З раннього дитинства мене виховували на героїчних прикладах нашого народу, який пережив свою, здається, найстрашнішу історичну віху. А найкращий приклад – це приклад моєї родини. Велика Вітчизняна війна для мене – це дитинство моїх батьків, це радість Перемоги і біль втрати близьких. З розповідей моїх дідусів я знав про ті важкі часи. Скільки вони пережили на війні. Як важко було їм на фронтах захищати свої родини, своїх дітей (моїх батьків). Всі, хто ставав пліч о пліч на захист Батьківщини, заслужили право на спокійну старість і гідні умови життя. І мене не покидає відчуттям провини, коли я бачу, як держава залишає покоління воїнів-переможців поза належною увагою. Цими днями ми відзначили 66-ту річницю визволення нашого села від німецько-фашистських загарбників. Сьогодні дехто каже, що Велика Вітчизняна війна має реальне обличчя лише для людей старшого покоління, але недолугість таких висловлювань перекреслює той факт, що наша молодь не цурається минулого своєї Батьківщини і гідно зберігає пам’ять про ті славетні часи, захищає від «бруду» ту історію, яку вона успадкувала. А якщо молодь пам’ятає – країна має шанс на майбутнє.
Тема Великої Вітчизняної війни мене особисто хвилює ще з раннього дитинства, відколи я дізнався про діяльність підпілля партизанського патріотичного загону. Ще в школі ми зустрічалися з бійцями того загону.
Розповідь про самовіддану боротьбу моїх земляків вразила мене на довгі роки. Жахливо, але факт, що сьогодні є спроби ідеалізувати окупаційний режим. Тому вважаю, що, шануючи пам’ять про безсмертний подвиг нашого народу, ми не повинні цього допустити.
Сьогодні ми спостерігаємо, як верхівка ділить між собою державу, а політики постійно воюють між собою, вбиваючи один в одному людяність, моральні взірці поведінки та людських стосунків. Це неприпустимо, і нам слід зазирнути в минуле, щоб вкотре знайти в нашій історії приклад того, як єдність допомагає вижити і вистояти – приклад нашої Перемоги у Великій Вітчизняній. Тоді люди ділилися останніми крихтами хліба, підставляли один одному плече в найскрутніші хвилини, віддавали життя задля порятунку і близьких, і зовсім незнайомих людей. Наскільки сильною була віра і воля людей в оточеній німцями країні!? Всі ці почуття підтримували життя в одних і бойовий дух в інших. І якщо ми не використаємо такі уроки нашого минулого, то й не будемо варті гідного майбутнього. Вважаю, що ця сторінка історії нашої держави недостатньо висвітлюється в шкільному курсі. Участь у Великій Вітчизняній війни наших дідів і прадідів, які на той час були ровесниками нинішнього, мого покоління, те, що вони пережили і зробили – безумовно розцінюю як подвиг. Щороку меншає ветеранів війни, очевидців тих жорстоких подій, які є живою історією мого народу. Наше завдання, в цьому випадку – пам’ятати.
А як святкували День Перемоги 40 років тому? Згадую . . . Як завжди, пісні воєнної тематики, прапори, море квітів, піонери, почесна варта біля могили загиблих воїнів, а наші прославлені ветерани при повному параді.
За кожним селом були закріплені воїни однієї з частин, як символ охорони мирного неба, звичайно були промови, хвилина мовчання і святковий салют. Приємні зустрічі тих, хто був на різних фронтах Великої Вітчизняної. Після офіційної частини всі йшли на концерт художньої самодіяльності, а для ветеранів був святковий обід. Не знаю де як, а у нас було скромно: борщ, пюре або каша, овочі, булка і компот. Але все це було смачно по-українськи. Борщ на ребрах, бо це був би вже і не борщ. Та і до «другого» шмат м’яса і звичайно фронтові 100 грамів, яких наливали, як правило, не менше 3 – х разів. І все це було під розмови: у кого був більший калібр на гарматі, або швидша техніка, у кого була найважливіша дільниця на одному з фронтів, а розвідники взяли «язика», що його могли взяти тільки вони і «баста»! І дійсно всі були праві, всі заслуговують великої уваги, адже з таких краплиночок складалася наша велика Перемога.
Коли за столом збирається велика дружна родина, брати по зброї, ветерани і інваліди війни – настає час, коли душа просить пісні. Поруч завжди Усенко О.Д. зі своїм стареньким другом – баяном. Співають всі. Це пісні тривожної молодості, вони злилися з душею, життям, часом: «… до тебя мне дойти не легко, а до смерти – четыре шага …».
Всі традиції збереглися по сей день. Одне не можемо ми: час зупинити: було у нас майже 150 учасників бойових дій, а зараз менше 10.
У цьому році виконком сільської ради прийняв рішення на Меморіальному комплексі встановити дошку пам’яті наших односельців, які брали участь у війні. Ця пам'ять збережеться на віки.
На зустрічі ветеранів мене вразив Тітков Олексій Олександрович.
Під час війни він був командиром ракетної установки «Катюша», ще їх називали гвардійськими мінометами. Коли в нього спитали: «А якою була та грізна «Катюша»? Чого її так жахалися?». І Тітков почав розповідь. Пройшло більше 65 років, як він став командиром установки, а в його пам’яті все ожило, як сьогодні: параметри зброї, уразлива сила боєкомплекту, парабола, за якою летить ракета, обов’язки командира. Зброя відносно проста, така, що складається з направляючих рейок і пристрою їх наведення. Мобільність установки дозволяла швидко змінювати позицію і уникнути у відповідь удару противника. Назва "Катюша" походить від назви заряду «КАТ» (Кумулятивний артилерійський термітний) на реактивних снарядах. Від здивованості всі розкрили рота – такими вразливими та переконливими були докази того, що був готовий очолити цю грізну зброю, щоб і сьогодні захистити країну від ворога. Реактивний міномет "Катюша" є не менш яскравим символом Перемоги, ніж танк Т-34. Цікаво ? Ото ж.
Ветерани після таких зустрічів молодіють, а ми завжди будемо перед ними в боргу.