Пугачов Павло Петрович – ветеран війни, ветеран праці, поважна людина.
Коли настає весна, коли оживає природа і зацвітають садки, на очі Павла Петровича Пугачова навертаються сльози, скільки його рідних, товаришів не повернулися з фронтових доріг додому, навічно залишились юними.
Сам він родом з Брянщини, і як тільки вигнали ворога з його рідної землі, юнака мобілізували в армію. У навчальному полку всі були такі як і він. Молодим солдатам виповнилося по 18 років. Два Місяці оволодівали вони навчальною програмою, а потім видали всім новеньку форму, присвоїли звання і відправили на Далекий Схід.
Наша армія уже вигнала німців з України, Білорусії, продовжувала визволяти країни Європи. А молоді воїни повинні були укріпити далекосхідні кордони нашої держави, де стояла Квантунська армія Японії. Операції були миттєвими, потужними. Самураїв вигнали з Маньчжурії. І тут була наша перемога. Японія капітулювала.
Перемога! Перемога! Як довго чекала вся країна це слово. Люди плакали і від радості і від горя. Багато біди принесла війна. Жінки залишилися вдовами а діти сиротами.
Після війни доля привела П.П.Пугачова на Апостолівщину. Тут він одружився з дівчиною Надією і ось 58 років ідуть однією стежиною. Чоловік довгий час працював у паровозному депо, дружина – швачкою в побутовому комбінаті райцентру.
Згодом, коли в селі Ниві Трудовій, мов гриби після дощу, виростали один за одним багатоповерхові будинки, родина Пугачових переїхала в це село. І тут не були було їм спокою, завжди серед людей, завжди для людей. Павло Петрович працював довгий час водієм санітарної машини радгоспу-комбінату на обслуговуванні дитячих комбінатів села. Дідуся Павла знають усі.
Уже давно подружжя на заслуженому відпочинку. Повсякчас чекають доньку, Людмилу Павлівну, яка мешкає на Чукотці. А внуки і правнуки живуть на Брянщині. Радий Павло Петрович, що його коріння прижилося на малій батьківщині.
Подружжя не любить говорити про війну, хоч у пам’яті й досі живуть події тих страшних років. Та як би часом тяжко не було, Павло Петрович і Надія Василівна кажуть, посміхаючись: «Оптимізму не втрачаємо».
Дорогие наши земляки!
Есть еще в пороховницах порох?
И хоть вместо карабина – посох,
Не стареют душой фронтовики.