Я літаю, скільки себе пам’ятаю. Уперше я полетів, як мені було три роки. Тої ночі, коли після традиційного маминого «на добраніч», моя кімната провалилася в темряву, я довго не міг заснути. Переглядав кольорові картинка прожитого дня, продовжуючи гратися з сусідськими дітьми чи розглядати хмари, що летять над неозорим кукурудзяним полем. Поступово я втишувався, хмари уповільнювали свій лет, аж поки не зупинилися зовсім... І тоді я опинився поміж них і побачив нашу ферму згори! Будинки, клуня, конюшня виглядали просто іграшковими. А поля нашого кукурудзяного раю простиралися аж ген до обрію. Я летів… Мій політ був таким вільним. Я то піднімався трішки вгору, то опускався донизу. Ось я вже бачив, як хвилюється наш став, як тріпотить від вітру розвішана мамою білизна. Яким же соковитим був наш світ з висоти мого польоту!
Не знаю чому, та вранці я нікому не розповів про свій нічний політ. То була Велика Таємниця маленького хлопчика. З плином часу мої нічні польоти то припинялися зовсім, то відновлювалися з новою силою. У 15 літньому віці, в період моєї першої великої закоханості, ці польоти стали навдивовижу інтенсивними. Тепер вони поширилися на межі, мені зовсім не відомі. Я літав над засніженими горами, над долинами соковитих трав. Піді мною простиралося то море, то кам’яна пустеля, то густі ліси на пагорбах, то пласкі степи, подекуди вриті ярками та балками.
То неправда, що старі люди так добре пам’ятають своє далеке минуле, бо всі як один хворіють на ретроградну амнезію. Вони просто дуже часто розповідають про своє минуле, і від довгого використання тих оповідок вивчають їх напам’ять. Це як в дитинстві: мама так часто читає тобі одну й ту ж саму казку, що ти вже її давно запам’ятав. До чого це я? Справа в тім, що я мало розповідав про своє минуле, мене мало цікавила подієва канва мого життя. Для цього існували журналісти, письменники та мої біографи. Завдяки їм сьогодні я - чи не єдиний живий ветеран першої світової війни, славетний льотчик, бригадний генерал ВПС та контр-адмірал морської авіації США, можу прочитати про своє життя в численних журнальних та газетних публікаціях та біографічних книгах.
Моє життя, таке довге в очах людей, таке насичене подіями та пригодами, неймовірне одним лише фактом - що бойовий льотчик, ветеран двох світових воєн, доживши майже до ста років, цікавить мене лише двома речами. Перше - це моя любов до однієї жінки, Анабель, з якою я побрався, коли мені щойно минув двадцять один рік, і з якою ми прожили довге та щасливе подружнє життя. Друге – моя дружба з Силою, яка вела мене все життя і веде досі. Сьогодні прийшов час розповісти про таємний бік мого існування у цьому світі....
Отож, коли я вже навчався на фізичному факультеті університету, а світ із захопленням спостерігав за безумством перших пілотів, я записався до льотної школи. Нездоланна сила кликала мене в небо, я хотів пересвідчитися, чи ті мої дитячі польоти справді такі неймовірно-прекрасні, чи то був лише плід моєї уяви. Коли я вперше сів за штурвал того утлого повітряного суденця, яке називалося «Фарман», мене опосіло неймовірно сильне почуття, якась нелюдська концентрація уваги, внутрішня впевненість, що я полечу і літатиму все моє життя. Я швидко вчився. Краще за всіх склав іспити на ліцензію пілота. Коли почалася війна в Європі, я, не вагаючись, покинув університет і вступив до ВПС, котрі щойно народжувалися. Небо було моїм домом. Воно було саме таким, у якому я літав ще змалечку. Але зараз я був не один. Зі мною була Сила. Я її відчував. Вона була мовчазна. Ми ще не навчилися розмовляти. Та в складних ситуаціях тогочасних польотів, коли наша техніка була ще такою недосконалою, коли мої товариші гинули, як мухи, моя Сила виносила мене неушкодженим.
Звичайно, я читав про Демона Сократа. Моя Сила була чимось подібна, вона намагалася вказати мені, коли я робив щось не так, але я не вмів того почути. Тоді вона вселялася у мене - і діяла самотужки. Коли нас послали на фронт у Францію, де лютував Червоний Барон, збиваючи наших та британських хлопців дюжинами щотижня, однієї ночі перед бойовим вильотом я не просто літав, а літав в завтрашньому дні. Я бачив той бій, та бачив його з поясненнями, котрі супроводжувалися не голосом, як у Сократа, а у вигляді вервички слів, що складалися у речення. Тільки нещодавно такими рядками-бігунками стали супроводжувати програми новин на ТБ, а я давним-давно отримував послання про майбутні події саме в такому вигляді!
Насправді майбутнє багатоваріантне, твій успіх-поразка, життя-смерть залежить від вибору. Не знаю чому, та мені той вибір підказували, події та альтернативи супроводжувалися коментарями, які я читав. Для чого це було потрібне? У якому грандіозному експерименті я брав участь? Чи був мій досвід унікальним? Чи ще хтось на Землі переживав щось подібне?
Я закінчив першу світову без жодного ушкодження. Я прилітав на аеродром в літаку, схожому на решето. Всі з того дивувалися. Лише не я. Бо траєкторії куль та траєкторії руху мого тіла не співпадали в моїх «уявних» польотах перед боями. То чому вони мали співпасти у бою?
Після повернення з Європи, я вирішив закінчити навчання в університеті, щоби мої батьки нарешті заспокоїлися. Поки я воював, Анабель народила та виростила гарненького трирічного Марка Террі. Хлопчик був схожий на свою красуню-матусю, чим неабияк мене тішив. Якийсь час я працював у конструкторському бюро, що розробляло нові двигуни для літаків. Повітряна техніка ставала дедалі надійнішою та потужнішою. Мені знову захотілося літати. Це почуття було схоже на хіть, несамовите бажання коханої жінки, з якою ти не кохався три роки. До речі, саме таке от бажання народило нашу другу дитину, Маргарет, дівчинку схожу на мене і обличчям, і характером, і поведінкою. Цим вона тішить вже багато десятиліть свою маму.
Я недовго опирався, позаяк шанс знову сісти за штурвал мені надала компанія, яка розробляла нові моделі швидкісних винищувачів. Згодом я став провідним пілотом-випробовувачем. Завдяки моєму Доброму Другові, саме цим ім’ям я став називати Силу, я майже не потрапляв у халепу. Моє відчуття літака було таким незбагненним, що найменші дефекти конструкції чи виробництва я відчував усім своїм тілом. Це давало мені шанс не затягувати політ, а повертати літака назад, садовити його і вказувати інженерам на агрегат, який потребував доробки чи заміни.
Лише одного разу, наприкінці двадцятих років, я не послухався свого Доброго Друга і взяв участь у перельоті з Бостона до Канади, потім - до Луїзіани і назад у Бостон з метою встановити рекорд безпосадкового польоту в умовах кліматичних екстремумів. Побачивши передбачення альтернатив, які не віщували нічого доброго, я все ж наважився на переліт. Дякувати Богу і тому, хто в мені сидить, моя аварійна посадка в Арканзасі закінчилася лише переломом ноги, синцями та ґулями. Більше я не грався у неслухняного хлопчика…
А в 1936 році я знову став військовим льотчиком. У момент катастрофи в Перл-Харборі я вже був полковником ВПС. Далі була служба на авіаносцях. Знову ж таки про це багато написано в книгах та журналах, але чого там немає, то це причини, чому в мого полку були такі мізерні втрати. Особливо вражає політ двох ескадриль, які я особисто повів на ризиковане у всіх відношеннях завдання. Я вирішив вести свої літаки у ту частину Тихого Океану, де наша розвідка помітила скупчення японських кораблів, серед яких був японський авіаносець. Щоби підлети непоміченими, треба було піти на нетривіальний крок: по-перше, летіти останні двісті миль на висоті 50 метрів; по-друге, не повертатися на Базу, а після виконання завдання приводнитися в лагуні атолу Муроруа - досить великій та неглибокій. Корабель, який вирушив туди заздалегідь, мав забрати нас та наші літаки, або те, що від них залишиться. Ця операція стала потрясінням як для Імператорського флоту, позаяк він втратив свого флагмана-авіаносця, так і для нашого командування, бо ми не втратили жодного пілота, і лише кілька літаків після приводнення потребували серйозного ремонту.
Ще ніколи я не відчував такого натхнення, такої зосередженості усіх фізичних та психічних сил. У голові була дивовижна ясність, рухи були точними і чіткими. Ми всі діяли як єдиний механізм. Добрий Друг порадив мені, як зміцнити дух тридцяти пілотів, увести себе та їх у благодатний транс і виконати надлюдське завдання. Щось подібне, пишуть, чинили вожді на острові Пасха, наводячи «ману» на своїх підданих, аби ті пересували грандіозних бовванів, яких нині жоден кран не може пересунути. Описати те, що коїлося зі мною та моїми пілотами в тому історичному польоті, словам я навряд чи зможу. Власне, і мої військовики про те згадують як про чарівний сон, у якому піднесення було поєднане з напрочуд ясним мисленням. Ти все робиш чітко, і при цьому неначе спостерігаєш за собою та іншими збоку. Час тече якось по-особливому. Торпеда, яку ти скидаєш, рухається по якійсь чудернацькій траєкторії, твої очі, як та невидима рука, направляють її в ціль. Ти відчуваєш, як торпеди вибухають одна за одною. Ще один ворожий корабель уражено. В нього - жодних шансів на порятунок. Ти виконав свою роботу, свою смертельну роботу. Але в тебе немає ні радості, ні жалю. Все сталося так, як мало статися… Нічого особистого. Це війна, страшна війна…
Після війни я ще якийсь час служив. Не просто так генералові, та ще й такому декорованому, демобілізуватися. Я викладав у Академії ВПС, командував авіаносцем (абсолютно шалене рішення військового командування зробити мене контр-адміралом) і літав, літав, літав. Я став найстаршим пілотом в історії, який полетів на надзвуковому винищувачі. Не вистачало лише полетіти в космос...
Я вже давно на пенсії. Та ще й досі пілотую власного вертольота. Рідні проти, та вони не знають, що Сила все ще при мені. Та й хто про те знає?… Як про це розповісти? Ніхто ж не повірить... Тому й мовчу, аби не потрапити врешті у клініку для душевнохворих. А ви що про це думаєте? Що я божевільний старий, еге? :-)