На тому боці Росі опустили майже у воду жовті коси иви. Їх рядовицю посадив мій батько років сорок тому. «Комусь буде» - казав він. Зараз те ж саме роблю я. Саджу вільху , вербу на річкою, акацію та сосну на піщаних вигонах де тільки можу. Садив би фруктове дерево, але воно не довговічне, за винятком груш-дичок.
«Побудуй хату, посади сад, вирости сина». Чому сина? Хіба дочку виростити легше чи менш почесно? Скільки батьківської уваги потребує дівчинка аби вирости справжньою жінкою, сильною, люблячою, вправною та здоровою. Мабуть більше, ніж син. Бо для сина ти і так приклад, на тобі фокус його уваги. Якщо ти не скотина, то син автоматично стане чоловіком. Дочка потребує уваги більшої, більшого такту, філігранного поводження, коли вона підліток. Ти маєш зробити все, аби не втратити її довіри. А ще ти маєш все зробити аби не стати сонцем у її віконці, бо буде шукати собі пару лише схожу на тебе, а це вже зовсім не обов’язково.
Мій дід побудував дві хати, собі і дядькові, посадив два садки і виростив двох синів. Мій дядько посадив сад і виростив сина. Його син продав побудовану моїм дідом хату, не посадив жодного саду, не виростив сина і тепер не має ні кола ні двора. Мій батько побудував хату, посадив сад і виростив сина. Я посадив два садки, виростив двох дочок. Десь у чужих родинах ростуть мої сини, але ні я їх не знаю, ні вони мене. То така собі гуманітарна допомога людству у вигляді передачі йому, себто людству, генетичного матеріалу від мого роду через мене. Не знаю чи то було правильно, але так вже вийшло. Хтось може назвати то проявом гордині чи компенсація нереалізованого комплексу «мачо». Дарма, не хочу аналізувати…
Минулого року я замислив побудувати будинок. Звісно я приклав руку до будівництва будинку мого батька. Ба більше, я його перебудовував, удосконалював. Тепер він затишний, зручний та теплий у всіх відношеннях. Його можна по праву назвати моїм. Але я хотів побудувати свого. Він мав бути традиційним і разом з тим ні на що в окрузі, та й не тільки, не схожим.
Ото ж я вибрав йому місце. На горі в кутку мого саду, який я садив ще з батьком. Потім я замовив саманні блоки саме мого розміру. Минулого літа їх зробили з суміші червоної глини та солом’яної січки. Глина у нас багатюща: є жовта, синя, біла. Я вибрав червону. До цьогорічної весни мій саман гарно висох. І тепер я будую з нього свій будинок. Там внизу, під навісом дожидаються вікна та двері, які майстри зробили взимку з дубових дощок та планок. А тут на горі я ладнаю стіни. Мій будинок має бути круглим, схожим на башту в три поверхи. Дуже важливо аби саме я побудував його стіни. Для цього в мене є електричний підйомник, яким я доправляю на місце важкі саманні блоки. Вони чимось схожі на пластикові блоки дитячої гри «Леґо» з такими ж пазами та ямками. Мені треба лише покласти глиняно-вапняний розчин на нижній блок і доладнати на нього зверху інший. Робота не складна і мій будинок росте як на дріжчах. Власне я нікуди не спішу. До серпня він має бути готовим, а зараз лише червень, місяць днів народжень моїх дорогих дівчат (дай їм Бог здоров’я та довголіття!).
Отже про будинок. Він буде з товстими стінами на потужних підмурках, які в квітні муравщики змурували з синявського граніту. В ньому не має бути внутрішніх стін. На першому поверсі буде передпокій та кухня відділена від нього цегляною барною стійкою. Всі меблі в ньому мають бути дубовими та простими. Власне їх вже зроблено. На другому поверсі я запланував спальню з двома вікнами на схід та на захід. А на третьому буде приміщення для обсерваторії та художньої майстерні. Там стоятиме телескоп, націлений на Чумацький Шлях та мольберт. Там стоятиме запах зір, олійних фарб, полотна та очерету. Саме ним я покрию мій будинок. Хвала Богу, зараз є майстри, які вкривають будинки очеретяною крівлею. З кожного поверху має бути вихід на балкон, який розташовується по всьому периметру будинку. Мій будинок щодень, то набирає запланованих обрисів. Це мене тішить і дає наснаги.
Уявляю як буде жартувати над цими круглими формами мій брат у перших, який попри свою шалону вдачу таки дожив до наших років. Ми з ним майже ровесники. Колись, коли ми разом росли в одному поліетнічному та монокультурному українському містечку він жартував «знаєш нащо євреї будують круглі будинки? – а нащо? – щоб їх з-за рогу ніхто не міг налякати – ха-ха-ха» Треба сказати що національна тема в містечку, де переважно українське населення мешкало поруч з величенькою єврейською громадою, невеличкою польською та зовсім малим вкрапленням росіян та російськомовних, попри заклинання радянської пропаганди в непорушну дружбу народів вряди годи давала про себе знати у вигляді словесних знущань, а іноді і бійок на рівні дітей та підлітків. Старші люди якось вже давали раду своїй окремішності. Навіть в нашій родині нелюбов між кузенами виливалася в такі собі віршики: «Вставай Данило і Гаврило, бери у руки рогачі, жени жидяру з України, щоб подешевшали харчі». Так говорив кузен Сашко кузенові Юркові, у якого незрозуміло чому була кличка «Жид». На що Юрко відповідав «Вставай Данило і Гаврило, бери у руки рогачі, жени кацапа з України, щоб подешевшали харчі». Чому Сашко був «кацапом» у нашій родині було зрозуміло. Його дід був родом з Чернігівщини і говорив страшною білорусько-українською мішанкою, яку він намагався вгорнути у форму російської. Позаяк Сашко був схожим на нього, а дід його любив, то уличка «кацап» перейшла від діда до онука. Отак і жили мої кузени, іноді від слів переходячи до стусанів, які доповнювалися покаранням поясом від їх батька, найдобрішого в світі чоловіка, котрого не треба було злити…
Коли у серпні мій будинок буде готовим: відштукатуреним зовні та повністю спорядженим всередині, до мене приїде онук, мій спадкоємець. І хоча я достеменно знаю, що він ніколи не буде мешкати тут, я хочу аби він приїздив сюди час від часу, у свій будинок… Поки я живий ми розмовлятимемо про все на світі. Ми любимо розмовляти. Уміємо слухати один одного. Це головне в розмові. Його дівчина, неодмінно гарна та висока, а ще розумна і добра знайде собі раду і без нас, коли ми зоритимо небо у телескоп.
Коли прийде мій час і мій попіл після кремації розвіють над водою, онук, перебуваючи в літньому будиночку свого діда, показуватиме своєму синові чи донці мої зірки. Так буде неодмінно колись…