щось наспівувала. Вона здавалася щасливою. Поруч з нею рачки, щось бурмочучи собі під ніс, повзла ще одна дівчинка. На ній сиділи дві варлоки. Один міцно обіймав шию дівчинки, при цьому щось нашіптуючи їй на вухо. Інший сидів ззаду на спині і затуляв їй очі. Юра впізнав і другу дівчинку. Нею виявилася Ікс-файл-леді.
– Що варлоки роблять? – запитав Юра.
– Мене більше цікавить, як вони сюди потрапляють. Варлок не може переступити границю, а людина може перетнути її тільки один раз.
– Тільки один раз?
– Грабіжники спершу засліплюють жертву, потім обманюють її, – сказав Лицар.
– А дівчаткам можна допомогти?
– Тільки в один спосіб.
Тут Лицар підняв меча й проштрикнув  Барбі наскрізь. У Юри було відчуття, що він бачить, як світло пройшло крізь людину. Дівчинка зойкнула і впала на землю, а варлок перетворився на пил. Замість подяки Барбі сіла на землю, підібравши під себе ноги, і насупилася. Черга дійшла до другої дівчинки. Знову зблиснув меч, Ікс-леді скрикнула, варлоки розсипалися. Хлопчик підійшов і торкнувся її плеча.

Юра розплющив очі. Перед ним стояла чота його пластмасових солдатиків. Він зрозумів усе.

(Це можна не читати. Але якщо цікаво...)
Інна не прийшла до школи. Вчитель наприкінці уроку оголосив, що Інна та її сім’я виїхали в інше місто. Всі діти були якісь розгублені. Кожен відчував, що дуже бракує цієї дивної дівчинки. І тут з’ясувалося, що Інна за той короткий час, поки була в класі, встигла обдарувати кожного. Всі дівчатка отримали від неї в подарунок по красивому браслетику, на якому було виплетене ім’я. Навіть Барбі, яка давно звикла до того, що всі її називають цим наменням, була зворушена до сліз, коли на перерві Інна подарувала їй браслет, на якому красивим зеленим (Барбі любила зелений) кольором було виплетене її справжнє ім’я: Настя. Хлопчики теж отримали маленькі сувеніри. Інна подарувала кожному брелок для ключів, сплетений у вигляді маленького футбольного м’яча. Життя в класі тривало за своїм  розкладом, та кожному було зрозуміло: Інна була не дивна, вона була проста і незвичайна. І її всім дуже не вистачало. Напруга між угрупованнями дівчаток щезла. На третій день після від’їзду Інни усі дівчата (Барбі навіть вдяглася в шкільну форму) прийшли з вплетеними в коси бузковими тоненькими стрічками.

Границя 3
Сутінки

(Казка для Евеліни)

Теплого травневого вечора Юра сидів на лавочці біля під’їзду, де так недовго жила Інна. Як йому не вистачає спілкування з нею!.. У кишені його куртки весь час лежить кілька речей, які вони разом сплели з кольорових дротиків. Від Інни не було ні листів, ані записок. Тільки пам’ять раптом загострила все, що відбулося за цей рік. Йому здавалося, що він вчив її якійсь грі: «морський бій» або «лабіринт». Тепер він майже впевнений, що Інна всі ці ігри знала. Просто дозволила йому стати на певний час учителем. У ту мить він відчував не гру, а смак, колір, запах гри. Це були такі глибокі й сильні для хлопчика роздуми, що йому здавалося, ніби він бачить світ наскрізь.
Ні, не плетінню з дроту Інна його вчила. Тепер він зрозумів. Інна вчила його цінувати життя. Вив’язуючи  вузлик за вузликом і візерунок за візерунком, Інна говорила йому в тихій розмові про те, які «вузлики» і «візерунки» бувають у житті. Вона простими словами пояснювала складності стосунків  між людьми, між друзями. Вона мовила про те, чому бувають проблеми у дітей або дорослих. Іноді, жартуючи, сміючись по-доброму, вона казала про тонкі почуття. Зараз Юра не так виразно згадує всі її слова, але він пам’ятає сенс цих слів. Її мудрі й нехитрі поради не раз допомагали йому в складних ситуаціях вдома або в школі. Скільки разів вона спокійно витирала його сльози, а йому навіть було не соромно показувати їх цій дівчинці. Тільки тепер він згадував, як від її тихих слів в серці оселявся мир, а в темряві запалювалося світло. Тоді на душі ставало тепло й затишно. І те, що тепер видається трохи дивним і незвичайним для простої людини, здавалося тоді нормальним і природним. Своєю мудрістю, спокоєм, розсудливістю вона вчила видобувати коштовності з усього, що відбувається в житті. Знаходити повсюдно золоте світло і зберігати це сяйво у своєму серці. Тепер Юра розумів усе. Поруч з ним, втілена в звичайну на вигляд тринадцятирічну школярку, цілий рік жила чарівниця Ігра, охоронниця  границі.
– Навіть не охоронниця, а грізний страж, – сказав Юра, встаючи з лави і прямуючи до будинку.
У під’їзді було темно. Юра подумав, що знову перегоріла лампочка, і став обережно просуватися вперед, намацуючи ногою сходи. Сходинок не було. Хлопчик почав було взиратися у темряву, але це не допомагало – він нічого не бачив. Легкий світлячок радості посмішкою пробіг по його обличчю, і гайнув у серце.
– «Границя. Ігра », – майнуло в його голові.
Юра простянув руки вперед і зробив ще кілька кроків. Темрява була – хоч в око стрель.
– Ігро! – гукнув він і зупинився.
– Тихо, не треба кричати, – хлопчик почув знайомий голос.
– Ігро, це ти? Де ми? Чому я нічого не бачу?
– Тому, що в тебе очі відкриті. Заплющ очі.
Юра замружив очі й одразу побачив. Він стояв у якомусь похмурому, сірому лісі. Під ногами ріс дрібний мох, довкіл стояли криві дерева з товстими стовбурами. Єдиною яскравою плямою в цій картині була чарівниця Ігра в своєму бузковому плащі. Вона дивилася на хлопчика.
– Це не Границя, – сказав Юра, – де ми?
– Це Мороковий Ліс. Тут мешкають варлоки.
– Якийсь пожухлий ліс. На деревах немає жодного листочка.
– Це околиця країни дорослості. За цим лісом ще один кордон – Долина Смертної Тіні. Мені не можна  туди ходити. Там – не моя влада.
– А тут?
– Тут ще моя. І я дуже рада, що ми зустрілися. Мені знову потрібна твоя допомога.
– Моя?
– Ти ж – людина. А в цей ліс люди потрапляють.
– Навіщо? Він такий тужливий.
– Він не завжди був таким. Колись, дуже давно, це був чудовий ліс Спогадів. Люди вже в старості приходили сюди, щоб відпочити. Щоб здобути снагу перед останньою подорожжю. Тут, в прохолоді лісу, вони пригадували все прекрасне, що було в їхньому житті. Їх душі зміцнювалися, навіть Долина Смертної Тіні їх уже не лякала. Але з часом люди спочали отруювати цей Ліс своїми образами, злом, помстою... навіть я не знаю, як тут опинилися варлоки.
– А що за Долиною Смертної Тіні?
– Я не знаю. Тільки можу сказати, що людина, яка зберегла золоте світло країни дитинства, навіть не помітить, як подолає Долину. Замучена і обманута варлоками людина не переходить Долину, а починає йти вздовж неї. Для такої людини всі страхи і страждання тільки посилюються.
Юра замислився. Настало мовчання, але не настало тиші. Ліс був повний якихось звуків. Ці звуки були схожі на дуже тихі стогони, скрипи. Хлопчик обдумував почуте. Йому було приємно, що його ніхто не підганяє і не квапить. Але раптом між деревами промайнула тінь.
– Люди? Ви сказали, що сюди заходять люди? Яка допомога потрібна від мене?
 Ігра піднесла вгору правицю, і тієї ж миті у ній з’явився золотий кинджал.
– Тримай! Це – твоя зброя.
Хлопчик захоплено й подивовано прийняв його з рук чарівниці. Зручний держак був як ніби для його руки.
– Гарний, – захоплено промовив Юра.
– Обережно, він дуже гострий.
– А що я буду цим кинджалом робити? Вбивати варлоків?
– Ні. Ходи-но – я покажу тобі.
Вони повільно попрямували до дерева, що було схоже на людину, якій викручують руки. Чи то дерево було занадто старим, чи то ґрунт у цьому місці осів, але у цього дерева було видно коріння. Підійшовши ближче, Юра вчув з-між коріння дерева важке зітхання. Ігра зупинилася і подивилася на хлопчика.
– Юра, я хочу сказати. Те, що ти зараз побачиш, може тебе шокувати. Намагайся тримати себе в руках.
Хлопчик тільки кивнув у відповідь, а по спині вже пробіг холодок. Ігра відійшла вбік і вказала на щось рукою.
– Дивися.
Серед коренів, обплетена сірими мотузками, стояла людина. Чоловік середніх років важко дихав, ніби йому бракувало повітря. Його очі були широко відкриті, а сам він болісно корчився. Схоже, що у нього зовсім не залишилося сил.
– Що з ним? – запитав Юра.
– Варлоки. Деяких людей вони навмисне затягують в цей ліс.
– Навіщо?
– Щоб з’явилися ще варлоки.
– Я не бачу жодного.
– А ти бачиш ці сірі мотузки? Це – сильця зарозумілості і самообману.
– Які сильця? Звідки вони взялися?
– Бачиш, Юро, деякі люди хочуть не бачити правдивої реальності, воліють бути обдуреними – варлоки їх обманюють...
– Вони їм закривають очі...
– Правильно. Часом люди самі дозволяють варлокам обдурити і засліпити їх. Грабіжники із задоволенням це роблять. А люди продовжують жити в неправді і брехні. У викривленому світі.
– У реальному?
– Так. Тільки речам і цінностям життя надається неправильного змісту. Згадай, яка особливість тіла у варлока.
– Ну, вони виткані з сутінкової тіні...
– ...Так-так, морокова тінь – це тут. У цьому лісі.
– ...У них немає хутра, ... а ще в них три руки.
– Правильно. А знаєш, навіщо варлокам третя рука?
Юра глянув ще раз на людину між корінням, потім на Ігру.
– Ні, – сказав він.
– Двома руками варлоки закривають очі людині. Не відразу, а поступово. Таким чином, жертва цього навіть не помічає. Заразом вони постійно нашіптують на вухо всіляку брехню, плутають думки. Потім, коли варлок закриє жертві очі цілком, людина дивиться на світ його очима, а не власними.
– Людина дивиться на світ очима варлока? – перепитав Юра.
– Так. І продовжує слухати неправду. Деякі володіють мистецтвом перевертати слова. Людині кажуть одне, а вона чує зовсім інше.
– А рука? Третя рука?
– Третя рука їм потрібна для того, щоб грабувати душу. Нею вони проникають у душу людини, в саме серце. Таким чином морок і холод охоплюють душу.
– І людина не може зупинити грабіжника?
– Якщо золоте світло країни дитинства згасло, якщо золото країни пущено на вітер або втратило силу, – варлока не зупинити.
– А меч Лицаря?
– Меч Лицаря викований зі світла. До його складу входять радість, мир, любов та інші прекрасні почуття, які допомагають людям відчувати себе особистістю. Цей меч обертає варлока на порохняву і розсіює морок у душі. Тому світло повинне пронизати людину.
– Це як «промінь світла в темному царстві», – прошепотів Юра. Він був під враженням почутого.
– Еге ж, люди так кажуть. Але це тимчасовий засіб, як ваша таблетка від головного болю. Минає час, і знову голова болить.
– Збігає час.., і варлоки знову оволодівають цією людиною, – прошепотів Юра.
– Так. Якщо людина не цінує золотого світла – вона буде легкою здобиччю. Врешті-решт, вона потрапить у цей ліс і дасть життя ще декільком варлокам.
Тут людина в корінні дерева скрикнула і почала сильно кашляти. Юра глянув на чоловіка. Той широко розкрив рот, неначе йому не вистачало повітря. Його тіло сіпнулося, як від удару струму і скорчилося. Він затих. З рота чоловіка на землю впав якийсь сірий згусток. Юра придивився. Згусток ворушився і покректував на землі. Це був варлок. Він підхопився на ноги, зиркнув на Ігру, скосив погляд на кинджал у руці Юри і швидко побіг до лісу.
– Що це було?
– Ми з тобою тільки що бачили появу на світ варлока.
– Я зрозумів, але чому так? Чому він?
– Однієї сутінкової тіні замало. Потрібне ще почуття. Погане почування. Злість, образа, заздрість – будь-що знагодиться. Лишень  одне почуття. І його може дати...
– ...Тільки людина. Це жахливо.
– Я бачу: ти хочеш допомогти.
– Так. Мені шкода цієї людини.
– Гаразд, ...бачиш сильця? Переріж-но їх.
Юра наблизився до людини, простягнув кинджал і перетнув  сіру мотузку, яка стискала шию нещасному. Від дотику кинджала мотузка перетворилася на пил, а чоловік випав з-під коріння. Він дихав часто, але вже не так важко. Озирнувшись, він устав і повільно пішов геть з лісу.
– Він навіть не подякує нам?
– Навряд чи він узагалі нас бачить, – сказала Ігра. – Зараз він дивиться на світ власними очима.
– А що з ним буде? – поцікавився Юра.
– Сподіваюся, його знайдуть купці швидше за варлоків.
Юра розглядав свій кинджал. Узявши його якомога зручніше у руку, він зробив кілька змахів. У повітрі завис золотий рівний слід.
– Це зброя, а не забавка. Цим кинджалом ти зможеш відкривати внутрішній світ будь-якої людини у своєму оточенні.  Допомагати йому зсередини. Тільки пам’ятай: ти повинен бути обережним, акуратним і ввічливим.
– А де я його зберігатиму? Мені його нікуди покласти.
– Витягни руку вперед, – тихо сказала Ігра. – А тепер подумай, як би ти його сховав.
Юра дивився то на Ігру, то на кинджал. Він розмірковував, що було б непогано, якби кинджал зникав у його руці.
– Доречна вигадка, – сказала Ігра.
Тієї ж секунди золотий кинджал щез, а по руці хлопчика розлилося приємне тепло. Юра зрозумів – кинджал знаходиться всередині його правиці. Сяйво, яке залишив кинджал, ще висіло у повітрі.
– Юро, відкрий очі, – сказала чарівниця.
Хлопчик розплющив очі. Золота смужка видовжилася і перетворилася на тонку шпарину, з якої лилося світло. Юра стояв у темному під’їзді перед своїми дверима.
Вдома все було як завжди. Батьки дивилися телевізор, вечеря була на столі. Наближалися вихідні, і домашні завдання вчити не було потреби. Юра батькам помахав рукою і пішов до своєї кімнати. У кишені штанів відчув якийсь предмет. Хлопчик засунув руку до кишені і зі здивуванням виявив маленький складаний ножик. Одна сторона корпусу ножа була позолоченою, інша – сірою. По поверхні корпусу простяглася красива бузкова смужка. Лезо цього ножа було негострим. Хлопчик зрозумів, що саме так виглядає в цьому світі подарунок Ігри – золотий кинджал. В голові Юри майнула думка. Він прислухався. По телевізору показували якийсь серіал. Хлопчик тихенько відчинив двері і прослизнув до кімнати.
Тато і мама стояли міцно обійнявшись. Юра був поруч з ними. Але це була не кімната. Вони стояли посеред невеликої галявини. Трава під ногами була сірою, потолоченою і  дуже старою. Була мряка, і з хмар сіявся дрібний дощик. Навколо них, створюючи замкнене коло, шугали різнокольорові вогні: сині, жовті, зелені – вони кружляли так швидко, що практично зливалися в коло. Юра підійшов ближче до цього кільця, простяг руку й схопив жовту сяючу кульку. Куля спалахнула яскравим жовтим світлом.
Коли хлопчик розплющив очі, він побачив, що стоїть у великій кімнаті якогось старого дерев’яного будинку. Перехняблені стіни де-не-де поросли мохом. Вікна були без скла, меблі – поламані, по кутах – пилюка і павутиння. Юра ледве впізнав у цій руїні дідусів будинок у селі. Він озирнувся. В дальньому кутку сиділа маленька дівчинка шести-семи років і плакала. Він підійшов до неї.
– Що сталося? Чому ти плачеш? – запитав він.
Дівчинка перестала плакати і подивилася на Юру великими синіми очима. Він заціпенів – це була його мама. Вона витерла маленьким кулачком щоку і сказала:
– У мене загубився ведмедик. Хлопчику, допоможи мені знайти моє улюблене ведмежатко.
– Оленько, скажи, а як звати твого ведмедика?
Дівчинка не здивувалася тому, що Юра назвав її на ім’я. Її не здивувало й те, що він узагалі з’явився тут, посеред напівзруйнованого будинку. Остаточно втерши сльози, Оля підвелася і підійшла до Юри.
– Кузя, – сказала вона серйозно. – Його звуть Кузя.
Юра підняв праву руку вгору, і тієї ж миті в ній засяяв золотий кинджал. Оля заплескала в долоні.
– Фокус-покус! Фокус-покус! Покажи ще! – вона засміялась, і Юра подумав, що вона і про ведмедика вже забула. Хлопчик почав креслити в повітрі фігури, ніби обмальовуючи стіни та вікна будинку. Раптом усе стало змінюватися просто на очах. Стіни і меблі вирівнялися, у вікнах з’явилося не тільки скло, а й фіраночки. До кімнати через вікна влетіли яскраві промені сонця. Пружини на старому дивані знову сховалися досередини. Диван став як новенький, і на ньому красувалися дві невеликі подушки, вишиті бісером. З-під однієї з них висунулася чиясь волохата лапа. Юра посміхнувся і підморгнув дівчинці.
– Чия це лапа стирчить з-під подушки?
– Бабусині подушки! – зраділа Оля. Вона підбігла до канапи і залилася радісним сміхом.
– Кузя! Мій Кузя знайшовся!
Юра посміхнувся і подивився на Олю. Це була вже не маленька дівчинка. На дивані сиділа і дивилася на нього дівчина років сімнадцяти. Вона стала ще більше схожа на маму. Поруч з нею лежали дві подушечки, вишиті бісером, а на колінах сидів Кузя. Юра хотів щось запитати, але спалах яскравого жовтого світла завадив йому.
Він знову стояв на сірій галявині під мжичкою, від якої чомусь не ставало мокро. Було тільки трохи сумно. Перед ним так само на шаленій швидкості гасали світлові кулі. Юра хотів знову впіймати жовту, але не вийшло. Рука хлопчика вихопила з кільця яскраву зелену кулю.
Він стояв на лузі біля річки. Був теплий літній день, сонце піднялося високо. За кілька кроків від нього було двійко хлопчаків років десяти. Юра розумів, що тут хтось із них – його тато. Щось було не так.
– Навіщо ти її зламав? – сказав один.
– А ти що, Вітю, плакати через це станеш? – запитав другий. Тепер Юра зрозумів, хто тато.
– Ні, не буду. Просто я тебе вважав своїм найкращим другом, – промовив  молодий тато.
– Вважав – перевважав. Ти мені не друг, зрозумів!
– Дімо!..
Але Діма вже йшов геть і не оглядався на того, хто все ще вважав його своїм кращим другом. Юра вирішив наздогнати Діму.
– Дімо, зачекай! – гукнув він.
Діма зупинився і ніби знехотя повернувся до Юри обличчям.
– А тобі що треба? Хто ти такий? – лице Діми скривилося, а очі мружилися наче від яскравого світла.
– Я – чарівник. Хочеш, фокус покажу?
– Валяй!
Юра підняв праву руку догори, і зразу ж у ній засяяв золотий кинджал. Діма позадкував, затремтів, а його рот скривився так, як ніби він з’їв вакси замість повидла. Юра зрозумів – це справа варлоків. Він сміливо зробив кілька помахів довкола Діми, так ніби відсікав щось невидиме.
Це було дивовижно. Перед Юрком стояв симпатичний хлопець років сімнадцяти. Він світився радісною, доброю посмішкою.
– У мене як камінь з душі впав, – тихо сказав він.
– А як же твій друг? – запитав Юра і озирнувся. Там, біля річки, стояв і дивився на них десятирічний хлопчик.
– Я повернуся, – твердо і доброзичливо мовив Діма.
Юра попростував по траві до тата. Підійшовши, він побачив на землі велику червону пожежну машину. Юра сів навпочіпки. Машина була яскравою. У неї висувалася драбина, відчинялися дверцята, розмотувалися шланги, і навіть була мигалка червоного кольору. Було видно, що машина нова. Так само Юра помітив «сліди», залишені Дімою. Висувна драбина була відламана від кузова, а задніх коліс узагалі не було. Юра провів кинджалом по корпусу машинки, і вона стала цілою. Юра підняв її і віддав Віті. Тільки Вітя був уже не маленьким хлопчиком. Симпатичний, засмаглий хлопчина, десь сімнадцяти літ, з радістю взяв з рук Юри пожежну машинку і  захоплено подивився на нього. Юрі дуже кортіло порозмовляти з татом, але спалах зеленого світла перервав цю зустріч.
Юра знову стояв поруч з татом і мамою, але багато що дуже змінилося. Світило сонце. Трава на галявині була така, як ніби вона тільки що виросла. Куль, що світяться, більше не було. Безліч різнобарвних метеликів і кришталевих бабок літало по дивовижних квітах. Мама й тато прошкували, взявшись за руки. Вони посміхалися одне одному. У мами на голові був гарний вінок з квітів, а у тата на руці сиділа химерна птаха з червоними та золотими пір’їнами. Ступивши кілька кроків, вони озирнулися і подивилися на сина. Тато підморгнув йому як завше, а мама послала повітряний поцілунок, який маленькою золотою іскрою прилетів прямо до Юри.
Субота минула в домашніх клопотах. Настала неділя. Сонце світило яскраво, і Юра вирішив піти на прогулянку. Свій складанець він узяв із собою. Весь двір був залитий теплим сонячним світлом. З усього було видно: літо стрімко наближається. Юра зупинився біля сусіднього під’їзду.
– А чи не відвідати мені свого кращого друга, – сказав він, поглянувши на балкон третього поверху.
Павло відкрив двері не відразу.
– Ти чого так рано? – запитав він, протираючи очі, – чого тобі не спиться?
– Це ти ніяк не можеш прокинутися. Знову чортів ганяв до другої години ночі?
– Ну, не до другої, а до першої. І не чортів, а монстрів. Я – лицар, який рятує світ.
– Супер. Доброго ранку. А де твої батьки?
– Ще вчора в село поїхали. Приїдуть тільки у вівторок. Проходь до кімнати.
Юра зайшов у вітальню. У нього з’явилася ідея, тому права рука вже стискала бузковий корпус складаного ножичка.
В одну мить стіни кімнати відчинилися як завіса, і відкрилася дивовижна картина. Смарагдово-зелена галявина виблискувала росою в променях вранішнього сонця. Кожна росинка сяяла, як алмаз. Посередині галявини красувалося ідеально кругле озеро. По берегах водойми росли рідкісні дерева з трикутними кронами. Юра милувався цим пейзажем, але йому здавалося, що чогось тут не вистачає. Він озирнувся і подивився на Пашу. Його кращий друг не міг милуватися цією картиною. Паша взагалі нічого не бачив. Юра оглянув друга. Варлоків не було, Паша не перебував у путах. Він сидів у траві і розмовляв сам із собою, а на його голові бовванів металевий шолом без прорізів для очей. Юра зрозумів – його друг живе іншим світом. Він підняв догори правицю, і в ній одразу ж зблиснув кинджал.
«Так, потрібно бути акуратним. Не слід поспішати» – подумав Юра, він вирішив ще раз роззирнутися.
– Тут явно чогось не вистачає, – комусь сказав він. З наявності шолома було зрозуміло, що Паша не тільки нічого не бачить, але і нічого не чує. Юра ще раз глянув на озеро, деревця. Йому раптом прийшла до голови ідея. Він підійшов до приятеля.
– Пашо, що ти там розповідав про лицарство? – сказавши це, він тицьнув шолом вістрям кинджала. Шолом розсипався, і Пашка закліпав очима.
– Ой! Що це? – скрикнув він і заплющив очі.
– Паш, це сонце. Подивися – як гарно. Це твій світ.
Паша звівся на ноги і перестав мружитися. Його очі розкривалися все ширше й ширше. Юра завважив, що галявина оживає. По небу пролетіла пташина, біля озера під деревцем постали гарні лавочки. Паша повільно рушив уперед. На його обличчі заграла посмішка, а в очах струменіла радість. Юра дивився вслід другові і дуже радів за нього. І ось вже на Павлові з'явилися лати, в руці сонячно сяйнув щит. Картина змінювалася на очах. Через озеро перекинувся красивий кам’яний міст, а на протилежному березі виріс величний палац. І ось, Пашка вже не йде пішки, він скаче на білому коні по кам’яному мосту у розчинені ворота замку.


(Це можна не читати. Але якщо цікаво...)
Наступної неділі Юра прокинувся раніше, ніж звичайно. Він пробудився від смачного запаху, який линув від кухні і вже «взяв у полон» усю квартиру. Протерши очі, він пішов на кухню. Там були мама й тато. Зі столу вабило приготоване фірмове мамине печиво.
– Доброго ранку, сину, – сказали батьки майже одночасно.
– А що за свято? – запитав Юра.
– Ти не повіриш, – посміхався тато, – я сам здивований, але у нас сьогодні незвичайні гості.
– Синку, уявляєш, тато зустрів свого старого друга дитинства, – повідомила мама.
– Кращого, кращого друга. Дімона, – виправив тато, посміхаючись.
Юра посміхнувся і зловив себе на думці, що батькова посмішка з роками зовсім не змінилася.
– Уявляєш, – продовжила мама, у дядька Діми теж є син. Його звуть Андрій, і йому теж тринадцять років.
– Я думаю – ми подружимося. Тату, а скільки ви не бачились?
– М-м ...щось зо двадцять років.

Границя 4
Купці
(Казка для Евеліни)

Юра прокинувся від тихих звуків якоїсь гарної мелодії. Світло місяця вперто пробивалося до кімнати крізь візерунки паморозі на склі. На тумбочці в кутку плавала в круглому акваріумі велика золота рибка – подарунок батьків на День Народження. Обертаючи очима, вона всім своїм виглядом показувала, що нічого не відбувається. Але музика була чутною. Зовсім трішечки. Як нічний привид. «Напевно, сусід вирішив послухати класику», – подумав Юра, повертаючись на бік і вкриваючись ковдрою. Тільки права рука, діючи за невідомим наказом, намацала під подушкою складаний ножик, і міцно стиснула його в кулаці.
– Юро, Юро, прокинься, – почувся шепіт.
Юра розплющив очі й побачив чарівницю Ігру в бузковому плащі.
– Юро, вставай і одягайся. Ти обов’язково повинен це бачити.
– Що бачити?
– Церемонію. Ходімо.
Юра встав і вдягнув свій шкільний костюм. Складанець він поклав до кишені про всяк випадок. Гра змахнула рукою, ніби відсмикувала велику фіранку, й одразу, підкоряючись її мовчазному наказу, стіни кімнати і всі меблі розступилися врізнобіч і зникли. Юра стояв разом з чарівницею на границі. Сьогодні границя виглядала незвично. Вона була широкою і рівною, як шлях. Попереду, вздовж неї крокувало кілька золотих лицарів.
– Іди за мною, – сказала Ігра, і швидко зійшла з границі в долину країни дитинства. Юра рушив за нею. Ця чудова долина, як і колись, сяяла і мінилася різнобарв’ям. Красиві дерева, дивовижні метелики, грайливий сміх дітей – все це було такою яскравою протилежністю тієї, іншої сторони границі. Потойбіччя теж було видно, небагато, наче в туманному серпанку.  Ця картина навівала важкі думки.
– Ну от, ми вже прийшли, – радісно мовила чарівниця.
Юра зупинився поряд з нею. Поряд з границею він побачив невеликий гурт молодих людей віком шістнадцять-вісімнадцять років. Юнаки та дівчата весело про щось говорили, дзвінко сміялися, і в очах Юри вони виглядали найщасливішими людьми  на світі. У руках у кожного був невеликий кошик, по вінця наповнений золотим сяйвом.
– Хто вони? – запитав Юра.
– Це купці! – захоплено відповіла  Ігра. Хлопчик подивився на чарівницю: в її очах сяяв захват.
– А чому купці? Що вони продають, чи щось купують?
– Так, ти маєш рацію. Купці – не надто підходяще слово. Але у вашій мові немає такого, яке точно висловило б суть цих людей. Ці юнаки та дівчата – дар країни дитинства. Так буває не часто. Час від часу ця країна сама обирає і наділяє людей особливим обдаруванням. Ти знаєш, що в них у кошиках?
– Так. Золоте світло країни дитинства.
– Правильно. Чистота і тепло цього світла потрібні всім людям.
– А що це за особливий хист, який є у купців?
– Варлоки не можуть до них навіть доторкнутися. Вони невразливі щодо них. Мало того, грабіжники їх майже не бачать.
– Дивовижа! Вони справді здатні допомогти людям.
– О-о, ще й як! Це краще, ніж меч лицаря. Меч перетворює варлока на порох, а в душі людини залишає гарячий слід любові, надії і щастя. Це як нагадування, що його люблять, він потрібен комусь. Все, що для людини важливо. І поки слід від меча гарячий – варлок і близько не підійде. А людина за цей час встигає переосмислити якісь сутності, знову віднайти цінність і радість життя. Купці діють не так. Тільки купець здатний збагатити світлом іншу людину. Й це ще не все. Найголовніше – це особливий талант купців. Вони здатні ділитися світлом з будь-якою людиною. І навіть якщо у них у кошику залишиться хоча б маленька крапелька цього світла – вони миттєво можуть примножити його. Їх корзини ніколи не спустошуються. Дивись, починається церемонія!
Юра так перейнявся розмовою, що й не встежив, як на кордоні з’явилося кілька лицарів, і зазвучала ніжна, гарна музика. Хлопчик озирнувся і зрозумів – мелодію наспівувала границя. Юнаки та дівчата притихли. Лицарі стали поперек бузкової стежини і підняли золоті мечі, ніби звели браму. Тієї ж миті над границю виринув вишуканий золотий місток. Музика стала голоснішою і трохи сумнішою. Міст, лицарі і мечі вигравали потужним світлом, наче хтось увімкнув прожектор. Купці рушили. Місток був просторим, і вони могли йти по двоє або й трійко одразу. За границею вони поділилися на маленькі групки, і попростували навсібіч. Світло згасло, музика змовкла, міст зник, лицарі розійшлися, границя звузилася і знову замерехтіла рівним бузковим світлом. Юра й Ігра дивилися вслід купцям.
– А чому та сторона так сумно виглядає?
– Не все виглядає так, як тобі видається, – Ігра посміхнулася. – Ти ще не перейшов границю, а отже, і країна дорослості ще не зрозуміла для тебе. От скажи, яка вона?
– Ніяка.
– Правильно. Тому що для кожної людини вона буде особливою, тільки його персональною. Саме тому золоте світло країни дитинства дуже важливе.
– А я можу стати купцем?
– Це мені не підвладно, – Ігра здійняла руку, і долина затягнулася бузковим густим туманом. Коли він розвіявся, вони вже стояли в його кімнаті, а на Юрі замість шкільного костюму була піжама.
– Не йдіть, поговоріть зі мною ще.
– О-о, у тебе золота рибка, – посміхнулася чарівниця, розглядаючи плаваюче створіння.
– Знаєте, нам дуже не вистачає Інни.., мені її дуже не вистачає... – тихо мовив Юра.
– Бачу, ти намагався заглянути у світ своєї рибки?
– Ні рибки, ні кішки, жодної іншої тваринки світ не відкривається.
– У них його немає.
– Як немає?
– Так, немає. Вони живуть тільки реальним світом, фізичним. Ось усе, що ти бачиш навколо них, це і є їхній світ. Іншого немає.
– Ви не відповіли на моє запитання.
– У мене немає відповідей на всі запитання, – сказала Ігра.
– Любий, з ким ти розмовляєш? – це увійшли мама і тато. Від несподіванки чарівниця здвигнула головою, і бузковий капюшон впав їй на плечі, відкривши пасемці світлого волосся, прикрашеного золотою діадемою. Вона не стала зникати або ховатися. Ігра повернулася до батьків, що увійшли до кімнати, і виглядала як владна господиня з одного боку, і як скромна гостя – з іншого.
– Хто ви? Як сюди потрапили? – запитала мама.
– Яке ... знайоме обличчя, – тихо промовив тато.
- Здрастуй, Вітя, я дуже рада знову побачити тебе, – Ігра посміхнулася і злегка кивнула головою. Від цього руху діадема на її голові зблиснула золотими іскорками. У тата очі округлилися.
– Я що, сплю? Це що ж? ...Як? Ви? – він знітився, і було видно, що тато не міг відшукати слів.
– Ви чимось схожі на Інну – однокласницю Юри, але.., – мамі не вдалося договорити, вона була збентежена.
– Доброї ночі, Олю. Я дуже рада, що бачу тебе. До речі, у мене є для тебе дещо.
З цими словами чарівниця витягла зі складок бузкової накидки невелику подушечку з візерунком, вишитим на ній бісером, і простягла мамі.
– Візьми, вона твоя.
Мама взяла подушечку з рук Ігри так, мов би взяла в долоні щойно знайдене в шкаралущі  курча.
– Бабусина подушечка, – сказала вона захоплено. – Як ви її знайшли? Де?
Зоставляючи приємну посмішку, чарівниця повільно танула в ніжному бузковому світлі.
Вранці подушечку урочисто помістили за скло серванта. Вона дуже добре виглядала поруч з фарфоровим сервізом. Батьки Юру ні про що не запитували. Йому навіть здалося, що вони роблять вигляд, ніби нічого не сталося. І все ж вони трохи змінилися. Навіть помолодшали років на п’ять, як йому здалося. У школі все йшло своїм метушливо-неквапливим поступом. Зимові свята й канікули були позаду, і третя чверть упевнено набирала обертів, натякаючи, що іспити не за горами.
Цього дня Юра поспішав після школи в магазин. У Паші – день народження. Сьогодні йому чотирнадцять років, і потрібно вибрати відповідний подарунок. Юра знав, що його друг дуже цікавиться лицарством. І тут, як за помахом чарівної палички, він побачив на прилавку велику кольорову книгу про лицарів. Перегорнувши кілька сторінок, Юра зрозумів – саме те, що треба. Тут було все: строї та обладунки лицарів різних епох. Прапори і герби, зброя і навіть стислі історії про лицарів минулих століть. Юра не вагаючись купив цю книгу. «Це краще, ніж чортики на моніторі», – подумав він і пішов додому.
– Юрку! Зайди до мене! – це був Паша. Він стояв на балконі і махав рукою своєму другові.
Коли Юра увійшов до квартири, він відчув пахощі смачного іменинного пирога. Новонароджений полум’янів від радості.
– Ну, вітаю тебе, з днем народження, друже мій! Ось тобі подарунок від мене. Хотів увечері...
– Що?! Лицарі! Де ти її знайшов? Я змучився шукати. Бачив одного разу, та грошей не стачило придбати, а потім книги не було ніде. Юрку – ти... ти... – і він просто обійняв свого друга.
– Та ось, ішов, дивлюся – лежить на вітрині. Подумав, що моєму найліпшому другові ця книга вкрай потрібна...
– Не те слово! Спасибі тобі, друже мій! Це другий найкращий подарунок сьогодні!
– Другий?
– Уявляєш, приходжу додому, відкриваю двері, йду до кімнати... – на цих словах Паша Юру схопив за руку і буквально втягнув у свою кімнату, – дивись!
На невисокій тумбочці поруч з вікном стояла велика клітка. У ній сидів поважний красень – жовто-синій папуга.
– Він ще молодий, але коли підросте – почне розмовляти.
– Він балакун? Клас! Це дуже гарний подарунок. А ти зумієш про нього подбати?
– Ось, дивися. Книга. Тут все написано: чим годувати, як доглядати, і навіть – як навчити говорити. Я вже почав читати.
Знову пролунав дзвінок на вході – це прибували ще гості. Всі підносили дарунки, бажали здоров’я і захоплювалися папугою, який зверхньо розглядав кожного гостя. День народження минув весело і трохи шумно. Всі гості розійшлися, і Юра, попрощавшись, також рушив додому.
Посеред ночі хлопчика розбудив тихий стук у двері. Юра прокинувся і сів на ліжку. У двері його кімнати насправді хтось негучно клоцав. Він підійшов і прочинив двері. По той бік стояла Ігра.
– Тихо, – вона приклала палець до губ і знаком поманила Юру за собою. Чарівниця чимось була стурбована. Зробивши кілька кроків, хлопчик зрозумів, що він уже не вдома. Під ногами сяяла границя, праворуч з-між ранкового серпанку прозирала долина країни дитинства. Юра задивився. Він зауважив, що в цьому тумані на кожну травинку, на кожну квітку лягали невідомо звідки крапельки роси. Вони палахкотіли, як справжні алмази. Похмура долина іншої країни теж була видна. І вона також перебувала в туманній імлі, тільки сірій і непоказній. Чарівниця саме туди спрямувала свій погляд.
– Юро, що б не сталося – не відходь від мене. Зрозумів?
Хлопчик слухняно кивнув головою, і відчув, як холод проповз по його спині.
– Кинджал візьми в руку, – майже наказовим тоном сказала Ігра. Юра підняв праву руку, і в ній миттєво зблиснув золотий кинджал.
– Я напоготові, – якомога спокійніше відповів він. – А в чому річ? Що сталося?
– Поки що не знаю, але там дещо відбувається. І це «дещо» надто погане.
– Варлоки?
– Дещо, або дехто гірший. За мною!
По цих словах чарівниця буквально зіслизнула з границі і стрімко покрокувала по тужливій долині. Юра поспішив за нею. Плащ Ігри раптом спалахнув і став золотим. Чарівниця простягнула вперед правицю і націлила її на велику брилу. Камінь ураз заворушився і почав випростуватися. За кілька хвильок перед Юрою, мов по команді «струнко», закляк варлок. З усього було видно, що йому це неприємно, але він підкорився  силі, що набагато владніша за нього. Очі варлока викотилися, рот розтулився, і появилися дрібні гострі зуби. Стоячи майже навшпиньках, посіпуючись у хиткому тремтінні перед міццю чарівниці, ця потворна істота виглядала жалюгідно. Три руки безпорадно висіли долі тілом. Видно, що йому було страшно і неприємно, але він не міг навіть поворухнутися.
– Як твоє ім’я?! – грізно запитала Ігра.
– Пані, – прокумкав варлок, – пані, не варто витрачати...
Він не договорив. Його рот скривився, наче його пригостили гострою перчиною. Він гидко заскімлив і закотив догори очі.
– Як твоє ім’я?! Кажи негайно! – ще суворіше зажадала чарівниця.
Тіло варлока здригнулося як від незначного розряду струму, він відкрив очі і заговорив неприродно низьким голосом.
– Моє ім’я – Розчарування, – неквапно промовив він.
– Чим займаєшся?
– Руйную дружбу. Розчаровую людину в тому, що їй видається непорушним.
– І багато вас?
– Тьма.
– Чому сутінки поряд з границею?
Варлок вичавив щось на кшталт посмішки. Йому це погано вдалося. Ігра вище підняла праву руку.
– Відповідай, варлоче! – підхльоснула голосом вона. Від цих слів варлока знову зсудомило.
– Вентрал, пані.
Ігра опустила руку, і варлок звалився на землю. Він знову заскавулів своїм бридким голоском і поспішив щонайшвидше забитися в щілину. Юра і чарівниця повернулися на границю. Ігра була схвильована і сумна. Вона йшла долиною країни дитинства, потім присіла на лавочку біля озера. Юра примостився поруч і сховав свій кинджал. Певний час вони мовчки сиділи і дивилися на великого гарного лебедя. Білосніжний птах величаво плинув по дзеркальній гладіні озера.
– Що це було? – спитав Юра.
– Я розмовляла з внутрішньою сутністю варлока.
– Розчарування?
– Так. Це тільки одна. Та є й інші. Образа, наприклад, або заздрість. Всі ці пристрасті  готові зруйнувати все найпрекрасніше, що є в людині. В кожного варлока тільки одна сутність. Ось причепиться такий, і друзі сваряться через дрібниці. Потім починають ненавидіти один одного. Розчаровуються в дружбі. Не спроможні комусь вірити. І втрачають золоте світло... Іншим прищеплюють думку, що їх образили, хоча їх ніхто не кривдив... Когось  преконують, що їх ніхто не любить і що нікому вони не потрібні...
– А варлоків не можна перевиховати?
– Розумієш, Юро, це – їхня сутність. Як у тебе. Ти – людина, це твоя сутність, а у грабіжників те, чим вони є, те й мають.
– А що це за слово, яке назвав варлок? Про що він?
– Вентрал.
– Вентрал? Що це таке? – спитав Юра.
Рука Ігри злетіла догори, і лавочка почала плавно підніматися в повітря. Вона сягнула не високо і спокійно попливла над озером. Юра подивився вниз. У прозорій воді смарагдового відтінку плавали різнокольорові рибки. Потім він глянув у бік Границі. Її бузкова заграва торкалася майже неба, і була схожою на сяйливу завісу або високу блискучу огорожу – таку, що потойбіччя не було видно. Ігра зітхнула.
– Варлоки чіпляються за який-небудь предмет або річ. Певний час вони непомітно живуть поряд з людиною. Вивчають його, підслуховують. Крадьки вони чекають відповідного моменту, коли зможуть оволодіти своєю жертвою. Вони надзвичайно терплячі. Але іноді з одним із грабіжників відбувається щось дивне. Він змінюється, стає іншим. Він перетворюється на вентрала – перевертня без сутності. На відміну від варлоків, вентрал може стати власне річчю або предметом. Навіть траплялися випадки, коли вентрал ставав чимось на зразок людини, але це в них погано виходить і ненадовго.
– Ого! І часто так буває? – здивувався Юра.
– Ні. На щастя, – ні. Перетворюючись на предмет, вентрал намагається змусити людину полюбити цей предмет або річ. Так він і спустошує життя своєї жертви. Людина сама себе прив’язує до нього і почувається дуже нещасною, якщо річ губиться або пропадає.
– А чого боїться вентрал? – поцікавився хлопчик.
– Тут вони однакові. Вони бояться єдиного. Ані варлок, ані вентрал нічого не зможуть вчинити людині, у якої багато золотого світла в душі. Чим повніший внутрішній світ людини – тим краще. Врешті-решт, грабіжники не витримують животіння і тікають. Без поживи вони можуть довго існувати, але не нескінченно.
– Пробачте, я давно хотів довідатися, – тихо сказав Юра, – у мене є запитання.
– Питай.
– Так. А що стається з дітьми, які ...помирають?
Ігра уважно подивилася на хлопчика.
– Я знала, що ти про це спитаєш. Усі коли-небудь про це запитують. Ти ж давно хотів знати на це відповідь. Але, гадаю, ти хотів запитати по-іншому. Що відбувається, коли помирає дитина тут, у цій країні? Так?
– Так. Розкажіть мені.
– Друже мій, я вважаю, тобі слід на це подивитися. Воно того варте.
Чарівниця змахнула рукою, і лавка почала повільно підніматися вгору. Озеро, дерева поволі зменшувалися. За невеликим лісом Юра розгледів різнобарвні пагорби, річку.
– Як гарно! – вигукнув Юра в захваті. – Яка велика країна!
– Так, вона дивовижна, – відповіла Ігра, вдивлячись в обрій.
Хлопчик також почав зосереджувати зір і побачив заграву. Те, що він вважав світлом неба на горизонті, насправді було величезною сяючою вежею. Наскільки сягав погляд, Юра бачив золоту, чимось схожу на величезний водограй, вежу.
– Це – границя вічного світла. Вона – джерело золотого світла країни дитинства. Це вона наповнює силою всю цю країну! – урочисто мовила чарівниця.
Видовище було настільки грандіозним, що у Юри трохи запаморочилося в голові. Він міцніше вчепився за лавку.
– Не бійся, Юро. Ти не впадеш з неї, навіть якщо захочеш, – чарівниця посміхнулася і, вставши з лавиці, обійшла її, як по галявині. Юрі відлягло, але він не наважився ступати повітрям. Ігра показала рукою в бік долини.
– Юро, ти бачиш ці пагорби, річки, луки, озера? Знай же: кожна квітка, кожна травинка цієї країни, кожне дерево, кожен схил і навіть кожна краплина в озері пам’ятають усіх людей, які коли-небудь пройшли цією країною. Пам’ятають їх навіть тоді, коли ці люди зникли в Долині Смертної тіні. Пам’ятають завжди.
Чарівниця знову присіла на лавку.
– Коли помирає дитина, він просто зливається з вічним світлом. Вона відходить туди, за границю вічного світла, а її світ, її свідомість або сутність – називай як хочеш, повертається до цієї країни і робить її багатшою, цікавішою. Можна сказати, що зливаючись зі світлом, дитина повертається.
Юра нахмурив чоло. Було видно, що він намагається осмислити почуте.
– Розкажу тобі дещо. Це тобі допоможе зрозуміти. Одна дівчинка злилася з вічним світлом...
– Померла, ви хотіли сказати «померла», – промовив Юра різко.
– Я сказала те, що сказала, – спокійно відповіла Ігра. – Вона злилася з вічним світлом  й одразу ж прилетіла великим білим лебедем. А коли, як ти кажеш, «померли» два братики-близнюки, вони повернулися дивовижними деревами. На гілках цих дерев завжди можна знайти будь-який плід, навіть морквину. Ще одна дівчинка могла б стати великою співачкою, але страшна хвороба не дала їй можливості збагатити ту країну. Зате в озері нашої країни зацвіли лілеї з мелодійною грою дзвоників. Залишаючись у такій подобі в цій долині і живлячись вічним світлом, вони завжди можуть допомагати і підтримувати тих, хто зостався. Іноді це буває краплиною роси, іноді – сонячним грайликом.
Ослінчик спустився нижче, і Юра помітив дівчинку років п’яти, яка стояла біля сяючої вежі. Дівчинка подивилася на чарівницю і помахала їй. Ігра теж привітно підняла руку і послала повітряний поцілунок. Дівчинка посміхнулася, торкнулася долонькою золотого світла і, засяявши, щезла. Не встиг Юра отямитися, як звідти вилетіла дивна птаха з білим опіренням. Вона була як пава, хоча не була схожа на жодну з відомих Юркові пташин. Сівши на гілку дерева, птах стріпнувся  і ...поміняв колір. Тепер він був малиновим. Курликнувши, він розпростер великі крила і полетів. Хлопчик усміхнувся і глянув на чарівницю.
– А що там? По той бік границі вічного світла? – запитав він.
– Не знаю. Там немає моєї влади. Але саме тому я попросила тебе допомогти мені два роки тому. Пам’ятаєш Дракона?
– Так.
– Якщо б ти помер, не перетнувши границі по цей бік – ти, як і всі, теж злився б з вічним світлом. А твій Дракон поселився б тут, у країні дитинства. Це було б жахливо. А якби ти перейшов границю, що ти й хотів зробити, – то став би легкою здобиччю варлоків.
Погляд  чарівниці сяйнув двома зірками в зимовому небі. Юра розплющив очі. Він лежав на своєму ліжку, за вікном була темна ніч, золота рибка в акваріумі поважно обертала очицями, і над усе прагнула показати, що нічого не бачила і нічого не відбувалося. Юра намацав під подушкою складанця, усміхнувся, повернувся на бік і поринув у спокійний, золотий сон.


(Це можна не читати. Але якщо цікаво...)
Виблискуючи золотими латами, він прямував уздовж границі, тримаючи свого меча. Він розумів, що тепер йому немає місця в тому світі. Його служіння: охороняти і захищати. І це йому подобалося. Поруч з ним йшла Та, яку він усім серцем поважав і любив. Любив любов’ю друга, відданого, вірного друга. Праворуч від нього простягнулася грайлива країна дитинства, ліворуч – похмура низина, в якій пребували вороги світла, любові, радості й усього, що є важливим і дорогим для людини.

Ольга Алексова
http://www.proza.ru/avtor/20055

Автор про себе
За освітою —  викладач, філолог.
Більшу частину трудової діятельності працювала в газетному бізнесі, останні десять літ - директором з развитку компанії.
 Давньоруський живопис і живопис імпресіоністів — той інтерес, якому не зраджую  багато років.
Канон і гра;  світло, загадка... Образність, глибина іконопису і вислизаючий світ імпресіоністів незбагненно пов’язані зі словом. Література, пронизана світлом, заснована  на правді життя — російська класична література — мій безумовний пріоритет серед великого розмаїття талановитої літератури.

Перекладач про автора
Ольга Феофанова (Алексова) – це згусток доброзичливої енергії, який нуртує на Проза.ру і гуртує довкола себе вдумливих авторів, що виховані на кращих зразках російської і світової літератури. Ольга – цікава, колоритна як автор, має впізнаваний стиль письма, який можна охарактеризувати як хльосткий і надлаконічний. Навдивовиж поетична її натура проглядає в кожному оповіданні. Втім, Ольга Алексова не пише поезії, що дивно. Однак поезію дуже любить, тому знаходить поезію в прозі життя.
Поєднання драматичних сюжетів з самобутньою гумористичною, а часом й іронічною лексичною огранкою – це візитівка письма Ольги Алексової. Особливістю творчості письменниці з російського міста Псков є те, що вона якісь речі немовби залишає «за кадром», але залишає їх там таким чином, що читач розуміє: саме там, за кадром, перебуває мовчазна правда, яка не афішується, але про яку ми знаємо.

 

Одне дівча

Одне  дівча стояло біля вікна.
Ввечері.
Осіннього вечора.
З кватирки дуло. Можна б закрити кватирку, бо вона була зовсім не високо. Але тітонька сказала, що нічого не можна  чіпати, і хай би провітрилося, поки ніхто не повернувся.
У кімнаті було кілька ліжок і кругла грубка в кутку. Трохи пахло димом, тому що в печі щойно розпалили вогонь.
Ще тітонька сказала, що нікуди йти не можна і двері до кімнати зачиняти також не слід. Про ліжка вона нічого не сказала, але дівчинка й сама зрозуміла, що сідати на чужі постелі не дозволяється. На свою, мабуть, усе-таки можна сідати. Але де її ліжко – дівчинка не знала. Тітонька не показала ...забула, може?

Грюкнули двері в коридорі, дівчатко озирнулося.
Хтось прийшов, і вони там розмовляли і сміялися. Потім знову гепнули дверима: хтось пішов.

– Ти новенька? Їсти хочеш? Стривай-но ... тебе ще немає в списках. Ти що, рюмсаєш? І думати не смій! Скоро діти прийдуть – засміють.

– Діти, – прошепотіла дівчинка, – засміють...

Дівча і не думало плакати.
І голос у цієї тітоньки був не злий. Тітоньку дівчинка не бачила, тому що та помовляла з коридору, а дівчинці в коридор не можна. Дівчинці сказали «стій і чекай». Вона й чекала.
Ні, друга тітонька не зла, вона співає собі пісеньку і щось там робить. Тільки їй не можна заважати дурними питаннями.
       
Потім і ця тітонька пішла. А діти, які засміють, якщо будеш рюмсати, досі не йшли.

Стояти дівчинка втомилася, і дивитися у вікно втомилася, тому що там темно, а в кімнаті якось дуже душно. Однак, коли чоло притулити до шибки, стає краще, і в голові не так стугонить.

За вікном щось зашуміло. Дівча відсахнулося і раптом побачило ...себе.

Ця, друга, дивилася в кімнату. Тепер вони були вдвох. Навіть можна побавитися: витріщити очі, а потім швидко роззявити рота і ...га-ам! Смішно. І руками можна робити всілякі фігурки: собачку, і як вона гавкає, а потім – як птах літає. Це їй Сашків тато показав. Ще, коли вона була вдома.
       
Вдома зараз всі наші: і тато, і мама, і Петько ...і Васько муркає на дивані, і Рекса, напевно, теж впустили до хати. Тато сказав: «Хай погріється».

       
Де наш дім? У той бік чи в інший? Нічого не видко. Тільки така-а-а темінь!
       
Дівчинка почала вдивлятися в темряву за вікном. Ну, зовсім нічого не видно. Геть усе –  чорне-чорне. І тихе-тихе... Зовсім не зрозуміло, куди гледіти?

Може, про неї всі забули? Або вона забула, що їй треба кудись йти? Куди ж іти, якщо нічого не видно? Раптом лаятимуть, що така недолуга і нічого не пам’ятає, як дурненька. І діти засміють, коли прийдуть.

Дівчинка виглянула в коридор – нікого. Сказали ж: чекати ...
Підійшла до вікна. Там, далеко, її будинок, і будинок дяді Вані, і тьоті Маші, і Степана. В усіх у віконцях – світло, тому зовсім не страшно.

Ось тоді дівчинка і побачила вогник за тією чорнющою порожнечею за вікном, і ще один, і ще. Вогників засвітилося багато-багато. Може, це наші вогники?
      
Може, й наші, та тільки тепер їй ніяк туди не можна. Дівчинці сказали, що треба чекати. От вона й чекає. І стоїть біля вікна. І немає нічого бажанішого за ті вогники, до яких зараз ніяк не можна.
…Ой, здається, хтось йде?
Потім дівчинку знайомили з усіма, вказали на ліжко, де вона спатиме.
Раїса Іванівна крокувала по коридору і суворим голосом повторювала: «На правий бік, заплющити очі, і щоб я жодного відкритого ока не бачила…»
Ніхто не галасував, всі позасинали. Було тихо-тихо.
Дівча страшенно боялося, що хтось почує, що вона плаче. Тоді її засміють.
За вікном шуміли дерева.
А ще за вікном були наші вогники. Тільки вони були дуже далеко.
А дівча – тут…
Вона не могла заспати. Інші спали собі спокійно: і дітки, і Раїса Іванівна.
Ніхто не чув, як дівчинка тихенько плакала.
Дівчинка була зовсім самотньою.

Льошчина правда

Скільки років Льошці, ніхто не відав.
Він ніби застиг у якомусь потрібному йому віці. Тіло міцне, майже хлоп’яче, жилаве, а голова зовсім сива. Якось дивно сива: лишень праворуч.
Мабуть, тому Льошка зі своєю зачіскою особливо не мудрував. Брав гріш і рушав до Свєтки:
– З шиї займи, все вкороти, а згори нагорни.
– Ну, дядь Льош, ну що там нагортати? Навіщо? Ти ж усе-одно картуза носиш взимку і влітку. Давай зріжу, га?
Льошка щербато посміхався у відповідь:
– Нє, Свєт, нагорни згори трохи... Не сперечайся, це мені пам’ять така про ранішнє.
І побризкай запахом. Я на гульки до бабів піду.
Свєтка реготала і навіть пару разів голила дядь Льошу безкоштовно:
– Ну, наречений, аби встиг, поки тьоть Клава не повернулася.
Клава, Льошчина дружина – бухгалтер на заводі. Льошка називає її Цифра.
Клава посміхається йому у відповідь кутиком рота.
Може, вона й на весь рот усміхається, тільки цього не видно. Тому що Клава завжди якось в профіль стоїть.
Волосся в жмутик зібране, руки заховані в кишені довгої в’язаної кофти, на ногах – черевики.
Клава Льошку кличе Мій Мужик.
Цифра з Мужиком живуть удвох. Так вважається.
Але взагалі-то, у них в будинку завжди хтось ще буває: то жінка з дитиною мешкала кілька місяців – вродлива, але сумна якась, то хлопець із заводу, де Клава працює.
А одного разу Льошка в річці виловив дівку.
Пішов з саком на рибалку після льодоходу, а там дівка топитися надумала. Він і приволік її додому.
  Дівка трясеться, п’яні шмарклі по щоках розмазує, мукає щось.
Гаразд, Клава приспіла. Перебрала в сухе, молоком напоїла:
– Ну що ми з нею, Мужиче, будемо робити? До міліції здамо?
– Нє .. все не теє, все не теє ... все пустеє, – махнув рукою Льошка.
Всі над Льошкою потішаються:
– Льош, кому ж ти квіти рвеш? Цифрі своїй? Чи любку маєш?
– Нє ... Сашкові гербарію робити треба, а Матвій йому квіток не дає, продавати вони їх будуть перед школою, грошей хочуть узяти більше.
Сашко цей з дядь Льошею – нерозлийвода.
Дружба в них така трапилася після історії з котом.
Випрохав Сашко в матері кошеня. Кошеня зовсім малесеньке, сіреньке, вічка голубенькі, через поріг заледве переповзає.
Ось на цьому порозі його Сашкова мати й не помітила. Штовхнула двері ногою, а там кошеня лізло. Страшно хруснуло і залягла тиша.
А потім закричав Сашко.
Мати схопила кошеня на руки, глянула, а те і нявкати не може, всього його перекосило, розплющило.
– Сашо, я його в лікарню віднесу, не переймайся тільки.
Тут Льошка й підоспів:
– Дай-но мені його, – зірвав з голови кашкета і влаштував туди манюню.
Кошеня рот роззявляє, а голосочок не чути зовсім.
Льошка кошеня забрав собі.
Вранці Сашко з матір’ю постукали дізнатися що та як. Дивляться, а Льошка сидить на своєму ослоні з картузом в обіймах, в кепочці кошеня сопе.
– Льош, я тобі заплачу, ти ж ніч не спав, – поспішає Сашкова мати.
А Льошка посміхається:
– ...Нє ...не теє, все пустеє.

З тієї пори Сашко від дядь Льоші ні на крок.


– Синка собі завів, – потішаються мужики. А баби підтакують:
– Зводив би свою Цифру в кіно яке, чи що ... Чого ти все витрішки продаєш, Льошко?

– У кіні вашому самі казки. За правдою туди ходити не обов’язково.
– А куди ж ходити, по-твоєму, га?
– Ну, хоча б до лісу, там правильно, – усміхається Льошка.

У лісі Льошка може бродити днями. По своїх таємних стежках. Повісить рушницю на плече, вкине в заплічник їжі, светра - і поминай, як звали.

– Та ти хоч кошика захопи, – дивуються йому вслід.
– Пустеє ...


Восени Цифра потрапила під машину.
Льошка, поховавши дружину, зсутулився і запив.

А за місяць сталася вночі пожежа. Горів будинок старої Петрівни. Вона жила відлюдьком, її згадували недобрим словом і оминали. Не любили Петрівну. Та й вона сусідів не жалувала, злостиво зиркала і вічно бурмотіла собі щось під ніс.

Вже впав дах, і стовп вогню скочив у небо.
Доокіл метушливо сновигали чоловіки й голосили жінки.

Льошка загорнувся в ковдру й посунув у дім.

– Гаплик Мужикові, – ахнули сусіди.

Петрівну Льошка ледве-заледве витяг, надривно закашлявся і вичавив:
– ...Справді ...пече...



***
З тих часів Льошка все більше мовчав. Сидів на лавці в дворі у своєму куцому піджачку і незмінному картузі та палив. Зіпреться на кулак і дивиться кудись у далечінь, а забута цигарка неприкаянно звисає з губи.

– Дядь Льош, – крутиться поряд Сашко, – сонце якесь червоне... красиво...
– ...цеє, Сашко, правда. А раніше було все не теє, не розумів я раніше.


Володимир Середа
http://www.proza.ru/avtor/vlsereda

Автор про себе
Народився в 1958 р., в м. Харкові.
Тут же навчався в двох школах та двох інститутах. Біолог.
За кордон не виїжджав. Відвідав Росію, Азербайджан, Казахстан, Грузію і Туркменію
ще до революції.
Змінив кілька видів діяльності. Сімейний.
Зараз П.П.
Публікації: карикатури.
Акцентуація: релігія, еволюція, сім’я, політика, держава.
Заслуг перед державою не маю.
Оригінальне: мене кусали різні отруйні змії (безуспішно).

Перекладач про автора
Володимир Середа – філософ і поет. Власне, це дуже природне поєднання. І в першому, й у другому амплуа цей автор – «парадоксів друг». Біолог, змієлов, який по кісточках розібрав Старий Завіт, «цвіркунячий тато» (не дивуйтеся, Володимир вирощує цвіркунів, аби годувати птахів, та заразом і спостерігає за цвіркунячим «суспільством», знаходячи в ньому аналогії з людським) – це, мабуть, не повний перелік зацікавлень, яким віддає себе сповна ця оригінальна, ні на кого не подібна людина. Середу не сприймають науковці, неохоче читають невибагливі читачі, що звикли до «розжованих» текстів. Однак творчість Володимира, його пошуки відповідей на складні й вічні запитання, якими споконвіку переймається людство, – це той тягар, який він узяв на свої плечі добровільно не задля здобуття вченого ступеня, а тому що вважає цю ношу своїм покликанням. І тому це щирий автор і щирий філософ, сучасний український Сковорода, яких на наших теренах і багато, й завжди мало. Він – самітник та ідеаліст, який пише неідеальною мовою про неідеальне буття. На мій погляд – нефахівця, філософія Володимира Середи, що схиляє до відмови від революцій, не допускає «витребеньок» демократії, обстоює роль сім’ї в становленні справжнього, міцного громадянського суспільства, є насправді в наших умовах революційною за змістом та демократичною за формою.
Утім, Середа – це мій особистий вибір як перекладача і читача. А мої вподобання, як вже мовилося вище, інтуїтивні і суб’єктивні. Бо філософські тексти сприймаєш, як і поезію, – любиш, і невідомо за що.   

Держава. Фізіологія та паразитологія

Хто для – кого? Влада – для народу? Або народ – для влади?
Відповіді на ці запитання можуть бути різними.
«Демократичний» підхід допускає так званий плюралізм думок.

Теорія класової боротьби стверджує, що трудящі (безпосередні виробники матеріальних цінностей) і господарі підприємств перебувають у стані антагоністичних
протиріч, що й породжує споконвічну боротьбу одних з іншими.

Термін «патерналізм» (любов до Батьківщини, усвідомлення громадянином самого себе
елементом єдиного цілого зі своїм народом) сьогодні вживається, в основному, в негативному та іронічному сенсі. Так, наче патерналізм відображає спосіб мислення тільки слабких, неосвічених, не здатних самостійно постояти за себе людей, людей, що сподіваються всякчас на допомогу держави, як на манну небесну.

Сильні і вільні виживають самостійно, вибудовуючи свій шлях, усупереч обставинам і застарілим правилам поведінки.

Залишається тільки поспівчувати цим «переможцям».
Адже, чим вище вони піднімаються в ієрархії влади, тим частіше їм доводиться притискати руку до серця, вислуховувати і виконувати текст державного гімну, покладати вінки і виголошувати промови на знак любові до власного народу.
Може виникнути відчуття, що єдиною платою за особисту свободу і цинізм стосовно виконання закону, спільного для всіх, є саме регулярна участь влади у святкових концертах, присвячених оспівуванню ґвалтованого нею ж, народу.

Виходить так: дурний народ без влади жити не може.

Без влади не живуть і всі соціальні тварини. Миші, слони, вовки (звірі, звичайно, нам – не указ, та все ж таки), всі вони прагнуть до стану єдиновладдя, підкоряючись єдиній волі, виключно з метою власного індивідуального виживання. Це означає, що й ватажки,
і підлеглі, залишившись на самоті, приречені на смерть.

Але «дурний» народ не здатен обійтися і без почуття ненависті до своїх ватажків. Почуття заздрощів, усіляко підтримуване класовою ідеологією, породжує велику соціальну енергію безперервної ротації кадрів, взаємних поглинань і взаємних перетворень, що схожі на харчовий ланцюжок, описаний у шкільному підручнику з біології.

Однак  чи вирішує ця схема проблеми виживання людського
суспільства в цілому? Нам кажуть: закон джунглів прискорює прогрес. Але яка швидкість потрібна? І – в якому напрямку рухатися? Відповідь є: слід збільшити кількість грошей на планеті, а потім боротися за одноосібне їх привласнення. Й – усе.
Задача, загадана природою, і єдине «об’єктивне» для людей, як біологічного виду, завдання їх виживання, шляхом нехитрих логічний підмін залишилося осторонь від його обговорення.

Навіщо і кому це потрібно?
Очевидно, тим, хто вважає, що з грошей можна побудувати пліт, на якому вдасться виплисти з катастрофи, в якій загине решта.
Утім, чи можливе саме існування патерналістського (без лапок) суспільства за умови реального перенаселення планети?

Саме так, тільки таке й можливе. Загальна для всіх природна катастрофа просто зобов’язана згуртувати народи. Політична влада (на відміну від економічної, що об'єдналася виключно з метою знищення всіх своїх конкурентів) здатна до вирішення
завдань будь-якого рівня складності. Несправедливо принижена й така, що втратила своє покликання в процесі дискредитації царів, королів, фараонів, ця влада якраз і може послужити «головою» для давно обезголовлених тіл більшості народів.

Важко бути екстравертом на безлюдному острові.
Важко інтравертові працювати ді-джеєм.
Тюремний барак і одиночна камера можуть виявитися страшнішими за
смертну кару.
А можуть і – піднести людей.
Люди, адже, – різні.

Коли (колись) дітей у сім’ї було багато, думка про те, що їм судилася різна доля, ні для кого не здавалася дивною.
А діти завжди народжуються – різними.

Це – природний шлях для Натури спробувати відновити одним робом (з однієї пари людських істот) той складний соціум, що тотожний людському розуму.

Для племені-сім’ї розподіл соціальних функцій був універсальним способом самозбереження впродовж сотень тисяч років.

Тільки абсолютна централізована влада, персоніфікована в особистості
вождя, дозволяла громаді діяти як єдиного організму.
Принцип централізації влади, готовність до підпорядкування їй з боку рядових членів спільноти має ще більш давню історію, що включає в себе еволюцію зграйних хижаків, гризунів, мавп та інших соціальних тварин.
Мова йде про стійкий тип поведінки різних тварин, що закріплений на
генетичному рівні.

Щоразу, коли внутрішній конфлікт досягав у групі граничного рівня, відбувався розкол: сильна «партія» виганяла слабку.
Поділ на частини, як мирний результат, що зберігає принцип єдиновладдя в кожній з новоутворених груп, був неминучим.

Так множилися і плодилися племена людей. Не люди плодилися. Плодилися –
племена.
Будь-який розкол приводив до послаблення племені. Захист від великих хижаків, полювання, завдання будівництва, виготовлення зброї і знарядь праці, а головне – збереження знання (технологій виживання), цілком залежали від кількісного складу громади. Потужне плем’я могло дозволити собі формування професійно-орієнтованих сімей, у тому числі, – жерців-науковців.

Через історичні обставини (відсутність більшості достовірних документів минувшини), цілком природно буде посилатися на Старий Заповіт.
Міф про Ноя, порятованого у всесвітній катастрофі,  свідчить: рецепт спасіння полягав не просто у збереженні «родини», але й у збереженні всього генофонду тваринного світу планети. Створення світу і Всесвітній потоп – два свідчення про зв’язок усього живого на Землі, якими Старий Заповіт й обмежився в своїх нарочито соціальних устремліннях. Але екологічна складова в теорії Старого Заповіту почерпнута ним зі спадщини ще більш
давніх культур.

Взаємозв’язок людей, у формі їх абсолютної залежності одне від одного протягом усієї їхньої історії, не допускає навіть власне думки про СВОБОДУ ОСОБИСТОСТІ.

Біологічний вид ГОМО не втратив властивостей особистісної свободи. Він просто ніколи їх не мав. І набути ці властивості, взяти їх – просто – нізвідки.

Суспільство, яке розпалося на молекулярні свої складові, як і в давно забуті, заборонені («поганські») часи, неодмінно норовить зібратися десь на центральній площі, «забалдіти» від чуття власного єдності, а потім і розповзтися відповідно до ідей свободи особистості
по своїх норах після завершення заходу.

Захист прав особистості, вдоволений самим актом протесту, символізує і відображає тільки відсутність влади, нездатність людей захистити свої права (права більшості).

Великий натовп незмінно означає реальну перспективу тисняви, смертовбивства і  людських жертв.

Чим більше людей збереться в певному місці в призначений час, тим реальнішим є шанс, що назавтра, після «людського самозгубного потопу», припинить своє існування і вся структура управління народом, державою.

У психологічному ефекті «помаранчевих революцій» архівизначальним чинником
залишається таємне бажання «вільних» людей до об’єднання в єдину зграю, «парадоксальнее» їх бажання відмовитися від своєї «унікальної» індивідуальності, спрага злиття з іншими людьми в єдине ціле.

Немає ніяких особливих сумнівів у тому, що це і є єдиним шляхом до рівноваги, шляхом до відновлення психологічної цілісності індивідуума у складі соціуму.

Щоправда, ніхто не запитав у мене, навіщо потрібна ця (вульгарна, з моєї точки
зору) українська (грузинська, киргизька) революція. Не запитали й у інших (мільйонів) моїх співгромадян.

Сьогодні триває «зелена» революція із захисту лісу в місті Харкові.
Один з активістів цього процесу заявив про те, що ніколи в житті не мав такого потужного почуття солідарності щодо інших людей, як це сталося з ним сьогодні. Порекомендував би йому сходити хоч раз у похід в гори.

Ідеологічна установка на «свободу», поза всякою конкретизацією цієї ідеї, неминуче веде до революційного розпаду і деґенерації соціуму.

Помаранчевий майдан свободи в Києві – це «заколот» (політичний переворот) меншини, який здобув владу в Україні в обхід волі більшості населення України.

«Сексуальне» відчуття об’єднання в щось «єдине», досягнуте помаранчевим натовпом, цілком визначається відчуттям торжества зверхності «індивідуумів» над самою ідеєю народовладдя.

Кожен, хто втратив чуття дотичності до власного народу, не спроможний втамувати спрагу до об’єднання.

Принцип насадження різноманітних за своєю природою «свобод» дозволяє
розібрати народ на безліч антагоністичних частин.
Розділяй і – владарюй.
Зелені, блакитні, коричневі, червоні партії символізують собою нині революційну ідею про неприпустимість об’єднання людей в єдине ціле.

Захищаючи «права природи» (хоч би Вона про це нас і не просила) або права собак і кішок, або права жінок бути чоловіками, ми здатні сьогодні безперервно перевертати світ в осібно взятих державах.

Свобода, як спосіб передачі влади від більшості, що сповідує традиційні моральні цінності, до МЕНШОСТІ, відображає закон безперервної (перманентної) революції, смисловий підсумок якої зводиться до досягнення того рівня державної влади, який найбільш близький до до стану повної його відсутності.

Розпалювання вогнищ «свободи» (перш за все, міжрелігійних, конфесійних) відображає ту, що вже стала хронічною, недугу, яку людство надбало разом із застарілою проблемою єдиного бога.

Дурному і підневільному плебсу, що виробляє в надрах шахт і в гримучих брудних цехах заводів східної України товари і валюту країни, було, автоматично, надано статусу рабів і «бандитів». З цими людьми, в процесі набуття свободи українським «народом», не варто було б і рахуватися.

Але, в контексті завданої недвозначної образи, «плем’я» держави України зобов’язане прийняти однозначне рішення.
Або ж Україна в найближчі роки остаточно розділиться на складові її частини, або той пихатий і нерозвинений Захід (охопилений думкою про свою «обраність») змушений буде вимовляти ритуальні формули власної безсумнівної провини.

Право приналежності до великої і сильної групи людей, саме по собі, є високим соціальним статусом і гарантією виживання поколінь.

Презирство до своєї держави, самоідентифікування самого самого себе як богообраної істоти не має нічого спільного з перспективою облаштування життя українського (і будь-якого іншого) народу.

Історичний досвід свідчить: усі революції переслідують одну й ту ж мету: руйнування досягнутої єдності людей.
Іноді деякі «вожді», яких приваблює запах горілого м’яса,  поспішають перетнути політичні кордони й океани, щоб устигнути посісти вакантні місця на вершині влади.

Виховані в дусі винятковості власної особистості, вони сприймають свій низький соціальний статус за свідчення недосконалості самого світу. З їхньої точки зору, весь світ слід перевертати стільки разів, скільки це буде потрібно, для їх власного утвердження на самій горі. Нічого спільного з проблемами власне людського суспільства споконвічна революційна пристрасть не має.

Ідея свободи (богообраності) означає увільнення від соціальних зобов’язань, від участі в єдиному для всіх членів групи завданні виживання. «Новація» згаданої ідеї полягає в тому, що завдання виживання тепер повинно вирішуватися не «разом з усіма», а «за рахунок усіх інших».
Це – не розвиток. Це – деградація.

Влада, яка з презирством ставиться до свого «народу», що паразитує на ньому, це – досягнення останніх двох тисяч років розвитку людства. Ненависть до свого царя – також.

Відсутність єдності, почуття смертельного антагонізму, свідомо розпалювані між людьми носіями ідеї «свободи», знищують самі поняття «держава», «народ», «громада».

Парадокс тут полягає в тому, що ослаблення держави (як і у випадку паразитування одних організмів на інших у природі) призводить до загибелі всіх людських істот, включаючи «обраних богом». Не кажучи вже про те, що вирішення задачі оволодіння всім світом, безперервного зосередження матеріальних багатств і політичної влади в одних руках призводить до руйнування природи Землі. Паразитування і турбота про довкілля – протилежні, мало сумісні принципи.
   
Методика апологетів «свободи» (меншини, що призначила себе господарями світу) у справі досягнення влади завжди залишається однією і тією ж: потрібно відокремити «голову» від «тулуба».
Як тільки вождь зметикує, що його народ – безлика тупа маса, яку слід експлуатувати для власного збагачення, втой самий момент соціальний організм гине, а зграя перетворюється на отару рабів.

Інший шлях ослаблення держави, це – відділення тулуба від голови. Ця операція більш тривала й трудомістка. Тулуб має усвідомити непотрібність і навіть шкідливість голови. Для розгойдування тулуба потрібні великі матеріальні кошти, політичні партії, підпільна діяльність, тероризм, час. Як тільки у громадян виникне відчуття нестерпності існуючого
стану речей, «тіло» само відірве від себе свою «голову». Цей процес і називається революцією.

Але деякі ознаки (перехід всілякого ґатунку криз у стадію смертельно-небезпечних для всіх, «обраних» і «необраних») дозволяють вважати, що величезний історичний цикл «свободи», в цілому, завершено.

А що людині треба?
Людині потрібно жити в громаді. Людині не потрібна космічна самотність.
Чоловікові потрібна жінка. Для цього потрібно виховати нових жінок.
Жінці потрібен чоловік. Для цього потрібно виховати нових чоловіків.
Зрештою, повернутися до того, що було колись раніше. Про що ми вже давно забули.