Чи..
чи боялися ви коли-небудь повертатися додому, -
байдуже звідки – з роботи, магазину, чи..
просто від мами?
- Сьогодні на вечерю буде смажена картопля. Завтра на сніданок, обід та знову-таки вечерю – теж, – ніби вирок випалила Соломія. – Післязавтра на сніданок, обід та вечерю - локшина. В п’ятницю – знову смажена картопля.
“Значить, сьогодні вівторок” – слайдом пронеслось у відповідь в голові Олексія...
“....думати будеш сам” – донісся уривок Соломіїного монологу.
Здавалося, навіть стіни кухні та стеля звузилися-просіли, немов акцентуючи з повною згодою, сказане дружиною. В такі моменти біле приймало відтінки сірого, однак не мокрого асфальту, а відтінку неба перед затяжною зливою. Сірі штори, сірий посуд, сірий холодильник – чому сьогодні все, ніби змовившись, підтримувало не його? Чи то лише хвороблива уява? Чи втома? Чи просто кінець дня та поганий сон напередодні уночі? Десь глибоко всередині в маленькому мішечку під діафрагмою він знав справжню відповідь, проте набагато виграшнішим був варіант втоми чи хворобливої уяви.. Пустим поглядом обвівши Соломію , Олексій повільно опустив очі “Можливо,спробувати все пояснити, сказати про страхи, паралельнй вимір реальності його життя та буднів? Але... сказати як? В якій формі та якими словами? І хіба хтось, окрім кваліфікованого психіатра, повірить почутому? “
- Знову на роботі гарячка? Не встигаєте ? Ти втомилась.. – тихо озвучив єдине, що було доцільним при такій температурі Соломіїного обурення, Олексій.
“Мабуть, замість розумної істоти він бачить в мені тільки дружину – механізовану ляльку, котра на автоматі готує та без автомату, а по своїй природі, цікавиться шматтям, модою та останніми новинами життя подруг та своїм зовнішнім виглядом” – тезою пронеслось в голові Соломії у відповідь.
- Якщо вечерю без початку закінчено, - прибери зі столу хліб та сільничку ... – повісивши рушник, Соломія вийшла з кухні.
Йому було дев’ятнадцять, коли помер батько. В день його народження.
Він досі до деталей пам’ятав той день, - неприродні веселощі та гомін вечірнього свята. Через свою надмірну худобу та високий зріст, поєднання чого надавало досить кумедного та незграбного вигляду, він з юних років соромився танцювати. В цей день всі присутні вперше побачили його танцюючим. Вектор веселощів був горизонтальним та стрімким. Опісля він ніяк не міг зрозуміти зв’язок між трагедією – моментом батькового кінця - та веселощами, що переповнювали все його нутро та оточуюче в той вечір. Адже все відбулося паралельно. В одному часовому проміжку, тільки в різних місцях.
То була одна із загадок його життя. Подібних шарад було багато. Він дійшов до Бога. Проте ще не міг стояти, дивлячись Йому у вічі, а лише повзав на колінах та іноді скочувався на різні боки дороги. Своєї дороги.
А от дійти до ключа отаких Божих уроків ще не встиг. Поки не встиг. Чи не зумів...
Він чітко розумів, що подібне – то не просто збіг обставин, чи чергова дія абсурду, - то урок , натяк, промисел. Але який та чого? У відповідь в його ж голові мовчки лягали три крапки.
Шум, що доносився з кімнати від Соломії, ніби пробудив Олексія від роздумів.
Дивно...дивно, що останнім часом він жив, здебільшого, лише в двох станах – глибокій задумі або страхові, перебуваючи при цьому ніби в іншому вимірі, іншому житті, іншому тілі, в іншому Олексієві.
У кімнаті при ввімкненому без звуку телевізорі Соломія намагалася привести до якоїсь форми книжково-паперовий безлад столу. Її різкі сухі рухи вказували на те, що наразі всередині йде гучна розмова між нею та Олексієм, в котрій слухачем є саме він. На кілька секунд він зупинив на ній свій погляд.
Фарбоване кучерве волосся втомлено спадало на лоб та на очі. Бліді губи, тонка постать в домашньому спортивному костюмі , - все це було настільки рідним та близьким, текло в крові, наповнювало легені, відлунювало пульсом у серці, дихало шкірою, наповнювало теперішнє, минуле та майбутнє, а разом із тим усе його єство, що паралельно з Олексієм піддавалося його страхам, зникало в роздумах, розсіювалося в іншому вимірі.
Іноді він, ніби пробуджуючись, згадував , що і їй, Соломії, буває боляче. І що більше всього бентежило – чому колись її біль був для нього найважливішим, а зараз цей факт ніби випадав з його пам’яті у повному обсязі.
- Не хотілося б витрачати свій час на смуток. Він їсть тебе. Життя коротке –воно -ніби гра –сьогодні захворів, а завтра не знаєш яка карта є твоєю – чорна чи шанс на продовження. Не хотілося щоб ти марнувала час на таке... ні на мене, ні на інше та інших.. Ніхто і ніщо того не заслуговують, окрім Бога, звичайно...
- він намагався зв’язати щось доречне та виправдатись перед дружиною за власну зосередженість на своїх думках..
Соломія продовжувала механічно складати книжки, витираючи при цьому стіл та речі від пилу.
Що вона знала ? Чим пояснювала його поведінку та неадекватність – саме так він характеризував себе, коли дивився на себе ж чужими очима. Намагався дивитись...
Їй було двадцять вісім. Вона любила білий шоколад, каву та його. Марила кіньми та подорожами. Вміла слухати Бога.
Її освіта дозволяла мати гарну роботу, а мудрість – не перетворити це в наповнення свого життя. Вона ніколи не могла пригадати скільки часу вони знайомі, оскільки завжди здавалося, що знала його все життя, народилася з ним та була ним. Часто повторювала то йому. Він сміявся, просив розповісти ще раз про ці відчуття і ніколи не відповідав, чи має щось аналогічне до неї.
Здається, вони познайомилися ще в інституті, - на останньому курсі.
Підводячи підсумки чергового роману без продовження з черговою дівчиною, Олексій вже з певною, відомою тільки йому радістю, чекав на наступну пригоду серця.
До Соломії, після знайомства на вечірці друзів, ставився байдуже, доки..
доки однієї ночі не побачив її уві сні. Сну не пам”ятав, проте солодкий осад від нього залишився не тільки на увесь наступний день, а й став поштовхом до пробудження чогось невідомого доти зсередини.
Він зустрічав її в інституті не раз, проте приводу завести розмову далі окрім “Привіт” та “як справи?” знайти не міг.
Якась невідома до цього часу сила тягла та не давала спокійно жити, перетворившись, немов би у нав’язливу ідею, параноїдальний стан.
Блукав вулицями її мікрорайону з надією на випадкову зустріч. Заходив до студентської кав’ярні з надією на те ж саме. Намагався потоваришувати з її друзями.
Коли, нарешті, віжки опинилися в його руках, - “чергова” картина вибухнула та розцвіла з неймовірною силою та кольорами.
Він жив тільки нею. Радів тільки їй.
Готовий був забути друзів, батьків та всі свої захоплення. Змінити повністю життя. Стати нею. Думати, говорити, діяти та жити як вона. Навіть в церкві, коли просив Господа їй здоров’я, мимоволі, чому іноді й сам лякався, називав її “святою”....
Соломія...
Його Соломія...
Він був причиною її хвороб. Вона - його еліксиром.
Вони крокували вперед разом. Йшли впевнено, - так, принаймні, здавалось оточуючим та знайомим. Їм заздрили, ними захоплювались. І несли в собі на двох одну таємницю, - їх поводирем була вона, Соломія..
Він часто спіткався та падав. Якось по-дитячому та безглуздо.
Іноді, коли її худорлява рука допомагала підвестись, мимоволі ловив в її очах глибоко прихований біль, у якісь моменти - втому...
Він по-дитячому картав себе –буцім - за що їй таке. У відповідь вона лише сміялась, називаючи його вогником свого життя.. Кожного разу він давав собі обіцянки, що падіння було останнім, і кожного разу знав, що все-одно воно виявиться черговим...
В якісь моменти то здавалося справжньою безвихіддю, яка іноді асоціювалася з чотирма стінами, в кожній з яких було по кілька дверей – натяк на вихід, - проте які двері ведуть до нього – невідомо.
Соломія продовжувала складати речі, занурившись повністю у свої роздуми та внутрішню розмову. Вона ніколи не дорікала його помилками. Просто, за його провини, ставала мовчазнішою та задумливішою. А це було найгіршим покаранням. Для нього.
Його Соломія..
Мимоволі Олексій пригадав дитинство, свою сім’ю, де був єдиною дитиною. Батьки хотіли дочку, чого, чомусь, від нього ніколи не приховували. І, здавалося, з самого дитинства на ньому лежало глибоке почуття провини, що замість дочки з’явився він, Олексій. Мабуть, саме з тих пір почав грати своє перше втілення – дати матері все, чого вона б чекала та отримала б від доньки. То був не він, то була, швидше, якась роль для когось та , в першу чергу, для себе – засіб отримання батьківської любові та ласки.
Згадав і дитинство в садочку, школі, першх друзів та приятелів,- через його невпевненість, вони кричали , що він нецікавий, а він продовжував свої втілення – був таким, як хотіли вони.
Коли втілення для друзів вже були непотрібні, він почав шукати себе у жінках, стосунках, захопленнях. Він закохувався та дозволяв кохати себе.
Скільки тих “любовей” було? Не рахував ніколи. Та й важко було б то зробти..
Закохувався, здавалося, у всіх, хто ніс щось цікаве та неординарне – друзів, однокласниць, вчителів, знайомих, - незалежно від статі та віку. Закохувався і страждав, коли захоплення виявлялося недосяжним. Проте, коли отримував у відповідь взаємність, - про те знали всі оточуючі та близькі. Знали по очах , емоціях, по новій людині, в яку перетворювався він, - випромінення дитячості та ентузіазму . Він ставав маленьким рухомим радіатором.
Дивувало єдине, - чому тривалість тих любовей ніколи не була довшою за рік , а іноді й кількох місяців? Віддаючи черговому захопленню всього себе, він, за кілька місяців, починав відчувати сум за черговою пригодою та новими стосунками, несучи якусь незрозумілу втому та роздратованість від існуючих. Потім вибухом поринав у наступні стосунки, залишаючи попередні без будь-якого логічного закінчення, прощань та пояснень. Безупинність подібних закоханостей починала турбувати, адже в кожних стосунках він шукав , нарешті, жаданої зупинки “моє” та “назавжди”
Його психолог пояснила цей факт тим, що він є людиною, котра не здатна кохати, а лише закохуватись.
Чи можливо таке?
Відповіді не знав.
Інше було з Соломією.
Глибина почуття до неї та здатності повністю розтворити назавжди в ній своє “я” дивували його самого. Він з радістю розумів, що, нарешті – жадана зупинка. Здавалося, він дихав нею.. Його не впізнавали друзі, - хоча... вони й не могли його впізнавати, - він забув, практично, усіх друзів. Попередня дружба здавалася йому тепер,у порівнянні з тим, що бачив у Соломії, чимось дитячим та несправжнім.
Вперше в житті думка про одруження та дітей не здавалася йому безглуздою та смішною.
Він чекав. Чекав її завоювання, прихильності, та повного переконання, що ніхто їй не дасть того, що дає він. Чекав з терпінням та тактом.
І дочекався..
Його психоаналітик...
В дечому він був, можливо, й правий.
Адже не раз Олексій здригався від того, що не знає самого себе - де він, який та хто? З кожною новою любов’ю він, ніби ставав нею – тією людиною, переймаючи до абсурду звички, погляди, вподобання у всьому, принципи та судження.
То була стандартна схема : перші кілька місяців - повний трафарет коханої людини, а вже кілька наступних - легкий дискомфорт від, здавалося, підсвідомого відчуття придушення власної свободи та свого ”я”
І.. втеча..
Різка. Без пояснень. Наче ляпас.
Він добровільно ставав рабом, втікаючи потім від цього ж рабства.
Ольга.
Вона була розбещена батьком. Розбещена не тільки дарунками, увагою, та грішми, але й його поведінкою.
Щовечора, скільки вона себе пам’ятала, він приходи до її кімнати побажати доброї ночі, тискаючи її, немов м’яку іграшку, виправдовуючи те своєї бездонною батьківською любов’ю. То не насторожувало і не лякало, доки у сьомому класі в одній із розмов з подругами Ольга дізналась, що їх татусі подібного не роблять. Але ж.. його дарунки, її бажання та мовчазне взаєморозуміння мали свою вагу в цьому випадку.. Вона спробувала розповісти про таткові вечірні набіги своїй найкращій подрузі, - та наштовхнулась на маленьку стіну недовіри та сміху. Дитячого сміху. Він випікає найсильніше.
Коли вони з Олексієм стрибнули разом в дику закоханість та нестримну пристрасть, він і почував себе татком . Її новим черговим татком. На той час рідного батька Ольга зневажала, проте, все ж, любила голосом крові. Вона досі раділа морозиву Ескімо, що нагадувало їй дитинство, захоплювалась мистецтвознавством та любила відчувати себе маленькою м’якою іграшкою.
Їх роман тривав, певно, півроку. Він шаленів від її дитячості, пишався відповідальністю, покладеною на нього у зв’язку з цим, та з неймовірною радістю чекав кожного наступного дня – дня наступних витівок її невгамовного дитинства та непередбачуваності.
Доки не втомився та не захотів спокою. Доки...
Моя Соломіє..
Радосте моя..
Печале..
Якби я міг зробити лише один дзвіночок Богові, лише один, - благав би про єдине – відрізати шмат мого життя та наповнити ним твою радість, тебе, твій спокій та твоє тепло.
Моя Соломіє..
Моя кохана та моє дитя, моя матір та втіха..
Якби тільки один дзвінок...
Моя Соломіє..
Тільки один...
Мені сьогодні снилося, що я стою на колінцях перед Богом. Таке світло...і маю шанс на звернення до Нього... мого Творця.. Мого Батька ...
Я намагався Йому щось сказати, але губи лише відкривались, не народжуючи жодного звуку, жодного слова... Я хотів сказати про тебе ! Йому!
Я не сказав... я був рибою перед своїм Творцем.. чи не так намагався сказати ??? чи права не мав ?
Моя Соломіє...
Я б віддав тобі свою кров. Свої очі та руки...
Дарина.
В ній він знайшов свій спокій.
Йому було комфортно поруч з нею, ніби дитині з матір’ю та, головне, спокійно. Вона не любила його, проте була підкуплена його увагою, впевненістю, що він випромінював, та умінням вгадувати її бажання.
Вечорами вони просто мовчали.
Їм було затишно від того.
Олексій нічого не знав про неї. Вона про нього.
По її поведінці здогадувався, що , можливо, раніше була одружена, проте цей факт не турбував його думок взагалі.
Він не пропонував їй ані руки, ані майбутнього. Вона не натякала на бажання спільного дому.
При першій зустрічі він дізнався, що вона була, здається, адвокатом за фахом, - цього було достатньо для глибинного пізнання її як представника соціуму. Вона любила вечірні шоу – він полюбив їх також. Двічі на день вона їла омлет з томатним соком, - ці страви перетворив на свою слабкість і він. І мовчання.... Раніше, комунікативний та невгамовний, зараз він перетворився на справжнього мовчуна. Йому було комфортно, бо було комфортно і їй.
- Ти будеш моєю королевою..
- А ти - моїм королем...
То було їх щоденним девізом.
Хоча...
обидва знали, що спільного палацу у них ніколи не буде...
Що зігрівало радістю обох.
Їх роман тривав 7 місяців,
А потім чергові забіги – Наталка, “Гуля”, Марія, “Ромашка”, Інна..
Іноді він втрачав їх послідовність... потім взагалі перестав про те думати..
І з кожною перетворювався на раба.
І з кожним йшов на сповідь до церкви.
Вона вчила його бути самим собою.
Його Соломія..
Після першої хвилі закоханості, котрої не відчував доти ніколи, він моментами починав боятися її – здавалося, вона бачить його наскрізь. Вона знала всі його думки... знала всю його щирість... Перед нею він не міг грати.. Грати КОГОСЬ... Його Соломія...
Вона слухала його нескінченні роздуми, скарги та міркування, вчила терпимості та любові. А він всім нутром відчував жадане “моє” і “нарешті” та розповідав їй усе своє життя, немов на сповіді. Вона знала усі його пригоди, а він пив з її рук віру у власну здатність любити. Він починав вірити. Собі та в себе.
Його Соломія..
Вони жили разом вже три роки.
Чоловіком та дружиною.
Він ходив на роботу.
Вона готувала йому сніданки.
Зустрічав її з магазину та вставав уночі подати їй склянку води, коли того бажала. Він знав, що то назавжди.
Радів тому та розвідав їй про велике та безмежне всередині, що за чотири роки знайомства зміцніло та пустило глибоко коріння. Закоханість пройшла, залишивши по собі оте велике та спокійне.
Ти моя мати
Моя втіха
Моя коханка та єдиний друг.
Радість та спокій.
Частина мене. Справжнього
Почувався на коні.
Олександра.
Вона була новенькою ученицею творчої майстерні його друга. Любила Моне, розумілася на музиці та мріяла стати кваліфікованим ресторатором. Вона не була красунею, проте несла в собі щось таємниче та незвичне.
Творчі та неординарні. Вони завжди притягували його неймовірною силою... колись, до зустрічі з Соломією. До жаданої зупинки та спокою, до “свого”.
З Олександрою він відразу відчув зародження знайомого раніше поштовху, народження “чергового”, що було справжнім колапсом!
Чотири роки оте “чергове” не давало про себе знати!
Він був певен, що вилікувався назавжди! Жодних симптом та натяків цілих чотири роки ! І ось – колапс ! Він хотів залишатися на ЦІЙ зупинці! Зупинці спокою та тепла, рідного та свого.
Він розмовляв з собою, нагадуючи собі пса на мотузці, котрий постійно рветься уперед. Переконував, що порівняння з Соломією не існує і бути не може. Гриз нігті. Тихо плакав у ванній кімнаті. Мріяв про пиво та почав розмірковувати над пошуками нового психоаналітика. Вірус знову вступив у дію... вірус закоханостей і бажання віддати себе у рабство. Нове рабство.
А в ньому - вивчати Моне та слухати музику.
Відвідувати творчі майстерні та підтримувати чийсь вогник мрії стати ресторатором.
І все могло б стати просто “черговим” – Соломія, нові пригоди та закоханості, якби не один факт - найбільше дивувало та лякало те, що поруч із новою черговою закоханістю не згасало оте велике та світле всередині до Соломії.
Моя Соломіє..
Тендітна та сильна
Біла та солодка.
Одна..
Така одна...
Я - велике сліпе дитя. Твоє дитя. І тільки ти - єдина та вічна матір. Моя матір.
Моя Соломіє...
Вона помітила зміни у ньому відразу.
Він знав , що так буде...
Не зронила, проте, жодного слова чи натяку
Він знав, що так буде...
Тільки очі..
Моя Соломіє! Що з твоїми очима !?
Чому їх немає !?
Лише дві зелені цятки на обличчі ! Без блиску та життя !
Моя Соломіє....
Хіба очі вміють кровити?
Моя Соломіє...
Він ходив у подвійному рабстві.
Рабстві чергових закоханостей до різних та творчих та великого світлого всередині до неї, своєї Соломії.
Тільки тепер, щовечора, він боявся повертатись додому...
Дві зелені рани...
Моя Соломіє..
Я стою перед Богом на колінцях і молю про зцілення своє та для тебе.
Моя Соломіє..