Я народився та виріс у далекій далечині... У краю височенних гір, льодовиків, стрімких скелястих урвищ, бездонних озер та долин із соковитими травами. У лісах моєї незнаної тут батьківщини водяться звірі, про яких численна людність Римської Імперії навіть не має уявлення. Я не знав свого батька, ким він був, якого роду-племені. Навіть ім’я його стерлося з моєї пам’яті, бо моя мати померла, коли мені було лише п’ять років. Її я пам’ятаю добре. Вона була чужинкою у країні мого дитинства_отроцтва_юності. Мала великі карі очі та густі кучеряві коси, чимось схожа була на жінок Палестини, та тілом подібна на словенку - висока та гнучка. Від неї - мої великі очі, гонкий стан та довгі тонкі пальці. Решта від батька: рудувате волосся, зелений колір очей та звірина сила в руках, яка часто-густо була несподіваною для ворогів та випадкових розбійників.
Ми були чужинцями в тім краю. Мама не розповідала, яким робом потрапила в той далекий край, де люди були гарними, та зовсім не схожими на нас. Ойрати, так називалося місцеве населення, чимось нагадували народності Хунського Царства, проте мали вищий зріст і шляхетніші риси обличчя. Поміж них практично не було почварок. Жінки та чоловіки одягалися вишукано, в одежі переважали яскраві барви, але їхнє поєднання завжди було гармонійним. Людність та природа моєї материзни аж надто пасували одна одній. Та я не про те…
Після смерті матері, мене, чужинецьку дитину, взяв на виховання найкращий воїн нашого племені - Киргл. Моя нова родина була заможна, всі ставилися до мене, як до рідного. Я можу лише здогадуватися, чому. Врешті, і це не важливо…
Жило наше плем’я хоч і осібно, та час від часу до нас прибували каравани з крамом, то зі Сходу, то із Заходу. В нашому селищі проживав уже досить підстаркуватий приблуда з Хунського Царства на ймення У-Лінь, з яким ми потоваришували, коли мені виповнилося десять років. Позаяк я був дуже допитливим, то волів вивчити його мову й письмо (наші писемності не мали). У-Ліню подобалося мене вчити, він був гарним оповідачем, тож мав у скринях пам’яті чимало історій... Також він знався на науках свого царства, і то були не прості знання. За якихось сім років я вже багато довідався про устрій нашого світу, добре вивчив мову та письмо мого вчителя, а також умів уповільнювати серцевий ритм і дихати так поверхово, що тільки срібне люстерко ловило той невловимий подих. У-Лінь прилучив мене до глибин каліграфії та малювання. Позаяк у наших краях було мало паперу, я любив розмальовуватикам’яні стіни печер фарбами, які мій учитель навчив мене робити з розтертих кольорових камінчиків та глин. А ще він мене навчив мистецтву виживання. Я легко зносив холод, міг плавати у крижаній воді нашого Діамантового озера, а облившись під водограєм, з якого гірська вода струменіла навіть у лютий мороз, приходив у селище, вкритий льодовою кіркою, та це мені не вадило. Навіть більше - моє тіло пашіло таким жаром, що я його ледве витримував.
Усе було би добре, якби не ставлення до мене шамана нашого селища, Учрюка. Що так бісило того чоловіка в мені, я тільки зараз можу пояснити. Тоді ж мене гнітила ця дивна невиправдана ненависть, що важкими пасмами струменіла з його чорних розкосих очей. Мене рятувала лише приналежність до родини Киргла. До пори-до часу…
На дев’ятнадцяту весну до мене прийшло перше велике кохання. Воно втілилося у прекрасну Сеніїль, сімнадцятилітню дочку старійшини нашого селища, Киґирлима, одного з найбагатших та найшанованіших мешканців моєї материзни. То було полиново-медове кохання з обох сторін. Син чужинців, сирота, дивак, учень чанського приблуди та найвродливіша багачка, якій місце в шатрі ойратського великого князя. Що нас єднало? Як могло це статися? Куди дивилися тітоньки, мамоньки, наложниці Киґирлимові? На що сподівалися ми, юні коханці? Про що думав я, позбавляючи вінка цю напівцарівну? Про що думала вона, віддаючись мені в той час, коли свати не вибували із шатра її батечка? А ні про що ми не думали. Ми просто смакували медово-пряний напій нашого літа, розчинялися у почуттях, випивали наші тіла, і не могли втамувати спраги. І як ми не ховалися, та були впіймані на гарячому... І чекала на мене покара. І не зміг мене ніхто порятувати. І покара була страшнішою смерти…
Що для ойратів було страшніше за смерть? Мій народ, не маючи писемності та наук, надто цінував здоровий глузд. Найстрашнішим лихом для ойратів було втрата розуму та перетворення на огидну напівтварину, яка живиться об’їдками та падлом, мешкаючи на околицях селищ. Їх гонять звідусіль, ними гидують, родичі та знайомі цураються бідних вар’ятів. Таке було ставлення до схиблених жінок та чоловіків на землі моєї юності... Отож і мені світила така от «радісна перспектива» в мої неповні двадцять літ. Для того, щоби перетворити будь-яку здорову людину на божевільного недолюдка потрібно було лишень потримати її у Проваллі Злих Духів днів десять. Іноді вистачало тижня. Те провалля знаходилося в десяти милях від нашого селища. Нерідко ми, дітлахи, спостерігали, як до майже круглого отвору в землі привозили чергову жертву та спускали її на мотузках донизу. Охоронці пантрували, аби жертва не вилізла, хоча казали, що самотужки звідти вилізти було украй важко, стіни урвища - прямовисні та майже гладкі. Час від часу охоронці кидали донизу якісь недоїдки, аби жертва не померла від голоду, та опускали барильце з водою. Після закінчення екзекуції те, що залишалося від ойратянина, піднімали нагору і випускали на волю – живе свідчення покари за гріхи лякало горян та мешканців долин моєї материзни значно більше за будь-які слова.
Прийшов мій час. Я навіки прощався з цим світом. Ось ще година - і мене опустять у провалля, розум залишить моє тіло. Краще би убили... Я зустрівся поглядом з Учрюком. Моя зневага і його торжество. Я вирішив достойно прийняти смерть свого розуму. Який сенс молити про помилування після такого злочину? Ось я на краю. Тримайся, хлопче. Може, це ще не все. Мене опускають повільно. Урвище глибоке. Стіни гладкі. Я напрочуд спокійний. Паніки немає. Я свідомо сповільнюю дихання. Побачимо, що з того вийде. Ось я вже на дні…
Урвище абсолютно голе. Немає рослинності. Лише якісь мохи. Я не бачив таких на поверхні. Наді мною - краплина неба. Тут глибоко. Мало би бути холодно, та ні, досить тепло. Час від часу я чую, як дном урвища пробігає ледь чутна хвилька трясовиння. Іноді сочиться якийсь димок. Поки що нічого не трапилося. Та кояться якісь дива з відчуттям часу. Він уповільнюється... Я вирішив лягти і максимально звільнитися від напруги. Уроки мого чанського майстра не минули даремно. І тут почалося…
Простір довкруж мене наповнився блискучими часточками, схожими на лапаті сніжинки. Вона почали кружляти довкола мене, вихляти, мерехтіти, їхній рух щоразу дужчав. Я відчув, як втрачаю контроль над диханням, як воно пришвидшується. Тоді я заплющив очі, та це не допомогло. Яскравий срібний отвір виріс перед моїм внутрішнім зором... Здавалося, я зараз полечу туди, все моє єство за якусь мить буде втягнуте у ту світлову вирву. Та я опирався, уповільнюючи подих і серцебиття, зовнішній тиск збільшувався, наростав темп... А потім залунали жахкі голоси якихось потойбічний створінь, які волали дикі заклинання, голосили, як зазвичай голосять божевільні, чулися якісь бряцальця, бубони, дзвоники. Від тих звуків нудило. Та я протистояв, як міг, щодалі уповільнюючи всі життєві процеси у своєму тілі. Тиск наростав, здавалося, я зірвуся, моє серце закалатає співзвучно до цього дикого реготу, що переростає у плач-квиління, ось-ось я попрошуся живим до Бога, та натомість я вирішив читати вголос молитву. Я заклинав іменем Будди, великого Учителя мого Майстра - і духи зла попустити свій напад. Це допомогло. Раптом все замовкло. Я заснув чи втратив свідомість.
Напади тривали і далі. Коли видіння страхіть потойбіччя не могли зі мною нічого вдіяти, коли голоси не справляли на мене враження, почалась робота невидимого ворога зсередини. Я став чути чужі думки всередині свого тіла. До мене промовляла печінка і показувала, як вона зараз гине від мого нерозумного спротиву, ось зараз вона перетвориться на місиво - і я її виблюю. Потім серце почало молити, аби я більше не уповільнював його роботу, бо от зараз, в цю мить, воно зупиниться. Але я тільки посміхався та лежав горілиць, розкинувши руки хрестом. Тоді прийшов Він у всій своїй величі. Він не показав свого лиця, та його присутність була така зрима, що навіть там, вгорі залягла тиша неймовірна. Всі звуки померли враз: і пташині, і звірині, і комашині. І був Він втіленням вселенського страху. І промовив Він:
- Чи ти знаєш, що я маю владу умертвити тебе просто зараз?
- Знаю! Але я не боюся смерти. Я готовий скінчити все так. Мої вороги чекають мене божевільним. Зроби ласку, хай вони побачать моє мертве тіло, - відповів я.
- Твій час ще не прийшов. Житимеш довго. Та можеш пошкодувати, що не віддав свого розуму тут…
І все раптом як по команді припинилося. І настала благодать нірванна. Перший у моєму житті досвід просвітління. Я насолоджувався цим дивним станом. Я був уособленням вселенського спокою. Кожна клітиночка мого тіла співала славу Творцеві всього сущого. Я любив цей світ і щиро дякував своїм ворогам за цей час благодаті у Проваллі Злих Духів. Я не знав, скільки часу минуло відтоді, як я опинився тут. Скільки часу тривали муки та їх подолання. Скільки часу я лежав, переживаючи дивне щастя, яке важко описати словами, та й фарб немає таких, якими це намалювати, немає інструментів для відтворення музики, яку я чув…
Насправді минуло десять днів. Увесь цей час я нічого не їв. Ті шматки об’їдків, якими так «щедро» ділилися мої конвоїри, залишилися гнити там, де і впали. Моя дивна поведінка турбувала охоронців, на десятий день вони не витримали і почали радитися, що робити далі. Нарешті вирішили привести шамана, який розпорядився підняти мене на поверхню, бо була велика підозра, що я врізав дуба. Позаяк я не реагував жодним чином, вони вирішили піднімати мене, як є. Благо мотузка все ще була обв’язана довкруж моїх грудей. Я вирішив зімітувати свою смерть, тому ніяк не реагував на підйом. Тіло моє було вощане, дзеркальце у тремтячих руках шамана не вловило мого подиху. Шаман був у повному розпачі! Старійшина хотів найбільшої кари, а я вислизнув. Що робити? Шаман поспішив на раду зі своїми духами до селища, залишивши про всяк випадок двох охоронців біля мене, решта пішли з ним. Охоронці розв’язали на мені мотузки і про всяк випадок відійшли подалі від дивного мерця, який був ніби і мертвим, але не тхнув мертвечиною, ба більше - від тіла ішов приємний дух. На те один з охоронців промовив:
- Цей Ольберт (так звала мене мама, так само звали і в селищі) жив диваком, дивно помер, а тепер його тіло не тхне, а пахне якимось квітами.
- Так, а дивися, як він змінився померши, якийсь сухий став, – промовив інший охоронець
- Ага, тільки волосся майже все посивіло. Був рудий, а тепер - білий.
- Дивина. А чого це так хороше стало? Ти відчуваєш?
- Так. Якийсь спокій... І спати хочеться, і радісно чомусь. Що воно за чудасія?
По цих словах обоє охоронців стали куняти і невдовзі заснули, як немовлята, з блаженними посмішками на вустах. Я лежав і відновлював кровообіг. Серце поступово вступало у звичний ритм. Я знав, що не треба спішити. У мене вдосталь часу, доки повернеться шаман і побачить охоронців, які мирно спатимуть, а мене вже не буде поряд. Ба більше - раптом я став бачити внутрішнім зором, де і що робить шаман, я чув його думки, його розпач, потуги знайти вихід і неможливість діалогу з духами. Ґрунт вислизав з-під ніг Учрюка. За годину в моєму тілі звично циркулювала кров, я дихав ще не на повні груди, але вже міг повільно рухатися. Мені все ще не треба було спішити. Попереду було довге, аж занадто довге життя…
Коли надвечір прийшов шаман і не застав мене, а охоронці нічого путнього не могли сказати, окрім того, що почувалися новонародженими немовлятами, я був уже в потаємному місці, про яке знали У-Лінь та я. О четвертій ранку мій Майстер прийшов до мене, почувши мій мисленний поклик. Він приніс мені нову одіж, бойового ціпка та посох з кількома динарами у сховку - для мандрівки на Захід. Я мав вирушати не гаючись. Скоро я приєднаюсь до каравану, який приведе мене на батьківщину моїх батьків. Там я житиму довго. Ми прощалися з Учителем назавжди. Я залишав своє перше кохання, свого сина, який народиться у Синіїль, сина, чиїм батьком буде гарний, але трішки пришелепкуватий хлопець. Не князь, звісно, але ж і позору в родині старійшини не буде. І стане мій син улюбленим онуком у старого Киґирлима. І прославить його рід. І примириться зі мною перед смертю старий, і пошле мені своє благословення. А Синіїль так нікого більше і не покохає, хоча народить ще трьох дівчаток, схожих на себе, як крапельки води. І марно будуть в них шукати рис їхного батька…
А що я? Я вже давно не Ольберт, а Аполоній, славетний маг. Про мене складали та продовжують складати легенди, які не так вже й далекі від істини. Немає жодної провінції під владою Рима, де би про мене не знали. Зі мною шукали дружби імператори і патриції. Вони ж не раз хотіли позбавити мене життя. Та натомість вмирали самі. Або від раптової хвороби, або від списів власних охоронців. Зараз вже ні у кого з сильних світу цього не виникає бажання вбити мене. Ходять чутки, що я безсмертний...
Послідовники Галілеянина, з яким я товаришував, коли відвідував Іудею за запрошенням прокуратора Понтія Пилата і не радив іти на ті жертви, що він їх мав зробити, проклинають мене. Бо непоміченою в Римі стала Його жертва, натомість мене всі знають як Сина Богів, рівного Богам. Подейкують, що я безсмертний, бо немає в мені ні старості, ні ветхості. А ще я знаю, що учні Іси та учні учнів замутять Його радісне та Сонячне вчення, оббрешуть його родину, а Благу Вість перетворять у набір казок, що суперечать одна одній. І бачу це ясно, як в сонячний день своєї появи в Римі.
Чи тішуся своєю славою? Своїми статками? Своїми знаннями, здобутками? Ні, не тішуся. Все це порох і пил, марнота і ловлення вітру. І слава, і статки, і знання. Моя магія міцно прив’язала мене до Землі, я навіть не впевнений, що скоро покину цей світ. Хотів би я його покинути просвітленим, як тоді, коли мене витягли з провалля, коли моє тіло пахло, як пахнуть немовлята, коли ті охоронці доторкнулися до Таїни, яка йшла через мене. Скільки життів минуло, скількох друзів та учнів я втратив? А де воно, те щастя, де просвітлення, де мудрість чиста_не_порочна? Сила? Пощо мені вона?
Аполонію, чи умиротворишся просвітленим, чи довго ще блукатимеш бранцем Сили своєї неймовірної?