Сьогодні я їздив плавати у відкритому басейні. Був сонячний ранок і мені нестерпно захотілося аби сонце, переломивши свої промені в блакитній воді ніжно та лагідно погріло мені спину, живіт та боки. По правді кажучи, я не вельми люблю публічні басейни, але в цьому можна плавати. Він не є класичним тренувальним, позаяк має лише шість доріжок, замість восьми і заповнений термальною водою з температурою більше тридцяти градусів. Але довжина 50 метрів мене влаштовує, а відсутність спортсменів надає цьому басейнові екстра переваг, як на мене.
Одначе, одного, спортивного на всю голову штемпа, все ж таки не вдалося оминути. На сусідній доріжці гасав навипередки з усім світом якийсь чолов’яга років шістдесяти. Мав великий зріст, лопатив воду граблюватими руками та плавав безупинно та все ж таки повільно. Бо його техніка вільним стилем була досить неоковирною. Порівнявшись з тим шлепарем після одного з поворотів, я вирішив прискоритися. Здоровань сприйняв це як виклик і став несамовито змагатися. Позаяк моя техніка виявилася досконалішою, мені не склало особливих зусиль погратися з ним в «котика-мишку» то підпускаючи його до себе, то відриваючись на метрів п’ять. Закінчилося змагання тим, що вибравши сталий темп, я вирішив пропливти 400 метрів безупинно. Мій суперник відстав десь на метрів п'ятнадцять. Оскільки вода все таки була надто теплою більшої дистанції пливти не мало сенсу. Поплававши брасом та попірнавши на дистанцію тридцять-сорок метрів (дуже рекомендую для тренування мозкового кровообігу), решту часу я ніжився в воді та засмагав на ще низькому лютневому сонці, в той час як мій viz-a-viz продовжував доводити собі та світу який він ще мачо.
В соковому барі басейну, де я цмулив грейпфрутовий фреш, чолов’яга підійшов до мене і ми познайомилися. Петро, так звали мого нового знайомця, вирішив списати свій програш на 400 метрівці на свій вік. Виявилося, що він має вже 65 років. Я похвалив його за відмінний вигляд як на його роки, але застеріг, що все таки перевантажувати себе не має особливого сенсу. На що Петро відповів, що він козак ще ого-го. Має молоду коханку і не любить старших людей з їх постійним хниканням, хворобами та депресіями. Ба більше, Петро уникає компаній своїх однолітків, бо як він висловився «раніше мене кликали як не на весілля, то на хрестини, а зараз все більше як не в лікарню на відвідини хворих товаришів, то на похорони чи поминки». На те я відповів, що уникати однолітків чи старих знайомих мені не хотілося б, але мушу, позаяк з плином часу їх стає все менше. Петро здивувався, бо не очікував, що мій вік виявиться більшим за його на цілих двадцять років…
Зовнішньо я давно не міняюся. Живу вже сорок років таким собі сорокалітнім Доріаном Ґреєма. Ні, я не вбивав художника, який намалював мій портрет. Він сам помер, бо палив свічу життя з обох кінців несамовито. Ресурсу серця та печінки стачило лише на сорок два роки. Портрет мій не старіє також. Моє волосся як посивіло близько сорока років десь на третину, так більше вже і не сивіє, зморшки не прибавляються, шкіра не втрачає тургору. Я ніби законсервувався. Сказати, що вже так піклуюся про зовнішність свою, я не можу. В рамцях розумного. Крем після гоління, зволожувальний крем, коли шкіра пересихає. От і все. Статичні вправи. Йогівське дихання. Суто індивідуальний ци-гун, в якому тіло само вирішує як рухатися щоб гармонізуватися з природою та вібраціями життя. Знаєте, головне не в масках, примочках, кремах, вправах, їжі та всеохопному бажанні не старіти і жити якомога довше. Це все марнотне та пусте. Люди, які ото так ардентно заклопотані своїм здоров’ям та красою, втрачають їх ще швидше, ніж ті, хто на все те плюють з високого мосту.
Петрове здивування зайшло аж так далеко, що прийшлося підключитися з планшета до Всесвітньої Мережі і показати у ВІКІ свою біографію. Здивування переросло в Петрову пасію дізнатися про мій секрет «вічного жидівства». Але ж , Петре, жодного секрету!
У мене був учитель математики, Андрій Петрович, який не мінявся скільки я його і знав, а знав я його з п’ятилітнього віку. Старіла його дружина, моя класна керівничка, старіли його троє дітей, а він не мінявся, хоча і хворів на виразку шлунку. А вийшовши на пенсію, він навіть трішки помолодів, позаяк вже не треба було ходити на осоружну роботу, де червонощокі діти на перервах трощили свої сніданки, цукерки, вафлі та печиво і вади їх шлункам не було. Його виразка більше не турбувала, бо зникли ті пикаті крикуни та крикухи, ледарі, котрим не хотілося знати небесних красот її величностей алгебри та геометрії.
Секрет незмінності у часі Андрія Петровича та сотень інших таких же чоловіків та жінок у всіх часах та народах простий як Колумбове яйце. Треба любити себе, любити життя, але не більше, ніж свою творчість. І тоді ти житимеш як геніальний Тіціан, який помер за мольбертом у майже 100 років і то тільки тому, що в місті була чума. Або славетна французька куртизанка 18 століття, яка у 80 років була такою ж прекрасною, як і у 18 і померла вона тому, що їй набридло кохати самій і дарувати любов своїм численним чоловікам. Або доктор Спок, який загинув у дев’яносточотирилітньому віці, катаючись на віндсерфінгу (розтин показав, що мав тіло сорокалітнього чоловіка). Всі вони мали красу, здоров’я та розум задля виконання роботи, яка вабила їх щодня. Андрія Петровича вабили задачі, які він перманентно розв’язував, можливо навіть увісні. І то були нетривіальні задачі, а красиві. Він тішився красою чисел. Та краса його надихала, як надихала краса чоловіків славетну куртизанку, як надихала краса здорового життя доктора Спока, як надихає споглядання краси природи та Всесвіту мене.
Я – слуга Краси, тож намагаюся закодувувати її в своїх акварелях, аудіо-відео інсталяціях, музичних імпровізах, текстах (прозових, віршованих, наукових), розмовах з друзями та випадковими попутниками. Я хочу бачити красу і тому не сліпну, я хочу чути красу і тому не глухну, я відкриваюся красі та любові, тому віддзеркалюю їх. А ще треба не тримати в собі ні краси, ні любові, а ділитися ними. Лише в тій криниці є вода , з якої постійно її набирають.
І не треба зациклюватися на своєму віці. Товаришувати лише з людьми свого віку - тупо. Більшість людей програмують свої хвороби, передчасну старість тим, що вони надто заклопотані своїм віком. Колись давним-давно три моїх подруги народили дітей, коли їм було вже далеко за сорок. При чому одна з них була первісткою у сорок сім років. Так вийшло. Лікарі туполобо показували їм на графу «вік». Але ж «паспортний вік» та «психо-фізіологічний вік» речі не завжди сумісні. Чому ми це знаємо лише на теоретичному рівні? Ті дівчата довели, що дітей народжувати ніколи не пізно і не обов’язково те робити через Кесарів розтин. Їх любов породила дітей, а любов до діток породила щасливе довголіття. Подивилися б ви на цих трійко жінок у їх віці…
Не думаю, що Петро зрозумів простоту мого «секрету». Нинішнім людям властивий механістичний погляд на світ. Вони не чують півтонів, не бачать напіввідтінків, не читають серцем, а від того мають розум дріб’язковий. І нудяться світом, і задовольняються ерзацами: їжі, кохання, мистецтва. Звідти хвороби, пластична хірургія, ерективні пігулки, афродізіаки, заглядання в шпаринки, заздрощі та ревнощі…
А десь, зовсім недалеко, не поза цим життям, а в самій його гущі, на самому видному місці «ховається» простий секрет «любіть життя, творіть його і воно вам віддячить красою та довголіттям». Все дуже просто…